Писались вірші по воді...

Писались вірші по воді, 

А проза в’яла…

Вони були ще молоді.

Вона кохала.

Цвіла фіалка у росі

Старого жита…

Сріблиться іній у косі:

Життя прожито.

Згадала ще не раз вона

Ту казку поля:

Царила світом тишина, 

Цвіла тополя.

Снували в небі павуки.

Спускались зорі.

Вона раділа (все-таки

Він їй говорить).

Великих днів горів огонь.

Життя минає…

Чи теплоту її долонь

Він пам’ятає?

Дзвеніли айстри і несли

Йому світанки, 

Та чи вони його спасли

Від галичанки?

Було життя. Розбився келих

З-під нектару, 

Та не забув отих веселих, 

Ніжних, карих.

Пройшли роки. Та пам’ята

Він її очі.

А зморшка впилась у уста—

І йти не хоче.

Вони згадають у біді

Нічні причали.

Писались вірші по воді, 

А проза в’яла…

15 ЛЮТОГО 1999р.