23.05.2016 10:47
для всіх
223
    
  1 | 1  
 © Гаврищук Галина

Історія однієї долі

Історія однієї долі

Йшла Вітчизняна війна. Часи тяжкі... Було у молодиці четверо синів малесеньких. Чоловік на фронті. Багато поля мати мала, та працювати день і ніч приходилось, щоби прогодувати хлоп’ят... Виживали.

Що саме пережила вона, не знаю. Тільки відомо мені, що не витримала молодиця. Щось у неї в голові не так перевернулось, так наче і не вона це вже. Згубилась.

Зранку прокинулась, синочка рік з лишком взяла та пішла з ним до лісу. Туди, де не ходять люди... Гуділо їй щось, тріскотіло, не думала вже … Посадила сина під деревце, навіть не дивилася на нього, не бачила його протягнутих ручок... І втекла...

Сценарій цей прокручується без зупину. Втрачається розум вкупі з материнським інстинктом і атакується дитя.

Чому саме та дитинка має жити без любові материнської? Тому, що небезпечна вона для звірини... Як тільки-но відчують, що дух сильний на Землю повернувся, впізнають його із досвіду. Вже зустрічались. Він нищив їхнє військо, страшний для них. І треба наперед, поки не виріс у любові, його нейтралізувати. Від матері відлучити, жорстокістю і помстою заразити. Згубити ще маленьким образою до світу. А матері вже – не в рахунок. І так загинуть вони без сина, що повинен був врятувати їх. Це воїни, − оті покинуті напризволяще. Самі того не знають, лише відчувають більше, ніж хто інший, кого не покидали так жорстоко.

Що тут робиться насправді? Чому не вмішується простір?

А хто казав, що те дитя без нагляду? Без ангела? Без охорони світла? Прямолінійно не зрозуміти суті... Дух сильний нещастям не зламати. Процес відродження людини, що виросла без тепла і ласки, без турботи, – таке велике дійство, заради якого можна чекати віками.

Ситуація подібна на долю людства. Шукаємо батька чи матір у собі, як те дитя покинуте...

Коли така дитина виросте і зможе відчути серце своє, не дивлячись не негаразди, – тоді відродяться можливості людини. По закону відображення великого в малому через одного із тих покинутих дітей відчують всі бога в серцях…

...Скільки той хлопчик був у лісі, я не знаю. Не знають і ті люди, що його знайшли. Чи годину, чи день, чи ніч. Не було кого питати. Він говорити ще не вмів. І вже не плакав. Виплакав всі сльози. Шкодували його люди, додому повернули... Мати рада була, не помітила навіть, що не було його. Не пам’ятала. Пробачили їй... Також шкодували...

Дитя те виросло. Одружився, діточок ростив… Маму свою останній син до старості доглядав і хоронив... Чи пам’ятав? Не знаю. Тільки після його смерті мені це розказали. За ним я буду жалкувати завше. Слова не опишуть болю, який стискає груди... Я б обійняла його зараз, та пізно.

Пробачити прошу за все, що не сказала....

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!