Себе поетом наректи не смію

Бо не знавець я пишномовних рифм.

Та в строки поміщається при цьому,

Душевну спричиняючи судому,

Моєї долі дивний алгорифм.

Він заставляє серце завмирати,

Усе частіше роблячи спротив

Тому, кого не можу позабути

Й сховатися, шукаючи спокути -

Тій музі, що колись я полюбив.

Через поріг душі переступивши,

Одного разу в снах вона прийшла

І, поселившись в ній, вселила спрагу,

Натхнення посилаючи, й відвагу

Творити во ім`я добра дала.

Недовго моє щастя протривало,

Всі почуття перетворились в пил,

Бо муза, позабавившись, незчула,

Що струни у душі моїй торкнула,

Покинула... А я лишивсь без сил.

І жити, як колись, уже не можу.

Хоч жар натхнення повністю не згас,

Проте воно не рветься на свободу,

А скулить, перечікує невзгоду.

Можливо, потім, коли прийде час...

Все зміниться, набуде знову змісту,

Життя ріка повернеться в русло.

Допоки у душі зяяє пустка,

Неначе квітки зірвана пелюстка,

За вітром йду, обпершись на весло.

Сліпцем блукаю в темряві без сонця,

Об щось перечіпаюся й паду.

Чимраз сильніше жалить думка-кпина:

Чому так сталося? Це все моя провина!

Тепер тієї музи не знайду...

29.02.2012

Візьміть участь в обговоренні