ЗАПИСКИ БОЖЕВІЛЬНОГО
ГЛАВА друга День Народження
На День Народження з самого ранку – у повітрі нервозність і клопоти. На свята воно завжди так. Довго чекаєш, том сильно нервуєш. Мама на кухні закінчує готувати смаколики. Тато кімнатами: «От знову, купа народу, і де усіх розсадовимо?». Його слова бентежать, і святковий настрій починає псуватися. Чом він так? Чого б просто не порадіти за мене, це ж таке свято. Нарешті прийде стільки моїх друзів. Валя, Іра, Аня, Дмитро, двоюрідні брати Вітя і Коля. Минулого разу така компанія збиралась аж рік тому. А я скучила. За усіма й дуже. У серці відчуття… що це останній раз, останній рік – отаке велике свято, велика компанія. Що більше нічого не буде. Нічого далі. В нашому домі так багато стільців – і всі порожні. Ніхто на них не сидить - окрім, зрідка, нас трьох. Мене, мами й тата. Чи бува стільцям сумно? Мені – бува точно. Сумно й самотньо, й так часто. А сьогодні довгоочікуваний день. Моє чотирнадцятиріччя – і ті, на кого чекала аж рік.
Цей довжелезний рік.
Я гукаю маму. Прошу заплести мені косу й зробити «гульку».
Дивлюсь на себе у люстерко. Ото вимахало волосся. Темне пряме густюще – й незчуюсь, як сягне по пояс. Точно треба заплетати й у «гульку». Карі оченятка зосередженно вивчають відображення у дзеркалі – чи гарна? Не дуже? Поправляю сіре вовняне платтячко із пліссованою спідничкою. Де-не-де сліди молі. Дрібнички, але дратують. Для зачіски в мене – спеціально знайдена! – резинка із «золотими» бусиками. Мама обкручує нею «гулю». Знов дивлюсь на себе – вже із зачіскою. От неслухняне волосся – чи то мамина недбалість – із «гульки» вибивається кілька пасм. Не подобаюсь собі. Якесь… усе не те. І це «мишине» плаття-пліссе - мов у ляльки, а мені вже чотринадцять. Виглядаю, як мала. І «гуля» якась несуразна вийшла. На резиночці «золотом» виблискують бусинки – і хіба що вони мені до вподоби. Все інше – відстій, як і моя зовнішність загалом.
Хай.
Дзвінок у двері – і на порозі перші гості. День Народження розпочинається. А серце чомсь у п’яти. Знов це відчуття – останнє гучне свято, остання велика компанія у твоєму домі, останній рік веселитися усім разом.
Чи ж веселитися? Гостей прибува. От і Іра з новою стрижкою – коротенькою, аж не впізнати, – раптом така доросла, така серьозна, а поруч тиха Валя. І Дмитрик – теж якийсь мовчазний. Що з ними усіма, що з нами усіма – щось непомітно змінилося, ми такі ж самі, як і були, але ми всі…
Так, певно подорослішали.
- З Днем Народження, Оленочко! – от і Аня із сестрою Світланою, я не очікувала, що вони прийдут разом. Світлана висока балакуча білявка, моя ровесниця – ініціативна, розкута – зараз вся увага буде її…
Але все таки то мій День Народження.
Дякую Ганні, дякую Свєті. Й беру ситуацію у свої руки.
- А давайте всі разом подивимось твій диск-подарунок, Валю, - я кручу у руках неймовірний CD під назвою «Cosmopolitan Virtual Makeover» – щось на кшталт віртуальної лабораторії з підбору собі й іншим зачісок, кольору волосся, макіяжу. Дівоча мрія – не інакше. Валя влучила з цим подарунком не те, щоб навіть у яблучко… вона перевершила ним мої мрії.
У дівчаток горять очі. Світлана вставляє диск у CD-привід. Раптом бачу, як мама у цей час фотографує нас усіх. Ех, чом не сказала повернутися та посміхнутися. Якою я вийду на цих фото? Ненавиджу виходити негарною.
Нажаль, на комп’ютері поки що нема віртуальних фото мене – тож ми просто роздивляємось розмаїття доступних для вибору зачісок і «приміряємо» їх до однієї з моделей. У двері знов дзвонять – це мої брати Вітя і Коля, вітають мене, дарують квіти й листівку – що ж, от, зрештою, і усі у сборі – мама пропонує сідати за стіл.
Стає спекотно. Хоч і кімната велика – та сьогодні у ній зібралось багацько люду – мої друзі, іх батьки, мої батьки. Задуха. Я розмазую по тарілці варену картоплю, відламую шматочкок котлети – от воно, свято: картопелька парує, огірки-помідорчики миготять кольорами – червоний, зелений - вже не консервація, свіженькі, на порцеляні ковбаска «салямі» нарізана, сирок «дірявий» скибочками, у стаканчику помаранчевий сік, а у дорослих горілочка – за здоров’я іменинниці – всі піднімають келихи, по черзі бажають щастя-здоров’я, й жити багато років…
Багато років? Нащо? У такому ж сумі й самотності, як ото зараз? Добре, є День Народження. Добре, є Новий Рік. Стрітися із Валею, Іркою, а, може, й іншими – й теревеніти, й реготати. А все інше – мляво тягнучийся час очікування цих зустрічей й хмари спогадів про них. Хоча, якщо ці зустрічі у моєму житті лишаться, хай і нечасті, то, може, й варто жити. Жити довго…
- А давайте я вас усіх сфотографую! – вигукує мама Дмитра тьотя Таня – ми вже у моїй спальні, полишили батьків у вітальні за святковим столом, зачинились хутко – пустуни-підліточки – а тут тьотя Таня із моєю мамою – стук-стук до нас. Сфотографуватися. Та давайте…
- Давайте! – всаджуємося на моє ліжко, всі самотужки, а от мене саджає мама.
- А ну підняли ручки, - командіує тьотя Таня. – Посміхнулись! Бадьоріше.
Слушна порада. Аж надто сьогодні всі щось серьозні й напружені. І я теж. Я теж…
Певно, я просто виросла. Певно, виросли всі ми.
