19.12.2018 22:25
Без обмежень
22 views
Rating 0 | 0 users
 © Василенко Андрій Антонович

Кодопана Доля

Повіст На Ковче Вселеної Гл. 10

На ковчезі очікування Ч. 8

Знову для нас всіх, окрім Оксани, почалися рутинні буденні дні. Органа їздила в Медичний інститут Української асоціації народної медицини і викладала кардіологію.

Я їздив у Харківський Національний університет і викладав фізику.

Володимир Антонович і Олімпіада Якимівна теж їздили в цей університет. Володимир Антонович в аспірантську лабораторію виконувати функції начальника, а Олімпіада Якимівна їздила викладати біологію.

Іван Антонович їздив у Металургійну академію і викладав українську мову.

Оксана їздила в аспірантуру Харківського Національного універ-ситета і готувалась до захисту дисертації на ступінь доктора медичних наук.

Її науковий час рухався вперед до свого фініша.

– Ксюша, ти мабуть закінчила писати свій виступ по захисту дисертації, бо я бачу, що ти почала підходити до трюмо і дивитися в дзеркало? – запитав Іван Антонович.

– Не вгадав, Ваня, я вже закінчила писати дисертацію і зараз поїду в

університет до декана, щоб він її прочитав і назначив день захиста – відповіла Оксана і почала збиратися: оділа свій святковий одяг і стала помадою прикрашати губи. На ній було темно сине плаття з білими ґудзиками і білим гофрірованим комірцем і була взута в білі туфлі.

Оксана взяла сумочку з дисертацією і, поцілувавши Івана Антоновича поїхала в університет.

Коли Оксана зайшов у канцелярію і запитала у секретарші чи можна зайти до Віталія Анатолійовича. Вона запропонувала присісти.

– А хто ви і по якій справі? – запитала секретарша і стала йому телефонувати.

– Я Оксана Афанасіївна Різченко. Аспірантка університета. Принесла свою дисертацію, щоб він прочитав і назначив день захиста, – відповіла Оксана.

– Віталій Анатолійович, до вас прийшла аспірантка і принесла дисертацію, щоб ви назначили їй день захиста. – Заходьте, – сказала секретарша.

Віталій Анатолійович взяв дисертацію і, запропонувавши присісти став читати.

– Сьогодні понеділок. Ви, Оксана Афанасіївна, приходьте в п’ятницю на чотирнадцять годин, – сказав Віталій Анатолійович і віддав їй дисертацію.

Оксана радісно подякувала і поїхала додому.

Коли Іван Антонович приїхав з академії Оксана його повідомила про день захиста дисертації і він став телефонувати друзям.

– Микола Антонович, у Ксюші в цю п’ятницю о чотирнадцятій годині почнеться захист дисертації і ми поїдемо в суботу в церкву, а з церкви поїдемо в загс і з нього в село, і згуляємо весілля. Так що готуйся, друже, і приїзди, – сказав Іван Антонович.

– Я з Органою приїдемо на машині до тебе. Чекай нас, – сказав Микола Антонович.

– Володимир Антонович, у Ксюші день захиста дисертації в п’ятницю о чотирнадцятій годині. Ми запрошуємо тебе з Олімпіадою приїхати на весілля.

– Дякую за запрошення. Ми з Олімпіадою приїдемо на машині в церкву, – сказав Володимир Антонович.

Нарешті прийшла тріумфальна п’ятниця і Іван Антонович, поїхав за квітами, а Оксана наводила жіночий марафет.

Коли Іван Антонович приїхав із букетом васильків Оксана сиділа коло трюмо і була, як цвіток. Вони поцілувались і Оксана взяла сумочку з дисертацією, і вони поїхали в університет.

Коли вони зайшли в залу і посідали Атестаційна комісія стала розташовуватися за столом. На столі стояв графин з водою і був дзвінок. Коли комісія розташувалася головуючий встав, а ним був декан – Віталій Анатолійович, взяв дзвінок і, подзвонивши сів.

В залі настала тиша.

– Шановні, члени комісії, я даю слово для захисту дисертації на ступінь доктора біологічних наук Різченко Оксані Афанасіївні, – об’явив голова атестаційної комісії – Віталій Анатолійович.

Оксана вийшла на сцену, положила на трибуні дисертацію і стала читати.

– Молода наука «Біоніка», це прикладна наука про застосування в технічних устроях і системах принципів, властивості, функцій і структур живої природи. Тобто по аналогу живої природи створювати нові устрої і технічні системи. Біонічний підхід до вирішення проблеми добування кисня із води механічним способом дозволив мені віднайти аналог в живій природі – це водо плаваючі. Наукою встановлено, що риби дихають киснем, який у вільному стані, як газ знаходиться у воді. А я згадала, як я сиділа у ставку на дні з відкритими очима і коли я середнім пальцем, відпускаючи його від великого пальця била по воді, як балабаном, то бачила як у місці удара створювалися пузирьки і, піднімаючись уверх зникали. Знаючи, що молекула води складається із одного атома кисня, який з’єднаний в куті сто п’ять градусів з двома атомами водня навело мене на думку, що атом кисня в цьому куті при ударі по воді відчахується під двох атомів водня.

Вченим відомо, що питома вага кисня менша питомої ваги водня. Я, знаючи властивість склала теоретичну модель отримання кисня із води механічним способом. Ця модель така: береться металевий посуд приварюється труба для подачі в нього води. Вварюється в низу в його середині пропелер, який зовні з’єднаний з двигуном. Потім зверху посуда герметично приварюється кришка з трубою для виходу із нього атомів водня і кисня, які по трубі поступають в інший герметичний посуд. І так як питома вага атомів водня менша питомих атомів кисня і він підіймається вверх посуда то вверху приварюється труба для відкачки в металеві балони водня, а внизу приварюється труба лля відкачки в балони кисня.

Вечором я пішла до свого брата і розповіла про свою теоретичну модель. Брат, працюючи на заводі майстром виготовив таку модель. Я пішла на завод. Коли брат включив це устаткування я запалила факел і коли піднесла його до нижньої труби, то він сав горіти ярче, а коли піднесла до вищої труби, то він потух. Так я закінчила свій дослідний експеримент. А тепер шановна комісія треба робити такі плавучі установи в кінці пароплава для отримання кисня.

В залі почалися бурхливі оплески і коли настала тиша головуючий надав слово кожному висказати свою думку виступило шість аспірантів і кожен говорив про важливість цього відкриття.

Комісія зробила висновок.

– Ти, Оксана Афанасіївна, захистила дисертацію на ступінь доктора біонічних наук, – сказав головуючий – Віталій Олексійович.

Оксана подякувала і пішла, а назустріч їй біг з букетом квітів Іван Антонович і, вийшовши з університета вони почали цілуватись.

– Тепер, Ксюша, поїхали в парк погуляємо, – запропонував Іван Антонович.

Вони приїхали в парк і пішли на Орелі. Покатались на Орелях і, випивши в кіоску виноградного сока посідали під ялинкою на лаві.

– Ти, Ваня, почитай вірші та поїдемо додому, – сказала Оксана.

Іван Антонович витяг із сумочки блокнот і сав читати такі вірші:

ДВЕРІ ЛЮБОВІ

Ми вдвох загораєм на пляжі й любуємось нашим загаром.

Для мене ти квітка весняна і пахнеш нектаром.

Як лебідь з лебідкою плаваєм вдвох ми у нашім коханні –

Злилися любов’ю у нас почуття, як вода в океані.

Для іншої ж жінки мої почуття під замочком закриті, 

Бо двері моєї любові лиш тільки для тебе відкриті!


ВАГОННА ЛЮБОВ

Зустрілись вони у вагоні, влюбившись повів він її

До себе. Вона розказала про скислі стосунки свої

З своїм чоловіком. І він зрозумів – чоловік не любив, –

Бо часто він зраджував їй і завжди безпідставно ще й бив…

…Вони покохались ще трішки, відчувши солодку лиш втому –

Її, цілувавши провів на перон й посалив у вагон, –

І, мов на колесах любові вона покотила додому, 

А руки його, мов би рейки любові, махали вдогон!


ПЕРША ЛЮБОВ

Перша любов, як чаруюча музика, грає

Пісню по нотах мого почуття у душі, 

А серце з любов’ю дуетом співає –

Хоч ми до цього з тобою були чужі, 

Та ми по стежці років, як ніколи, йдемо в майбуття, 

Й музика грає по нотах цих же про щасливе життя!


ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ?

Чи що це, чи хто це – любов? Хто з’ясує питання таке?

Чи це чоловіче й жіноче чаклунство магнітно-липке?

Чи може жар-птиця, яку ще нікому спіймать не вдалося?

Чи вітер кмітливий, який ще нікому догнать не прийшлося?

Чи зерна кохання, які проростають любов’ю уже?

І хто ці зернята посіє – той щастя з любов’ю пожне!


НА ОРЕЛЯХ ЛЮБОВІ

У парку кохання свого ми гуляли щасливі з тобою –

Гойдалися в нім на орелях своєї любові!

Емоції наші кохання й любові уже захотіли –

Мені і тобі почуття набивають любові оскому.

Немов балерина, любов танцює у нашому тілі, 

А серце, неначе як молот виковує Долі підкову!


ФОНАРИК ЛЮБОВІ

В квартирі ми вдвох сидимо і святкуємо з чаєм

І Новий Рік ми близь ялинки, як свято стрічаєм!

Ліхтарики сині й червоні на ній, мов зорять

І дощик, і вата, як сніг, це – її теж наряд!

І в нашій душі вже пахтить любові іскринка, 

А в тебе з очей бірюзових, неначе з ялинки, 

Ліхтарик любові освітлює наше буття!

Я в нім, як в любові-чаклунці тобою став марить…

…Й куди б не ходив я вночі по дорогах життя –

Освітлював скрізь їх твоєї любові ліхтарик!


НЕЙТРИНО ЛЮБОВІ

Вселену лиш Розум цей Вищий уміло створив –

Існує матерія в нім і фізична й духовна.

Фізична це – видна. Наприклад це ті ж явори.

В духовній матерії – лиш ментальна верховна –

Це розума думка, що неначе нейтрино літає, 

Це й наша любов – теж із атомів в душах витає!

Є зрима матерія, можна її і почути –

І з нею удвох задоволено в мріях побути!

Це пташка. Їй небо і крила дав, швидкість – обмежив.

Людині дав Землю і думці дав швидкість нейтрино.

Цей Розум створив все, щоб кожен належне отримав!

Створив і любов, що, як думка, існує безмежно, 

І діє вона у людині, як атомне тіло, 

І, ніби нейтрино, із космоса в нас залетіла?!


СКЕЛЯ ЛЮБОВІ

Живе у людині велика й міцна, мов би скеля любові –

Ця скеля любові духовна тому і не зрима – «ніщо» є вона.

«Ніщо» поріднилось з душею, із серцем ритмує без збоїв!

Щаслива вона, почуттями буяє – живе, як квітуча весна!

…Роки пропливають! Та й з місця нікому цю скелю любові не зрушить –

Так дума людина! Але промайнули щасливі роки –

І хто то розбив… Де ж цей «хто то» взяв силу і зір отакий, 

Щоб скелю оцю невидиму, а тобто «ніщо» так успішно розрушить?!


ВЕСНА ЛЮБОВІ

Проснулася брунька і світло-зелені розплющила очі, 

І теплий вітрець про любов їй на вушко тихенько шепоче!

І пролісок голубоокий теж зирка на ряску багряну!

Проснулося й Сонце й шле їм проміння рум’яне…

Проснулись і ми. Я – мов пролісок твій. Ти – мов ряска моя!

Ти пісеньку стала співати – твій голос дзвінкіш солов’я!

Ця пісня про наше кохання в садочку веснянім гула, 

А наша любов брунькувалась, неначе весна в ній була!


ЖУРАВЛИНА ОСІНЬ

Летять журавлі, мов би букви живі, і вже пишуть про осінь:

Вже літні вітри, мов застигли, і дують повітрям холодним, 

Рослини всі перевдяглися у жовте і простоволосі, 

На землю лягає і морок разом з павутинням бридким, 

Частіше в барлоги залазити стали і звірі голодні…

…Й летять журавлі і з живих букв вже пишуть рядки!


ЛІТО ЛЮБОВІ

Любов завітала до нас і в серцях поселилась

І в нашім коханні вона, як і ми, веселилась, 

І мов на горишці вмостилась, як літо, 

Й пильнує із нього за флорою, як вартовий…

Уже й цвіркуни нам співають грайливим привітом, 

Й лежить на столі вже кавун, як живий.

Уже й відсміялися соняхи – зерна темніють, 

Й на чердаках вже голуб й голубка леліють…

…І ми із тобою в саду яблуневім гуляєм, 

І наша любов теж у наших серцях визріває!


У НЕСТРИМНІЙ ЛЮБОВІ

З тобою ми спать полягали й дивились на небо в віконце –

На колесі променів в чистому небі котилося Сонце

Й за обрій скотилось, а Місяць виходив на вулицю неба

На зустріч із Зіркою, бо сяяла в нього любові потреба.

Та сон нас не брав і пішли ми у сад й під черешнею сіли –

І вмить у нестримній любові почуттям аж у небо злетіли!


ЧОВЕН ЛЮБОВІ

У човні на веслах проміння й неначе, в нім Сонце пливло –

Це я і кохана блищали сріблясто, скупавшись в воді.

Любов в нас була, як не тонучий човен, й на веслах, 

Й на якір кохання її почуття узяло.

Любов нас вела по життєвих дорогах як Долі водій –

Вона у житті нас завжди берегла, як тесло.


У НЕБІ, ЯК В ХАТІ.

Вже морок вечірній сідає на землю із неба

І смутою входить у серце і вдушу без тебе, 

Бо ти піднялася в безоблачне небо, як пташка.

І сяєш, як зірка. Без тебе живеться так тяжко…

…Я Місяцем в небі теж скоро вже буду літати

І вічно ми будемо жити у небі, як в хаті.


СИЛА СТРУМА ЛЮБОВІ

Кохання струм з нас у обох витікає.

Бере він із русла любові початок

І далі впадає у гирло кохання, 

А з гирла у море любові впадає, 

А в морі нема ні кінця, ні начала!

Душа розібратись в цім хочем пізнанням…

…У море води я з тобою пірнаєм, 

А море воліє скоріш нас втопити, 

Бо в нього для цього похітливість є

Та струм, що з любові йому не дає!


ОСТАННЯ ДУМКА

Пророста, як зернина у полі, в поезії думка

І з словесних рядків б’є поетичним фонтаном –

Це, Надія, про наше з тобою колишнє кохання, 

Що забрала з тобою смертельно-безжалісна сумка.

І про мій поцілунок, що був під кошлатим каштаном, 

Про колишнє до тебе моє чарівне залицяння.

Ти для мене жива ще! Чи ж чуєш мене ти, Надія?

Ти моя є остання лиш думка й остання надія…

– Тебе, Ваня, я за ці вірші розцілую, – сказала Оксана і стала цілувати.

Націлувавшись вони поїхали до батьків Оксани.

– Добрий вечір в вашій хаті. Можна вам вірші читати? – привітався Іван Антонович.

– Ти, Іван, здороваєшся прямо у віршованій формі, – поздоровавшись сказав Олексій Якович.

– Нарешті прийшов той очікуваний час, Варвара Артемівна, Ксюша захистила дисертацію і ми з вами, Олексієм Яковичем, і з нашими друзями в суботу поїдемо в церкву, І обвінчаємось. Після завтра поїдемо в загс і з нього поїдемо в село, і згуляємо наше весілля, – сказав Іван Антонович.

– Ти, Варя, жарь картоплю і накривай стіл, – сказав Олексій Якович.

Варвара Артемівна з Олексієм Яковичем стали чистити картоплю, а ми з Ксюшою стали телефонувати друзям.

– Микола Антонович, Ксюша успішно захистила дисертацію, – повідомив Іван Антонович.

– Молодець. Я в суботу заїду поздоровлю її і ми поїдемо в церкву, – сказав Микола Антонович.

– Ти, Микола Антонович, приїзди в церкву, бо я у батьків Ксюші, а ти ж не знаєш адресу, – повідомив Іван Антонович. – І приїзди в церкву на дев’ять годин. Ми теж в цей час будемо в церкві, а потім поїдемо в загс. Коли ми писали заяву нам назначили час і ми приїдемо в загс на одинадцять годин тридцять хвилин дня, – сказав Іван Антонович.

– Усвідомив, будемо чекати у церкві. Я зайду до Сергія Никифоровича і попрошу його, шоб він був готовий вас зустріти о дев’ятій годині. І без затримки вас повінчав.

– Володимир Антонович, Ксюша успішно захистила дисертацію.

– Поздоров її від мого імені. Ми з Олімпіадою у суботу зранку приїдемо в церкву, – сказав Володимир Антонович.

– Ти, Володимир Антонович, приїзди в церкву на дев’ять годин. Ми в цей час будемо в церкві, а потім поїдемо в загс, – сказав Іван Антонович.

– Зрозумів. Приїдемо на дев’ять годин – сказав Володимир Антонович.

Варвара Артемівна дожарювала картоплю. Олексій Якович поставив на стіл пляшку вина «Шардане».

– Іван, поки Варвара Артемівна накриє стіл, ти почитай нам вірші, – сказав Олексій Якович

Іван Антонович взяв із сумочки блокнот і став читати такі вірші:

КОРУПЦІОНЕРИ ОЛІГАРХІЇ

Раніше були піонери, були комсомольці, буди й комуністи, 

А нині у Світ олігархії пошесть прийшла, як хвороба –

Плодились, як криси, у партіях всяких вожді-корупціоністи –

Правителі ці Україну ведуть до духовного гроба…

…Радянський Союз розвалили вони, як дорвались до влади –

Отак й Україну розвалять вони. – ненажерливо й радо.


ВІЙНА ОЛІГАРХІВ

Нащо розриваються бомби? У чому ж населення винне?

Ніколи й один олігарх не признає своєї провини.

І влади братаються, ніби до цього вони непричетні –

Правитель в карман запихає клейноди спокійно й не чесно.

І вже олігархи усі між собою за грощі воюють, 

А мирних людей в їх стражданні вони, як не чують.

Війна убиває у людях братання і мира мости розрушає, 

І гине любов, і кохання у безвість мерщій вирушає…

Де ж людям шукати таку відновляючу силу, 

Щоб глупу війну й олігархів загнала в могилу?!


МАРТЕН ЖИТТЯ

Лежить комсомольський білет і партійний лежить, 

Як пам`ять про владу колишню й Радянський Союз…

…Нема піонерів, нема комсомольців, нема й комуністів, 

Лише олігархів партійне сектантство нещастям сніжить, 

Хотять щоб співали лин їм солов’ї у клейнодовім лузі

Щоб кільця й браслети носить золоті і й золотисте намисто.

Проснись, Україно, й духовний мартен побудуй, 

Щоб вітер добра на державу розкрадену дув

Щоб наше огидне буття у цім Світі навіки поліпшить

Щоб владу сучасну із златом її переплавить на іншу.

ПОЛІТИЧНІ ХОВРАХИ

Зима вже окутала сніжною ковдрою землю, будинки і воду…

І влада сидить в кабінетах, немов поховались в норі ховрахи, 

І кожен із них сліз не бачить – сліпий і не чує ридання – глухий, –

Їм байдуже горе людей, їм начхати на долю держави й народу…

…Як літом із поля зерна наносив у нору ховрашок, щоб кормитись, 

Так й влада на гроші – державне зерно наложила грабуюче мито.


ПОЛІТИЧНІ ПАВУКИ

Сплітав, як павук, олігарх павутину, бо знав, 

Що жертва у цім павутинні застряне, 

А жертва для нього – це гроші й державна казна, 

Та й час цей в кармани грабіжні грошима нагряне, 

Бо був олігарх депутатом Верховної ради

І з чинним законом підкупно, уміючи ладив.


СУЧАСНІ ПАНИ

Раніше були і царі, і пани.

Тепер президенти живуть й олігархи –

Нащадками їхніми стали вони, –

Й живуть, припіваючи гарно.

Раніше і старці були і раби, 

А нині бомжі лиш ростуть, як гриби, 

Й в сучаснім бутті безробітні живуть –

Такий у людей обездолений путь.

А як у майбутнім пан зватися буде, 

І доки ж терпітимуть люди наругу?

І хто ж, і коли ж накладе резолюцію, 

Щоб знищила безлад такий революція?


– Ти, Іван Антонович, як революціонер бичуєш владу. Давно вже треба їх віх зібрати і вкинути к мартенівську піч, – сказав Олексій Якович.

Варвара Артемівна накрила стіл і запросила на вечерю.

Вони повечеряли і полягали спати.

Вранці вони поснідали і поїхали в церкву. Коли приїхали в церкву їх вже чекали друзі.

Друзі поздоровили із захистом дисертації і вони зайшли в церкву. До них підійшов батюшка – Сергій Никифорович. Вони привіталися і батюшка запроси їх до Вівтаря. Біля Вівтаря батюшка причастив їх свяченою водичкою і вони зійшли на Вівтар на якому стояли півчі. Почалася церемонія. Півчі проспівали і почалася молебень. Нарешті церемонія закінчилась.

Іван Антонович і Оксана подякували батюшці і ми, попрощавшись поїхали в загс.

Приїхавши в загс Іван Антонович і Оксана зайшли в кабінет робітника загса. Почалася церемонія в них взяли паспорта і вони стали розписуватися в брачному свідоцтві. Коли закінчилась церемонія їм вручили свідоцтво про брак і віддали паспорта. Молодожони і ми подякували робітників загса і попрощались. Коли вийшли із загса Іван Антонович став дзвонити в село.

– Тато ми вийшли із загса і зараз будемо їхати до вас. Ти зателефонуй

завідуючому клуба і скажи, щоб він завтра на дав ять годин прислав до вас музикантів, – нагадав мій друг. І ми поїхали в село.

Коли приїхали в село наближалася тринадцята година дня.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Село Ч. 7 (Повість в ковче вселеної гл. 10) / Кодована Доля | Василенко Андрій Антонович».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Василенко Андрій Антонович

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо