31.05.2016 12:43
Без обмежень
96 views
Rating 5 | 1 users
 © Гаврищук Галина

Паралелі

8. 9.

8.

Вона йшла по старому місту з бруківкою на дорогах і середньовічною архітектурою… Сонячна весна, і паралель подібна до її дихання. Люди навколо легкі... Вільні! Машин не видно. Хлопчина катається на скейті. Студенти шепочуться, сидячи на тротуарі. Під куполом дерева стоїть апарат для виготовлення морозива з тих складників, які замовляють люди. Там невеличка черга…Відчуваю, що тут всі дружні чи свої...

До Шостої підійшов молодий чоловік і запитав, чи їй вже є тридцять років.

Та кивнула, але жодної емоції на проявила. Навіть цікавості чи здивування…??? Що комар пролетів.

– Ви мене не впізнаєте?

– А мала би?

– Я футболіст.

– Щось знайоме, – відірвано відповіла художниця, – та фамілії не пам’ятаю... – Вона відповіла аби відчепився, бо справді не запам’ятовувала обличчя тих людей, котрі її не цікавили.

– Дуже добре, – він не жартував. Мішки під очима говорили про безсонні ночі. Його щось давно мучить, відомість надто тяжка. Помітно зрадів, особливо від того, що панночка стояла не в захваті від знаменитої особи і подумки була десь далеко.

Не дивно, – вона не могла оживити свою картину, чогось бракувало. Технічно все правильно. Але її шторм не дихає... Бракує емоцій…Занадто спокійно всередині, тому не передати того, що задумала. Ще той чоловік вліз! Хай вже йде. Тішиться. Портрет може потрібен? Як зірці... Я така відома? Одна виставка...

–Я можу вам чимось допомогти? – запитала вона.

– Може ближче познайомимося? – пропонував футболіст.

Вона дивиться на чоловіка, а бачить свій недосконалий шторм. Не в’їхала. Тепер я зрозуміла, чому зараз тут. Дівчина закрилася в собі та може пройти повз нього… Наші дітки тут не народяться, мої не матимуть двійників у цій паралелі. Як їй сказати? Вона ж відірвана... Хоча, можливо через це у мене є шанс... Спробую в живити думку.

– Ти давала запит, чого тобі бракує для дихання шторму. Відкрий очі. Без нього не зможеш закінчити роботу. Для цього потрібні живі емоції, реальні почуття, а не техніка.... Ти йому потрібна також, бо не чіпляєшся за його статус. Він хоче завойовувати, а не брати. Воїн.

Шоста стояла шокована. Не від нього, а від того, що відчула. Озирнулася. Мені вдалося поговорити з нею! Тепер вона стала думати по-земному:

– Треба негайно відірватися від картини, бо я себе втрачаю. Вже чую голоси... О-хо-хо!.. Він ще тут? Тоді з ним поговорю. Може ідею якусь підкине. Стій! Знову я... Приємний на вигляд, хоч і пропащий, – розбещений увагою фанатів.

Він змушував себе не повторюватися. Не звик чекати на відповідь. Все ж, очі раділи... Навіть почав хвилюватися, бо злякався, що дівчина не захоче спілкуватись.

– Давайте вип’ємо кави, – прийняла пропозицію Шоста.

– З радістю, – футболіст сіяв. В його голові крутилися суперечливі питання: «Якщо вона не доспіла до бажання знайти пару, то важко їй прийдеться, коли буде під контролем...»

Нічого собі! Я й без Надії можу читати думки!

– Ага, якраз таки! – Я почула знайомий сміх. Надійка була поряд. Вона тепер сама знала, коли мені (чи нам) потрібна…До того Надія з Шостою була того ж віку, і швидше вони були прямим відображенням в своєму часі, ніж далека я – з майбутнього.

Надія: – В чому муть?

Я: – В нього і тут верховодить бажання «контролю» над життям… Ти не зможеш, брате! Не гай зусиль, прийми все без бажання нас змінити і живи щасливо…

Надія: – Вперше бачу Івана з іншим обличчям... Правда, осанка така ж підтягнута. Я ще не звикла до частоти їхнього простору, поки не можу відчувати характер... А чому зараз він мовчить? Може, в нього нема думок?

– Ти що? Навіть дурні думки, але мають бути... Він же не адепт? Тим більше в період оцінки нової людини... Може в нього тайм-аут…

– Це наша країна?

– Так. Ми – Європа. Тут люди на чолі з великим воєводою повернули незалежність чотири століття тому. Всі рівні. Більше того – тут центр усіх наукових досліджень світу. Майже нема виробництв. Чисто.

– Звідкіля знаєш?

– Здаюсь, Гіра казала... Перед тобою нема сенсу вдаватися мудрішою…Шуткую…Чим займаєшся в тілі?

– Іду від Макса. Він знову перетворюється на фанатика, тільки вже нового способу мислення. Чотирнадцять соратників біля себе назбирав. Займаються. Навіть побував у трьох паралелях. Плакав потім... Його одне відображення – великий воїн. Тепер зациклився на своїй місії. Аби не перегнув від завзяття. Молодий ще дуже, гарячкує…

– А Іван як?

– Мій коханий. Правда, деколи мене дратує. Чіпляється, що я відьма. Все підозрює, що лізу йому в голову.

– А ти не лізеш?

– Гм-м. Але він про це знав. Тому нехай сам справляється зі своїм невдоволенням.

– Оце по-нашому. Трохи не співчутливо, та як є... І я відмахуюся від насильницької допомоги несвідомим. А ти комусь ще передавала знання?

– Всім затриманим, котрих бачила. Потім вони працювали самі. І в нас гарна новина – диктатор загинув. В уряді агресорів вирішується питання наступної кандидатури на престол. Москалі піднялись у спротиві владі, відмовляються від війни з нами, проте зараз в них громадянська… Наших людей звільнили з в’язниць. Ми тепер живемо у воєнному стані, але на волі…

– То відкрита війна закінчилась? Ти змогла!

– Та ні, воно само…

– Люди, котрі змінили світогляд, більше не заслуговують на колишні обставини вашої паралелі. Задля однієї людини світ може перебудуватися, не те, що через старання ваших соратників… Тепер подивимось на цей світ…

Люди снували туди-сюди. Розслаблені володарі безцінного скарбу, дарованого їхніми предками. Не допускали варіантів, що десь є по-іншому. Я не могла позбутись відчуття якоїсь поверхневості чи відсутності глибини почуттів…А може надмірний спокій мені не звичний? Без болю і без великої радості. Є – є, нема – нема. Для них так добре, може й вірно…

Вони сиділи за столиком з білою скатертиною в літньому кафе. Віктор не зводив очей з нашої Віри. А вона дивилась на чашку з кавою, прикрашену візерунком з вершків…Взяла ложечку та почала коригувати малюнок… Гм, художниця… Він вже знав чим його пасія займається.

Молоді люди швидше занурилися в свої думи, ніж показували відверту цікавість один до одного:

«– Чи вміє вона готувати? Може, коли перестане малювати, то навчиться. Я забезпечений, то буде господарювати...»

«– Коли він підштовхне мене до ідеї для завершення картини?»

А де пристрасті? Що за примітив? Надія подумала, що вони безнадійні, але мовчить. Зрештою, тільки те, що вони не заважали один одному мислити вже говорило багато. Все ж, не відштовхуються…

– Я би тут не жила, – сказала партизанка.

– У мене теж нема ідеї, аби навернути Віру на цікавість до нового знайомого…Тим більше, що він класний... Без вихра емоцій вона не здолає свій шторм…Ух, нехай би та каляка-маляка покинула її хоч на трішки!...

Надія: – Віктор зі своїми пампушками не кращий... Може їх посварити?

Я: – Хочу побачити, як ти це зробиш. Скажи їй, аби тріснула його по лобі...

Надія: – Треба хитро. Є ідея! Я буду вкладати в її вуста його думки... Ха-ха...

Надія заговорила через Віру, нутро якої зовсім не противилось, бо та знаходилась в своєрідній медитації:

– Кажеш, цікаво тобі, чи я вмію готувати їжу? Коли виникає бажання. Малювати я не покину, бо це – сенс мого життя. Тому я тут, – Віра сказала ті слова і округлила очі від своєї ж промови.

Думка Віктора: « Що за відьма? – зреагував як ошпарений своїми ж висновками, – вона виставила мене ідіотом».

– Я не виставляла тебе ідіотом, воно само.

Вони дивилися один на одного, як барани на нові ворота. Мовчать.

« От наглюча», – нервував він подумки.

– Я ніколи не була наглючою, – вголос відповіла Віра і ще більше ви пучила очі…

Віктор зірвався, відсунув злісно крісло та вийшов. Вона лишень кліпала в розпачі від факту, що слова промовлялись без участі її розуму… Забула про свою картину. Думала тільки про нього. Жалкувала, що якось образила, та не петрала, яким чином це трапилось. Тепер не заспокоїться. Хоче, аби повернувся! Тоді пояснить, що зовсім не така... За хвильку подалась навздогін...

«– Ти ж його зовсім не знаєш, чому мучишся? – думає. – Де він? Ось, п’є газовану воду... Добре, що впрів...»

Вона підійшла і тихо стала поруч з Віктором. Він вже дивився на неї, як на свою. А Вірі раптом стало затишно, тільки зробилася трохи ватною та защеміло в грудях…Нарешті вона його відчула!

« Що би вона видала в ліжку по-художньому? Може, нехай малює. Все ж, щось нове», – його думки вже змінили напрямок.

«Чому я тремчу? – напряглася Віра. – Невже він мені не сторонній, а саме ТОЙ? Що маю казати, аби не від лякати?»

Надія відчувала тріумф. Більше не втручалася.

– Ідемо, погуляємо, – засміявся Віктор. Віра лишень махнула головою...

Звісно, що тепер вона закінчить свій шторм, бо пережила його початок... Саме початок! Реальний шторм ще попереду, як і нові картини бурі, смерчів, ураганів і штилю…

– Цій паралелі треба лікуватися від надмірного спокою, – сказала Надія що знавець всіх причин і наслідків... – Квіточки... Тепер я думаю, що сваритися потрібно, аби не зачерствіти в спокої. Абсурд якийсь...

– Чому ж абсурд? Вони обмінялись емоційними імпульсами і відчули, що потрібні один одному…Надіє, ви з Іваном не сперечалися?

– Не припиняли ще, правда в ігровому варіанті. В нас змагання на кшталт перевірки кмітливості.

– І хто перемагає?

– Той, хто думки читає... – Надія сміялася, тепер явно раділа своєму дарові.

– Співчуваю Іванові! Нехай тримається…

9. 

Простір, від якого я втікала. Таки помилялася, коли думала, що це – паралель Надії. Ось він. Це – фінал. А у Надії, чи у нас – увертюра. Може, задля цього, я почала писати? Мені так тяжко, що не бачу букв через сльози. Як маю написати про такий душевний біль? Донести серйозність того, що мені показали? Всі війни і наші дешеві проблеми – на задньому плані. Тут нема війни, людство вже єдине, нема протистоянь ні у поглядах, ні у віруваннях, ні між расами, ні у сім’ях. Вони живуть єдиним бажанням – вижити...Справжній природний страх – інстинкт самозбереження. Простір таки привів їх до цього своїм шляхом... Звірі покинули цю паралель, бо все інше людям стало неважливим. Кожна людина, що залишилася, була безцінною в реалі... Може, цей кінець є початком нового життя? З тією купкою, що залишилася? Хіба я можу тут чимось допомогти, окрім, як бути свідком?

...Вона стояла на пагорбі. Сива. Старша за мене на два десятки... Я потрапила у майбутнє якоїсь паралелі.

Скляний погляд у даль – на море, яке тихо плескалося біля підніжжя невеликої гори. Дивиться на якийсь острів, чи крапки біля самого горизонту... Спомини... Маленькі дітки, ліс, ягідки, квіточки... Колись. Тепер там море. Ті крапельки – верхівки дерев, під якими вони колись збирали гриби... Колишні гори.

Не вберегли свою Землю. Сама вона не змогла справитися, бо була ослаблена і хвора від бруду, яким наслідили люди. Не бачили у цьому свою особисту проблему. Не зв’язували ні помисли, ні дії свої, ні послід від проживання із шляхом до катастрофи. Звикли, що все минеться, як завше... Ядерна бомба, пущена звіром в особі духовно-мертвої людини, була їхнім кінцем. Це був вибір людського тіла. Їхнє право...

...Розтанули сніги. Земля була в гарячці від нових і нових інфекцій, – як від думок, так і від реального нехтування її здоров’ям. Кров планети заражена відходами людськими, подих – отруєний. Окрім словесної стурбованості, не відчувала від своїх дітей реальної підтримки... Зате, тепер! Ох, як вони люблять її. До тіла туляться, шанують кожний клаптик її шкіри. Будують водорізи, дамби і канали…

Ті, що вижили, перейшли на вищий ступінь усвідомлення. Хто не зміг витримати випробування, – загинув від болю і страху пізніше. Всі стали любити один одного і шанувати. Все-таки, є план спасіння людського духу завжди...

Вікторія плакала, вдихаючи на повні груди вологе повітря для беззвучних ридань. Материнський інстинкт не зник. Вчора її старший син полетів на гелікоптері до Криму. Там залишилися татари. Вони мали обговорити створення нової бази на плато, яке утворилося в результаті перебудови тіла Землі. Сьогодні зник зв`язок з сином. Там вибухнув вулкан, виходячи із результатів спостереження супутника. Ця невідомість її вбивала. Вона так і не звикла до втрат. Кожного разу це розривало її серце. А тепер – вона стала суцільною раною. Навіть заздрила тим, хто вже не відчуває такого болю через відсутність фізичного тіла.

– Сину мій, повернися... Ще однієї втрати я не перенесу... Я сильна, сильна... Де ти? Маленький мій! Любимий... Візьми мою силу, – виживи..., виживи... Матір наша, благаю, – ми не здамося..., – поверни його мені!... Я спокійна, спокійна... О-о-у!

Ридання... Я плачу разом з нею. Хіба є щось сильніше, ніж материнська любов? Чи її біль? Нема повітря...

Вікторія була радницею громади. ЇЇ добре серце і вміння підтримати людей, вселяло у них надію. Вона намагалася справитися з найбільшою проблемою, яка оселилася в серцях нових. Це безнадія. Деяким було байдуже – будуть вони жити, чи ні. Опустили руки. Були як зомбі без бажань. Їх мало. Кожен важливий, якщо залишився. Значить потрібен. Але вони віднесли себе вже до тих, хто повинен був загинути... Помилка. Вона пояснювала необхідність їхньої присутності тут. Половину буквально рятувала від самогубства... Але втрата рідних не відпускала їх для нового життя. Жили споминами і болем. Потрібно було знайти вихід для напрямку нового існування. Щоб залишився не тільки захист від нової води... З кожним роком вона прибувала. Люди перебралися на найвищі території.

– Вікторіє, ти мене відчуваєш?

– Так, у нас всі відчувають свої складові віднедавна. Я трохи раніше. Підтримка усім потрібна. Дозволено...

– У тебе є план виходу?

– Ти маєш на увазі виживання?

– Сама не знаю, що я маю на увазі...

– Потрібно повернути радість існування і перспективу в думки.

– Я не на такому рівні. Як це можливо?

– Народжуються дітки. Заради них.

– А тим, хто вже не може через старість?

– Ми єдине тіло зараз. Чужих дітей немає.

– Дуже жорстокий варіант для об’єднання людства...

– Пропустили свій шанс.

– А він був? Хто його не використав?

– Ми гадали, що маємо час… Ти впевнена, що заглянула у варіант майбутнього іншої паралелі?

–???...!!!... Наш син повернеться?

– Ні...


Я вдома. Не відпускає, болить. Треба щось робити... Але в безнадії, зневірі та тривозі не знайти шлях. Заспокоїтися, завжди є вихід...

... Вона ж тоді не знала того, що знаю я тепер. Це вже інший варіант... Чому саме з нашої точки існування було бачення того, до чого ми можемо прийти? Виходить, що саме тут іде розгалуження гілок майбутнього... Ми можемо не сприйняти все достатньо серйозно і повторимо напрямок... Думай. Говорити нема сенсу... На само-тік не пустиш, бо повторимо... У Надії тільки кілька осіб не заслуговували на війну, тому вона закінчилась... Треба кількох... Як попросити когось врятувати собою нашу планету? Чи будуть думки їхні мати віру в свої сили? А якщо вони для галочки старатимуться, так ніби і роблять щось... Без впевненості, – не пройде... Без усвідомлення єдиного людського організму також.. Боже, ми справді в тому руслі... Гірині знання потрібні.

Гіра з сином читали книжку.  

– Я знаю, чому ти тут. Це жахливо. Всі паралелі під загрозою в майбутньому, бо тяжкі емоції тих, хто залишився, розповсюдяться вірусом по всіх світах. Майбутнє і минуле перетинаються в теперішньому часі. Треба змінити мить...

– Яка мить може врятувати людину, що втратила дитину?

– Через Вікторію можна врятувати сина від гибелі. Коли вона плакала на березі, він був ще живий. Пілот повинен змінити свій курс на два градуси вліво. Тоді вони пролетять між двох гейзерів і виживуть. Вікторія не втратить свою силу і врятує інших. Там, де ти її побачила, також розгалуження – до загибелі чи нового повноцінного життя. Не даремно все.

– Гіро, у неї ж інше ім’я. Це не я.

– Вона взяла інше після того, як впала в анабіоз на два місяці. Діти охороняли її тіло, тому і вижили, бо мали перед собою ціль в житті після катаклізму. Вона через співчутливість сама могла не витримати. ЇЇ зберегли. Вікторія все бачила зі сторони своїм тонким тілом і розуміє, чому це трапилось з нею.

– А як її звали раніше?

– Кривиш душею. Не зі мною... Вона знає більше, ніж ми разом сьогодні. У мить хвилювання не могла мислити. Потім зрозуміла, що могла все змінити, якби була спокійна. Ти того не позбудешся, бо створена контрастною. Але тепер будеш знати, що від твоєї рівноваги залежить життя...

– Стій. Нотації після... Що робити зараз? Якщо я повернусь в ту ж мить, то не встигну донести їй все так швидко. Всього хвилина чи дві... Раніше не допустять.

– Потрібна Надія для миттєвої передачі.

– Є шанс... Як ти почуваєшся? Тобі вже скоро народжувати.

– Все гаразд. Мої боги напоготові. Я вже їм розповіла про наше життя. Не бояться. Роди будуть легкі.

– Щасти тобі. Радію за вас, дітки як за кам’яною стіною...


– Сину мій, повернися!...

Ми опинилися на березі перед плачем матері. Надія миттєво передала Вікторії послання. Вона завмерла.... Сміливий погляд у даль, – зосереджений і впевнений. Хвилину, дві вона була кам’яною... Нарешті закрила очі з полегшеним видихом. Підняла очі до сонця, – щаслива... Повернулася до нас.

– Ми врятовані. Я передам своїм братам віру. Надіє, я скучала за тобою! Тепер моя черга... Не відпускай Макса в столицю. Там ще не готові його почути. Насильно витягнуть з нього інформацію, тебе стратять. Ви підете за нами...

– Зрозуміла. Якщо я виживу, то ми повернемо в інше русло майбутнього?

– Так. Тільки не відкривайтесь занадто швидко.

Я: – Вікторіє, а ми? В чому була наша помилка?

– Наша група виставила себе. Пішли атаки чужинців, яких ми знищували. На мить стало лячно, по інерції тіла. Не довели справу до кінця. Люди не мислили масштабно. Словами Землю цінували, словами любили, а нутро було в полоні... Не єдині були.

– Як ти зараз відродиш віру в щастя? Ви тепер суцільна рана. Як поясниш правильність світу?

– Цього вже не треба пояснювати. Ми відродили здібності земних богів. Проблема в надмірному болю від спогадів. Він не дає жити в спокої... Ми вже будемо жити до чотириста років, мало людей... Дітей народжують сторічні жінки. Енергетичний резерв людського тіла не змінився. Сконцентрований тепер у кожному з нас. Я старша від тебе на шістдесят років, – не на двадцять, як тобі здавалося. Ми молодіємо. Я п’ять років тому народила двійнят...

– Це ті самі?

– Ні. Ті будуть втілені після того, як їхня остання паралельна особистість покине фізичне тіло. В одній із паралелей вони відродили можливості фізичного тіла, тому будуть жити ще двісті років.

– А кого ти втратила?

– Чоловіка. Два роки тому, коли піднялася хвиля, він рятував людей з нижньої бази. Накрило.

– Він не знав?

– Знав. Випередив мене у баченні майбутніх подій. Думав, що встигне до хвилі, якщо знав про неї наперед.

– Звідки ти знаєш, що він думав.

– Казав мені потім.

– Коли потім?

– Після фізичної смерті.

– Ви розмовляєте з померлими?

– Ми виходимо в інші виміри п’ятою оболонкою. Там впізнаємо своїх близьких.

– Немала ціна за такі можливості.

– Тих втрат могло не бути, якби ми добровільно з’єдналися у земне тіло раніше.

– Не звинувачуй себе. Як ти одна могла все змінити? Сама знаєш, що треба більше...

– А нас і було більше. Знання були доступні сотням тисяч з нас. У кожному населеному пункті були ті, хто через себе напряму отримував інформацію. Ми тоді цього не знали, бо не вміли відчувати один одного серцем. Всі думали, що вони поодинці. Була єдина найбільша перешкода – невіра людей у тих, кого вони знали з дитинства. Знання приходили в якусь мить до осіб, котрі жили раніше звичайним життям, мали свої вади і земний характер. Так Матір підняла віру людей в себе. Звичайні люди стали її посланцями, в колишніх тілах оселилась інша суть... Але ми не змогли об’єднати зусилля, бо не відали про існування таких же відчуттів у інших братів і сестер. Зрозуміли тільки тоді, як почалася підніматися вода...

– А ви б могли зупинити хвилю?

– Ні, але раніше могли б перепрограмувати майбутнє, об’єднавши свої мисли форми… Тоді обставини стали б іншими в тому періоді часу, в якому ми жили…

– Вікторіє, не прийми за суперечку…, але ти зараз мислиш своїми сьогоднішніми знаннями. Може забула, що колишнє нутро людства заслуговувало на рівноцінне зовнішнє відображення…Я не ти. В мене нема ілюзій, що можу якимись своїми думками зцілити всіх покидьків, які живуть в нашому часі…І чому б я мала змінювати те, чого вони заслуговують? Якщо вийти поза межі его, то цивілізація, яка приречена через відсутність самостійного мислення більшості людей, має загинути… Чим вони заповнюють інформаційне поле всесвіту? Ідеями для розвитку чи деградації? Простір знайшов єдиний спосіб відродження духовної чистоти…І не звинувачуй себе за згаяний шанс…Теперішнє формує майбутнє, а не навпаки…

– Часи рівноцінні за можливостями…Візьми для прикладу візуалізацію…Чи зміну минулого думкою. Для розуму нема різниці між реальними і віртуальними подіями, і він формує самоцінність людини так, як вона використовує вроджену кмітливість…Як про себе думає, так і має, бо мисли форма притягує нову реальність… Змінює навколишній світ, знищує чужинські програми поведінки…Всі люди, котрі в контакті з людиною нового мислення стають іншими, бо вона більше не заслуговує на колишнє оточення… Починається ланцюгова реакція і реальність підганяє обставини під картину нового майбутнього…

– Ти вже намалювала ваше майбутнє?

–В нас початок. Формування зернятка в стовбур, так би мовити і поки що ніякі варіанти майбутнього не потрібні… Головне доглянути саджанець і вижити на новому ґрунті…

– Як ви об’єдналися для виживання під час потопу…

– Була паніка. Ми рятували людей від втрат. Коли все закінчилося, – стали контактувати думками. Прийшли до висновку, що все по плану спасіння єдиного людського духу.

– Коли це було?

– Сорок років тому... Люди ще досі жалкують, що тоді не змінили напрямку своїх думок... Це породжує нову хвилю...

– До речі, а де Надія?

– Вона зупинила Макса, то ж і сама уникне загрози. Її так бракувало! Саме без неї в мене опустилися руки. Одна з найсильніших, усі черпаємо від неї…Тепер і ви розвернулися...

– Все зв’язане вздовж і впоперек...

– Вірна поговірка. Дуже глибока для усвідомлення. Як у часах, так в паралелях, так і у різних виборах шляхів. Не бійся запитувати про те, чого, як тобі здається, не зрозумієш.

– Поясниш мені про варіанти майбутнього?

– Цінність яблуньки в плодах. Цвіту завше в десятки разів більше. Але є надія, заради якої пустоцвіт бережуть, – він дасть плоди в майбутньому, коли попередні плодоносії будуть спати… Не ти, так інша ти виконає свою місію…

Вікторія дивилась у даль. Звідти приближалися два птахи... Ближче... Ще... Гелікоптер і Дракон, в образі якого полюбляла являтись наша Матір...

Вікторія сяяла що зірка в своєму щасті. Вона змогла пірнути в спокій, знаючи жахливе майбутнє і змінити теперішню мить. Богинею стала.

Вода відступала з тією ж швидкістю, з якою приближався син до матері своєї.

Почалася нова ера…

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Планування майбутнього / Психологія та стосунки | Галина Галіна». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Підказки (18.) / Спадок | Галина Галіна».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Гаврищук Галина

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо