Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.10.2009 17:53Нарис
Про життя  
30000
© Володимир Пірнач

Голівудівський сюжет

Володимир Пірнач
Опубліковано 15.10.2009 / 953

Вона була дуже привабливою і симпатичною дівчиною, так казали всі, вона і сама це прекрасно знала. Але з самого дитинства їй здавалось, що життя проходить повз неї. Ніби минаючи її персону у своєму стрімкому русі. І справді, якось дуже повільно воно тягнулось, завжди, скільки вона себе пам’ятала, повільно і завжди поруч. Безліч людей у світі тільки б позаздрили їй за таке відчуття, постійно скаржачись на швидкоплинність часу, невідворотність старіння і смерті просто заводить у депресію, але її це не стосувалось. У неї була своя власна депресія, яка продовжувалась усе життя. 27 років вже не дуже маленька, але ще і не катастрофічна позначка на лінійці виміру, при згадці не викликала ніяких емоцій.  

Її робота могла бути і кращою. Єдине що вона бачила кожного дня – це тисячі людей. Тисячі людей, що проходили повз неї, знову і знову нагадуючи їй дитячі спогади про те, що життя проходить десь поруч. Настільки близько, що можна дотягнутись рукою, навіть можна відчути його на дотик. Але так не можна! Так не прийнято в цьому суспільстві, з його, якби ідеальними моральними принципами і нормами. І не важливо хто це все придумав, важливо те, що вона цьому підкорялась. Продавець у кіоску, на перехресті неподалік від станції метро «Політехнічний інститут» - це не те про що вона мріяла, але це була її реальність. Не раз вона, з легкою усмішкою, порівнювала себе з «бридким каченям», яке виходило на вулицю лише тоді коли опуститься темрява. Це її аж ніяк не влаштовувало, бо ніхто не бачив її вроди, не милувався її чарівною посмішкою і не захоплювався її прекрасним голосом. Кожного ранку вона приходила на роботу, відмикала кіоск і зачиняла за собою двері, для того, щоб у вечері, коли на вулиці вже буде зовсім темно, вийти на порожні алеї і поїхати додому, щоб завтра все повторити знову. І у неї більше не було вибору, а можливо вона його не бачила і не шукала. Вона завжди мріяла залишитись в Києві після закінчення університету, знайти собі роботу і хоч з краєчку, але осісти у тому мегаполісі, що так притягував до себе, ще зі шкільних років. Так і сталось. В її житті навіть бували моменти, коли вона вважала себе щасливою людиною. Закінчивши університет і знімаючи з подругами квартиру, вона далі прямувала до своєї мети. З часом збавляючи оберти і розчаровуючись у цьому житті. Звикають до всього, головне, що я там де завжди мріяла бути, все що робиться це на краще – заспокоювала вона себе. Хоча тоді у ті далекі часи, коли вона закінчувала університет, це був цілком пристойний заробіток, і тоді на думку не спадало, що-небудь змінити. А вже пізніше все якось відкладалось на потім, пошук нової роботи – потім, після закінчення навчання, ну і що, що не за фахом, зате не висіла на шиї ні у кого, зате не просила допомоги; особисте життя – потім, теж потім, спочатку треба знайти іншу роботу і так все, все мало бути потім, а поспішати в цьому ділі не можна. А потім з’явилося ще багато «потім», що відстрочували кардинальні зміни у житті, бо боялась втратити і те, що вже на той момент мала, а мала вона нічого, але і те «нічого» втратити боялась. Та й інформація про друзів, які теж планували лишитись у Києві, але після невдалих спроб змінити роботу, чи ще що-небудь змінити, лишались з нічим, і вимушені були їхати додому, до батьків. Це підливало масла у вогонь і ще більше лякало. А час просто ішов, так звично, так повільно і так поряд, як завжди без стресів, і особливих радощів. І важко сказати, було добре чи погано, було… от і все, і до того стану вона вже звикла.  

 

Він був нудною і невеселою людиною, без інтересів і власних особистих якостей. Він ніколи не переймався проблематикою підняття власного авторитету в очах інших людей, хоча завжди опускав очі і вкривався багрянцем коли говорили про нього. Найчастіше таке траплялось у дитинстві. Будучи досить аутичною дитиною, він ніколи не любив компанії. Власної компанії у нього не було, просто були деякі люди яким він не заважав, і люди, які терпіли його мовчазну присутність. Одним з найщасливіших днів у його житті був день закінчення дев’ятого класу, і на те у нього були свої причини. Причин, як таких, була маса, першою і основною причиною, було те, що він не такий як усі. Не такий як усі – ці слова переслідували його з першого дня у школі і аж до вручення свідоцтва про неповну середню освіту. Не такий - тому що, не курив траву, не такий – тому, що не катався на скейтборді і не ходив на дискотеки, навіть шкільні, не такий – тому, що одягався на троєщинському речовому ринку. І таких «тому, що» ще можна було назвати сотні. І того всього він дуже соромився, а найбільше він соромився того, що він народився і виріс у Києві. І що за всі його 25 років так і не навчився не виділятись своєю сірістю із загальної маси. Переломним етапом у його житті стало закінчення сьомого класу. У той час, як усі його «друзі» пороз’їжджались хто-куди на літні канікули, він залишився у Києві. Та і куди власне було їхати? Мама була родом з Роздолинська, Красноярського Краю, їхати туди не було ні грошей ні бажання. Батько був з Києва і їхати до батькових родичів далеко не потрібно було, та і не було до кого їхати, дід з бабою давно померли, і тепер їхня квартира слугувала додатковим доходом сім`ї. Тому все, що йому лишалось, це шукати собі якесь заняття у кам’яних джунглях столиці. І він знайшов! Неподалік від будинку була автостоянка із двома десятками гаражів, у яких роками іржавіли старенькі москвичі та запорожці. Один з тих гаражів із потенційним металобрухтом належав його батькові, і у гаражі було не що-небудь, а такий самий ржавіючий шмат заліза, як у інших, який, так гордо колись називався ВАЗ 2101. А тепер просто «Капєйка» так нещадно, і майже брутально, називали його зараз, на перевагу тим емоціям, які викликав цей автомобіль у 1970 році в совку . Але він був і треба було з ним щось робити. А що, по великому рахунку, можна було робити з автомобілем, який простояв у гаражі з десяток років не виїжджаючи на світ. Відповідь була одна – ремонтувати. І було зовсім не важливо, що саме треба там ремонтувати, головне це був процес, і процес затягнувся на все літо. Він щодня ходив з батьком до гаража і ремонтував автомобіль.  

Батько і гадки не мав, що там не працювало і, що саме потрібно замінити, але все склалось, як не крути, дуже підходящим чином. Відпустка на початку літа, потім звільнення у зв’язку із скороченням штату, а тут ще і малого не було куди подіти, так і ходив усе літо до гаража, так, аби не сидіти в дома, і водив малого, щоб той не волочився вулицями. А малому неабияк подобалось. Кожного дня він ремонтував автомобіль разом зі своїм батьком, по вуха в мазуті і зі збитими на руках пальцями він приходив додому і його очі повнились світлом, він відчував свою незамінність у допомозі, і загалом важливість у цьому житті. Саме тоді він і зрозумів, що все, що в цьому житті йому подобається це автомобілі.  

З тих часів багато що змінилось. Батько так і не знайшовши нормальної роботи і перебиваючись дрібними підробітками зовсім втратив віру в життя. Дивлячись на щасливі мармизи багатіїв, яким доводилось підіймати роялі на 7 поверх, чи то якесь вишукане італійське ліжко для молодят, у подаровану на весілля квартиру – запив. Мати трохи поплакавши і зробивши кілька спроб закодувати чоловіка просто пішла, а точніше поїхала, до родичів у Красноярський край, залишивши записку «Борщ у холодильнику! Ви вже дорослі розберетесь, що до чого». Після того вона не поверталась, і всілякі надії побачити її ще хоч раз були досить розмитими. Тоді хлопець закінчив перший курс ПТУ за фахом автослюсар. А від спитого батька толку було мало, от і довелось йому іти на роботу на СТО. Спочатку просто мити автомобілі, а далі більше. Він уже не був тим маленьким хлопчиком, що так тішився, як тільки у його руки потрапляла якась чергова деталь від автомобіля. Це вже був досить дорослий молодий чоловік, що тими деталями, які колись бездумно переносив з одного кінця гаража в інший, уже заробляв гроші, аби не загнутись від голоду. Тими ж грошима, він тримав на цьому світі і батька, який з останній рік при невиліковному похміллі вже тричі намагався звести рахунки з життям. Так він і жив, дуже просто і дуже повільно. Займаючись улюбленою справою, і триваючи на ногах себе і батька дуже упевнено стояв на місці. І було йому лише 25 років, а можливо і уже 25 років, якось він не сильно переймався цим питанням, було ну і було, бо по іншому просто не могло бути. 

 

Далі за всіма загально прийнятими законами голівідівського гепі енду вони мають зустрітись, якось дуже несподівано і романтично, а потім купа квітів, прогулянки парком, і присвячені їй вірші написані під вікнами її квартири. А далі весілля, діти і щаслива родина, певно так само, до першої форс-мажорної ситуації. Але ні, не в цьому випадку. І я навіть не хочу розвіювати чиїсь рожеві ілюзії з приводу таких ситуацій. Вони звісно є, але не тут, вибачайте… Так от: 

 

Звичайний день, середа, така собі середина робочого тижня, хоча, яке це мало значення вона все рівно працювала графіком тиждень через тиждень. І знову тисячі людей , і знову закрите і задушливе, маленьке приміщення, знову голоси із банальними побажаннями – «Пачку синього Честера», і звичний кросворд на колінах. Занадто звичайний день, таких були сотні, але якийсь занадто напружений, нічого не траплялось, і ніщо не натякало на якийсь незвичний перебіг подій – просто усе було занадто звично, це і непокоїло. Подзвонила подруга і запросила в гості, мовляв «Давно не зустрічались і можемо собі дозволити випити разом шампанського, скільки нам того бабського щастя, влаштуємо свято без чоловіків!». Та і де тих чоловіків узяти? Хіба що, як в анекдоті, знайти під магазином у калюжі п’яного інтелігента і при цьому встигнути його вчасно забрати собі, допоки хтось інший не перехопив. Обоє працювали багато і без віддачі, обох не влаштовувало таке життя, але змінювати будь-що поки не наважувалась жодна. Вона погодилась, і прийнявши запрошення подруги уже думками була там. Навіть ледь відчутна ностальгія по студентським рокам проблиснула на очах і розтягнулась ледь помітною посмішкою. Дівчина, поспішаючи перед годинником, на прискорення намагалась зачинити кіоск і втекти до подруги раніше. Це і не диво, завтра на неї чекав новий робочий день, а ще потрібно було встигнути випити пляшку, чи навіть дві, шампанського і згадати усі спільні яскраві моменти із такого, останнім часом, нереального минулого. Вона вийшла на вулицю і дістала ключі, щоб замкнути кіоск, дівчина розуміла, якщо її побачить власник палатки то їй прийдеться довго пояснювати чому вона закрилась на годину раніше. Пояснювати нікому нічого не довелось, вона швидко впоралась із замками і побігла на зупинку до маршрутки.  

Вечір розслаблення, вечір спогадів, вечір ностальгії. Такі вечора завжди починались і закінчувались дуже передбачено, немов запланована зустріч двох корпоративних колег, щоправда ці зустрічі мали все більш ліричний характер. Веселий початок – початок завжди був однаковим - веселі новини, легкі спогади, сміх, алкоголь і відчуття вихідного. Далі друга – слово за словом, навмисно забутий у сумці мобільний, у якого випадково вимкнений звук. І жодних проблем, жодного тобі неприємного відчуття, чи якогось обтяження проблемою, чи то завтрашнім днем. Але потім приходить третя і завершальна стадія – спогади і розчарування. Ця тема обов’язково підіймається, не те що навмисно, а так, просто зачіплюється за щось і потім не відпускає, із обов’язковим переходом на особистості. Тому, що той молодець, а той взагалі не мав стати директором і заробляти у день втричі більше ніж я за місяць тому, що він перебивався з трійки на двійку, а я була відмінницею і це взагалі не справедливо… А хто береться судити де зараз справедливо? Думаю не багато людей, бо кожен боїться розчаруватись у чомусь, бо на кожному етапі може бути чорним по білому написано «Невдаха» бо мав точно такий самий шанс, але не скористався… Так і закінчується зустріч із ледь відчутним станом полегшення, і непереборно важким осадом смутку. 

Дівчина вийшла від подруги у дещо розбитому стані, алкоголь підсилював думки про те, що пора щось змінювати, додавав сміливості і впевненості у собі і своїх здібностях. Вона йшла вулицею і в голові вже прокручувала завтрашню розмову з власником кіоску де працювала. Як вона йому вискаже про все, що наболіло за цих три з половиною роки, як кине йому заву про звільнення на стіл і вийде з його кабінету із почуттям свободи і власної гідності. Тому, що вона журналіст, і довго вчилась на цю професію, і взагалі такі журналісти, як вона на дорогах не валяються. І це немає значення, що вона вже пару років толком і не знає, що відбувається в Україні і світі, тому, що не дивиться телевізор і не читає газет. І це немає значення, що вона вже майже рік не робила спроби написати хоч якусь маленьку оглядову публікацію, хоч про що-небудь навіть про бублики чи пластилін. І жодного есе не було написано, але вона все рівно вважала себе володарем прекрасного стилю письма, бо як не крути, а талант не проп’єш. 

Так вона йшла пустою вулицею, кутаючись у високий комір своєї куртки, не звертаючи уваги на темряву, і дощ, який починав накрапати. Раптово їй здалось, що вона почула кроки позаду себе, обернувши голову назад вона помітила силует, високий чоловік в чорному одязі і одягненим на голову капюшоном прямував за нею. За секунду зібравшись з думками згадала, що це відчуття переслідувало її всю дорогу від метро, а це вже хвилин п`ятнадцять. П`ятнадцять хвилин іти слідом із одягненим капюшоном це було більш ніж підозріло. Прискоривши крок дівчина прямувала додому, її переслідувала лише одна думка «чого йому треба???». Дівчина злякано, вже, майже бігла вузькими доріжками поміж будинків. Як на зло її будинок знаходився у найвіддаленішій точці спального мікрорайону, де і вдень тихо, як у полі, а у вечері так тим більше. Вона поспіхом глянула на годинник, була дванадцята ночі. Чоловік що йшов за нею не відставав, він так само прискорював крок щоразу, як вона додавала швидкості. Страх з кожним кроком, все більше находив на дівчину, відчувалось тремтіння в колінах їй здалося, що вона зараз просто впаде і розплачеться. Дівчина знала, що до її будинку залишаються лічені кроки, а там порятунок, величезні залізні двері, треба тільки встигнути за них заскочити і все закінчиться. Чоловік ніби відчувши, що від нього от-от втече його «жертва», ще більше прискорив крок і наблизився майже в притул. Дівчина ледь не скрикнула коли почула зовсім поряд його важке дихання. Вона підбігла до дверей під’їзду і зупинилась перед домофоном, чоловік зупинився прямісінько за її спиною на відстані одного метра. Дівчина підняла руку і натиснула номер своєї квартири, через прочинене вікно на кухні третього поверху почулось дзеленчання. Дівчина знала, що їй ніхто не відчинить бо квартира була пустою, а ключі лежали у неї в кишені, але продовжувала стояти і слухати пілікання з динаміку на дверях під’їзду. Потім повільно обернулась назад і поглянула на чоловіка, що стояв за нею. Невиразне і досить сумнівного вигляду обличчя, що викликало скоріше жалість ніж страх, і в досить неадекватному стані похитуючись стояло перед нею. Пронизливим поглядом чоловік раптово зиркнув в її очі, так несподівано і гостро, що дівчина притиснулась до дверей, потім зробив півкроку назад, повернувся, і пішов далі подвір’ям. Дівчина перевела подих, тремтячими руками дістала ключі і забігла у під’їзд. На її очах з’явились сльози, вона вибігла сходами на третій поверх, зайшла до квартири, замкнула двері на всі замки, і не роздягаючись впала на ліжко і голосно розплакалась. І вона не знала від чого вона більше плакала від страху, чи від радості, що все обійшлося, дівчина просто ревіла у свою подушку, як дитина, бо їй у той момент просто хотілось плакати… 

Батька не було уже третю добу… Хлопець нервував, хоч це був і не перший випадок його пропажі. Мобільного телефону у батька не було, останні два пропали дуже швидко, десь у районі радіо-ринку, там забирали все. Навіть най не потрібніший у світі мотлох, який мав щонайменше відношення до електроніки, можна було сплавити там. Туди ж і були занесені телефони, для подальшого пропою коштів, які можна було отримати за них. Перевіривши усі місцеві «ресторації» хлопець майже втратив надію, дзвонити у міліцію, швидку та морг, як це роблять зазвичай у таких ситуація – просто боявся. Він пішов на роботу з надією, що коли повернеться, батько вже буде в дома. Не склалось… Повернувшись пізно у вечері, близько десятої, він знову зайшов у порожню квартиру. Жодного натяку на появу тут когось ще, з моменту останнього візиту самого хлопця не було. Зачинивши за собою двері він подався на вулицю. Просто так, без мети і визначеної цілі, сидіти в дома він не міг. Хлопець довго блукав вулицями, вже майже, нічного міста. Зі скляним поглядом проводив зустрічних людей намагаючись розгледіти у них знайоме обличчя, знайомий силует. Непомітно почав накрапати дощ, людей ставало все менше, надії побачити батька майже зникли. Хлопець раптом усвідомив, що усе, що його цікавило і тримало на цьому світі це був його батько. Він був не найкращим батьком, але саме він привив малому хист до автомобілів, саме він не підозрюючи того, робив з малого дуже самостійну людину, показуючи на прикладі, як робити не варто. Хлопець любив свого батька і навіть намагався зрозуміти його життєву позицію і потяг до спиртного. Досі тримаючи образу на матір він відчував, що винен щось батькові, якусь частину себе, свого часу, свого здоров’я. За те, що лишився, за те, що не зрадив, за те, що просто був, чорт забирай, а вона втекла… Хлопець йшов вулицею і боровся з не добрими думками. Вже не помічаючи нікого і нічого йшов уперед, відчуття часу і простору було втрачене. Він ішов під якийсь небесний ритм, що вистукував йому кроки, куди і навіщо вже не мало значення. Він цього навіть не усвідомлював, просто йшов уперед. Йшов на звук упевнено і швидко, не зважаючи на дощ і холодний вітер. Раптово звук почав віддалятись від нього, і хлопець прискорився, йму здалось, що він зараз втратить, щось дуже важливе, те що підкаже йому як бути, що робити далі… Він вже майже біг, намагаючись не упустити свій останній шанс на порятунок - порятунок продовжував віддалятись. Хлопець не здавався, і раптом ритм зупинився, зупинився час, і, на секунду, навіть здалось, що зупинився дощ. Він підняв погляд, перед ним стояла дівчина обіпершись на двері під’їзду, в її очах був страх, вона важко дихала, а її серце робило спроби вирватись із грудей. Затримавши на кілька секунд на ній погляд, хлопець знову опустив голову і пішов. Це не був порятунок, чи останній шанс, там взагалі нічого не було крім страху і розгубленості. Точно такого стану у якому перебував і сам… 

13.10.2009 Київ
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
03.10.2009 Проза / Нарис
Просто так вийшло
22.10.2009 Проза / Нарис
Ти забрала у мене все
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Нарис Про життя
28.10.2009 © Оля Кузьмин
Нарис про життя
15.10.2009
Голівудівський сюжет
05.06.2009 © Оля Несправжня
мініатюри...
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 930  Коментарів: 3
Тематика: Нарис, Голівудівський сюжет
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 27.05.2013 13:52  Наталія Сидорак для © ... 

А я плюсую! Теж хочеться продовження! Пишеш круто - проза твоя в саме моє серце штрикає... 

 04.05.2012 17:47  © ... для Каранда Галина 

Дяк)
Приємно. 

 04.05.2012 17:40  Каранда Галина для © ... 

довершений твір. ні додати, ні відняти нічого. і психолог Ви хороший.
) Ви б сказали - плюсую:) а мені просто сподобалося. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +34
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
27.03.2012 © Микола Щасливий
12.04.2011 © Закохана
09.12.2010 © Тундра
20.01.2011 © Михайло Трайста
03.12.2011 © Т.Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди