24.11.2014 23:20
only 18+
223 views
    
rating 5 | 4 usr.
 © Арсеній Троян

Шинна галявина

І сказав Він: «Я бачив смерті. Сотні і тисячі смертей». Але потім додав, що то був лише фільм, який кожної ночі крутився в його голові.

Саньок — звичайний тиняльщик. Тобто той, що нічим не займається, бо йому скрізь тісно і скучно, нічого не прагне. Цілий день він починає з того, що йде вулицями свого мегаполісу сільського типу, міряє його короткими кроками в будь-яку погоду, бовтається в калюжах, спостерігає за людьми, котрі тягають величезні торби зі спортивними штанами.

Його кілька разів вигнали з вузу. Звичайно, він не ходив. Навіщо? Яка різниця, чи тягаєш торби зі спортивними штанами з дипломом чи без?

Стіни давлять, розчавлюють, люди грають у шлюбні ігри і прибирають конкурентів. Ну а в голові Санька — фільми. Криваві, жорстокі.

Одного разу була осінь. Саньок відкрив очі в порожній, темній кімнаті і перекрутив у голові ще прем’єрні кадри: ріки крові заливають усе навколо, люди тонуть у них, інші стоять на берегах у білому одязі і сміються над тонучими якимось пекельними сміхом.

Просто сон. Саньок звик. Наступного ранку він знову чвалає містом. Іде собі, іде і натрапляє на пустир. Довкола розкидані мільйони сміттєвих баків, димлять запалені кимсь покришки, сотні бродячих чорних псів дивляться на Санька червоними вогниками очей. У центрі — купа іржавої і понівеченої техніки, над якою височіє дерево, таке старе, що пам’ятає всіх мандрівних філософів, кобзарів, гетьманів, художників, режисерів і звичайних селян, які, втомившись тягати сюди покришки, сідали перепочити під його розлогим віттям.

Тепер покришки димлять, дихати важко. Дим застилає все довкола, Санькові не видно, але чути, що там у чорній кіптяві відбувається якийсь рух. Хто це? Пси?

Саньок підходить ближче і чорний дим розсіюється. На тому великому дереві сидять хлопці. У них чорні від кіптяви обличчя, але білі зуби і червоні очі-жаринки. Вони дивляться на Санька і всміхаються. «Чому ви не спускаєтесь?», — питає Саньок. Хлопці мовчать, лише білозубо всміхаються.

«Ти нам краще касок принеси, бо ми боїмось, що впадемо і розіб’ємось», — говорить один із хлопців, у порваному жупані і затертих на колінах джинсах. Саньок розгублено мовчить, хлопці регочуть. «Я не зможу принести», — говорить Саньок. «І ми не можемо», — відповідають хлопці. «А хто зможе?», — питає Саньок, на що юнак у жупані киває головою туди, де з чорної кіптяви виходять солдати. У різній формі, хто у важких середньовічних обладунках, хто в довгих пальто чи сучасному камуфляжі, з різною зброєю, йдуть і земля двигтить.

«Ой, зараз впаду і розіб’юсь!», — регоче хтось із дерева. Солдати на них не зважають, але очі в них одинакові, як у псів.

Один із солдатів підходить до Санька. Він — його незнайдений брат-близнюк, але впізнати їх важко: у солдата забрали з життя кілька років, погляд важкий і стомлений. Він підходить до Санька і говорить: «я бачив смерті. Сотні і тисячі смертей».

Ну а що Саньок? Він звик. Проте пустир палає кожного дня, солдати йдуть кожного дня, вгору до неба лізуть хлопці кожного дня. Але це все далеко, за кілька сотень метрів. Якщо закрити вікно, смороду не чути. Так Саньок і робив, проте кожної ночі в голові звучали слова про смерті. Саньок волів, аби це і далі було звичайно-буденним кошмаром.


І от однієї ночі стіни задвигтіли. Саньок підвівся з ліжка і підійшов до вікна, щоб подивитись, що відбувається. Нога стала в щось тепле і липке — Саньок увімкнув світло і побачив, що стоїть у калюжі крові, яка капає з підвіконника.

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись