31.01.2012 00:28
-
169
    
  2 | 2  
 © Микола Чат

з рубрики / циклу «МИ - СТРУНИ НА БАНДУРІ ДОЛІ»

Так часто я приховую в собі, 

Гіркий полин нахабності людської, 

Коли мене вбиваєте без зброї, 

Метаючи образи у злобі. 


Как часто я хочу на небо выть, 

Отчаявшимся, меж флажками волком, 

Когда друзья, "невинным" кривотолком 

Пытаются мне вены счастья вскрыть... 


Так хочеться в блакитну злинуть вись, 

На землю впасти мертвою росою… 

Навіщо знову, люди так зі мною?! 

Напевно зрозумію все… Колись. 

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 31.01.2012 01:16  Каранда Галина => © 

ось теж непогана картина... 

 31.01.2012 00:56  Каранда Галина 

от Ви знаєте, саме такі думки мене останнім часом і тривожать, саме ці питання я собі і задаю, можу процитувати від себе кожне Ваше слово. і теж не розумію, ЗА ЩО, і теж хочеться вити на небо.... дуже сподобався Ваш вірш, він дуже точно передає саме мої почуття. Важко, гірко, правда ж? і картинка здається такою доречною!

і вже навіть не намагаюся зрозуміти... не дано мені це! може, Ви поясните?