Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.02.2012 10:36Оповідання
Для студентів  Для дорослих  Про майбутнє  Про гумор  Про тварин  Про сучасність  
10000
© Ницик Андрій

Наука зла – дістанеш і козла

Ницик Андрій
Опубліковано 17.02.2012 / 9140

Чоловіки здивовано дивились на козла, який не менш здивовано дивився на них. І не відомо, хто був більш здивованим: оторопілі лаборанти чи нещасна тварина.

– Слухай, а що це таке? – тремтячим голосом запитав один чоловік в іншого.

– Козел. – непевно відповів той, але потім опам’ятався: потрібно було брати ситуацію у власні руки. – Що, хіба не бачиш?

– Ну, я то бачу… А все-таки що він тут робить?

– Стоїть.

– Гарна відповідь, але я не про це…

– А про що? – вдавано спокійно, ніби не розуміючи, що тут такого чудернацького трапилось, запитав колега.

– Як про що?! – розпалився інший. – Про це! – і тицьнув пальцем у відверто розгублену тварину, яка з подивом розглядала свої ратиці.

– Чи не дивина.

– Чи не дивина? Ти що, з дуба впав, Льонька! Якого біса в нашій лабораторії робить цап?

– А ти що, в штани вже встиг накласти, Вовка?

– Та що ти мені тут втираєш?! – кремезний та високий Володимир ухопив за барки низького й опецькуватого Леоніда. – Перестань з мене робити дурня!

Одначе огрядний лаборант і сам не був ликом шитий. Він якимось чином зміг вислизнути з міцних лабетів колеги, залишивши в його руках лише трофейний білий халат.

– Ти куди втік, нікчемний боягузе?

– Подалі від тебе, довбню. Зараз професор прийде й дасть тобі таких чортів, що мама рідна потім не впізнає. І за халат дасть, і за козу дасть! – з викликом відповів Леонід, ховаючись від дебелого наукового працівника за столиком з мензурками, колбами та іншим важливим хімічним приладдям.

– Не встигне, я до тебе раніше доберусь! – злісно відрізав роздратований Володимир, погнавшись за втікачем.

Біганина тривала кілька хвилин. Лаборанти не поступалися один одному ні в спритності, ні в витривалості, ні в хитрості. Леонід увесь час знаходився на безпечній відстані, вчасно реагуючи та вдало маневруючи випади опонента і подеколи влучно відпускаючи в бік колеги в’їдливі та дошкульні жарти. Володимир же з усіх сил намагався наздогнати і схопити товстуна за сорочку, аби підтягнути до себе ближче й врепіжити хвацького ляща, щоб аж в очах потемніло. Але така тактика не призвела до потрібних результатів, а пузань, вже зовсім осмілівши, взагалі перейшов на особисте, вигадуючи вичерпні сороміцькі подробиці з особистого життя Володимира. Отримавши необхідну дозу люті, чоловік відмовився від невдалої задумки та перейшов до більш підхожої: пригостити нахабу хвацьким копняком. А ноги у Володимира були довгі.

Спантеличений цап, що сумирно стояв там де з’явився, спостерігав за рейвахом, вчиненим ошалілими лаборантами. Вони носилися по всій секретній лабораторії, дивом не розбивши жодного по-справжньому цінного предмету. Рогатому здалося, що то були не вчені мужі, а скажені коти в період весняних шлюбних ігор. Відігнавши з голови хворобливе видіння про гарцюючих котів, цап вирішив більше не задумуватись над ідіотизмом деяких представників роду людського і сконцентрувався на ситуації, яка склалася.

Нога Володимира невблаганно наближалася до того місця на тілі Леоніда, яке він так старанно оберігав усе життя. Куди б чоловік не ходив і чим би не займався, а завжди намагався влаштувати оте своє місце в тепло та затишок, не підставляючи його у всілякі неприємності. Але цього разу прорахувався. І тепер у Леоніда на штанях на одній з сідниць красувався чіткий відбиток підошви черевика.

– Ну як, сподобався мій подаруночок? – глузливо запитав дебелий працівник науки, оскільки продовження роздачі подарунків було неможливе через немалу відстань до опецька.

Той прикро потер рукою забите місце, розуміючи, що подальша полеміка в такому стилі дорого коштуватиме.

– Ну ти й дурень, Вовка, я тобі просто пожартував, а ти б’єшся. – ображено промовив Леонід.

– Просто пожартував? Та за такі жарти чорти в пеклі розпеченим залізом картинки на дупі вирізають! – прогримів Володимир.

Але його низький голос вже був не такий лютий як хвилиною раніше. Кремезний лаборант потихеньку заспокоювався. Причиною тому була його природна схильність до доброти та спокою. Він ніколи не любив сваритися і намагався обходити конфлікти десятою дорогою, будучи надзвичайно тихомирним та миролюбним. Саме цю особливість характеру товариша гарно знав Леонід, поспішивши нею скористатися.

– Ну, може я де й переборщив, але навіщо було ногами битися, га?

– Не відходь від теми, лицеміре.

– Як це не відходь? Ну, сказав я трохи зайвого. Ну, пробач, – не хотів образити. Запал суперечки – сам знаєш. Але ж навіщо було мене бити? – примирливо та жалісливо протягнув товстун.

Володимир вже починав відчувати себе винним в тому, що поставив відбиток власної ноги на м’якому місці колеги.

– Ось я стою перед тобою чесно, прямо. Вибачився. Суперечки бувають різні: по різному проходять і по різному закінчуються – це життя. Але потрібно завжди залишатися людиною, Володимире, завжди. Не можна через будь-що кидатись на опонента з кулаками, вовтузячи його до напівсмерті. Ти мене розумієш? Те, що ти тільки-но зробив…

– Перестань.

– Що перестань, я хіба щось не правильне кажу?

– Твої моралі починають мене дратувати. Ти б краще помовчав, а то почнемо все спочатку. – пригрозив товстунові дебелий лаборант.

– От, знову ти мені погрожуєш. Гаразд. Забули.

В кімнаті запала тиша. Ніхто не хотів починати розмову, і навіть дивитися один на одного надуті колеги не бажали. Володимир спостерігав за вхідними дверима, сподіваючись на швидкий прихід професора. А Леонід спочатку оглядав силову установку, яка повинна була довести можливість миттєвого переміщення матерії у просторі, потім подивився на місце, де нещодавно з’явився цап, далі перевів погляд на своє робоче місце з комп’ютером. Та раптом запахло смаленим.

– Боже, коза зжере записки професора! – Леонід з усіх сил побіг до професорського столу, де вже хазяйнував цап.

Тварина нахабно видерлась передніми ратицями на стіл і витягнула голову далеко вперед, намагаючись ротом дотягнутися до головного дослідного журналу, де були записані найважливіші нотатки експериментаторської групи за кілька років. Інші документи та журнали, які лежали ближче до краю, вже були поперекидані, пожовані та потоптані: козел не дуже панькався з безцінними набутими людиною знаннями.

Наполоханий чоловік, добігши до цапа, зразу ж узявся за справу по відстороненню тварини від професорських паперів. Спробував схопити зажерливого звіра за задні кінцівки, але тварина виявилась спритнішою і вчасно висмикнула одну з ратиць, щоб наступної ж миті хвицнути нею товстуна в живіт. Леонідові враз стало зле, схопившись обома руками за пузо, він гепнувся додолу. А козел вже твердо стояв на підлозі і готувався до нападу, погрозливо б’ючи копитом. Пузань зрозумів, що справи в нього кепські.

Та, на щастя, Володимир встиг вчасно, затиснувши шию цапа в міцних обіймах. Тварина спочатку намагалася чинити опір, але скоро втямила, що це марна справа: чим більше вона опиралася – тим сильніше кремезні руки дебелого працівника науки стискалися в неї на горлі, перекриваючи кисень.

Коли козел знесилено звалився на підлогу, Володимир задоволено звернувся до Леоніда:

– Бачиш, Льонька, а ти ще казав, що науковцю не потрібна груба сила. Ще й як потрібна! – чоловік гордо розправив плечі та пограв біцепсом на правій руці: рукав білого халату то напинався, то спадав під дією дужих м’язів.

– Гаразд, згоден, але не потрібно так вихвалятися: ще луснеш від самовдоволення.

– Ех… – скрушно промовив Володимир. – Невдячна ж ти людино. Я його врятував, а він мені за це нагрубіянив. Наступного разу я почекаю, щоб тебе гарненько віддухопелили, перед тим як приходити на допомогу.

– Добре. Ти мій герой і я хочу стати таким як ти. – доброзичливо посміхневся Леонід.

– А для цього потрібно не тільки жерти, як ти жереш, а ще й спортом займатися. – пожартував колега.

– Перестань. Ти мене ображаєш.

– Все, мовчу. Слухай, Льонька, а що ми робитимемо далі? Не можна ж щоб пан професор дізнався про козла, а то нам з тобою так дістанеться на горіхи, що краще б вже Кінець Світу.

Пузань задумався: Володимир казав щирісіньку правду. З твариною потрібно було щось дуже швидко вирішувати, оскільки їхній патрон міг скоро повернутися і, побачивши брудного цапа в секретній лабораторії, напевно дуже сильно розгніватися б. А злий професор був гіршим за Кару Небесну.

– Давай твого козла в анігілятор.

Чомусь після слова «анігілятор» тварина, яка сумирно лежала коло здорованя, аж сіпнулась, неначе розуміючи про що йде мова. Після чого підняла голову та заходилася стривожено дивитись то на одного, то на іншого лаборанта.

– Що?! – ошелешено запитав Володимир.

– Те що чув.

– Та ти при своєму розумі?

– А що?

– Як що? Ти збираєшся перетворити на купку фотонів цього бідолаху? – дебелий працівник науки лагідно пригорнув знервованого цапа. – Та ніколи в житті я тобі цього не дозволю!

– То ти хочеш, щоб старий козел зробив з нами таке, що й не присниться в найстрашніших кошмарах?

– Нехай старий козел іде до біса. І ти можеш піти туди разом з ним. А козеня я не віддам! – насупився Володимир.

– Згода, нехай так. – вирішив прийняти конструктивно-хитру позицію Леонід, бо діяти прямолінійно та сваритися не було ніякого сенсу. – Одним цапом більше, одним менше – ніякої різниці. Але у цьому випадку на нас з тобою чекає дуже неприємна бесіда з сам знаєш ким. Особисто я не маю жодного уявлення, що йому казати.

– Як що? Правду.

– Яку правду?

– Ну, про те як ми проводили дослід, потім зайшли сюди і побачили цього рогатого приблуду. – чоловік лагідно погладив козла поміж рогами.

– І що по-твоєму на таке пояснення відповість пан професор? – іронічно запитав Леонід.

Володимир трохи помовчав, намагаючись уявити максимально реалістичну розмову з патроном. І це йому вдалося. Фантазія змалювала малоприємну картину власного морального приниження: сварку, звинувачення в дурості й халатності, погрози. У чоловіка відразу ж з’явилася кисла міна на обличчі, і впав настрій.

– О, бачу, що ти вже заглянув у майбутнє. – схвально проспівав товстун, уважно вдивляючись в лице колезі. – А щоб краще ти міг уявити, згадай про той випадок з пролитою кавою.

І здоровань згадав як місяць тому випадково пролив зовсім трішечки кави на підлогу в лабораторії, за що був жорстоко облаяний, потім висміяний, а потім два тижні самотужки кожен день зранку і ввечері був змушений мити підлогу по всьому поверху інституту, включно з вбиральнями. Після чого до небораки причепилося дошкульне прізвисько «дурномийка». Але етимологія цього слова чоловікові була зрозуміла лише частково. Він розумів, чому «мийка», але чому «дурна» так і не втямив, хоча Леонід якось натякав про те, як відносяться обов’язки лаборанта до прибирання.

Професор мав лиху вдачу, був грубим, пихатим, цинічним, самовдоволеним, але одночасно з цим надзвичайно гарним та багатообіцяючим спеціалістом, навіть не зважаючи на свій досить поважний вік.

– Чорти б його вхопили, він нас вб’є…

– Не просто вб’є, спочатку познущається, тоді вб’є, а потому знову познущається. – підтвердив побоювання Володимира Леонід.

– Препогані наші справи.

– Нарешті дійшло. А про що я тобі увесь час торочу? Кінчати потрібно з козлом!

– Ти наді мною знущаєшся? – суворо відчеканив Володимир, не піддавшись хитруванням колеги. – Ти думав, що я повний ідіот і поведусь на твої фіґлі-міґлі? Та ніколи в житті! Я краще б туди засунув старого козла, ніж це Боже створіння.

Леонід насупився й мовчав. До цього часу він був впевнений, що вдасться схилити здорованя на свій бік і, швидко позбувшись доказів існування брудного цапа, спокійно продовжити подальші експерименти. Але дебелий лаборант виявився значно міцнішим горішком, ніж пузань про нього думав, і стояв на своєму, оберігаючи тварину, яка взялася нізвідки.

– Слухай, Льонька, – задумливо промовив Володимир, – а може це ми матеріалізували цапа?

– Тобто? – здивувався той, зовсім забувши про необхідність рятувати власну дупу.

– Ну, якщо ми десь наплутали з експериментом, то цілком імовірно могло статися те, чого ми не очікували. І замість того щоб телепортувати дослідний об’єкт, установка матеріалізувала нам цапа. Згадай, коли ми його знайшли, він стояв саме там, куди повинен був переміститися предмет.

– Дійсно. – погодився колега. – Але чому саме цапа? Чому, наприклад, не зебру, не коня, не собаку чи ще когось або щось?

– Еврика! – від радощів Володимир аж підскочив. – А згадай, про що ми розмовляли під час проведення експерименту?

– Хм…

– Ну?

– Здається про пана професора. Але при чому тут це?

Рогатий приблуда, який вже певний час лежав спокійно, впевнившись в повній безпеці власного здоров’я, уважно слухав беззмістовну балаканину лаборантів. Він також не міг зрозуміти, як може бути зв’язана розмова тих двох ледарів з проведеним раніше дослідом і його невтішним результатом. Однак, тим не менше, цапові було цікаво послухати, що іще позаочі скажуть підлеглі про свого начальника.

– А при тому, що ми тоді його уявляли старим козлом. Згадав?

– Це тоді, коли ми півгодини сміялися з того, що він трохи кульгає?

– Ні.

– Коли я придумував про нього анекдоти, які зразу ж розійшлися по всьому інституту?

– Ні.

– Коли ми планували підсипати йому в каву сильнодіюче проносне?

– Ні.

– Снодійне?

– Ні! Це тоді, коли ми придумували звідкіля у старого козла великі роги. Я ще запропонував концепцію, що то йому наставила дружина, а ти мене виправив і сказав, що наставляла, наставляє і буде наставляти, поки сил вистачатиме. Ха-ха-ха.

– А!

– Я ще тоді…

З кожним новим «коли» цапа все більше хапала лють, аж поки межа терпіння не була перейдена, і слова звеселілих лаборантів не перетворилися на суцільний потік беззмістовної маячні. Оскаженіла тварина вмить вскочила з підлоги та вцідила рогами першому, хто попався. На жаль, цим першим виявився кремезний Володимир, який не дуже то й відчувши удар, знову спритно скрутив нападника.

– Ну як, отримав від свого улюбленця духопеликів? – в’їдливо запитав товариша Леонід. – Я ж казав тобі , що його насамперед потрібно в анігілятор кинути!

– Не кип’ятись, Льонька, все нормально. Зараз ми зачинимо козла в сусідній кімнаті, а самі оглянемо обладнання: може щось знайдемо. До речі, а якщо наш новий рогатий знайомий є витвором експериментальної установки і нашої фантазії, то він цілком може бути не зовсім звичайною твариною.

– Ти на що натякаєш?

– А уяви собі, що ось він, – здоровань вказав на цапа, – повністю нас розуміє.

– Маячня якась. – відмахнувся рукою Леонід. – Краще давай швидше його ізолюємо і поглянемо на налаштування дослідницької апаратури.

Лаборанти потягнули цапа до кімнати управління. Вона являла собою невеличке приміщення без меблів, але з єдиним вікном, яке закривалося пластиковими віконницями та виходило всередину лабораторії. В кімнаті знаходився комп’ютер. Він був обережно вмонтований в стіну з боку від вікна. З його допомогою можна було запустити експеримент або швидко та зручно змінити налаштування силової установки, хоча все ж деякі параметри доводилося вказувати вручну. Зайшовши в крихітне приміщення, Володимир відразу ж взявся прив’язувати цапа до труби, яка вміщувала в собі багато інформаційних кабелів і вела назовні до записуючої апаратури. Поки здоровань вовтузився з козлом та ременями: своїм та колеги, Леонід скрупульозно перевіряв усі параметри налаштування обладнання.

– Слухай, Вовка, здається, тут все нормально. Ніяких помилок в параметрах не було допущено.

– Гаразд, то може поглянемо на саму установку? – закінчивши з прив’язуванням рогатого звіра, запитав Володимир.

– Ну, пішли, а ти впевнений, що твій домашній улюбленець тут нічого не зламає?

– Даю голову на відсік, що він розв’яже мій вузол лише якщо у нього виростуть руки. – всміхнувся здоровань.

– Будемо надіятися, що не виростуть. – серйозно промовив Леонід. – Хто його знає, що це за тварина. Але, пам’ятай, він мені з самого початку не сподобався.

– Досить нарікати, краще ходімо швидше, бо пан старий козел зі здоровезними рогами може скоро повернутися. Ха-ха-ха.

– Знаєш, я тут подумав, а дарма ми тоді в карти різалися з зачиненими віконницями.

– Хто знав… Тим більше, якби нас за цією справою застав професор, то миттям підлоги ми б не відкупилися.

– Слушно кажеш, та я й запропонував тоді. – якось невесело сказав товстун.

– Льонька, чому ти так посумнішав зненацька?

– Не знаю. Просто якесь дивне передчуття, ніби відчуваю наближення хорошої прочуханки.

– Ну ти й даєш. Давай позбувайся своїх журних думок і пішли працювати. – Володимир по-дружньому обійняв Леоніда за плече та добряче струсонув. – Не хнюпай носом без причини!

Лаборанти пішли геть, залишивши прив’язаного цапа в кімнаті самого. Тварина була відверто розлючена. І причин тому було багато. Безтямний гнів змушував тіло смикатись з надією, що вдасться вирватися з глухої пастки, одначе всі намагання були марними. Правду казав дебелий науковий працівник: без рук тут нічим не зарадиш. Проте козел був не з тих, хто швидко зневірюється. Все своє довге життя він бачив себе могутнім криголамом, який підминає під себе всі перешкоди. Напевне, звідси й узявся його паскудний характер – характер людини, що завжди йде вперед до своєї цілі не зважаючи ні на що, людини, яка від постійного бою зі світом за з собою огрубіла й перетворилася на камінь.

Через напад гніву цап не одразу зрозумів, що він сам почав змінюватися, поволі перетворюючись назад до своєї звичайної подоби. І якщо попереднє перетворювання пройшло майже миттєво та невідчутно, то це супроводжувалась неприємною сверблячкою по всьому тілу.

Тим часом лаборанти скрупульозно перевіряли налаштування силової установки. Всі параметри знаходилися в межах норми: ніяких аномалій чи помилок не було знайдено. Тут Володимир випадково повернув голову і побачив, що одна з антен, яка повинна була надсилати електромагнітне випромінювання до об’єкта дослідження, повернута в бік кімнати управляння.

– Льонька, здається я дещо знайшов.

– Що?

– Глянь туди, де антени. Бачиш оту, яка дивиться не туди куди треба?

– Ага.

– А тепер прослідкуй, куди вона вказує.

І обидва наукових працівники прослідкували. Вони одночасно повернули голови, а потім одночасно повідкривали роти, побачивши за склом кімнати управління пана професора власною персоною, який злостиво шкірився.

– Вовка, він нас… Бе-е-е-е…


Чоловік задоволено дивився на двійко козлів, які здивовано дивилися на нього. І відразу було зрозуміло, хто здивований, а хто задоволений.

Пан професор, погрозливо граючись шкіряним паском, неспішно наближався до нажаханих цапів, які від страху та несподіванки все сильніше і сильніше притискались один до одного.

– Ну що, козенята, потрібно з мужністю прийняти боржок, який за мною лишився. Зараз вам буде і за анекдоти, і за карти, і за роги, і за снодійне, і за…

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
15.01.2012 Проза / Повість
І в машинах бувають привиди (Частина III)
07.04.2012 Проза / Оповідання
Махове колесо
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Чародійські ігри
17.02.2012
Наука зла – дістанеш і козла
27.04.2012
Картоплина
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 194  Коментарів: 11
Тематика: Оповідання, майбутнє, сучасність, гумор, наука, про козла
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 18.03.2012 01:36  Каранда Галина для © ... 

)ну-ну, подивимось!) 

 18.03.2012 01:30  © ... для Каранда Галина 

Ага, але скоро виправлюсь. :) 

 18.03.2012 01:22  Каранда Галина для © ... 

))))))ну хай хоч так:)))) 

 18.03.2012 01:19  © ... для Каранда Галина 

Ну, це зараз більше на автоматі. :) У мене є кілька сайтів, на які я заходжу за замовченням, коли вмикаю комп`ютер. А "проба пера" один з них. :) Така схема в мене працює вже кілька років, щоб не забувати якщо хотів щось подивитися. :) А так читаю. :) 

 18.03.2012 01:09  Каранда Галина для © ... 

от цікаво, Андрію... заходите частенько, а ні коментарів, ні публікацій нових...:)) Ви хоч читаєте тут щось?)))) 

 19.02.2012 14:55  © ... для Каранда Галина 

Ну, буде видно. :) Чесно кажучи, я й сам до пуття ще не зовсім знаю, що має вийти. Але якщо скажу те, що знаю, то буде не цікаво. :) 

 19.02.2012 01:01  Каранда Галина для © ... 

що? фІлософський камІнь чи елІксир безсмертя шукатимуть?))))) 

 19.02.2012 00:55  © ... для Каранда Галина 

Ну, щодо "баранів" і "цапів", то я думаю зупинитися на нещасних лаборантах. Більше таких "жертв" бути не повинно. :) А далі спробую перетворювати науку в магію. :) 

 18.02.2012 03:21  Каранда Галина для © ... 

ще й про барана і цапа буде?))))))))))))))))) 

 17.02.2012 23:32  © ... для Каранда Галина 

Дякую за коментар!!! Дуже приємно. Буду писати наступне оповідання з серії. :) 

 17.02.2012 18:16  Каранда Галина 

))))) нарешті я діждалася!)))))) смішно! хоч кіно короткометражне знімай. стиль легкий і цікавий, задумка непогана.

спробую послідовно описати мої реакції:

- чось лаборанти неадекватно нервові!

- ого думки в козла, круто!)))

- якщо вони козла анігілюють, то як виправдаються за пожовані документи?

- професор - козел? - А!!!!! : козел - професор!:)) а нащо ж він документи свої пожував?

- зараз їм попаде...

- хм.... козлами стали? - не чекала....

-))) таки попаде!)))))) ???????? невже на шашлик пустить??!!:)

сподобалось!)) хочу ще!)

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
23.02.2013 © Тетяна Белімова
01.04.2012 © Каранда Галина
29.08.2010 © Віта Демянюк
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди