 |
| 68 views |
 | | | | |
| Rating 5 | 1 users | ||||
Пам’ятай день суботній....
Ранок почався феєричненько.
Збираюся я оце на ранкову пробіжку. Аж тут на мій легенький шурхіт виповзає зі спальні сонне тіло коханого, бачить мене в спортивному одязі та кросівках, обіймає, обцьомує, каже: «Гарного робочого (!) дня!» і чеберяє назад у ліжко. Кіт при цьому дрихне і вухом не веде, бо знає, що сьогодні субота, а значить – я повернуся за годину і годуватиму його, то чого зриватися ні з того, ні з сього…
Натхненна таким кумедним початком вихідних, йду до лісового узбіччя. Стежка суха, трохи підмерзла за ніч, але комфортна для бігу, тому я розганяюся, користуючись рідкісною можливістю бігти швидко і не боятися наткнутися в темряві на щось незнайоме, бо ж ранок і навіть показалося сонце. В лісі класно, добре дихається, не зважаючи на мій холєрський нежить, якого я ніяк не позбудуся. Єдині перешкоди на трасі – вервечка доволі глибоких калабань, вкритих тоненьким льодком. Тому мені час від часу доводиться стрибати та згадувати навички бігу зигзагами поміж дерев.
Збоку виринає зграйка дівчаток-бігунців. Я вже якось про них розповідала, називаючи їх барвистими папужками через яскравий одяг. Вони знову є на маршруті – і мені приємно бачити знайомі обличчя. Дівчатка молодесенькі, високі, тендітні, худесенькі, тому бігають значно швидше, ніж я, і невдовзі ховаються в гущавині.
Аж тут, в ту мить, коли я зібралася перескочити особливо видатну за розмірами калюжу, повз мене промайнуло щось височезне і яскраво-синє, кинувши мені на бігу: «Доганяй, мала!» (Востаннє до мене так зверталися років -дцять тому, коли один навіжений взявся доводити, що винесе мене на руках на вершечок Володимирської гірки, до альтанки, стартонувши внизу, біля пам’ятника Володимиру.) Тому з несподіванки я трохи «зависла», а коли «відвисла», то побачила спину незнайомця в модняцькому спортивному одязі кольору «електрик». Цей вродливий чоловік мав не менше 190 зросту, чорну борідку і хвилясті кучері, які прикривала сіра шапочка. Оглянувшись на бігу, він привітно мені кивнув і помчав у тому ж напрямку, що й барвисті папужки…
Оце зараз пишу і мені самій смішно, але я таки почала наздоганяти це прекрасне створіння, бо дуже хотілося роздивитися зблизька, хто ж це раптом вирішив назвати мене малою. І доволі довгий час витримувала пристойний темп, намагаючись наблизитися до округлого пружного задка, який мелькав перед моїми очима. І навіть трохи скоротила відстань до своєї цілі, аж тут попереду знову вигулькнули дівчатка-папужки, які радісно привітали того красеня як доброго знайомого чи друга. А я повернула назад…
Здоров, дорогенький Биківнянський ліс! Сьогодні ми з тобою одного кольору, любчику ;)
Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:
Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Як не наздожену, то хоч зігріюся! / Мініатюра | Дарія Китайгородська». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Королева пустелі / Книга | Дарія Китайгородська».