Старого цвинтаря широкий мур
Безсилий врятувати від руїни.
Масивна брама, ангели, уламки їхніх труб,
І вічна пам`ять – усіма забута.

Крізь склеп якогось шляхтича, напевно,
А може просто знаної родини
Могутній ясен обнімає небо,
Корінням копирсаючись де тління.

Осипались герби, печаті, леви.
Піском повимітало бозна де.
Над ким ось плаче не потішна діва,
Але і це колись таки мине.

Плющем, ожиною усіх вас пов’язало:
Панів і слуг, пройдисвітів, блаженних…
На ясенях ворони роблять гнізда,
Розносить вітер пустки їхній крик.

Час руйнівник, і вічний будівничий,
Всміхається про себе дивлячись на мур.
Як гордість перетворюється в відчай,
А пиха, у руїни тихий сум.

І слово вічний, губиться у листі.
Ніщо не вічне, каже кожен крок.
Відносить сказане, оте, кудись по вітрі,
Як непотрібний ясеню сухий листок.

Дрогобич. 2012

Рейтинг: Оцінка публікації Чудово Добре Посередньо Погано Ніяк

Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0) Переглядів: 27  Коментарів: 5 Тематика: Вірші, відвертість, життя та смерть, старий цвинтар

05.02.2012 © Толік Панасюк Треба навчитись прощати. Непомітно втікає вода в потічку . Його не здолали морози.... >>> 04.02.2012 © Толік Панасюк Тягти хреста дубового без цілі? 04.02.2012 © Толік Панасюк Якось дивно все це відчувати