26.11.2016 20:51
for all
109 views
    
rating 5 | 7 usr.
 © Дарія Китайгородська

Хліб – святий, життя – святе

Я не знаю, звідки це прийшло до нас, дітей, мешканців одного багатоквартирного будинку у великому й багатому селі на Поділлі, але коли падав хліб на землю, ти мусив притьмом його підняти й торкнутися вустами, немов очистити. І це не було материним чи батьковим вихованням, звідкись взялось саме: чи хтось приніс з дому, запам’ятавши бабусині настанови, чи бачив, як це роблять літні люди.


Ніде правди діти, наша дитяча гоп-компанія не була дуже вихованою чи бодай свідомою, що не можна робити шкоду: ми могли легко обтрусити півсадка першої черешні, витоптати плантацію полуниці чи, обнісши ранню папірку в сусідів, потім викинути зелепухи десь на дорогою додому. Але ніхто й ніколи не викидав хліба – це не те щоб було гріхом, але чимось дуже недобрим.


Звісно, в школі нам розповідали про блокадний Ленінград і щось навіть натякали про великий голод, але це було в контексті голоду в Поволжі, Білорусі, на Кавказі, в Сибіру, Казахстані, Україні… Саме так, через кому й довгим переліком. І, звісно ж, говорилося й про хліб – що він святий, бо хліб – це життя. Але насправді на мене справили враження не так сторінки шкільного підручника історії, хоча цей предмет я обожнювала й збиралася стати істориком, як перекази бабусиних розповідей про її братиків, які померли десь в 1922-у на Дніпропетровщині.


Ці страшні видива, народжені тихим і розміреним маминим голосом, час від часу зринають у моїй пам’яті – і тоді аж морозом береться шкіра. І я виразно бачу постаті цих двох маленьких хлопчаків: їм десь по 5-6 років, вони чорняві й кароокі (як наша бабуся), а ще – дуже голодні, бо зовсім нема що їсти. Я не знаю, як їх звали, бо бабуся не сказала про це нашій мамі, а тільки постійно згадувала, як меншенький братик просив її: «Галю, сестричко, дай мені хоч цибульки якоїсь, бо я так хочу їстки…» А в неї нічого не було. І це дитя померло, а потім – і його старший братик… І в нашої бабусі Галі не стало братів, а в нашої мами ніколи не було рідних дядьків, а ще – двоюрідних братиків чи сестричок, які могли б колись народитися, якби вижили ці хлопчики.


Я уявляю їхні постаті, але не бачу рис їхніх облич, бо перед очима чогось все розпливається від сліз. І не тільки моїх, а й сліз нашої мами, яка плаче кожного разу, згадуючи бабусині розповіді, й сліз нашої бабусі, яка оплакувала своїх братиків все життя. Але знаєте, що? Наша бабуся не зламалася. І я думаю, що пам’ять про тих дітей допомогла їй врятувати своїх доньок (і нашу маму) в 1947-у, вже на Поділлі, коли їхнє село вмирало від голоду, бо весь хліб забрали на виконання підвищеного хлібозаготівельного плану. Так, хліба не було, але бабуся примудрилася зберегти корову – і це врятувало всю родину.


І саме тому, дивлячись в карі очі своєї молодшої сестрички, так схожі на бабусині й, напевно, тих маленьких хлопчиків, я відчуваю тихе щастя й глибоку спорідненість з тими далекими рідними людьми. Тепер я знаю, чому в дитинстві ми цілували хліб, який піднімали з землі: так ми вшановували саме життя і тих, хто нам його подарував.

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 23.02.2017 10:37  © ... => Тетяна Ільніцька 

Щаслива. що фільм зняли не в Україні, бо тепер є шанс, що його подивиться багато хто. І буде менше суперечок на тему "всі тоді голодували", "Поволжжя теж вимирало", "діти в Татарстані не мали що їсти".
Мене дуже зачіпає ця тема, тому навіть боюся йти в кіно. Дуже Сприймаю дуже близько до серця. 

 23.02.2017 10:23  Тетяна Ільніцька => © 

Це лише перша ластівка. Але  процес розпочато. 

 29.11.2016 23:47  Тетяна Чорновіл => © 

Щира душевна оповідь.
Прості відчутні слова болем відгукуються в душі. 

 29.11.2016 00:48  роман-мтт => © 

савєти і навчили цінувати: кожен голодомор - то помста за селянькі повстання в Україні проти радянської влади. 

 28.11.2016 10:05  Тетяна Ільніцька => © 

Дуже важко коментувати такі твори. Майже неможливо знайти слова.

Маю подібний досвід. З дитинства пам`ятаю моторошні оповіді дідуся, мами і своє дитяче питання "чому"? Зараз мої діти задають те саме питання мені. Я знаю відповідь, але я не можу їм пояснити, бо це не піддається жодній логіці. До певного віку мозок не здатен сприймати і аналізувати подібне, може лише фіксувати. Тому розповідати дітям - це наш обов`язок. Прийде час і вони збагнуть, чому так сталося.

Несприйняття Майдану - під час і після його...