Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
11.02.2012 21:15Оповідання
Про сучасність  Про життя  
00000
© Марія Я

Після світанку

Р. 1
 

 


Ну нарешті будівельні роботи по реконструкції театральної площі та обладнанню нового торгівельного центру закінчилися і для стороннього ока відкрився сам будинок драмтеатру. Коли це все таки сталося, сезон прем’єр залишився позаду і прийшла пора святкових урочистостей для випускників вищих навчальних закладів. Кожного дня біля вхідних дверей театру збирався гурт гарно одягнутих молодих людей, а на рекламному стенді змінювалися назви установ. 

Університети і академії, технікуми, коледжі та інститути – усі поспішали видати своїм випускникам дипломи і з цього приводу влаштовували пишні святкування. 

Серед одного такого гурту знаходилася молода дівчина середнього зросту з довгим русявим волоссям і дуже темними карими очима. Її звали Тоня. Так як і всі, вона також мала гарну сукню і з певним очікуванням час від часу озиралася на тролейбусну зупинку. До початку дійства залишалося ще хвилин сорок, але вони з одногрупницями зустрілися трохи раніше і тепер усі стояли біля входу та чекали на друзів і родичів, які вже помаленьку почали сходитися.  

Автівки маршруток миготіли на зупинці одна за іншою і з них постійно сходили якісь люди, але потрібного дівчині тролейбуса не було. Час швидко спливав і ось уже всі пішли до зали займати місця і Тоня залишилася стояти сама. Вона знервовано тупцювалася на одному місці і вже кілька разів мірилася й собі піти до будівлі. Та зрештою її очікування виправдали себе і вона із зраділою посмішкою рушила швидким кроком до зупинки. На зустріч їй шли чоловік і жінка старшого віку і розгублено роззиралися довкола. Саме до них спрямувала свій рух дівчина і швидко обійняла обох: 

- Я вже думала що ви не приїдете, - все так і посміхаючись промовила вона до них і відступилася у бік. 

- Як же ж ми змогли б проігнорувати таке? – відповіла їй запитанням жінка і також посміхнулася, а її чоловік простягнув Тоні букет рожевих троянд, які досі тримав в руках. Дівчина на це ще ширше посміхнулася і відказала: 

- Дідусю, та я ж іще диплома навіть не отримала! Нехай побудуть в тебе. Подаруєш після. 

А тоді вона взяла їх обох під руки і з завзяттям продовжила: 

- Ходімо, а то свято незабаром почнеться і ми запізнимося. 

 

 


Р. 2
 

 


Дійство і правда почалося дуже швидко. І хоча й випускників було багато, і до слова запрошувався кожен бажаючий, однаково все скінчилося також швидко. Зі свого місця у третьому ряду Ганна Сергіївна зі сльозами на очах спостерігала за тим, що відбувається на сцені і ловила кожен жест і рух своєї єдиної внучки.  

Вони з чоловіком витратили багато часу і зусиль щоб потрапити сюди. Хоча і жили зовсім поряд, за 50 км від міста у маленькому селі, та дорога все одно видалася важкою. Вдома у них було господарство, яке вони перед тим довірили сусідці і за весь час поїздки у маршрутці хвилювалися чи вона впорається і нічого не забуде. 

А ще старенькі хвилювалися як будуть виглядати у очах Тонених подруг і вчителів. І тому ретельно вибирали що одягнути і навіть потурбувалися, щоб завчасно придбати новий одяг для такого випадку. Особливо переймалася цим Ганна Сергіївна. Вона вважала, щоі внучка боїться, аби оточуючі не сприйняли її рідних за недалеких селюків. 

- Ура! – після завершення вручення підійшла до них у театральному холі Антоніна і, обіймаючи обох, радісно промовила: 

- А що, дідусю, давай мені свої квіти. Тепер вже можна. 

- Вітаємо тебе, серденько! – з тремтінням в голосі відказав їй Анатолій Петрович і несміливо віддав трішки прив’ялий від уденішньої спеки букет. 

- Ми будемо зараз фотографуватися, - повела розмову далі дівчина, озираючись на подруг. – Ходімте зі мною. 

- Ні, - відказала їй на це бабуся. – Іди. Краще ми тебе зачекаємо тут. 

- Як же ж ви одні зостанетеся? 

- Нічого, - відповіла Ганна Сергіївна. – Ми трохи засумували за цим місцем, тож просто пройдемося і роздивимося довкола. А ти йди. 

- Ну гаразд. Я не на довго. 

І після цих слів вона швидко загубилася у натовпі святково одягнутих людей, квітів і посмішок. Її рідні ще трішки постояли незворушно, а тоді Анатолій Петрович, роззираючись довкола, звернувся до дружини: 

- Незручно тут якось. 

- Чому? А мені подобається. Тим більше, що я так давно не була в театрі. Здається, ціле життя.  

- О, і правда. Я й забув, що ти могла б стати зіркою сцени, а я назавжди залишився просто твоїм шанувальником, - трохи ображено сказав він їй. Дружина на це лише розсміялася і злегка потиснувши йому руку, відказала: 

- Все сталося так як мало бути, дурнику. Давай краще вийдемо на вулицю, а то тут і правда надто людно. 

 

 


Р. 3
 

 


На дворі продовжувало бути все так і спекотно. Щоб трохи врятуватися від сонячних променів, Ганна Сергіївна і Анатолій Петрович зайшли у тінь від колон старої будівлі. Чоловік присів на лаву, яка стояла тут поруч і покликав дружину поглядом приєднатися. Але вона не поспішала цього зробити і тривалий час не зводила очей зі скульптур на даху.  

Театр викликав у неї в душі хвилювання і легкий смуток. Востаннє вона була тут ще у далекому 1965, коли разом з однокласниками приїздила дивитися виставу. І хоча й з тієї пори минула прірва часу, та будівля зовсім не змінилася. Ну може в середині поміняли занавіси і гардини та на підлогу поклали нові килими.  

Про що була тоді та п’єса? Тепер Ганна Сергіївна не могла відповісти на це питання. Проте вона добре пам’ятала, що побачене справило на неї дуже сильне враження. А після того вона стала мріяти про те, що і собі хоче вийти на цю сцену та переживати різні долі і події.  

Разом з найкращою подружкою вони вмовили своїх матерів поїхати до Києва і скласти іспити до театрального. З неймовірним хвилюванням і у радісному збудженні сиділи п’ятнадцятирічні дівчата у купе потягу і будували величні плани щодо свого майбутнього та мріяли про сцену. 

Але долю, вочевидь, налаштовує хтось заздалегідь і вже у готовому вигляді посилає нам у життя. З сильним гупанням серця вибігала після того кожного дня Ганнуся у себе вдома на зустріч листоноші. З тремтінням у голосі випитувала у нього про заповітне сповіщення з інституту. Але насуплений дядько у сірому, латаному піджаку кожного разу хитав головою. 

Одного дня до неї прийшла та сама подруга і з заплаканими очима показала клаптик паперу, на якому вказувалося, що вона не витримала екзамену. Ганночка щиро обняла подругу і собі теж розплакалася, бо подумала що сама також не пройшла. 

Але одразу після того до кімнати зайшла мати і протягнула донці заклеєний конверт. І саме тут для Ганни Сергіївни настав такий момент, який виявився для неї вирішальним і після якого на душі назавжди залишився жаль про невикористану мрію і можливість зовсім іншого життя. 

У листі з радістю повідомлялося, що вона з успіхом склала екзамен і від сьогоднішнього дня є студенткою театрального інституту. І тепер просто потрібно приїхати на кілька днів, щоб зробити ремонт у кімнаті гуртожитку, де її згодом поселять. Такого вона зовсім не чекала і, дочитавши до кінця написані красивими літерами рядки, сильно злякалася. Як же ж вона поїде так далеко зовсім сама і ще й кілька днів буде жити у великому та чужому місті без рідних та друзів? 

Тому коли подруга запитала у неї про результат, вона похитала головою, розплакалася і знову стала обійматися з нею. А наступного дня поїхала з мамою ще раз до Києва. Забрала, уникаючи дивитися в очі приємній жінці у приймальній комісії, яка з докором хитала головою, свої документи. І пізніше, разом з тією самою подругою, стала студенткою аграрного технікуму у місті, яке знаходилося всього за 50 км від дому і до якого ходило дуже багато автобусів. 

З пройденими роками у душі з’явився і зріс смуток про невикористану можливість. І саме через цей жаль постійно ображався на дружину Анатолій Петрович. І любив через це її ще більше. І театру він ніколи не сприймав. А коли дружина час від часу просила сходити з нею туди, вигадував сотні причин-відмовок. От і тепер, коли вони постаріли і обзавелися господарством, їй стало вже зовсім не до цього. 

Але того дня, на випускному у єдиної внуки, Ганна Сергіївна ще дуже довго стояла і не зводила погляду зі скульптур на даху будівлі, а її чоловік сидів згорбившись і з нетерпінням спостерігав за вхідними дверима, чи бува не повернулася ще Антоніна. 

 

 


Р. 4
 

 


Врочиста частина дійства вже завершилася і випускники з дипломами і квітами в руках з’явилися у дверях драмтеатру. Після того належало бути ще продовженню за столиками у кафе чи ресторанах. Тому одразу біля сходів усі швидко розбилися на групи і через деякий час дружно рушили у різних напрямках. 

У цьому натовпі Ганна Сергіївна і Анатолій Петрович марно намагалися вгледіти свою внучку. А вона сама підійшла до них з іншої сторони і, обійнявши обох, вигукнула: 

- Засумували? 

- Ой, - і собі зойкнула бабуся і розсміялася. – Налякала ти нас, серденько. 

- Ну вибач, будь ласка! Я не хотіла, - роблячи винуваті очі відказала Тоня. – Ми зараз з подругами їдемо ще до кав’ярні і я хочу запросити вас з собою. 

- Ой, ні! – запротестували одразу обоє, а Ганна Сергіївна повела далі. – Ну що ти? Ми вже старі стали для цього. Іди сама, а ми з дідом поїдемо додому. 

- Тоді давайте, я вас хоч до автобуса проведу. 

У відносинах з дідусем і бабусею Тоня зовсім не лукавила. Це були найрідніші їй люди і вона добре знала, що це свято для них важило ще навіть більше ніж для неї. Хоча вони обоє жили в селі але у вихованні Антоніни намагалися бути щирими і не нав’язувати їй загальноприйнятих там стандартів поведінки, а також вони підтримували її у всіх намаганнях і пошуках. Тому і панувала у їх відносинах простота і розуміння. І Тоня своїх стареньких дуже любила.  

Вона стояла і махала на прощання від’їжджаючому авто маршрутки, а на душі у неї вирувала буря з зовсім різних і несподіваних почуттів. Радість від того, що вона нарешті дійшла і отримала заповітний пластиковий документ одразу витіснилася жалем та смутком того, що ще один період життя залишається позаду. Але найсильнішим серед цього всього був, напевне, страх. 

Вона зовсім не бачила свого майбутнього. Перспектива у здійсненні її мрій теж була відсутня. Так само, як і усвідомлення – що ж робити завтра після того, як вони зустрінуть сонце і роз’їдуться по домівках. 

Але вечір вже повільно надходив. З’явився вітер, який налітав час від часу і відгонив спеку. Єдиною правильною і реальною була дана мить. Тому дівчина приєдналася до своїх подруг і з якоюсь відчайдушністю та рішучістю повністю віддалася святкуванню. 

 

 


Р. 5
 

 


Ніч поволі збігала і десь за дощовими хмарами мірився прийти ранок. Коли налітав вітер, то заразом звідкись з’являлася і дощова мжичка. Все вказувало на те, що сходу сонця молодим випускницям, які сиділи у освітленій частині парку і весело про щось розмовляли, сьогодні не побачити. 

Була четверта ранку. Усі кав’ярні вже давно позакривалися і щоб десь протинятися до світанку дівчата, прихопивши з собою пляшку вина і шампанського, пішли продовжувати святкування до парку. Антоніна також була з ними. Однак замість сп’янілого азарту відчувала тільки втому. Це місце протягом багатьох років навчання було її улюбленим. А тепер їй доведеться, можливо, його покинути назавжди.  

Вона нічого не пила і думала про щось своє. Хміль вже давно вивітрився з голови і лише залишив по собі десь трохи нижче шиї неприємний осад. Через деякий час до неї підсіла її подруга і, передавши їй одноразовий стаканчик з вином, запитала: 

- А що це ти так відділилася і сумуєш наодинці?  

Тоня з байдужим виразом обличчя взяла його і відповіла: 

- Не віриться просто, що час так швидко сплив і все закінчилося.  

- Ти що, будеш сумувати за нашим універом?! – з щирим здивуванням і нотками глибокого сміху вигукнула подруга. 

- Ні. За цим ні. Він і так мені нервів багато попсував. Але тепер доведеться поїхати з цього міста, а тут стільки всього було хорошого. 

- То залишайся. 

- А жити за що? 

- Так. Маєш рацію. З роботою тут не вельми. Якщо і трапляється якась вакансія, то зарплати все одно не вистачає на теперішні ціни. 

- І я й про це. 

- Ні. Так розкисати зовсім не годиться. Давай краще вип’ємо і дочекаємося світанку. У нас свято все таки. 

Але вино не допомагало. Від нього ще більше хотілося тужити і жаліти про все нездійснене і неповоротне, що тільки могло трапитися в житті. Вони сиділи на розстеленій газеті біля липи і попиваючи все те ж таки вино, тихо розмовляли.  

- І ти уявляєш, - говорила на емоціях Тоня, - вона відмовилася! Проігнорувала такий шанс у долі, яких зараз просто не існує! Ми з нею дізнавалися, одразу після школи, про теперішні можливості навчання там. І виявляється, що вони реальні лише для осіб з дуже тугенькими гаманцями. А нам, простим людям, про той заклад і думати годі. 

- Але ж у тебе тепер є спеціальність. 

- То й що? Якщо я мрію зовсім про інше. Та знаєш що, люба? Я не бабуся. І хоч мені доведеться боротися і на даний час я й гадки не маю що робитиму, та я не здамся. Нізащо. То давай но ще за це вип’ємо. 

 

 


Р. 6
 

 


Того дня вони так і не мали змоги побачити як сходить сонце. Ранок прийшов і сильно задощило. Випускниці тулилися під маленьким навісом зупинки, очікуючи, коли підуть в рейс перші маршрутки. Більше ніхто не сміявся і не жартував. Усі напої були випиті ще в парку і тепер, тремтячи від холоду, дівчата мовчки очікували на можливість роз’їхатися по домівках.  

Тоні пощастило одній з перших. Свої речі вона відвезла ще раніше і зараз їй залишалося з порожніми руками їхати на автовокзал. Для неї це було незвично, адже за всі п’ять років навчання вона завжди возила з собою важку і незручну дорожню сумку.  

У маленькому бусику крім Антоніни більше не було нікого. Водій помітив її святкову сукню і залишки минулої зачіски та з розумінням посміхнувся. Але дівчина не звернула на нього уваги. Притулившись до заплаканого віконного скла, вона вирішила трішки подрімати. Проте сон на ту мить був від неї дуже далеко. На душі було геть кепсько. Безсонна ніч, втома разом з похміллям, зовсім не збиралися покращувати емоційний стан.  

Дорога швидко пробігала під колесами авто, а позаду залишилася вулиці і будинки міста, яке вона дуже любила. Хотілося плакати, але сліз теж не було. Думками Тоня прощалася з ним і чомусь їй здавалося, що місто теж її розуміє. Не даремно ж весь цей час падав дощ.  

- Так. Я не здамся, - сказала вона тихенько, не відводячи погляду від вікна. – І обов’язково повернуся до тебе, але вже господаркою власної долі.  

 

 

 


Р. 7
 

 


Минув рік з тієї пори, як Тоні видали диплом і вона відзначила свій випускний. Цю своєрідну річницю дівчина зустрічала разом зі своєю подругою за збиранням чорниць. Через засуху того року ягід було дуже мало і тому заготівельники платили за них по 20 грн за кілограм.  

Цей заробіток міг би стати доволі непоганим, якби ці ягоди хоч трішки легше збиралися. Та ще й люди з усіх усюд справжнім натовпом товклися по лісу і подругам доводилося заходити дуже далеко та шукати незачепані ягідники.  

Знову, як і рік тому, стояла дуже спекотна погода. Однак дівчатам доводилося одягати на себе куртки, шапки і дуже товсті джинсові штані. Вся таємниця тут ховалася в тому, що в лісі справжньою напастю були комарі. Вони цілою хмарою обсідали кожного, хто заходив на їхню територію і тому боротьба з ними велася найзапекліша.  

Ягоди збиралися дуже повільно. У Тоні страшенно боліли спина і ноги. Вона вже і присідала, і згиналася, і вставала, однак ці всі зміни положень тіла зовсім не допомагали, тому що в довершення до всього очі страшенно заливав піт а на шкірі обличчя взялася алергічна реакція проти крему від комарів.  

Вони з подругою розійшлися у різні частини ягідника і вже майже чотири години збирали у зосередженому мовчанні. А відра все одно наповнювалися дуже повільно. Зрештою її подруга першою не витримала і, висипавши ягоди з банки, сіла під найближчим деревом. 

- Перекур, - важко дихаючи сказала вона і полізла до кишені за цигарками. Тоня і собі сіла поруч та відказала: 

- Досить! Не можу більше. Дістало. 

Кілька хвилин вони сиділи мовчки і дивилися крізь віти і стовбури у глибину лісу. 

- Ну чому ти так? – іронічно почала подруга. – Поглянь яка романтика: ліс, дерева, свіже повітря і блакитне небо над головою. Радій життю!  

Антоніна на це тільки пхикнула, а подруга повела далі: 

- Не хочеш? А даремно. Воно ж прекрасне. 

Після цього вони розсміялися обоє і ще деякий час не могли заспокоїтися. Втома вже давалася в знаки, а дівчата мали ще добре потрудитися щоб набрати повні відра. Проте вони вирішили більше не розходитися і стали збирати разом. Цього разу розмову почала Тоня: 

- Скажи, коли-небудь прийде такий час, коли ми зможемо просто жити, робити що подобається та не думати про проблеми і про те, де б дістати хоч якийсь заробіток? 

- Прийде,- секунду провагавшись, сказала їй дівчина. – Та ми його, напевне, вже не застанемо. 

- Правду кажеш. Я і гадки не мала, що буде так важко. Навіть тоді, на випускному, майбутнє бачилося ще не так похмуро і надія хоч якась була. А тепер… годую комарів і думаю, що все одно отримаю за це копійки, які протечуть крізь пальці, наче вода. А вибору то так чи інакше немає. 

- Ну а як твої спроби у драматургії? 

- А що спроби? Навіть моя бабуся каже, що це лише мрія, хоча раніше вона не мала нічого проти і у всьому мене підтримувала. Вона говорить, що для прожиття потрібне щось реальне. Але знаєш що найгірше? У мене навіть немає можливості хоч трохи поборотися за власну справу, бо кожен день зводиться до якоїсь постійної боротьби за виживання. Та ще й старенькі мої хворіти стали. І моментами мені стає просто страшно. Пенсії, на яку ми зараз тримаємось, не вистачає. Шукаю постійно роботу. Та де у моєму селі її знайти? У школі все забито на десятиліття вперед. Їздила у районний центр, та там також все глухо. Навіть продавцем і то не пропхатися. І одна відмовка: криза. І що робити ще? Тримаємо господарство, але це дуже важко. Доглядати його майже голіруч сил не вистачає. А купувати все одно потрібно майже все. І ціни ростуть. У магазинах тільки, але не у заготовачів. От так от.  

- Так, - через кілька хвилин після того відповіла їй подруга. – А пам’ятаєш, коли ми сиділи тоді в парку, ти з такою впевненістю говорила що не здасися… 

- А я й не здалася, адже не годувала б тут зараз з тобою комарів, а напевне вже когось іншого. Просто тоді, перед світанком сили було більше. Я ще була молода і мала нахабність вірити у те, що правда зможу сама робити власну долю. А коли зійшло сонце, - прийшло життя. І тепер замість віри мені залишилася лише впертість і сильна невпевненість у кожному наступному дні.  

Знову між ними запанувала мовчанка. Вони обоє були сильно втомлені. Та і сказані слова змусили кожну поринути у себе і у власні думки. В той день вони і розходилися і знову сходилися, і жартували, і знову мовчали, але з горем по половині до третьої години добрали свої відра і пошкандибали, ледве пересовуючи ноги, геть з лісу. І у цих двох постатях, у широких куртках і резинових чоботах, було дуже важко впізнати двох чарівних випускниць, які рівно рік тому стояли у гарних сукнях на сцені драмтеатру і отримували прохідні документи у справжнє, доросле життя. 

 

 


Кінець
 

 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
23.01.2012 Проза / Повість
Пора молодого місяця (Частина остання)
05.06.2012 Проза / Оповідання
Врятуй наші душі
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Оповідання Про життя
24.03.2012 © Піщук Катерина
Маразм самотності
11.02.2012
Після світанку
24.01.2012 © Озей
КАК Я БРОСИЛ КУРИТЬ.
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 228  Коментарів: 2
Тематика: Оповідання, після світанку
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 26.02.2012 00:49  © ... для Каранда Галина 

Дякую. І правда шкода стає від такого ПРЕКРАСНОГО життя. Але ж героїня годує поки що тільки комарів, а не когось іншого, то хочеться вірити що все ще може змінитися... 

 18.02.2012 02:17  Каранда Галина для © ... 

дуже гарне, життюве оповідання. все правда. всі думки й емоції дуже зрозумілі і реальні. шкода, та все так і є. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
12.04.2014 © СвітЛана
09.12.2016 © Маріанна
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди