Хто ти?
− Подивись на себе зверху.
− Навіщо? Хто ти?
− Подивись як ти сидиш, що робиш і як виглядаєш.
− Яке тобі діло того що я роблю? Хто ти?
− Твоя свідомість.
− Моя………….? Мені гаплик…
− Висновок безглуздий.
− Тоді це твоє…, хм.
− Не моє, це розум.
− Хіба ці поняття різні?
− Розум знаходиться в твоїй голові. А я тут, зверху. Мозок – це ідеальний природний комп’ютер, який зв’язаний зі мною нейронними імпульсами та перекладає для твого розуміння ту інформацію, яку отримує від мене. Але, по-своєму, в залежності від його можливостей.
− Оп! Це як? Процесор може бути слабший або сильніший, натренований?
− В примітивному розумінні щось таке… Гм, не може бути, щоб ти на стільки «тупила»…
− Я тебе зараз відправлю кудись... Чого тобі треба? Розлютити мене чи налякати? Я ж не чую ніякого голосу! Чиї це думки? Коли я стала телепатом? Чи з’їхала з глузду?... Боже мій, Боже!
− Клас! Мене давно так не смішили… Аж розряд пішов! До слова – негативний.
− Чорний в тебе гумор… Мною трусить.
− Так ти змінила полюс з цікавості на страх.
− Мама!... Тихо, тихо. Ще разок… Хто ти і з чого ти складаєшся? Я спокійна, спокійна…
− Я твоя свідомість. Ти мене створила. Всі емоції, думки, мрії, не виказані образи і докори, всі книги які ти читала, всі спостереження та почуття, любов і туга, радість та біль, цікавість та страхи, кожна твоя дія, хвальба, брехня та правда, бажання та невдоволення, зло та добро… Всі слова, які злетіли з твоїх вуст, що ранили чи підтримували інших. Все тут, в мені. Як і натхнення та бажання пізнання. Це ти мене викликала на розмову, ти ризикнула і вийшла на контакт… Тобі набридло відчувати біль, розчарування і миритися із незнанням причин.
− А, це такий новий спосіб відчуття досвіду!
− Це не я сказала, а розум. Він все намагається ускладнити. Я розмовляю простими словами та поняттями, образами та спогадами про помилки чи досягнення. Наразі він керує тобою замість мене і намагається втримати владу. Старайся…
−… Е-гей, де ти? Я хочу ще поговорити!
− Він мене прогнав…