ПРИВИД БІЛОЇ ЛЕДІ
Надворі падав дощ. Вона сиділа біля вікна, і спостерігала, як він змиває все, що залишилося від весни. Як ополіскує крапелькою свіжий, зелений листочок, як насичує повітря пахощами, вологою.
Вона любила дощ. Вона жила в ньому. Вона почувалася тоді щасливою. Вона дуже любила воду. Це була її стихія. Друзі з насмішкою прозвали її Русалкою. Вона могла дивитися на воду і відчувати себе Нею. Вона жила в своєму світі, в якому не було місця для когось іншого. У її світі була тільки вода – нескінченна, глибока. Вона дихала водою замість повітря. Вона жила в воді. Вода жила в Ній. Вони були невід’ємні.
Ще змалечку вона не боялася води. Її тішила кожна крапелька, що падала на маленьку, дитячу долоньку.
Їй було сумно. Вона не могла розібратися в собі. Вона знала, чого прагне, але водночас почувала себе безпорадною, нерішучою. Вона була сильна, але вразлива. Вона була не така, як всі. Вона хотіла злитися з натовпом, але натомість виділялася.
Вона могла одночасно сміятися і плакати. Вона плакала, коли говорила від душі. Складалося враження, що у її душі – вода, що з словами виходить назовні.
Вона хотіла змінити щось у своєму житті. Їй надоїло залишатися на одному місці, зациклюватись на чомусь одному. Вона прагнула волі, незалежності. Зараз вона набирає номер подруги. Хоче поміняти місце проживання. Їй остогид шумний мегаполіс, вічно поспішаючі кудись люди, сварки, крики. Вона бажала тиші, бо тільки тоді могла втілювати свої фантазії. Але найбільше їй хотілося втекти від реальності.
Вона любила малювати. З-під її пензля вилазили химерні постаті, крилаті коні, жінки-риби. А ще вона любила малювати квіти. Вони були різних форм, кольорів, - орнаментовані, неземні.
Завтра вона купить собачку. Їй хочеться подарувати комусь свою любов. Вона не вміє спілкуватися з людьми. Вони не поділяють її погляди. Вони не довіряють їй. Але вона не довіряє їм ще більше.
Вона любить тварин. Відчуває, що лише вони розуміють її. Маленькі, чорні оченята і без слів можуть розповісти про те, що думають, відчувають.
Настав ранок. Сонце щедро кинуло пучок променів на її обличчя. Вона знехотя розплющила повіки. Настав новий день. Сьогодні купляє собачку, переїжджає у нове місто, і міняє своє життя.
Вона народилася в Києві, але це місто здавалося їй чужим. Там бачила бідних людей, що не мали за що купити окраєць хліба, і багатих, що з розкоші наїдали потрійні підборідки.
Її завжди манив своєю загадковістю Львів. Тихі, затишні вулички з старовинними будинками, маленькі кав’ярні, звідки аромат щойно змеленої кави приємно лоскотав ніздрі. І привітні, усміхнені люди. Це – ніби інша реальність. Там ти знаходиш себе, свою сутність – у вікні горища старого будинку, у метелику, що легко пролітає мимо, в усміхнених, безтурботних личках малечі.
Тому вона переїжджає туди. Хоче знайти там своє щастя, яке тихо притаїлося десь в куточку, і чекає на неї.
Багаж складений, у вухах – плеєр,- вона вже в дорозі. Її вперше охоплює почуття безмежної радості, мусон змін, новизни.
Вокзал привітав її трепетом бабусь, що наввипередки намагалися продати свої пиріжки.
Вона не хотіла йти у квартиру, розпаковувати речі, знайомитися з сусідами. Тому сказала подрузі, що затримується. Сама ж пішла оглянути місто. Спостерігала, як зграї голубів злітали над дахами чудесних будинків. Милувалася готичними склепіннями, дивовижними скульптурами, що прикрашали їх,- усе це вона бачила у своїх найпрекрасніших снах. Вона захоплювалася небом, бо тут його чисту, голубу глазур не заслоняли тіні хмарочосів. Вона була щаслива. Вперше.
Час сплив непомітно. Повернулася до подруги близько десятої вечора. Та зразу почала сваритися: « Дивися! Приїхала в незнайоме місто: замість того, щоб з подругою привітатися, пішла будинки оглядати! Тож треба до такого додуматися!»
Подруга її була типовим реалістом. Вона не вміла мріяти, завжди шукала користь з ситуації. Але це їй не приносило щастя. Вона думала, що її обранець – перспективний, багатий, « золоті гори» їй подарує. Але не вгадала – він виявився звичайнісіньким шахраєм. Та це не була її єдина помилка.
« - Дивись, яку я тобі квартиру підшукала! Хазяйка живе на іншому кінці міста, - в доньки. Квартира – супер! Євроремонт, всі зручності, навіть Інтернет підключений. А квартплата – копійки. Таку у цілому Львові не знайти! Будинок той старий, але міцний, як сталь. Тримається краще, ніж оці нові...» - похапцем розповідала подруга.
Квартира їй дуже сподобалася. Зранку вона переїхала туди з всіма своїми речами. З вікна відкривався чудовий вид на палац Потоцьких. На жаль, вона мало цікавилась історією, і тому не знала нічого про нього.
Вона йде вулицею. Навіть сама ж бруківка здається іншою – випромінює щастя, добро, надію. У ній живуть сліди видатних людей, що ступали там.
Звертає у зоомагазин – навколо стукають тисячі маленьких звіриних сердечок, і кожне з них надіється сьогодні знайти хазяїна, справжнього друга.
Вона навіть не встигла оглянутися, як почула за дверима жалібний дзявкіт. Вийшла з магазину, і побачила маленьке, худеньке і нещасне собача, що дивилося на неї з надією в очах. Схоже, воно заблукало, або викинув за двері жорстокий хазяїн. Короткошерста, чорна, із білою плямкою на шиї дворняжка з дуже милою мордочкою зразу припала їй до душі. Вона вирішила забрати тваринку до себе. Назвала його Афі. Сьогодні походи по магазинах відміняються – їй потрібно помити, оглянути, нагодувати собачку.
Вона раділа – крихітне щеня моторно бігало квартирою, обнюхуючи своїм блискучим, мокрим носиком меблі. Воно виляло хвостиком, і лащилося біля своєї нової хазяйки.
Вона думала про майбутнє. Їй вже 22, освіта хороша ,- навчалася у престижній академії Мистецтв, і її картини мали успіх як серед однокурсників, так і серед викладачів. Колись її полотна продавалися у популярних магазинах. Але зараз вона у іншому місті, і зовсім невідомо, чи зможе знайти тут відповідну роботу. Подруга казала щось про Вернісаж – ніби там є багато художників, що продають свої роботи, але вони мають доволі низьку вартість, і тому таким способом важко заробити собі на хліб.
Було б дуже добре, якби вона знайшла спонсора, який зміг би організувати виставку всіх її полотен. Але на жаль, тут у неї немає таких знайомих.
Вона захотіла прогулятися парком. Її надихало усе, що було навколо, і вона сіла на лавочку навпроти. Витягнула з сумочки папір та олівець. Почала малювати пейзаж. Так захопилася, що й не помітила, як за нею спостерігав якийсь чоловік.
- Ви дуже красиво малюєте. У вас ще багато таких робіт?
Вона підвела голову. Перед нею стояв мужчина років тридцяти. Симпатичний. Вдягнений у елегантний сірий костюм, з портмоне в руці. Мав дуже миловидне обличчя і сяючу усмішку.
- Е-е... Так, у мене таких ще багато - невпевнено відповіла вона.
- Я ніколи не бачив вас раніше. Ви не тутешня?
- Ні. Я щойно переїхала сюди.
- Дивлячись на оцю вашу роботу, я бачу, що ви дуже перспективна людина..
- Можливо, але це не має сенсу. Я не проводила тут жодної виставки своїх робіт.
- Невже? Ваші роботи мали б неймовірний попит серед покупців. Ви б погодилися, якби я запропонував вам співпрацю?
- О, це було би прекрасно! Я, мабуть, погоджуся.
- Тоді візьміть мою візитку – завтра зателефонуйте, і ми домовимося про зустріч. Гаразд? А наразі вибачте мені, я дуже поспішаю.
- Добре, я вам зателефоную.
У неї аж очі засяяли від щастя. Такий неймовірний успіх! Можливо, їй випав шанс повністю реалізувати себе. Вона солодко простягнулася на лавочці, і заплющила від задоволення очі.
Вечоріло. Вона сиділа на кухні, пила чай, і читала книжку. Афі кусав кудлатого іграшкового ведмедика.
Вже майже опівніч. Їй здалося, що вона чує якісь кроки по квартирі. Вони то затихали, то ставали щоразу голоснішими. Їй стало моторошно.
- Це я напевно сьогодні стільки емоцій отримала, перенервувала, і мені вже щось ввижається. Або, швидше за все, Афі десь там вовтузиться. - подумки заспокоювала вона себе. Хоча... Афі сидів поруч, і пильно дивився у вічі. Схоже, йому теж було страшно. Вона взяла цуценятко на руки. Раптом погасло світло. Вона вся почала труситися, і Афі теж. Усе відбувалося так, наче в фільмі жахів. Заскрипіла шафа. Біля вуха проминув шелест тканини. Вона тихо встала. Повільними, тремтячими кроками наблизилася до кухні, взяла недогарок свічки, запалила. Світло осяяло кімнату. Вона помітила щось біле, яке швидко щезло за дверима. Стало тихо. Хіба було чутно, як стукало маленьке сердечко Афі.
- Не бійся, манюня, все буде добре! - заспокоювала вона собачатко.
Раптом з’явилося світло. От, бачиш, Афі, все в порядку - вона задула свічку, і пішла спати.
По дорозі звернула увагу на те, що над її ліжком не має жодної картини, на відміну від інших кімнат. А у всій квартирі взагалі жодної ікони. А це дуже дивно, якщо врахувати те, що тут колись жила підстаркувата бабуся.
Настав ранок. До неї завітала в гості подруга. Вона розповіла їй, що знайшла спонсора.
- Ну ти і даєш! Тільки – но приїхала, а вже якого мужичка підцепила! Може навчиш, як то в тебе виходить? Так і до весілля недалеко! - з захватом розповідала свої враження подруга.
- А в тебе тільки одне на думці! - відповіла вона.
- А ти коли йому дзвонитимеш?
- Я навіть не знаю... Мабуть, сьогодні, він ж так казав.
- Дурненька ти є! Його ж треба брати ще тепленьким!
- Я від нього, окрім виставки, нічого не хочу. І тим більше, може він взагалі одружений.
- О, подруго, з таким успіхом ти не скоро заміж вийдеш!
- Слухай, я тебе от що ще запитати хотіла: вчора тут щось дивне коїлося – якісь кроки було чутно, світло гасло... При чому, що тут сусідів ніяких нема.
- Ай, вічно в тебе якійсь дурниці в голові. Ти краще про того чоловягу подумай, а не про привидів.
Нарешті вона зібралася з духом, і вирішила подзвонити тому незнайомцю. Вийняла з сумочки візитку, набрала номер.
- Доброго дня! Я перепрошую, вчора ви просили мене зателефонувати сьогодні з приводу моїх картин... - почала вона.
- А, так,звісно. Я наразі трішки зайнятий, але ви можете зустрітись зі мною сьогодні – можливо ми би більш детально обговорили це питання?»
- Так, сьогодні я зможу.
- О третій вас влаштовує?
- Так, цілком.
- Ну, тоді я чекаю вас у « Вероніці» .
« Ура. Ми зробили це» - подумки похвалила вона себе. « От, тільки залишається привести себе у належний вигляд, знайти якусь гарну одіж»
Вона взяла на руки Афі, поцілувала у блискучий носик. Малий аж роззявив мордочку від щастя.
Вона запізнилася на двадцять хвилин. Їй було страшенно незручно, бо вона перепутала трамваї. Він чекав за столиком, і нервово перебирав пальцями серветку. Вона зайшла у легкому бузковому платті, що простягалось до коліна, і виглядала прекрасно.
- Я-я дуже вибачаюся, я просто переплутала тролейбуси і... почала вона виправдовуватися.
- Чого ж, буває всяке. Ви ж тільки – но переїхали сюди - він щиро усміхнувся, і так поблажливо, якби був їй старшим братом.
- Ви виглядаєте просто чарівно - промовив він.
- Дякую... - відповіла вона, і зашарілася, як дівчисько.
Зустріч пройшла вдало. Він виявився приємним співрозмовником,і чудовою людиною. Вирішили, що він організує виставку. Вона надає усі свої роботи. Прибуток її становитиме 55%. Завтра вони знову зустрінуться, щоб підписати усі документи.
Вона була щаслива. Не тільки тому, що реалізовується її мрія, а й через те, що знайшла тут людину, з якою можна приємно поспілкуватися. Він є незвичайною особою, бо у ньому поєднується все те, що її завжди приваблювало. Після зустрічі він провів її додому, спираючись на те, щоб вона знову не перепутала трамваї, і не виїхала кудись за кордон. Це її дуже розвеселило. Дорогою вони розмовляли про життя. Вона розповідала про себе, про мету свого приїзду, - а він – про роботу, сірі будні. Виявляється – він власник великої дизайнерської фірми.
Вона повернулася додому пізно, бо вони ще гуляли містом – він показував їй усі цікавинки Львова.
Афі солодко дрімав у своїй коробочці. Вона пішла прийняти душ. Раптом почала литись холодна вода. Крізь неї падали кусочки криги. Вона з криком вибігла з душової кабінки. Вся трусилася від холоду. Швидко закуталась у махровий рушник. Знову погасло світло, як попереднього разу. Їй стало страшенно моторошно. Вона повільними кроками рухалася у напрямку спальні. Почула позаду себе легкий вітерець, і дивний свист. Було таке враження, неначе крижані пальці торкалися її плечей. Вона різко обернулася і завмерла. Обличчя перекосилося від жаху. Вона побачила дивну постать – це була дівчина. Не важко було б здогадатись, що це привид.
Вона хотіла закричати, але від страху відняло мову. Привид відразу наводив жах – довге, пшеничного кольору волосся розвівалося у різні сторони. Воно було спутане і брудне від глини. Шкіра бліда і тонка, неначе папір. Крізь неї можна було побачити скелет. Викривлена усмішка з чорними, прогнившими зубами, крізь які йшла жовтувата піна. Руки були по лікті обдерті – з них юшила кров. Пальці місцями зломлені, подекуди виглядалися останки нігтів. У примари було біле плаття з довгим шлейфом, що волочився кімнатою, перемазане глиною і кров’ю. Мара, криво усміхаючись, простягала до неї руки. Вже так близько…
У дівчини від жаху розширилися зіниці. Вона задкувала, але ненароком напоролася на вазу з квітами. Та впала на неї, боляче поранивши руку, в якій застряг осколок скла. Привид стояв над нею, споглядаючи ситуацію. Бідолашна дівчина німо стікала кров’ю, не в змозі навіть заволати зі страху…
Настав ранок… Вона прокинулася ривком, аж підстрибнувши на постелі. Масуючи виски, напружено згадувала, що ж сталося учора. Пригадавши, що сьогодні знову має зустріч з новим роботодавцем, вона зістрибнула з ліжка і швиденько побігла готувати сніданок. Насипавши Афі у мисочку корму, на мить завмерла. Піднісши ліву руку до світла, побачила там чималий шрам трохи вище зап’ястка. Шрам був ще свіжий. Це здивувало не на жарт. Вона знову старалася пригадати події минулого вечора. Сплив спогад про відвідини нічної гості. Повільно покрокувала на місце тодішньої сутички. Але там не було нічого, абсолютно нічого. Навіть слідів крові, уламків скла…
- Привіт! Слухай, а де знайти ту підстаркувату жіночку, що мешкала отут до мене? – вона перелякано мовила по телефону подрузі.
- Ту божевільну? Навіщо вона тобі?
- А з чого ти взяла, що вона божевільна?
- Та к ж її донька до себе взяла. Але ще нещодавно її сусідки пліткували, що донька не витримала, і здала стару на Кульпарківську. Їй вже за вісімдесять перевалило, і старечий маразм почався…
- А як мені її знайти?
- Так ж в тебе є її ініціали – я залишала тобі…
- О, точно. Дякую…
- - А нащо тобі? І як там твій новий залицяльник?
- Давай я тобі усе потім розповім? Бувай..
Вона знайшла візитку з адресою доньки. Зателефонувавши їй, дізналася, що бабуся у лікарні, але до неї можна навідатися. Прихопивши пакет з фруктами, попрямувала до лікарні.
Знайшовши потрібну палату, несміливо постукала в двері. Пристаркувата бабуся сиділа на стільці біля вікна, смутно дивлячись вдаль.
- Хм, доброго дня! Я ваша квартирантка, вирішила зайти провідати вас… - почала вона, і підійшовши ближче, поклала пакунок на ліжко.
Бабуня завзято обернулася і зміряла її поглядом.
- Вона бушує? – запитала старенька.
- Хто « вона»?
- Я бачу, чого ти прийшла… Вона і тебе мучить… Я казала, казала, а вони не вірили.. О на, маєш…
- Мучить? Хто?
- Мене туди як дочка поселила, то я вже п`ятнадцять років її терплю..
- Чому, кого ви терпите?
- Її глина душить… Вона то так не лише..
І тут зайшла медсестра з шприцом. Жалісливо глянувши на збентежену дівчину, мовила: « Я ж казала, що вона божевільна… Сам Господь знає, що вона верзе…»
Дівчина пройшла в роздумах цілу дорогу аж до Вернісажу. Зайшовши на цей чарівничий ринок, встигла помітити, що її картини споглядали безліч людей. Це їй лестило. Картини мали воістину чудові образи. Багатство кольорів і ідей, вміло донесених глядачеві. Проте дивитись очима посторонньої особи збоку набагато цікавіше.
- Як гарно.. Особливо ота, зліва… Вона мені чимось нагадує нариси Далі, але в більш сучасному оформленні…
Вона озирнулася – це був її (вже не новий, проте і старим не назвеш) роботодавець.
- Ну, вона рисувалась на одному подиху..
- А це помітно…
- До речі! Ви не могли б мені допомогти?
- Звичайно, якщо у мене буде змога, я стану вам в пригоді.
- Я стосовно своєї квартири по Коперника.
- Так? Потрібно допомогти зробити ремонт?
- Ні, мене цікавить сама квартира. Що було швидше на її місці?
- Ну, тут потрібно шукати в архівах… Наразі достеменних джерел немає, проте в документах, наказах на будівництво можна щось знайти.
- Я була би вам дуже вдячна, коли б попала у такий архів…
- В мене знайомий там працює… Я можу попросити його про невеличку екскурсію документами.
Невдовзі вона вже перегортала книги у білій рукавичці з пинцетиком в руках. Нічого корисного так і не знаходила – Львів у часи Світових воєн, і тому подібне – ось на що концентрувалися архівні книги. Проте у руки їй попали добряче пошарпані бланки – це накази на будівництво додаткових споруд обабіч палацу. У наказі також була зазначена мета використання споруд – це склад для зброї.
Отже, нічого цікавого для себе вона з цього винести не змогла, і це трохи розчарувало її.
Було пізно, і вона йшла додому. По дорозі зазирнула у « Світ Книги» в пошуці нового роману Любка Дереша.
Афі радісно залаяв, побачивши її. Він дуже проголодався, і швиденько змів увесь корм.
Вона запарила в чайничку улюблений пахучий анісовий чай, і насолоджувалася ним, гортаючи Дерешовий « Намір!» .
Вже було далеко за північ, коли вона лягла у ліжко. Прихилившись до подушки, вмить заснула.
Прокинулась від того, що почула якийсь неприємний холодок по шиї. Відкривши сонні повіки, її погляд завмер…
Над нею знову стояв привид. Знову привид привид привид привид….. привид !!! Холодок поповз вниз по плечах дрібними мурашками. Вона перелякано дивилася на навислу постать, від якої тягнуло терпким жахом. Робити вже було нічого. Привид простягав до неї свої закривавлені руки… Вона мов закам’яніла, глипала порожніми зіницями, не в змозі протистояти…
Світанок спустився Львівськими дахами, і щасливий гомін людей покотився вуличками. Вона прокинулася, і провела рукою по шиї. З неї текла кров. Дівчина кинулася до дзеркала. На шиї зяяли сліди нігтів, і протерта шкіра.
- Що за божевілля? Я вже так не можу!!!
Задзвонив телефон.
- Так.. – видихнула вона.
- Доброго ранку…Сьогодні надійшли кошти за ваші продані роботи у Варшаві, - її роботодавець зробив логічний наголос, і якщо ви не проти, я їх сьогодні занесу до вас десь ближче до вечора…
- А, гаразд.. Добре – добре, я чекатиму…
Вона торпедою носилася по кімнаті, збираючи на шляху розкидані кофтинки, платтячка і білизну. До вечора її квартиру потрібно було прибрати, бо вона очікувала дорогого гостя. Дорогого в об’єктивному і суб’єктивному сприйняттях. Подумки визначала, у що має вдягтися – червона спідничка і біла блуза в горошок вже чекали її на стільці.
Вона гарячково мислила – що таке оригінальне приготувати? Зупинила свій вибір на лазаньї. Поки тонкі листки тіста підварювались, вона тушкувала смачнючу заправку. Ще додати більше моцарелли і щіпку базиліку – буде просто шедевр.
Їй пощастило, що він не встиг застати її зненацька. Як тільки вона переодягнулася з домашнього халатика, задзвенів дзвоник в дверях.
Готівка в пухкенькому конверті лежала на столі. Поряд красувалися три білі орхідеї, коробка цукерок і корок від вина « Піно Фран», яким вони запивали лазанью.
Як ви ставитеся до нашої подальшої співпраці і наступного контракту? – він легенько торкнувся вустами кришталевого бокалу, здійснивши ковток.
- О, мені було дуже приємно співпрацювати з вами…
- Я думаю, ти була б не проти, якби ми перейшли на «ти»?
- Ні, я не проти..
Вони весело гомоніли, і проста консервативна зустріч поволі перетекла в романтичне побачення. Вона дізналася про нього багато нового – виявляється, він не одружений, живе сам, і вона йому вже подобається. Тобто, сподобалася ще при першій зустрічі.
Вона відійшла у кухню, і поки кипів чайник на чай, кормила Афі. Його залишила у вітальні.
Він сидів, втиснувшись в спинку м’якого крісла, і гортав її книги.
- Ти зробила міліровку? На розпущеному волоссі це помітніше.. - пробурмотів під ніс, і занурився у книжку. На мить завмер – відколи вона була у білому платті? Він повернув голову і завмер від німого жаху – навпроти нього стояв привид тої самої панянки. Але привид наче збожеволів: він дико сичав, волав і просто кидався на нього. Хлопець був не в собі від страху.
Вона вибігла з кухні. Милу усмішку змінила гримаса болі.
- Іди. Іди геть звідси! – вона прокричала до привида.
Примара вернулася до неї обличчям, на якому промайнула цікавість.
- Зникни, щезни, нечиста сила! – вона кричала на повне горло. – Ти вже остогиділа мені!
Мара оскалилася, повернулась у сторону спальні, і повільно попливла туди.
Він сидів, втиснувшись в крісло, а скронею текла цівка холодного поту.
- Ввонно в тебе ввже тттак ддаввнно? – прошепотів він.
- Відколи поселилася…. Але так воно ще не бушувало…
- Що будеш робити?
- Я не знаю.. Може екстрасенса якогось знайду…
- Ага. Я піду, пошукаю в Інтернеті.
Пані Євдокія – так вали підстаркувату леді – екстрасенса. Якщо чесно, то вона очікувала побачити завуальовану циганку в рябому інтер’єрі, між плетеними килимами і лавандовим димом, з кришталевою кулею та людським черепом і на плечі – ворон без ока. А та сиділа в скромній, але вишуканій квартирі з євроремонтом. З усіх магічно– ритуальних приладь у неї був лише шовковий мішечок з якимись камінцями всередині.
- Присідайте, любі мої. Що бентежить ваші юні голівоньки? – солодко промовила вона до них.
- Та.. В мене у квартирі щось водиться… Привид якоїсь дівчини в закривавленому білому платті… Спокою не дає… Не знаю, що й робити…
- Дівчини.. – повторила леді, і почала монотонно трясти своїм мішечком. Вона закрила очі, і почала ритмічно колихатись вперед – назад.
Різко зупинилася і промовила:
- Любі мої! Ось в чому проблема! Легенда тут давня є. На місці твоєї квартири робили сховище для зброї родини Потоцьких. І правитель віддав таємний приказ: « Стіни повинні бути надзвичайно міцними» А це означало лише одне. Щоб були міцні стіни, у ведучу стіну потрібно було замурувати молоду невинну дівчину. Її кістяк мав тримати стіни, а душа оберігати цінне майно.
Робочі, що мурували приміщення, кинули жереб – чия дівчина перша принесе обідати, ту і замурують… А серед них був молодий хлопець, що мав в той день одружуватися. От його дівчина і прийшла перша, ще й у весільне плаття зодягнута…
Її і замурували. Казали, що хлопець трохи по тому втопився, а робочі слідом за ним гинули – то від хвороби, то припадали і не верталися…
А вона і дотепер стереже то місце… Ненавидить усіх чоловіків через те, що зробили з нею….
- Я цю оповідку ще від прабабусі знаю.. Вона була служницею при дворі, і чула, як про се розповідали.
- А що нам робити?
- Верніть тіло землі. Прах її – у стіні, де твоє ліжко. А потім попросіть священика, нехай відслужить за її душу, і поховає. Та й не забудьте квартиру освятити.
- Дякую вам.
Вони розплатилися за сеанс, і пішли шукати священика.
З прислужниками акуратно вийняли прах, поклали в заздалегідь куплену домовину. Священик відслужив панахиду, освятив квартиру.
Настав вечір. Вона сиділа на диванчику. Одною рукою чухала вушко сонного Афі, а іншою обіймала його.
- Як добре, що її вже нема.. Як думаєш, вона не повернеться? – прошепотіла вона йому.
- Не знаю.. Може, не повернеться…
Вони обійнялися.
З спальні споглядала за ними заплакана примара. Вона обернулася, і вилетіла через вікно вдаль до хмар…
Самбір, 2009 -2010
