08.07.2016 22:13
Без обмежень
144 views
Rating 5 | 1 users
 © Меньшов Олександр

Analogia entis

Глава 9 Ті, про кого я пишу, постійно живуть в мені...

Джером Девід Селінджер («Сімур: Введення»)

Оксана стала, як укопана. Її очі округлилися, немов ґудзики та заскакали з предмета на предмет.

-Як... як... як...

Вона судорожно проковтнула слину і зробила крок назад.

-Фокус-покус, - передражнив її я. - Що, в дійсності не віриш у свої гіпотези?

-Де ми?

-Як ти там говорила? Таємнича сутність людини? - підморгнув я, запрошуючи Оксану слідувати за мною. - Ми в Асгарді, якщо хочеш. Або на Олімпі… в їх палатах…

-Якому Асгарді? - Оксана наздогнала мене і спробувала розвернути.

-Ми тут, - я тицьнув пальцем собі в лоб.

-А як же..? - тут Оксана кивнула головою назад.

-А то був Мідгард. Серединний світ, де живуть зомбі, - я розреготався.

-Та постій же ти! Я нічогісінько не розумію.

-Я якийсь час теж не розумів. Всі ці недомовки, загадки. Спочатку цей накрохмалений посередник-геній, потім психіатр зі своїм припущенням, що Дім - це мої утробні спогади. Потім бібліотекар, а тепер і ти зі своїм Асгардом. Все складається.

-Що складається?

-Та все!

-Ваня, мені страшно, - тремтячим голосом промовила Оксана. - Я не хочу... будь ласка...

Я зупинився.

Море за Вікном ласкаво хлюпалося по підвіконню. Стояла погожа днина.

-Ми в Асгарді. Це правда, - я взяв Оксану за руки і глянув їй в очі. - Тільки не в твоєму міфічному, а в реальному. Моєму. У кожного з нас свій Асгард-Олімп. І кожен в ньому «найголовніше божество».

-Як Одін?

-Якщо хочеш, то як Одін… Зевс…Цей світ - це всі мої спогади, всі мої знання, бажання. Я його створив, і я ним правлю... Однак, з тих самих пір, як я дізнався про нього, мене намагаються знищити.

-Хто?

-Ось цього я і не знаю. Хоча...

Я замовк. Оксана запитально хитнула головою.

-Хоча, думаю, це все витівки Локі - мого другого «я».

-Локі, - Оксана повторила ім`я, наче вперше його почула. - Але як ти можеш бажати самого себе знищити?

Тільки вона про це запитала, як в пам`яті виник образ Дядька. Що він там говорив про близнюків?

-Близнюки? Які близнюки? - не зрозуміла Оксана.

-Він сказав, що всі ми маємо близнюків.

-Тобто?

-А якщо природою закладено дублювання будь-якої системи? Якщо виживає найсильніший з них? А як там каже закон... не знаю кого саме... Загалом: нічого не зникає безслідно. Значить частина мого брата-близнюка, якого я «з`їв» в утробі… здолав в битві за первородство… живе в мені і не припиняє боротьби, намагаючись вибратися геть. А прикладів - тьма: це тобі і стрільба з саду, і хижак з темряви.

Стоп! А що це за місце таке було? Що за тьма?

-Хель? - припустила Оксана.

Згадався сон про замурованого в підземеллі... Кого? Кровного брата Одіна - Локі, ув’язненого в Хелі?

-Пішли!

-Куди?

-Шукати цей Хель.

Ми протопали, напевно, з кілометр, поки не опинилися в величезному залі, в кінці якого височіли дубові ворота, замкнені здоровенним замком.

Дорогу перегородили воїни. Всі вони були з ніг до голови покриті срібною фарбою, чим дуже нагадували олов`яних солдатиків з різних епох: тут тобі і командир Червоної армії, і індіанець з племені ірокезів, і вікінг в рогатому шоломі. Воїни розступилися, і ми наблизилися до воріт.

-І що далі? - запитала Оксана, перелякано дивлячись на дивних солдатів.

-Сім-Сім, відкрийся! - посміхнувся я.

На подив замок відкрився і з гуркотом упав на підлогу. Серед воїнів пронісся віддих, і вони всі відступили назад.

-Можна я залишуся? - несміливо запитала Оксана.

Чесно кажучи, я і сам не горів бажанням лізти в темряву Хеля. Але відступати було пізно.

-Залишайся, - кинув я. - Все одно без мене звідси не вийдеш.

Я потягнув за кільце і відчинив ворота. З темряви вирвався затхлий запах гниючого дерева. До горла підступила нудота. Кілька секунд я боровся з блювотними позивами, перш ніж ступив в підземелля.

Спочатку йти було важко. Коли очі звикли до темряви, я став розрізняти стіни і навіть нарости моху на них.

Ну, ось він шлях до істини. Кілька хвилин і.., - шепотів розум. - А що там? І головне - навіщо це все мені?.. Скільки разів мені натякали, скільки разів підштовхували і ось я вже наприкінці шляху… Чого чекають від мене і Дядько, і посередник, і Мармелад? – думки скакали, немов блохи.

Стіни заглушали звуки кроків. За комір капала холодна вода. Я кілька разів провалювався в ями з якоюсь смердючою рідиною.

Ось він Тупик.

За стіною хтось був. Я чув, як він там ворушився.

-Виходь! - голос вдарився об цегляну кладку. На підлогу посипалася штукатурка, а за кілька секунд впали цеглини.

Коридор подовжився метрів на п`ять. Звідти ніхто не вийшов. І тоді я зважився йти сам.

Кожен крок давався важко. Серце напружено билося об ребра, дихання почастішало.

Я очікував побачити там кого завгодно... Але не дитину!

Вона сиділа на підлозі в круглій кімнатці і злякано дивилася на мене.

-Хто ти? - запитав я, обходячи дитинча по колу. Але вона була занадто малою, щоб дати хоч якусь відповідь.

-Це твій брат!

Я сіпнувся і обернувся на голос: в отворі стояв посередник.

-Локі, - уточнив про всяк випадок.

-Не зовсім, - посередник обережно пройшов всередину та посміхаючись підняв дитя. - Вибач, - промовив він, відступаючи до отвору, - але Локі… це ти!

-Тобто? - у мене аж в горлі пересохло.

Посередник повільно задкував до виходу, намагаючись не відвертатись від мене.

-Хтось повинен залишитися тут, - промовив він глухим голосом. - Щоб один не заважав іншому. Ти вже спробував, дай шанс йому.

-Але...

Посередник досяг кінця п`ятиметрового коридорчика, на нього чекали Дядько, Мармелад, бібліотекар і багато-багато інших. Вони взяли дитину на руки… і тут вхід раптом «закрився». Упала темрява.

Я судорожно проковтнув слину. Ноги стали ватяними, руки неслухняними…

«Я не міг бути Локі! – тремтів від жаху розум. - Адже я - хороша людина... За що ж мене так? Я... я... я... хороша... О, Господи!.. Адже хороша!..»



Варта заступила на свій пост. І Ворота Безодні закрилися. На них була накладена печатка, зняти яку не міг жоден з тих, хто жив в цьому світі...

Жителі раділи: Батько Всього, творець світу повернувся. Зло було переможене і діти Вічного могли, нарешті, жити в безтурботному спокої. Чорний Ворог був назавжди скинутий в свій тартар...

ЕПІЛОГ


День добігав кінця. На місто повільно опускалася вечірня прохолода.

Сирота припаркував свою нову «Шкоду» і виліз з машини. За столиком літнього кафе на нього чекав Женя Демченко.

-Вітаю! - Вася потиснув йому руку і важко плюхнувся в крісло навпроти.

-Вітаю! - Женя посміхнувся і дістав з сумки візитки. - Це Ваня замовляв, - пояснив він.

-А-а, - розуміюче кивнув Сирота.

-А куди він запропастився? - запитав співрозмовник.

Сирота скривився, але відповів:

-В Степанівці лікується. «Дах» у нього поїхав… Зовсім поїхав…

-Як це?

-Пити менше треба було! А то дожерся, аж до «білочки».

-Та ти що!

-Лікар каже, що у нього шизофренія, розщеплення особистості. А медсестра - що в дитинство впав. Шкода його, звичайно. Людина була хоч і складна, але як помічник - незамінна, - тут Вася піймав себе на тому, що говорить про Баха, як про небіжчика.

Мимо пройшла якась дивна дівчина. Судячи з її ході, та поведінки, вона, здається, була не в собі.

«Обкурена, чи що»? - подумалося Сироті.

Вона, немов почувши його думки, обернулася і подивилася на нього порожнім поглядом.

-Та це місцева божевільна – Ксюха Блямзік, - пояснив потім Женя. - Теж бродить в своєму світі. Збожеволіла, кажуть, на своїй роботі. Зікнулася! Блямнулася! – хлопець всміхнувся. – Звідси і Блямзік!

Серце Сироти раптом стислося, закам’яніло. Він заплющив очі.

«Так, до лікаря треба буде сходити, - подумалося йому, - а то моторчик, щось барахлити почав».

Темінь не проходила. Кілька секунд Сирота сидів, не рухаючись, а потім раптом побачив нескінченний тунель… нескінчений, світлий тунель... з купою круглих отворів, схожих на вікна…

«Де я»? - промайнуло в голові, і тут же марево пропало.

Женя щось весело розповідав, але Вася його не чув: йому раптом так захотілося туди… в те дивне місце… в той тунель…

Серце стиснулося в незрозумілій тузі...

 2002 - 2005 рр.



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Когелет. Книга притч / Оповідання | Меньшов Олександр». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Analogia entis (Глава 8) / Повість | Меньшов Олександр».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 06.08.2016 07:51  © ... => Каранда Галина 

:)

 05.08.2016 23:23  Каранда Галина => © 

чудово. правда. такі речі треба читати не ривками, як я оце тягла кота за хвіст, а запоєм, за один раз. тоді ніщо не випадатиме з пам’яті і з розуміння... Але однак - було цікаво. І - повторюся - дуже близькі думки. Ну дуже!)

прийдеться й далі Вас читати)

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 2 | Знайдено: 9
Автор: Меньшов Олександр
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Analogia entis;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;