Кохання Бетховена
(Про що говорила соната)
Скінчилось все і вже нема нічого,
Ні сонця, а ні вітру, а ні хмар.
І лиш безкрая порожність дороги,
Що привела нас до нікчемних мар.
Такі близькі ми, але вже далекі,
Ще вчора слів чекали на устах.
Горить свіча і жевріють надії,
Як мить, переді мною все життя.
Вже все минуло і кудись поділось,
Луна годинник, відбиває час,
Хвилин мовчання стукає у серце,
Бо може бути це в останній раз.
В останній раз почую я твій голос,
В останній раз скажу тобі люблю,
І свідки долі вже нічого не віщують,
Бо їм байдужим майже все одно.
Їм все одно, що не летять вже крила,
Які чекали тільки висоти,
Що мрії не здійснившись вже зомліли,
Бо їм уже нема куди плисти.
Все розлетілось, біль стоїть стіною,
У серці смуток кісткою застряв,
Як важко все мені перечеркнути,
Бо я ще так ніколи не кохав.
