Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
19.10.2009 16:59Повість
Для студентів  Для коханої [для коханого]  Для вчителів  Про любов  
Чорний асистент
00000
© Комарова Ольга

Чорний асистент

Розділ VI
Гаряче серце й кришталеве
Зустрілись раптом у житті.
Про мене казка і про тебе –
Топлю кришталь усі ці дні.
Комарова Ольга
Опубліковано 19.10.2009 / 978

Все знову як 27 листопада минулого року. На мить вона відчула своє тіло, хоча дуже добре розуміла, що це ілюзія – насправді її давно немає у цьому світі. 

Таксі... Таксі холодне, дещо непривітне мчить її до факультету крізь засніжені вулиці нашого міста. Усюди кришталь: на деревах, на дахах будинків, на сірому асфальті, у серцях... Та не в її – воно гаряче б’ється. Вона запізнюється на пару, хоча... Це не його пара і насправді якось байдуже. Їй, якщо чесно, і зараз хочеться, щоб усі пари були його... Якби ж. Але цьому вже ніколи не статись. Вона біжить... Якась невідома сила керує її тілом і вона швидко пересувається вперед. Оля пригадала, що цього дня у неї була модульна... Модульна, як не крути! І що ж знову написати тому непривітному викладачеві? Що? Вірші? Вірші вона б написала тільки йому, єдиному, коханому і, мабуть, досить жаданому. Вона б розписала усі університетські стіни у віршах. Цікаво, він і тоді б мовчав? Непередбачений... 

Вона встигає... Підіймається по сходах так понуро (вона знову не готова, а викладач встиг стати майже улюбленим). Але раптом він... В самому кінці коридору сам-один. Підійти чи не підійти? Вона завагалась... І це вагання знову розділило її навпіл... “Він сам-один. Який момент. Лови його, лови, Княгине, лови, молю!” – думала вона, спостерігаючи за усім на відстані. Але водночас вона відчувала, як ловить його... як йде до нього, йде так впевнено, і кожний крок її – княжий. 

– Добрий ранок. 

– Добрий... – привітався він у її смертному спогаді. Її поява була для нього справжньою несподіванкою. Він не очікував, що вона підійде. Олин силует осягнув це ще більше, коли знову плівка перемоталась назад – все повторилось як і тоді в той пам’ятний передзимовий день. Вона оглянулась і побачила поряд напівпрозорого чорного асистента. 

– Твоя посмішка... Яка ж вона чарівна, скільки ж у ній таїнства, скільки ж... Я так люблю тебе за це! Я так люблю, – сказала вона йому. 

Він розгубився, нічого не промовивши у відповідь. Він здригнувся від слів іншої справжньої Олі, коли та запитала його справжнього, який також стояв зовсім поряд і бентежив його своєю чорнотою. 

– А на якій парі до Вас підійти... на перездачу? 

– Олюнчик, не знаю... У мене економісти сьогодні. 

– Ви ж обіцяли... 

Він усміхається, легенько торкається її носика... Те ж саме повторив його силует з її силуетом. Напівпрозора Ольга, посміхнувшись, обійняла його: 

– Жартуєш?! Мій маленький хлопчик, ти повернувся, повернувся... 

– Нічого. Все здасте, Олюнчик, – сказав справжній Олі справжній Віталій. 

– А коли? – питає вона його і сум раптово огортає її душу, що знаходилась біля душі чорного асистента. Огорнув острах, вона пригадала, як їй тоді хотілось поговорити з ним саме у той день. 

– Може, на наступному тижні. Може, через два, через три... 

– Ні, це буде аж під Новий рік, – зауважила вона. 

– ... Може, й в лютому, – усміхнувся. 

– Як в лютому? 

– До мене й в лютому студенти приходять. 

– Зловтішаєшся?... Чи... Ти боїшся, ти боїшся залишатись зі мною наодинці, – промовила напівпрозора Оля до Віталія, який здивовано споглядав на неї, кидаючи свій прозорий погляд. 

– Контрольна... – виправдовувався він. – У тебе ж була контрольна тоді. 

– Хіба я думаю зараз про неї? Поглянь на себе. Ти відчуваєш, що це буде далеко не перездача, ти відчуваєш, читаєш мої думки... Князь, мій Льодовий Князь, твоє серце розтануло чи ні? 

– Розтануло... Поглянь. Він, тобто я, знову торкається твого княжого носика. 

– Та що ж таке? Тобі весело, а я... 

– Ти ледь не плачеш, Олюнчик. 

– Безумовно. Я жила цими думками всю ніч. Я так хотіла розвіяти те мовчання, в якому ти потонув... А ти? 

– Я зітхаю з полегшення, коли перемагаю у цьому словесному двобої... 

– Невже? Невже я скорилась тобі? Невже я скорилась цим обставинам... Ні! Я щось придумаю. 

Їхні душі прямували за тілами повільно, хоча вже й давно продзвенів дзвінок. Він злегка притримував мене за плечі, проводжав мене... А далі... Далі знову темний коридор. Імла огортає її, поглинає. Немає світла, немає... Долоня холоне від самоти. Двері викладацької рипнули. 

