Спогад з дитинства
Літо ми із старшим братом завжди проводили на селі, в бабусі. Як усі, лазили по деревах, ганяли по річці гусей, бігали до лісу. А коли пасли корів, дідусь пік для нас сало. Таке було смачне, з цибулькою і домашнім хлібом. Тільки прокинутись о четвертій, коли виганяли колію, було скрутно, так, наче тебе з неба зняли. Б-р-р, холодно... Скільки мені було? Чотири–п’ять. Братові шість. Це був наш рай. Босі, мокрі, в багнюці, в здирках та синцях, – але вільні і щасливі. Ні осуду, ні напрікань, ні настанов. Тільки радість від того, коли бабуня щось просить зробити, а ти вмієш, бо вже доросла! І дідусеве «Гальошка», коли хотів покатати мене на конику, який насправді був коліном.
І запах сіна... Голова п’яніє, особливо, коли привозять його з сінокосу - свіже, колюче і таке гаряче... Спати на ньому, спати...
Ми самі на господарці, і Бровко. Всі в полі. Сусіди щойно привезли таке бажане сіно, та скакати по ньому не дають, бо розкзлали, щоб досихало. Ах, як нам жаль! Як Бровкові кістку. Та ми ж дорослі, то можемо знайти вихід. У нас в ."шопі" купа сіна, дарма, що вже втрамбоване і приготовлене до зими... Ох, як ми наробилися! Половину запасів витягли і розкидали по подвір’ї, саду, навіть на город трохи закинули, бо вже не було місця... Пам’ятаю, коли дорослі повернулися, то бабуся тільки зложила руки, як в молитві і вигукнула:– Матір Божа! Потім не пам’ятаю... Хоча, ще був якийсь темний закуток, де ми ховалися і нам було трошки не зручно...
Брат не міг довго сидіти на одному місці. Вирішив побігти до річки і наловити риби. Мене взяти з собою не захотів, бо баби рибу не ловлять... Мені також хотілося зробити щось добре для сім’ї. Не витримала, побігла, бо не вважала себе бабою... Пам’ятаю те бажання – реабілітуватися... Дарма, що ніч заходить...
Далі, - після того, як нас шукали вночі, - знову не памятаю, бо вже тільки молитвами не обійшлося... Було ще більше незручно...
Але ж, наміри-то були добрі!