Писались вірші по воді...
Писались вірші по воді,
А проза в’яла…
Вони були ще молоді.
Вона кохала.
Цвіла фіалка у росі
Старого жита…
Сріблиться іній у косі:
Життя прожито.
Згадала ще не раз вона
Ту казку поля:
Царила світом тишина,
Цвіла тополя.
Снували в небі павуки.
Спускались зорі.
Вона раділа (все-таки
Він їй говорить).
Великих днів горів огонь.
Життя минає…
Чи теплоту її долонь
Він пам’ятає?
Дзвеніли айстри і несли
Йому світанки,
Та чи вони його спасли
Від галичанки?
Було життя. Розбився келих
З-під нектару,
Та не забув отих веселих,
Ніжних, карих.
Пройшли роки. Та пам’ята
Він її очі.
А зморшка впилась у уста—
І йти не хоче.
Вони згадають у біді
Нічні причали.
Писались вірші по воді,
А проза в’яла…
15 ЛЮТОГО 1999р.