15.02.2014 01:31
Без обмежень
238 views
Rating 5 | 5 users
 © Дарія Китайгородська

Якби мені лишився день до смерті…

Якось спало на думку: що я робила б, якби дізналася, що мені залишився день до смерті? Ви ніколи цим не переймалися? Я теж не особливо. До однієї миті.

 …Це сталося влітку, якраз перед моїм 40-м днем народження. Знаєте, більшість жінок постійно переймається тим, щоб приховати свій вік. Мені з цього смішно, адже жіноцтво своїм гострим оком завжди може видивитися, скільки кому років. Так що, пані мої солоденькі, як би ви не вифарбовувалися та які б модні сукенки не вбирали, «попа і в рогожі видно», як каже моя мама.

Я з цікавістю готувалася до цієї дати: мені хотілося з`ясувати, що станеться, чи змінюся я, перейшовши цей своєрідний рубіж, яка я буду… Ще й саме в ці дні в мене нарешті з`явилося власне житло: ця подія теж додавала важливих штрихів до мого світосприйняття.

І ось, уявіть собі, повертаючись з банку, де забирала омріяні документи на власність, я замість власної хати потрапляю в лікарню. Причому відразу на операційний стіл

Кому вже довелося це відчути, знає, про що мова. Тебе везуть довгими коридорами на лікарняній каталці, повністю голу, тільки вкриту благеньким простирадлом. Похмурі стіни, тьмяне світло наче прийшли з розповідей тих, хто переживав клінічну смерть.

Потім тебе залишають у передпокої операційної. Це маленька кімнатка зі скляною розсувною стіною. Але скло не прозоре, а білясте, і через нього не видно того, що відбувається в операційній. Однак все прекрасно чутно: брязкіт інструментів, шум води в умивальнику, тихі розмови медиків, які готуються до операції.

Ти лежиш сама-саміська у цьому тісному коконі, боїшся, бо не знаєш, що тебе чекає ТАМ, крутиш головою навсібіч, намагаючись бодай за щось зачепитися оком, але нічого нема, тільки сірі стіни й сірі тіні, які рухаються з того боку скла.

Й ти починаєш втрачати зв`язок з реальністю.

Й всесвіт набуває обрисів тієї самої платонівської печери. І ти розумієш, що немає нічого справжнього, всі речі суть тіні.

Й твоє зазвичай маленьке зв’язане «я» заповнює й переповнює тісну печерку-передпокій операційної, поки не перехлюпується через край.

Й ти починаєш розуміти, що десь там є яскраве сонце, зелена трава і блакитне небо, але ти вже цього всього можеш не побачити…

Не було, як то кажуть, всього життя перед очима. Не згадувалися батьки. Не сумувала за коханим. Мозок заполонило видіння ранкового сонця. Ось небо поступово світлішає, з-за обрію видно золотавий краєчок; ось золота стає більше, золотяться вже всі небеса. І ось воно: розжарене й усміхнене! Кода.

…Не думайте, що після цього дня моє життя чи я сама різко змінилися. Ні, все текло й тече своєю чергою. Але тепер я кожного дня, навіть якщо він похмурий, бачу сонце. Не очима. Душею.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Нереальна реальність Акутагави Рюноске | Дарія Китайгородська». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Мініатюра "Запах дитинства" | Дарія Китайгородська».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 16.02.2014 12:44  Марієчка Коваль 

Чудово. І настрій дуже, скажем, вірний. 

Публікації автора Дарія Китайгородська

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо