20.05.2016 09:30
Без обмежень
113 views
Rating 5 | 1 users
 © Гаврищук Галина

Паралелі

5.

Недобрий сон. Я свідок в її тілі. Ховаюсь від когось у великій недобудові. Шостий раз це відчуваю. Завше те саме, – щось неприємне... П’ята щось хоче змінити... Знаю, що бореться і її хтось переслідує. Мабуть, треба тут зачепитися, хоч і моторошно.

Тепер бачу своєрідну в’язницю… Ні, швидше табір для політичних полонених, огороджений якимось «піонерським» металевим плотом під напругою. Чоловіки і жінки разом. Моя також тут...Їй трохи за тридцять, темне волосся до плечей і зелені виразні очі. Чую, як вона подумки прокручує мелодію, яка мені відома і навіть дуже подобається. Це мотив пісні Гребєнщикова «под небом голубым есть город золотой».

Не хочеться мені тут бути. Може, ще не час?.. А вона не панікує, хоч дуже пригнічена...

– Знову в мушлю? – чую голос Онії.

– Ов-ва! Ти знахабніла. Підслуховувала мене?

– Вмикни логіку, – сміється.

– Угу.., – я стрепенулась, – може ти злітаєш до нашої П’ятої? Допоможеш? З твоїми-то формулками, кому хоч можна стати в нагоді!

– А Четверта хто?

– Я тільки чула її. Вона знахарка, чи цілителька... Пізніше познайомимось. Зараз в неї душевні проблеми, хоче одна.

– А з тобою вона не одна?

– Вона не хоче передати мені свій біль. Закрилась.

– Однозначно, знає більше, ніж ти... – Онія тріскотіла своїми звивинами.

– Чому ти так напружуєшся? Не знаєш, що зробити для П’ятої? Злітай кудись. Спитайся.

– Пошук варіанту виходу із ситуації, що сформував простір, – це наше індивідуальне. Ніхто крім нас не може втручатися, щоб не завадити виставі...

– Я так зрозуміла, ти також в мушлю? Це від тебе в мене таке небажання заглянути туди?

Мовчання... В яблучко!

– Тоді я Гіру покличу.

– Облиш її. Вона чекає наших діток. Навіщо їй таке важке?

– Вірно... Ну, то я сама по-обіді загляну. Подумаю ще... Від тебе там все-рівно користі ніякої. Окрім огиди до тої паралелі нічого не відчуєш, бо чистенька...

– Чудово, коли мене так розуміють... Це моя вада, я можу підлити масла у вогонь. П’ятій стане важче...

– Тоді, як щось, – зв’яжусь з тобою по рації: « Я Дракон, – Третя, Третя!»

– Вдається тобі мене смішити. Бувай!

– Третя! Прийом!

– Чого там іще?

– Все хочу спитати. А які в тебе відносини з чоловіком?

– Дружні.

– Завжди? Ти чогось не договорюєш...

– У нього була... амнезія.

– О, людоньки! Ми такі жорстокі?

– Це не я.

– Чому тоді допустила таке?

– Це Матір дала мені таку науку. В нього була випадкова травма. Тому зі шкіри завжди лізу, щоб вироки шукати інші...

Я на мить уявила, як Онія підтримує його.

– А як він?

– Наче щасливий, що має другий шанс... Та, часом, – його погляд... Він ображений. Пригнічує його те, що не довірили користуватися пам’яттю про свої помилки... Все, як ти тоді казала. Тому я не суперечила.

– Пробач, я не знала, що це твій біль. Завше шкодую, що буваю надто різкою.

– Може так і треба. А то, мене б не пройняло тактовне звернення... Все, іди, працюй.

– Люблю тебе. Рада, що разом...


Серед хвойного лісу – стара, напів зруйнована спортивна база. Холодно. Сніг де-не-де. Майже всі колишні державні санаторії та установи були заповнені полоненими. Конвой привів з допиту чотирьох нових затриманих. Стоять біля входу в кумедну в’язницю, яка нагадує бар. Серед них – моя... Як скала. Жодної емоції. Поряд ще одна жінка і два чоловіки.

Заходять всередину. Барна стійка, навпроти – три довгі столи. Зліва – вхід у інший зал. Там основна маса затриманих. Я так розумію, що тут воєнний стан. І всі присутні – не по рішенню суду, а так, наче на випробувальний термін чи на розстріл?! Вони окуповані! У них справжня війна!

Моя «Я» точно не партизан, хоча... Роздивлюся ще...

П’ята сіла за крайній від входу столик. На тій же лавці трохи на відстані сидів він. Опущена голова. Повернув до неї.

– Ще якась вчителька, – подумав.

Ого! Що це за простір такий, що я розумію думки інших осіб? Може це він – Я? Але ж…– ні!

– Така нічого. О, не до того зараз. Хм, ще помре від печалі. Всім не зручно, не тільки тобі. Слабенька або простенька...(думає)

– Як звуть? – питається.

– Надія.

– Обнадійливо... Мене – Іван.

– Простенько.

Іван думає:– Вона що, положила мене? От змія! Чого вона тут?

– Яка професія у вас?

– Вчителька, – Надія не змогла стримати легенький смішок.

– Я так і думав... Але ви обманюєте.

– Ви психолог?

– Ні, лікар. Стоматолог. Вірніше, колишній. Зараз у відставці. Не скажете?

– Воєнний інженер. Для чого вже ті професії? І так всі вигнанці...

– Ви з тих, хто потрапив під приціл? Чому ж так довго вас не було?

– На курорті віддихала.

« Дратівлива, – подумав Іван, – мабуть, на них працювала. Треба закінчувати балачки. Вже освоїлася… Думай, як тим двом приреченим до розстрілу допомогти... Може їм вже вдалось витягти вікно. Треба вирубати напругу на п`ять секунд, щоби вони перескочили через плота. Без п`яти восьма біля рубильника нікого нема....»

Надія згадувала катакомби, де ховалися її брати зі своїми сім’ями. Ще сотні людей. Хто їм принесе тепер їжу? Вони навіть не знають, що її спіймали. Почала обдумувати своє становище.

... Добре хоч, що не знають про її причетність до згорілого складу зброї. Відразу б розстріляли... Думають тільки, що приховує місцезнаходження родини... Нехай.

...А цей прикидається наглядачем, сам партизанить під прикриттям. Йому навіть орки довіряють, бо корні московські. Ризиковий, хоч і наглуватий... Такі руки як в мого тата. Шкода, що загинув. Мама плаче. Як все це пережити? Чим тепер допоможу комусь? Що маю робити?


– Ну, що тут? – я почула Онію.

– Ти чого явилася? Не змогла бути в стороні?

– Сама знаєш. Я ж не равлик! І подумала, що ти ще нічого не петраєш…

– Хвалю. Тут з нашою дівчиною зовсім лихо.

– Яке? Звичайні декорації, які заслуговує їхнє тіло.

– Я не про це. Вона думки читає. Не жити їй спокійно... Це жах!

– Хто ви? – почули ми. Надія сиділа ледь жива... Схилилася на руку, закривши очі.

– Не лякайся, – каже Онія, – ти не з’їхала з глузду. Ми твої двійники з паралельних світів.

– Чого вам? Ще ви будете мене добивати?... Я точно поїхала...

– Звичайна реакція на невідоме досі.

– Я читала про це у фантастиці. Але не вірю... Де ти сидиш, телепат?

− Надіє, ви були окремою державою чи в складі Московії?

– Не було в нас ніякої самостійності. Орки завжди керували нами, пили нашу кров, знищували культуру. Ми повстали. Вважають нас своїми рабами без права голосу. Останні вибори були дванадцять років тому для вигляду, а потім навіть не тратилися... За два роки розстрілів не знаю навіть скільки нас залишилось... Частина служить їм, вбиваючи також. Як звірі...

– Співчуваю. Вам не страшно?

– Половина – в тюрмах. Там місць немає. Всі бази забиті. Якби не діти, давно би за волю померли відкрито... Ховаємо від них. Роблять з них машини для вбивства. Всі, хто між ними живе, – роботи з ненависті...

– Чому лідер москалів настільки з’їхав з глузду?

– Після того, як втратив дітей і ноги, зовсім череп знесло від ненависті. Звинуватили нас, як завше... Хоча, свої і зробили. Сам їх створив... Він їх боїться, тому зганяє на нас зло. Хвороба в нього невиліковна. Йому все-рівно, що після нього буде.

– То може він помре, і ви звільнитеся?

– Може... А хто за нього захоче відповідати?

– Чекай... А інші держави? Там також війна?

– Не всюди. Хто не суперечить, того не чіпають. Половина – наші союзники у підпільній боротьбі. Також страждають від нашестя нечисті. Половина ворожого війська полягла від спільного спротиву. Тому бісяться. Нових набирають із місцевих. Їх не шкода...

– А хто твої брати? – спитала я.

– Старший – агроном. Молодший – геолог.

– Чим вони завинили?

– Тим, що живуть. Всю інтелігенцію садять, щоби ніхто не ішов проти диктатури.

– А кого не рухають?

– Старих людей під вісімдесят і дітей до семи. Всі інші під наглядом. Хто не працює на них, звичайно.

– А хто працює?

– Зрадники батьківщини. Один з двадцяти приблизно. Раніше їх було більше. Розчарувалися, коли їхніх родичів постріляли і забрали право голосу. Раби тепер. У вас немає війни?

– У Онії – майже рай. А у нас – є, тільки в меншому варіанті. Також з Московією. Весь світ тероризують хитро.

– Як в нас ... Так, чого вам треба?

– Ти давно чуєш думки? Хтось знає?

– Коли шок від смерті батька пережила. Десь два роки. Знають тільки брати.

– Ти хоч розумієш, яке в тебе благо?

– Вам би таке... Біля жодної людини не можу знаходитися. Всі думки чую... Приходиться мелодії в думках перебирати.

– Ти можеш сама виставляти блок коли захочеш...

– Як?

– Це твоє друга оболонка тонкого тіла заговорила з переляку. Коли чогось не хочеш знати чи чути, то можеш напряму до неї звернутись та попросити не передавати сигнал розумові.

– Та, власне, я звикла вже. Тільки не завжди сподіваюся, що люди бувають такі жахливі. Прикро. Ніхто майже не вільний у своїх бажаннях. Все на примус. Навіть вороги не хочуть убивати нас. А мусять наче, бо тоді самим не жити.

Іван тим часом звідкись прибіг. Ми і не помітили, як він виходив. Сів на своє місце. Руки не спокійні. Взяв цигарку, палить. Мовчить. І думає. Ха-ха, нам все чути. З Надією не заскучаєш. Коли тільки потемніло? Яка тут година? Восьма.

«Я все добре прорахував. Без десяти вісім у них перезміна. У мене було п`ятнадцять хвилин! Вони встигли втекти. А той солдат не повинен був вийти... Треба було його ліквідувати... Як? Не зміг! Молодий такий. Злякалися – і він, і я... Коли його повалив і закрив рот, в нього був такий благаючий погляд... Як вони можуть вбивати? Нащо мені той пістолет... Ну, і добре. Хай, як є. Зате я не вбивця. Він молодий... Здасть. Скільки мені залишилося?... А вчителька наче розслабилася. Цікаво, яка вона в ліжку? Холодна, чи теж учителька? Що я несу...»

Я заливалася сміхом: – Надійко, він тебе хоче!...

– Ану, геть звідсіля! – розлютилася Надія. – Його треба рятувати. Вам весело? Це ж паніка. Може сказати, що він не виходив?

– Кому? Хто тебе буде запитувати?

Зайшов зовсім юний солдатик. Подивився Іванові у вічі. Той піднявся. Вийшли. Надія закрила очі. Ми почули їхню розмову. Як це можливо?

– Телепатія, – відповіла Онія.

Солдата звали Ігорем. Він повідомив Іванові прикру новину. Їх бачив товариш, коли вони змагалися. Співставив втечу в’язнів і зрозумів, хто їх відпустив. Більше того, тепер сам Ігор буде арештований за те, що не здав Івана і не підняв тривоги. Навіть за дароване життя... А солдатик не може навіть зараз. Попросив товариша дозволити поговорити. Наче хоче пробачення попросити, щоб спокійніше на душі було. Вони однокласники, і той послухав. Але дисципліна є дисципліна. Дав годину, а потім – здасть!

– Так, чого ти хочеш від мене? Я відпустив тебе, себе підставив. Стріляйте... Хоча, той фанатик тобі не подарує того, що ти не підняв тривоги... І тобі кінець.

– Я не про себе... Через півтори години будуть підірвані катакомби. Там ховаються люди. Їх треба попередити...

– Боже! Там – діти! Що з вами? Чого ви хочете від нас? – кричав Іван. Ним трусило.

Надія заплакала. Ігор продовжував:

– Я цього не хочу. Нам треба втекти і попередити їх.

– Як? Там немає зв’язку. Туди бігти дві години звідси. Машин немає!

Мовчання. Першою обізвалась Онія:

– Надіє! Ти можеш їх попередити своєю думкою. Так наші предки робили.

– Що? Я не вмію.

– Ти ж кажеш, що там твої брати! Поговори з ними.

– Може…Спробую...

« Вася, це Надія! Ти чуєш мене?»

– Не бачу тебе. Чиї це штучки? Що за маячня... Хтось іще так вміє...

– Це твоя сестра. Я у полоні. Вас через годину підірвуть. Вони все замінували! Втікайте на захід. Я вчора виходила через той прохід. Він веде до озера між скалами. Їх там нема.

– Ти мене лякаєш. Про нас не знають...

– Не сперечайся. Втікайте! Негайно! Туди іти сорок хвилин. Біжіть!

Я відчула боротьбу за життя на емоційному рівні. Надія не відривалася думками від брата. Я наче бігла. Всі бігли. Плакали дітки. Паніки не було. Дивно, як єдине тіло. Всередині – спокійні. Вірять, що Мати береже їх... Я знала – вони виживуть і переможуть ворога...

Зайшов Іван. Почорнів від смутку. Сів. Схилив голову і заховав сльозу. Йому байдуже, що хто подумає. Солдат стоїть тихо при вході. Також хоче плакати, але не можна їм.

В катакомбах люди ще біжать... Надія дивиться закоханим поглядом на свого героя. Йому довіриться зараз... Підсіла ближче і стала розказувати все... Через десять хвилин Іван знову захотів жити... Тепер дивився на неї, як на вчительку – богиню. Закохався...

З’явилось нове завдання – як врятувати Івана та Ігоря...

– Надіє, поговори з тим фанатиком, – кажу їй.

– Я не можу говорити з тим, кого не бачила. Не маю навичок таких...

– А ти спробуй через уяву цього вояки. Нехай він думає про товариша, а ти говори, вірніше телепортуй до нього. Відразу двоє будуть чути. А може фанатик подумає, що це голос Бога.

– Що маю казати? Фанатизм майже невиліковний...

Онія щось аналізувала. Ох, ті ж мені формулки!

– Надіє! Я буду говорити з ними через тебе, – каже Онія.

– Я що, – мікрофон?

– Ти, головне, не переч, що би не почула. Всі питання залиш на потім. Просто уяви, що через тебе перетікає вода.

– Два передатчики і чотири особи в розмові? А ти нас з розуму не зведеш?

– Не лякайся. Я таке вивчала... І навіть один раз пробувала. Правда, через одну особу... Якщо дуже треба, то сумнівів бути не може. Не підведи...

– Життя робиться цікавим... Не тільки небезпечне, – погодилася Надія.

Декілька хвилин Надія пояснювала суть експерименту Іванові і хлопчині. Про нас вона не говорила, бо тоді з нею б точно не стали рахуватися. Подумали би, що голова її не витримала... Просила їх довіритися. Вони згодились, бо все-рівно не мали іншого варіанту...

Москаль заплющив очі, уявляючи товариша. Надія почала відчувати його лякливі думки, але висновків ніяких не робила. Одночасно вона відкрилась та уявила себе водою. Онія застосувала образне мислення. За кілька секунд вона передала усі знання про єдність всіх людей . Про те, що відмовитись від самостійної думки і поглядів через диктовані кимось настанови – рівноцінно смерті. І треба єднатися у боротьбі з чужинцями, а не вбивати один одного... За мить вона змінила погляди умовного ворога на однодумця і передала новий світогляд. І не одній людині, а трьом відразу! Грандіозно! Та, без Надії – не змогла б... Яка сила в єдності здібностей!...

Ігорко відкрив очі. Вони були як море, – сині і живі, з новою хвилею думок. Сміливі стали, не лякливі, як раніше.

Онія розхвилювалася.

– Ти чого тремтиш? – питаюсь.

– Я тільки що себе вилікувала!

– Чим? Застосувавши те, що вмієш?

– Ні, я вперше так повірила в людину, ти не розумієш!

– Що особливого тут? Я завше довіряла, коли мене обманювали...

– Я відчувала, що вони боги. Такого ще ніколи не робила. Зробила їх такими через свою віру в них!

– Як тобі вдалося?

– Бо побачила в них людей, котрі зможуть змінити хід історії та відродити гармонію. Це передасться і в наш світ.

– О, якби ти не потрапила сюди, то – дзуськи було би всім світам!

– Що? Знову ти зі своїми ляпами...

– Ти змушуєш Надійку хвилюватися... Чого доброго, ще злякається...

– Не бійтеся за мене, – обізвалась наша партизанка, – я з вами. Тільки спробуйте тепер мене покинути! Сьогодні я – щаслива.

Надія розчервонілась. Вона глянула на Івана, а той нічого не розумів.

– Так ви будете починати? – питає.

Вона стала щось йому пояснювати мовчки. А він каже:

– Тихо, тихо... Чому ти копирсаєшся у мене в голові? Словами пояснити не можеш?

В Надії ще не виходило так, як у нашої майстрині. Почала з очищення свого енергетичного поля від паразитів. Тепер вчилася уважно слухати думки, які в неї з’являлись і питала себе чи це її власне творіння, а чи кимось нав’язане мислення. І саме дивне, що розуміла різницю, бо відчувала частоти чужих мисли форм. Потім забороняла чужинцям перебувати в собі. Так і справді стане богинею. Вона зможе, бо вперта. Я знаю.

У приміщення бараку з баром влетів колишній фанатик Макс зі сльозами на очах. Обняв Ігоря : – Пробач мене, брате! Я був такий дурний!

Подав Іванові руку з повагою. Хлопці вийшли, щоб ніхто не звертав на них зайвої уваги...

– Як твоя родина? – запитала Онія. Надія відпустила думку... Вони на виході з печери. Стоять щасливі. І тут у голові моїй – «Адажіо» Чайковського з балету «Лускунчик» …???... Не інакше, як з вишини... Нема для музики одного простору, вона є одночасно всюди...

– Надіє, скільки у тебе роботи! – кажу їй. – З чого почнеш?

– Наразі, хочу підслухати, про що вони говорять...

Обговорюють, як зупинити війну... Не сумніваються! І звідки впевненість така?... Новими стали. Тільки Іван мовчить. Не вірить очам своїм. Не знав такого раніше, чекає провокації. В думках його: «От я потрапив у халепу... Хто тут дурень – вони усі чи я? Я ж не сьогоднішній, такого не буває!»

З ним Надії нашій ще довго працювати! Він також впертий, просто ціп! Нехай. По-іншому вони б не стикувались. Тепер із читаючою думки будемо подорожувати. Може, до себе прогулятися запросити? Ой, ні. Не готова я ще. Бо в мене бувають такі розчарування, що я можу бути злою і неврівноваженою. Потім буде соромно… Хоча, що я мелю, все-рівно взнає. Треба таки працювати над спокійним мисленням, …чи відношенням, … чи прийняти все як є…Хо-хох! Хто його знає, чого мені треба… 

Онія: – Куди тепер?

– До цілительки нашої, звісно. Катерина мене вже кликала. Ти зазирнеш з нами?

– У мене суд... Усі тіла потрібні. Надію візьмеш?

– Звичайно. Бачиш, як їй не терпиться? За Гірою скучила, покличу.

– Ура!!! – наша першокласниця закричала подумки... Веселою стала і щасливою... На мить я позаздрила їй, бо в мене з’являлось все більше суму від нових подорожей і від тих об’ємних таємниць, що відкривались... 

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Земля (14.) / Спадок | Галина Галіна». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Чому в українців золоті руки / Культура та мистецтво | Галина Галіна».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 20.05.2016 23:54  © ... => Панін Олександр Миколайович 

Приємно це чути від вас. Я не мріяла про масове читання.Бо і сама не завжди можу зупинити час, тому розумію інших. Навіть,якщо прочитають двоє, то буду надіятись, що зробила світ цікавішим. Для мене приємно навіть те, що спілкуюсь з митцями . Тут дійсно затишно і можна бути зрозумілою кимось... Вдячна,Г 

 20.05.2016 11:49  Панін Олександр Мико... => © 

Дуже насичений, концентрований, багатоплановий твір. Викликає багато асоціацій та роздумів. На жаль, не дуже багато людей схільні зараз до вдумливого читання. Але ті, що будуть читати, це - справжні читачі.
Бажаю творчих успіхів. 

Публікації автора Гаврищук Галина

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо