04.02.2012 20:49
325 views
Rating 5 | 2 users
 © Матвієнко Анастасія

Життя, обірване війною…

Яскраве сонце заснували хмари… 

І дим, і попіл, й подихи війни… 

«Я захистити Україну мушу! 

І рятувати край наш від біди». 

Зібрався з духом, та й пішов до неньки, 

Щоб сповістить про рішення своє. 

Хоч щиро він жалів її серденько, 

Та мусив все ж сказати, все, як є… 

«Піду на фронт, піду я воювати 

Пробач за все, ріднесенька моя» 

Враз помарніла сива мати 

І по щоці скотилася сльоза. 

– О, ні! Не відпущу тебе я, сину, 

Ще не настав твій час, ти зовсім молодий! 

Не хочу я, щоб в ранню цю годину 

Загинув ти, мій сину дорогий! 

– Ти зрозумій, матусю моя мила, 

Не зраджу я ніколи у житті 

Ту Батьківщину, що мене зростила 

І колискову, що співала ти мені. 

Зібрався син у дальнюю дорогу, 

А мати все тужила в стороні 

– Ну все – пора, матусю, я – готовий, 

Боротись за країну на війні.  

Зірвалась мати, кинулась до сина: 

– Синочок мій, благаю – зупинись! 

– Ні, ненько, йду я захищати Україну, 

Так нитки долі вже мої сплелись… 

Як чайка зранена, вона кричала, 

Просила Бога сина врятувать 

Заламувала руки, знов благала 

Усіх святих його охоронять. 

До себе сина ніжно пригорнула , 

Міцно-міцно, мов останній раз, 

Та в серці ще надія промайнула: 

Все буде добре, все буде гаразд. 

Перехрестила сина вже безсила 

І з хусткою, що вишила сама 

У путь важкий його благословила, 

А поряд з ним пішла її душа. 

Йшли дні за днями, ночі за ночами 

Вона ж усе чекала у селі 

Лиш вісточку, щоб вислав син для мами, 

Лише: «Все добре, рідна, я – живий». 

Так і жила вона одною миттю 

Тривала що від звістки до листа 

Від сліз її гірких зів’яли квіти 

Й настала скоро осінь золота. 

То був осінній день звичайний, 

Сиділа мати пряла при вікні, 

А серце огортав туман печальний: 

«Які там справи, як там на війні?» 

Аж чує в двері стукіт тихий –  

Схопилась, відчинила і в ту ж мить 

Додолу впала: підкосило лихо… 

«Мої ви співчуття прийміть…» 

Не бачила й не чула вже нічого 

Її серденько кров’ю облилось, 

Мов кат жорстокий, що не знає Бога, 

Розбив, й воно сльозами залилось… 

– Навіщо жити далі, задля чого? – 

Ледь тихо-тихо мовила вона –  

Лиш існувать на світі й більш нічого… 

Бо душу її вбила та війна

Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Вірш, Про Батьківщину, Про батьків, Про Україну, Про волю, Про війну

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Вірш - Я стою на порозі життя... | Матвієнко Анастасія». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Вірш про мову - О, слово рідне! Як в тобі багато! | Матвієнко Анастасія». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Матвієнко Анастасія.


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 04.02.2012 22:57  Тетяна Чорновіл => © 

Болючий вірш! ((( 

 04.02.2012 21:25  Каранда Галина => © 

зараз якщо й повториться, то не так... 

 04.02.2012 21:23  © ... => Каранда Галина 

Це дійсно так. Цей вірш народився після зустрічі з рідними бійця, який загинув у нашому районі. Він був зовсім молодим, йому не було й 18 та він приписавши рік пішов воювати, і загинув вже через 8 днів. Це дійсно жахливо і боляче. І я щиро сподіваюся, що такого більше ніколи не повториться. 

 04.02.2012 21:18  © ... 

Дякую!
Не можу з Вами не погодитись,це-дійсно найстрашніше.Саме це почуття,на прикладі долі однієї матері,я намагалася передати у вірші... 

 04.02.2012 21:17  Каранда Галина => © 

якраз саме такі молоді й гарячі першими й полягли... випуски 38-го, 39-го, 40 го, 41-го року з війни майже не повернулися... 

 04.02.2012 21:01  Субота Олександр 

Проникливо до болю,схиляю голову... 

Публікації автора Матвієнко Анастасія

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо