Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
19.10.2009 16:47Повість
Для коханої [для коханого]  Для вчителів  Для студентів  Про любов  
Чорний асистент
00000
© Комарова Ольга

Чорний асистент

Розділ ІІ
Комарова Ольга
Опубліковано 19.10.2009 / 974

Він прокинувся рано, хоча, скоріш за все, він навіть і не засинав цієї ночі. Всі ці обставини дуже пригнічували його. Асистент не розумів до чого це все. Довго вовтузившись у холодному темному ліжку, він нарешті примусив себе встати з нього. Силует зник... “Нарешті”, – подумав задоволено він, але окривавлений портфель знову навіяв йому сум із неабияким відтінком розгубленості. 

Асистент обережно розкрив його. Тільки не це: всі його речі заплямовані. І від чого? Він перебрав у руках криваві листочки і помітив, що плями на них досить свіжі. 

Тексти... Тексти. До чого тут кров? Але... Невже це вона? Малюнок той самий, що подарувала йому одна студентка. Це були її очі, саме вони переслідували його цієї довгої чорної ночі. В якийсь момент йому стало неабияк жаль, що подарунок зіпсувався. Він не любив її, в деякій мірі навіть ненавидів... Ненавидів? За що? За те, що вона любила його. А не повинна була б. Йому одному спокійніше. Ніхто йому не потрібний... Ніхто. Проте в якійсь мірі він навіть захоплювався нею: вона ж його любить, саме його, так ніжно, трепетно, без жодних звинувачень у нерозділеності почуттів. Асистент відштовхнув її, але малюнок зберігав, навіть дорожив ним. А тепер? Тепер він заплямований, зіпсований. У нього склалось враження, що він абсолютно самотній, хоча це відчуття подобалось йому. Але так неправильно, так не повинно бути – він сам обманював себе, але іншого шляху не бачив, як потонути у власному полоні самообману. Хтось любив його, хтось захоплювався ним – і на душі було інколи так солодко, що не лише він один замилуваний собою. Якби ж вона розтопила той лід, якби ж вона змогла, якби ж не слухала його – він так цього б хотів, бо сам не впорається, забракне сил. 

А тепер він окривавлений, та ще й порваний. Він був виконаний з такою любов’ю, вражав холодного чорного асистента своєю кольоризною... А тепер? Тепер силует тієї юної дівчинки почорнів від крові, що запеклась... Сумно. 

Чорний асистент почав винити себе. Це ж його жага кривав ості погубила той малюнок. Це ж темрява поманила його у ту кляту аудиторію. Це ж його ножиці спокусили своїм гострим блиском, це ж його холодні бліді руки потягнулись до рефератів, щоб розправитись з ними. Але очі його були заплющені, він не бачив, що робить, що ріже. А треба було б глянути... 

Втім, байдуже... Асистент прагнув відігнати від себе ці сумні думки. Навіщо картати себе? Вона ж не ідеальна: завтра вона намалює когось іншого і забуде про нього. Він є лише наступною жертвою її натхнення, вона заволоділа його душою, розгадала те таїнство, бо змогла зобразити його... Листівка на День Вчителя – там його портрет. Там він – світлий, його уста сповнені теплотою, налиті романтичною рожевістю. Там він інший... Хоча, ні, там він такий, який є насправді, але цього ніхто не повинен знати, ніхто. Асистент повинен залишатись чорним, жага помсти сильніша за нього. 

Чорний асистент понуро ступає по сходах своїм чорним взуттям, яке залишає непомітні ілюзорні чорні сліди за собою. Його чорний піджак відтіняє його холодне бліде тіло, у блідих руках він несе свій чорний кривавий портфель. Та слідів крові у ньому немає. Він почистив його і руки свої він омив. Хоча вся та чудернацька процедура здавалась йому в деякій мірі надуманою, до осмисленою. Він омивав кров, якої не існує. Вона з’явилась у нього нізвідки і повинна зникнути в нікуди. 

Чорний похмурий асистент зі змарнілим обличчям потонув у власних роздумах і спершу не почув того, що відбувається навколо нього. Але та картина, що панувала навколо лекторської аудиторії, одразу ж привела його у свідомість. 

Він стояв осторонь і вслухався в кожне слово, яке лунало до нього з різних сторін. Він залишився для всіх непомітним, адже багато студентів і викладачів зацікавлено споглядали за тим, як слідчі нишпорять у кабінеті. 

– ... Там стільки крові... Кажуть, що вбили одну першокурсницю. 

– А як дізнались, що то першокурсниця? 

– Та дівчинка зникла ще вчора. Бабуся телефонувала до її подруг... Та ви ж знаєте як у нас людей розшукують. Заява ж-то, пишеться лише на третій день. А от сьогодні відкрили лекторську і побачили таке... 

– І що кажуть? Це її кров? 

– Та ніби сходиться. Друзі кажуть, що вона на перездачу збиралась йти. 

– А до кого ж? 

– Та до нашого асистента з кафедри... Ось на нього і очікуємо, може, він щось знає. А його стіл який заплямований... Кошмар. Бідний викладач. 

– А тіло знайшли? 

– Ні... Може, в каньйон скинули, а, може, ще десь заховали. Та слідчий каже, що на самогубство це не схоже. Хоча знаєте... Тільки я вам по-секрету скажу. Це майже всі наші викладачі знали і здогадувались. Важко було не помітити. Любила вона його. Закохалась вона у нашого асистента. На кафедру до нас часто приходила і так сумно зітхала, коли його не було... Та подейкують, що відштовхнув він її, до екзамену не хотів допускати. І що ж правду ховати, дівчат біля нього завжди крутилось – хоч відбавляй. Може, приревнувала чи ще щось... 

– Але тіла немає... Значить, вбили її. 

– Може, й вбили. Але хто? 

– Та, напевно, він її і прирізав. 

– Думаєте? 

– А що? Зараз у нашому суспільстві можна очікувати від людей чого завгодно. Вбивці з вигляду також порядні, світлі, милі, чесні, а заглянеш до них у душу – чорнота, вбивча холодна підступна кривава чорнота. Їм так і до жертви в довіру легше втертися... Може, то і він зробив... Хто його тепер знає? 

– Невже ви дійсно думаєте на нього? 

– Та навіть якщо й думаю, то все ж лише мої думки і ніхто на них, може, і не зважить. А от слідчі їхній роман можуть розцінити не на його користь, бо щось між ними все-таки було... 

– Егеж, мабуть. 

– Ось і мотивчик певний вимальовується. Ну, самі подумайте. Дівчинка закохалась, а він її до екзамену не допустив, хоча був прихильний, такі чутки ходили... А далі, може, вона йому пригрозила, що в деканат піде, нажаліється. А йому зайві проблеми навіщо? Навіщо йому такий скандальчик? Щоб з роботи вигнали? Ось він з нею і розправився. Хто його зна, може, він і не хотів її вбивати, потім пожалкував, та пізно вже... 

Ці слова неначе обпекли асистента, обпалили, обвуглили його свідомість. Невже йому все не привиділось вчора? Невже дійсно то був не зоровий обман його зелених холодних очей. І тепер його хтось звинувачує у вбивстві? Хто саме, його ж колега? У вбивстві, якого не було, у вбивстві тієї студентки, яка вчора такі не прийшла до нього на перездачу. Причому тут він? Але... Викладач усім своїм єством відчув, що підпадає під пряму підозру? Про її почуття до нього все одно вже дізнались і докази знайти можуть. І кров? Невже це і є саме її кров? Тіла ж так і не знайшли. 

“Бідненька... – подумав він. Серце стиснулось від болю. – Невже вона сама себе? Хоча, ні, не могла ж вона тоді зникнути так безслідно, залишивши лише плями крові у кабінеті. Невже її вбили? За що? Така мила невинна дівчинка. Хоча, може, й дорогу комусь перейшла... Але чому ж це сталось у лекторській, чому саме біля мого місця, де я завжди сиджу? Господи милосердний, чому? Думай... Думай, як це могло трапитись, де і коли? Алібі. Ти повинен подумати щодо нього. Так... Згадуй. На парі її не було... Ні, була. Сиділа на останній парті, але така сумна-сумна. Невже передчувала власну смерть, таку жахливу смерть? Господи, чому саме вона?” Ці думки вертілись у його голові. Він розумів, що не винен у її загибелі, але чомусь почав винити себе. Її кров, саме вона, була тоді на його долонях. Невже вона лежала десь там, поряд, і стікала теплою кров’ю, а він не побачив, не допоміг їй повернутись до життя. Її біль став його болем. 

Ноги не слухались більш його, стали зовсім неконтрольовані. Хотілось швидко-швидко бігти кудись, що він і робив згодом, збиваючи випадкових перехожих на своєму шляху. 

“Я – омерзенний, тому що тікаю, тому що замітаю сліди її невинної ніжної любові. Прости мене... Прости”, – і з грішними помислами він відкрив шухлядку свого письмового столу, різко крадькома схопив листівку, яскраву кольорову листівку, виконану з такою теплотою нею і подаровану на День Вчителя. Він завмер на мить. А глибше... Глибше у його схованці лежав великий гарний зошит із твердою жовтою обкладинкою. І та жовтизна обпекла його пальці. Там написані її вірші. Багато віршів. Він усі навіть до кінця не прочитав. Жалкує, але тепер вже занадто пізно. Чорний асистент заплющив очі, примружив їх. Навіть його холодне серце стиснулось, і тремтіння огорнуло враз все його холодне бліде тіло. 

– Прости мене... Прости, – шепотів він майже афективно. Потім одразу ж розплющив свої очі, востаннє глянув на той зошит і заплакав. Його зіниці звузились, напружились, і здавалось, що очі його побіліють від того ж тремтіння. Перша сторінка, друга... Розправлятись з рефератами було так солодко, а тепер... Тепер він ненавидів себе за свої дії чи навіть злодіяння. Ненавидить, бо бажання залишитись на волі, не опинитись за гратами взяло вгору, перемогло його інші світлі помисли і почуття. Але тепер на нього чекають інші грати. Він ніби вільний і водночас заарештований. І ось він захлинається у сльозах, тоне у крові, але назад дороги немає. Асистент відчув себе справжнім вбивцею. Він вбивав її творіння, виплекане у любові до нього ж. Сльози здавили, та він не зміг розридатись по-справжньому, хоча хотілось. Але чоловіки не повинні ридати – цей стереотип нав’язали йому з пелюшок. Асистент не міг переступити через нього... Не міг. Боявся видатись їй слабким, беззахисним, хоча її вже немає – боятись нікого. 

... Останні клаптики сторінок, які спадали по його пальцях лезом різали живу плоть, а далі сумно летіли вниз, кружляючи свій танок, переплітаючись між собою, кохаючись, немов останні сніжинки взимку. 

Згодом чорний асистент торкнувся і до листівки. “Невже і вона? Невже і її потрібно знищити? Я – покидьок, справжній покидьок,” – подумав він, торкаючись її, зжимаючи своїми тоненькими витонченими пальчиками. Він розірвав навпіл свій портрет. Кров стікала по долоням, сягнула майже до ліктів. То була його кров, холодна, крижана. І враз він відчув нестерпний біль і те, що сил йому забракне через декілька секунд, щоб впевнено стояти на ногах. Вони підкошуються. Чорний асистент сперся об стіл, потім повільно сповз по ньому, залишаючи спиною кривавий слід. Все оповилось якимось непроглядним туманом. 

“Я мушу... Я повинен,” – твердив він подумки собі з останніх сил. Кров текла по щокам, текла по плечам – і чорний піджак став геть мокрим та важким від тієї нестерпно холодної та крижаної крові. Йому стало так зле від цього, і з останніх сил він розірвав листівку навпіл. 

Скривавлені клаптики посипались з його блідих рук. Більше він не відчував свого тіла. Повіки стали важкі-важкі і відкрити очі стало просто неможливо. Але водночас він відчув неабияку легкість. Він полинув вгору, як ніби позаду виросли крила, проте насправді десь підсвідомо він розумів, що їх не було. А згодом він знову опустився на підлогу, щоб подивитись на себе, того, що лежав зовсім поряд. Він поглянув на власні заплющені холодні неприступні очі, спітніле та покривавлене чоло. Асистент затремтів від жаху, який його охопив. Невже він і є таким? Невже вона змогла полюбити його таким? 

Тіло поступово розчинилось, але це вже не дивувало його напівпрозорий силует. В кутку кімнати він помітив маленького хлопчика, що манив його услід за собою. 

К-П Весна 2008
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
19.10.2009 Проза / Повість
Чорний асистент (Розділ I)
19.10.2009 Проза / Повість
Чорний асистент (Розділ ІІІ)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Повість Про любов
19.10.2009
Чорний асистент (Розділ IV)
19.10.2009
Чорний асистент (Розділ ІІ)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 788  Коментарів:
Тематика: Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
26.11.2011 © Микола Щасливий
17.04.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди