19.05.2013 21:50
18+
270 views
rating 5 | 8 users
 © Арсеній Троян

66 е

летаргічний день

...Вичовгана містом маршрутка вже добрих п’ять хвилин стояла біля метро і все ніяк не рушала. У салоні було душно, оскільки на вулиці стояла ще літня спека, і навіть навстіж відчинені вікна та люки не давали бажаної прохолоди. Хтось на передньому сидіння гучно сварився з водієм, вимагаючи від нього відкрити двері, а той лише ліниво огризався, кидаючи одноманітне «Неположено». Інші пасажири лежали із закритими очима, відкинувши голови на брудні підголівники.

— А ви не спите? — почулось десь над головою.

Я закрив книгу, підвів очі і побачив над головою чоловічка з борідкою, у новій, але брудній рожевій сорочці з спітнілими пахвинами. Чоловічок усміхався неприродно доброю посмішкою.

— Така спека, всі давно заснули, — ще раз сказав чоловічок. — Можна?

Запитання стосувалось вільного місця біля мене. Я неохоче кивнув головою, звичайно ж насторожившись, бо цей чувак був схожий на тих сектантів, що відловлюють лохів на вулицях і ставлять на квартири.

Тим часом, чоловічок вмостився, намагався відрегулювати спинку крісла, яке виявилось зламаним, махнув рукою, і втупився вперед своїм дивним поглядом; здавалось, йому тут подобалось перебувати, серед цих спітнілих тіл і шансону.

— То ви, значить, за місто? — озвався чоловічок через хвилину, хоча я ще жодним словом з ним не обмовився.

Я кивнув головою. Чоловічок став щось белькотіти про нетипову як на початок осені погоду. Я лише кивав головою.

Чоловічок враз замовк і став пильно вдивлятись мені в очі:

— Ви думаєте я один із них?

Питання прозвучало з таким докором, що я мимоволі відчув себе винним, хоча це почуття зникло через секунду. Я зрозумів, що мій новий супутник профі, і знає, як впливати на психіку, тому вирішив перехопити ініціативу

— Ви ж із якоїсь секти, так?

Чоловік вдавано викотив очі

— Я?

— Ви.

Чоловічок раптом розреготався так, що пасажири почали гудіти і дивитись в наш бік, навіть водій висунув свою товсту морду з-за перегородки.

— Не може бути …. — витирав сльози чоловічок… — Ахаха…

— Що я смішного сказав? — сказав я, відчуваючи, що втрачаю контроль над ситуацією.

— Ні, вибачте, я не з вас сміюсь, — сказав чоловічок. — Просто у мені завжди бачать якогось мало чи не рецидивіста. Хоча я був у минулому «мережевиком», так це було.

— Ким? — не зрозумів я.

— Мережевий маркетинг. Не чули, ні? Типу бізнес такий, робота з людьми. Та це було давно, ось тільки сорочка з того часу залишилась.

Я трохи заспокоївся, можливо даремно, бо про мережевий маркетинг чув вперше. «Добре, що не сектант, — подумав я».

Від водійського місця чулись незадоволені крики пасажирів. Кілька з них стояли в проході і вимагали від водія випустити їх, але той лиш рукою махав, видно набридло сваритись.

— П’ять хвилин залишилось, — сказав я, дивлячись на годинник.

— До чого? — не зрозумів мій супутник.

— До відправки.

— Ааааа, — байдуже протягнув той.

— До речі, ви сказали, що були оцим «мережевиком». А що змінили професію?

Супутник засовався на місці, озираючись так ніби його хтось підслухував, а потім тихо запитав:

— Обіцяєте, що нікому не розкажете те, що я скажу?

— Я — могила, — побожився я.

Супутник знову гигикнув і сказав ще тихіше:

— Справа в тому, що я вже давно помер.

Я отетерів і зрозумів, що рано заспокоївся. Хоча вираз обличчя у нього був нормальний, зникла та ідіотська посмішка. Мені стало лячнувато і мій супутник помітив це:

— Не бійтесь, я не з глузду з’їхав. Я нормальний. А ви, до речі, теж мертвий.

— Цікаво, як це може бути? — запитав я. — Я дихаю ж.

— Ви впевнені? — запитав мій супутник, жмурячи очі.

Я замовк, бо це запитання остаточно збило мене з пантелику. Або цей чоловік божевільний, або це якийсь негарний жарт. Я відчув, як піт краплями скочується з лоба і падає на закриту книгу.

— Мені теж було важко в це повірити. А ще важче було повірити в те, що більшість людей теж мертві. У цій маршрутці принаймі всі.

— І звідки у вас такі дані?

— Ну як вам сказати… Хоча, щоб я не казав, ви будете сприймати мене як божевільного. Скажу так — ваше фізичне тіло ще існує, раз ми говоримо, а все це, що ви бачите навколо, це залишкові (вибачте, мабуть немає такого терміна в біології, але я не спеціаліст, я звичайний торгаш), так от це залишкові, фінальні етапи роботи мозку. Не хочете спитати звідки я це знаю?

— Звичайно, — сказав я, шукаючи очима вихід.

Чоловічок знову став усміхатись.

— Якось я був у комі. Точно я вам не скажу, що я бачив, бо було дуже багато різних видінь, але в якийсь момент я відчув, що прийшов до тями. Я відкрив очі і знаєте, що я побачив? Ні, не в лікарні. Я лежав в закритій труні. Я відчував все цілком реально. Я відчував, як забивають гвіздки, я кидають землю, як закінчується повітря. Мені стало страшно, так страшно, що я втратив свідомість, і опинився знову в лікарні.

— Цікава історія, — сказав я досить скептично.

— Дуже цікава, — засміявся супутник. — Але це ще не все. Коли я вийшов з лікарні, в снах все почало повторюватись. Туди я повертався на кілька секунд, де відчував як мене засипають, а коли прокидався, то жив тижні і місяці. Потім все повторювалось знову, але з кожним наступним сном, повітря стає все менше. Отака от цікава історія. Ви ніколи такого не відчували?

— Ні, — боязко сказав я.

— Дивно. Мозок якось має сигналізувати вам.

— Чому ви думаєте, що у всіх така ситуація як у вас? — спитав я.

— А ви думаєте, чому тут так душно? Чому вже минуло десять хвилин, а ми досі не їдемо? Чому нас не випускають?

— Не знаю, — сказав я, — мабуть, не по інструкції…

— Було б дуже гарно, якби ви мали рацію, — стиха сказав мій супутник.

І ми обоє замовкли. Слова цього дивного чоловічка, звичайно, ж виходять за всі межі. Я відчув, як пульс гупає в голову, і всіма силами нагамався знайти логічне пояснення тому, що я почув. Бред, чистої води, ніякого логічного пояснення, цей чоловік божевільний. Треба було виходити з маршрутки, бо так далі у мене голова лусне від чергових шизофренічних думок чи як воно там називається.

Я припіднявся і побачив, як один із пасажирів, що останні кілька хвилин горланив, що йому треба вийти купити сигарет, вишкіривши очі, здирав пальці в кров, намагаючись відкрити двері маршрутки, а водій дивився на нього сумний поглядом своїй булькатих очей.

У голові різко запаморочилось і я впав в крісло.

— Що, погано? — запитав мене супутник.

Я щось сказав про спеку і поліз в кишеню, шукаючи хустку, щоб витерти піт, а чоловічок продовжував говорити.

— Мені здається, що всі люди лежать в трунах, а те життя, яке ми бачимо, всі ці сотні років розвитку, еволюцій, прогресу — це насправді лише секунди передсмертної агонії. Хто знає, як довго це буде тривати, скільки часу триватиме примарно-тривожний сон, який ми називаємо життям. Вам хустку дати?

— Ні, дякую, — сказав я.

Хустки в кишенях не було і взяв свою сумку. Відкривши її, я запустив туди руку і відчув, що там щось ворушиться.

— З вами все нормально? — аж привстав в кріслі мій супутник, злякано вирячивши очі.

Я вийняв руку, яка вся була в трупних червах.

— Що ви бачите? — запитав стиха мій супутник.

У мене відібрало мову, я лише гудів і сопів, відчуваючи як піт заливає очі.

— Ясно, — тихо сказав чоловічок, — ми ніколи не вийдемо з цієї маршрутки


Арсеній Троян цікавиться


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 20.05.2013 22:02  Каранда Галина => © 

))))) сценарій класний був би))))) для фільму. + музичку таку тривожненьку для нагнітання почуття безвиході) 

 20.05.2013 22:01  Марієчка Коваль => © 

хм... не в тих трупах, ... є ще трупи тварин, не путаємо. ок. 

 20.05.2013 22:00  © ... => Каранда Галина 

спс за те, що прочитали) розвивати не планую, бо великі форми мені поки що не по зубам)) 

 20.05.2013 21:59  © ... => Марієчка Коваль 

угумс. якось сам бачив на кладовищі... дякую за комент)) 

 20.05.2013 21:58  © ... => Тетяна Ільніцька 

Чи метафорично, чи по-справжньому - кожен сам для себе вирішить. дякую за відгук) 

 20.05.2013 21:38  Марієчка Коваль 

Арсенію. Умієте ви передати. Я недавно щось схоже читала про відчуття сну і відчуття життя, тому якраз в тему, навіть дуже. роман Ілюзія страху, там і про мертвих в своєму значенні. про черв яки то взагалі.. о да... не люблю тих білих в трупиках.
+. 

 20.05.2013 11:28  Тетяна Ільніцька => © 

Пане Арсенію! Талановито ви написали! І так зашифровано... Чесно кажучи, так і не зрозуміла, чого вони мертві? Метафорично чи по-справжньому?
Але, безумовно, сподобалося!)) 

 19.05.2013 23:09  Каранда Галина => © 

сподобалося. можна розвинути в класний жахастик, додавши деталей, але й так цікаво.