– Все. Мій силует прихований від твоїх очей. 

– Прихований... Як же так, чому? 

Напівпрозорий Віталій промовчав, ніяк не міг підібрати потрібних слів для пояснення. Він спостерігав за тим, як справжня Оля обіймає коробку цукерок. Йому стало смішно. Її силует збентежено поглянув на нього і почав дещо роз’яснювати: 

– Як ти можеш? Це моя розрада. А ти так і не пізнав їх, моїх уст. Ти не знаєш як вони набувають вишнево-лікерного присмаку, як наливаються любов’ю, сповнюються жагою, коли я знову бачу тебе здалеку. Але тебе завжди має хтось обступити. Професори! 

– Підійди до нього. Підійди, – почувся знайомий голос. 

– О, це ти, це ти, мій малий! – радісно промовила справжня Оля, побачивши малого Віталіка. Вона обійняла його, від нього віяло таким солодким теплом. Він жартома торкнувся її носика і враз сховав свої гарячі пальчики у кулачок. 

– Які ж ви схожі між собою... Тримай цукерочку. Ти любиш такі? 

– Вишенька з лікеро-коньячком? 

– Так... 

– О, не відмовлюсь, мовив малий і невпевнено потягнувся до коробки, злегка поклав цукерку собі у ротик й кумедно захрумтів. 

Чорний асистент здивовано спостерігав за усім, а потім зауважив Ользі: 

– Ти ніколи мене не пригощала. Як так? 

– Пригощала, тільки Ви не хотіли брати, казали, щоб віддала іншому, до якого безглуздо ревнували. А мене Ви хоч раз пригостили? Всі свої цукерки віддавали завжди іншим, хоча я стояла зовсім поряд. 

Асистент понуро опустив голову. 

– ...Біжи, ось зараз вони відійдуть, обіцяю... Йди-йди. Зараз я все владнаю, – весело мовив малий і почав сіпати професорів то за штани, то за піджак... Пора вже йти! Пора... Лишіть його хоч на мить. 

І ось першокурсниця нарешті наважилась підійти. 

– ... Я ось подумала... А економісти прийдуть на наш факультет? – запитала вона невпевнено. 

– Так... 

– Я прийду... 

– Олюнчик, напишете потім контрольну – і все... 

– Я все одно прийду! Я чекатиму скільки треба... 

– Олюнчик... – щось хотів зауважити він. Малий грізно поглянув на його напівпрозорий силует і показав кулака, але, на щастя, Справжній Віталій одумався. – Ну, добре... 

– В якій будете аудиторії? 

– В двадцять п’ятій... 

– Я прийду... 

– Я усміхаюсь тобі на прощання. Ти береш малого за руку, ви піднімаєтесь по сходах на третій поверх... – задумливо сказав напівпрозорий Віталій. 

– ... А потім буде, як і тоді, друга пара... А далі ще одна... Ще... Я чекатиму хоч цілу вічність. Я чекатиму... Ти погодився, мій милий, твій острах дещо бентежить мене. Чому? – запитала напівпрозора Ольга. 

– ... А де ж Віталік? Де ж він? Зник... – пробурмотів його силует. – Ось так завжди. Твій маленький хлопчик знову розчинився у повітрі. Але це не надовго, я ще впіймаю сьогодні відголосок твоєї душі. Ось побачиш. 

... Вони зайшли в аудиторію. Присіли. Почалась перездача. Олин силует заплакав. 

– Чому ти плачеш? – запитав чорний асистент Віталій. 

– Я так довго чекала, ти пручаєшся, відвертаєшся... Кришталь. Він все-таки залишився, я відчуваю... Як? Як все сказати тобі? Ти виженеш її, так похмуро, так зневажливо заглянеш в її очі і втопиш їх холодом... 

– З’їж шоколадку. Ти вся тремтиш. 

– Не переживай... – почувся знову знайомий голосочок. Силуети помітили, як попереду тепла, маленька долонька торкнулась її. Її маленький хлопчик знову поряд. 

– Бачиш, вони прийшли... Ці дівчата... При них як? Я не зможу... – сумно промовила Ольга, яка сиділа попереду. 

– Може, посидиш до самого кінця? – запропонував Віталік. 

– Якби ж вони пішли раніше... – сумно промовила вона. 

– Кришталеве серце... 

– Кришталеве серце? – здивувалась Ольга. 

– Так, його кришталеве серце... А в тебе знаєш яке, Оля? Знаєш... 

– Здогадуюсь, але все ж скажеш. Мені цікаво, що ти думаєш з цього приводу? 

– Твоє... Твоє гаряче. Обпікає. Обпікає його холодну душу. 

– Обпікає... Розкажи мені, розкажи щось хороше. Зможеш? 

– Для моєї Княгині – все що завгодно, – промовив Віталік. Вона посадила його на свої коліна, обійняла його. З його ніжних уст линув шепіт, відлуння якого доходило до двох самотніх душ. – Я розповім тобі казку про гаряче серце й кришталеве... Жило собі гаряче серце. Таке маленьке, тепле, ніжне, тендітне, любляче... Серце так хотіло любити, але тонуло кожний раз у нерозділеності. Боліло... І вирішило гаряче серце поїхати в інше місто, щоб знову знайти своє кохання... 

– ... Я тоді сиділа у поїзді. На очах сльози. Куди? Куди я їду? Чому покидаю усе, чому? Що чекає мене там? Що?... Істфак. Господи, невже дійсно істфак? Я ж зарікалась, що ніколи... Історичний – ніколи! І що ж тепер? Я думала, кого я полюблю? Історика... О, ні. Мені не хотілось цього. 

– І що ж було далі? – запитала Ольга Віталіка. 

– Далі? Серце плакало... Зміни лякали його. Але одного разу серце відчуло щастя... Закохалось. Гаряче серце загорілось жагучим вогнем. 

– А в кого закохалось? – зацікавилась вона. 

– Як ніби не знає... – жартома промовив силует чорного асистента. Він же точно знає, що вона любила саме його. Ця думка його тішила. 

– У тому далекому місті жило кришталеве серце. 

– Кришталеве? 

– Так, – промовив малий. – Воно жило собі у самоті, тонуло у холоді, нікого не любило... І ось одного разу вони зустрілись. Печаль в очах кришталевого серця настільки вразила гаряче. “Як? Як воно може бути самотнім?” – здивувалось воно... 

– ... Друга пара. Господи! Я задумалась, невже ти дійсно самотній? Чому?... Я не могла відірвати очей від стенду. “Неодружений” – це слово різало мені очі, обпікало їх вогнем. Я не вірила сама собі. Ви такий... Вас так хочеться любити, так хочеться любити, так хочеться зігріти своїм теплом... І про що я тоді думала?... Я любила... 

– ... Любила мене, – повторив напівпрозорий асистент і якось зовсім зніяковів. 

– ... Кришталеве серце було неприступним, але гаряче серце все-таки подружилось з ним. Але Самотність, подруга кришталевого серця, ревнувала його до гарячого. Вона огортала, ховала його, не підпускала до кохання, яке випромінювало гаряче, тому що відчувало його силу, чистоту помислів і думок. Самотність завжди обманювала кришталеве серце, казало, що лише з нею йому буде добре, більш не зі ким... 

– ... Я йшла додому одна. Чому? Мені так добре з тобою, так спокійно, так солодко. Блиск твоїх очей став таким рідним, таким жаданим. Ти пішов один... Я не наважилась підійти, не наважилась сказати: “Ходімо разом”. Тепер гризу себе за це... І ти не підійшов. Чому? Невже тобі тоді не сподобалось? 

– Ні, неправда! Я же сам казав: “Олюнчик, з Вами так цікаво”. 

– Але тепер... Тепер ти один, один десь залишаєш свої сліди – і я вловлюю їх тепло потім, потаємно, вся в сльозах... Самотність. Чому ж вона так дорога тобі? Ти нерозлучний з нею... Чим же вона так причаровує тебе? Моя любов, моє тепло... Байдужий. Зате самотній, вона тоне в твоїх кришталевих обіймах... 

– І що ж було далі? – запитала зацікавлено Ольга. 

– Гаряче серце викликало Самотність на битву. Воно прагнуло відігнати її від кришталевого серця і покликало на допомогу Любов. Адже Любов повинна правити над усіма серцями. 

– ... Але ти сидиш у цій холодній аудиторії. Тебе пронизує холод, проте серце палає вогнем... І що я маю тобі сказати, що ж відповісти? Ти спитаєш мене прямо, за тим і прийшла... 

– Хто ж переможе сьогодні: моя любов чи твоя самотність? – запитала в асистента душа Ольги, той, нічого не відмовивши, лише розвів руками. 

– Хто переможе, Віталіку? – поцікавилась в малого жива Ольга. 

А він промовив, як і тоді, в той пам’ятний день 27 листопада 2007 року: 

– Я не знаю, чесно... Він тобі сам відповість. Він скаже тобі, повинен. Прости його, не вистачає сміливості прогнати її, цю кляту самотність. Вона лише холодить, робить людину без дієвою, а кохання... Кохання так часто обпікає. І рани його болючіші. І тонути кришталевому серцю так нелегко... 

... Враз малий зник. Мабуть, така вже її доля – перебувати у чеканні. Але вона чекатиме, чекатиме до кінця... навіть якщо він її вижене, навіть якщо нагримає на неї, вона все одно чекатиме, адже вона любить це кришталеве серце... Любить. Чи подолає вона його ревниву подругу? Чи завдасть вона поразки його самотності? 

К-П Весна 2008
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
19.10.2009 Проза / Повість
Чорний асистент (Розділ V)
19.10.2009 Проза / Повість
Чорний асистент (Розділ VII)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
Повість Про любов
19.10.2009
Чорний асистент (Розділ VIII)
19.10.2009
Чорний асистент (Розділ VI)
19.10.2009
Чорний асистент (Розділ IV)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 448  Коментарів:
Тематика: Повість, про любов
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +38
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
24.04.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
03.12.2011 © Т.Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди