Ревнуєш?
з рубрики / циклу «Послання до коханого»
Надворі - темна ніч.
У душі - темні вири.
Сон-трава обплітає самотні стежки.
Я була така щира, ти був дуже щирим,
І ця щирість разом нам далася взнаки.
А я вальс танцювала. Із вітром. Ревнуєш?
Ти ж і так хотів йти. Ну й іди. В свою ніч.
Ти все рівно серденько моє не почуєш,
І так ніжно, як вітер, не доторкнеш віч.
Знаєш, вчора я й з місяцем теж танцювала,
Цикламен мені квіти свої дарував!
Такий ніжний листопад, що я ледь не впала
У обійми його колисанок і трав.
Знаєш, ти, певне, скажеш мені знов про мрію,
І про музу чарівну, царівну води...
Ну я ж бачу, як в серці кохання жевріє,
Ще чистіше від сонця, від вод, від слюди...
Ти почнеш про русалку казати, так мило,
Що ці руки її дивно пахнуть хвощем...
Посміхнусь... Бо русалка давно вже втопила б,
А я вічність терплю. Ну чого треба ще?
Я в очах бачу зорі вечірнього неба,
Сон-траву, дивну руту, ці чари мої...
Так теплом і признанням щось віє від тебе,
Може... Ти у думках уже не на землі?
То ж з тобою, як з вітром, я вальс танцювала,
Ледь в обійми не впала, та ти відійшов...
Я ж сама вчарувалась, коли чарувала,
Тому ти знову йдеш... І вертаєшся знов...
Не люблю цикламен. Мов русалка, вчарую,
Що завгодно, лиш поряд... Будь ласка, не йди...
Хочеш - місяцем будеш? А я затанцюю
Дивну казку, мов вірна царівна води....
.gif "{#}")
.gif "{#}")
