02.02.2019 10:02
Без обмежень
14 views
Rating 5 | 1 users
 © Шепітко Олександр

Людина Зеро

продовження

4.


Щойно Василь це зробив, як за стіною завила сирена й наче в очікуванні чогось страшного, плечі у нього зіщулилися самі по собі. Втім, ні через мить, ні трохи згодом нічого не відбулося, лише оте завивання затихло. Василь розплющив одне око, озирнувся по боках, випрямився, відкрив і друге та нарешті подивився, яку ж кнопку натиснула його рука.  

– От, дідько! – чортихнувся він, бо вказівний палець повністю перекривав червоне кружало. Отже…  

Додумати Василь не встиг, бо двері відчинилися й до кімнати вбіг веселий чорт.  

– Я знав, я не сумнівався в тобі! Молодець – оце я бачу вибір справжньої відповідальної особи. Вибач, не зміг відразу підійти – саме відвідувач нагодився, довелося з ним закінчити. То що, запитання є?  

– За стіною якась сирена ревіла – що то було?  

– Це мій недогляд – забув поставити виклик на беззвучний режим. Бачив би ти, як запанікував новоприбулий чоловічок – я думав, що він зараз накладе в штани. І очі в нього бігали, наче скажені вивірки по соснах. Клієнт – колишній сутенер, – і йому здалося, що це облава. Ледь заспокоїв бідолашного. Але з ним вже все гаразд, то ж давай повернемося до наших баранів.  

Дідько подивився на сумне Василеве обличчя й додав:  

– Я не про тебе, ти ж зрозумів?  

– Та зрозумів. Хоча, якби зрозумів не так, то теж угадав би.  

– Ти чого? – Дідько підсів до Василя. – Невже передумав? А як же виклик – ми ж домовлялися?  

– Договір залишається в силі – я не збираюся відмовлятися від свого слова, - мабуть, така моя доля. Краще обговорімо деталі.  

– Ай, молодець! – повеселілий Дідько швиденько дістав спотикач, хлюпнув собі, а потім запропонував і Василеві:  

– Трішечки?  

– Ні. Мені зараз потрібна твереза голова.  

– То може ожинівки? – не вгамовувася чорт.  

– Я ж сказав, що не буду!  

– Який сьогодні день чудовий! От не дарма ж ти мені відразу сподобався – на такого й Пекло не страшно залишати. А я краплиночку сьорбну.  

Дідько перехилив філіжанку, скривився, занюхав у себе під пахвами, потім різко видихнув.  

– А чому не сиром? – запитав у нього Василь.  

– Бо не впевнений, що знайду такий на Землі. Раптом чогось ядучого скуштую, а тут – раз, – і моє завжди при мені, шукати навіть не потрібно. Та досить, залишимо лірику для поетів. Зараз швиденько узгодимо, що тобі не зрозуміло, і хто – куди. Вже не терпиться побачити справжнє сонце.  

Василь спохмурів, що не залишилося поза дідьковою увагою:  

– Вибач, просто ніяк не повірю в своє ща… – чорт зауважив, що його слова співбесідника не заспокоюють, а зовсім навпаки. – Все мовчу, мовчу. Запитуй, що тебе цікавить?  

Василь почухав підборіддя:  

– Відразу й не згадаю. Давай спочатку по техніці – ось це що таке? – І він показав на на темну панель, що займала майже половину столу.  

– Я називаю її “Вікно в Безодню”, – чорт натиснув щось і з-під столу вилізла звичайна клавіатура. Дідько поклацав по ній і панель раптом засвітилася сотнею маленьких екранів, з числами та літерами у правому верхньому кутку. – Ось – майже все Пекло, як на долоні.  

– Постривай, не так швидко. Де ти натискав?  

– Ось тут, – Дідько показав на ряд маленьких кнопочок збоку стола. – Ось ця – вмикає, ця – вимикає монітори. Ти з комп’ютерами хоч трохи діло мав?  

– Небагато – на рівні початкового користувача.  

– Тоді нічого складного – розберешся потихеньку.  

– А якщо не те натисну й система зламається?  

– Думаєш, мене хтось цьому вчив? Теж методом спроб та помилок освоювався, бо треба ж було не відставати від прогресу. А раніше нас, чортів, годували ноги – це я образно, ти ж зрозумів? І зламатися тут нічому – це ж пекельний сплав. Хоч молотком гати – нічого йому не буде. Ось дивися.  

Дідько поліз до бару, вибрав там пляшку, де було найменше рідини, відкоркував та вижлуктив з горла її вміст.  

– Бр-р! Оливковий самогон! Гидота!  

– А що, з оливок теж горілку варять? – здивувася Василь.  

– У нас тут з усього женуть. Часу багато – треба ж його якось змарнувати. Але, дивись-но сюди.  

Чорт взяв пляшку за горло й почав нею щосили гамселити по клавішам, по панелі з моніторами, по столу.  

Василь втягнув голову в плечі, очікуючи якихось вибухів, або хоча б друзок та уламків пляшки, клавіатури, чи ще чогось. Але окрім гуркоту й мерехтіння дідькової руки, нічого більше не спостерігалося.  

– Бачиш? – відхекуючись, сказав чорт. – Анічогісінько. Буває, щось як дістане, до самих кишок, так, що розгромив би все до бісової матері, але тут скільки не гати – тільки й того, що захекаєшся. Один порятунок – спотикач і… Втім, воно тобі не потрібно. Я ж кажу – розберешся. А якщо навіть не зможеш, то викличеш заступника – той все вирішить.  

– До речі, а як ти їх викликаєш?  

– Кого?  

– Та чортів.  

– Гм! Просто: пишу записку, кладу на стіл у приймальні, потім натискаю на зелену клавішу, ось цю, – Дідько пальцем вказав на “мобільник”, – і йду до кімнати відпочинку. А коли повертаюся, записка вже відсутня й проблема вирішена.  

– Не зрозумів?  

– Що ти не зрозумів?  

– Навіщо записка? Чи не легше віч-на-віч поговорити, сказати те, що хотів?  

– Але якщо записки працюють, то навіщо тривожити чортів – вони й так все зроблять?  

– Тепер ще раз: ти пишеш що-небудь…  

– Не що-небудь, а те, що потрібно. Наприклад: "Я пішов з інспекцією на сто тридцять сьоме коло." Кладу папірець на стіл і через "море" вирушаю, куди написав. Ось і все.  

– А коли повертаєшся? – не вгамовувася Василь.  

– Коли повертаюся, записки вже немає. І я продовжую приймання.  

– А хто веде його під час твоєї відсутності?  

– Як хто – мій заступник. Я ж його зеленою клавішою викликав.  

– Але не бачив?  

– Це й не обов’язково – раз черга відсутня, то виходить, що хтось замість мене розподіляв відвідувачів. Логічно ж, так?  

– Гм! Якась кульгава логіка. Мій кум в таких випадках говорив: “От відчуваю, що дурять, а де – не зрозуміло!”  

– Ніхто тебе не дурить, – насупився Дідько. – Дурить! Думаєш, якщо люди так можуть вчинити, то й чорти здатні? Але це не так, ми взагалі…  

– Гаразд, гаразд, – перебив дідькову тираду Василь. – Я й не казав, що ти дуриш, то кум так говорив. Поясни краще, ти про сто тридцять якесь там коло згадував?  

– Сто тридцять сьоме – коло винокурів, - моє улюблене.  

– Може ти помиляєшся? Я чув, що в пеклі всього сім, чи дев’ять кіл – не пам’ятаю.  

– Ха! Василю, я вже говорив, щоб ти забув усі ті байки, які вам про нас розповідали. Знаєш, скільки професій на Землі?  

– Якось не переймався цим питанням – може тисяча, чи дві?  

– А понад сорок тисяч не хочеш? І в кожній можуть бути кандидати до Пекла, і кожна окремого кола потребує, а то і два, чи десять. Врахуй ще професії, що зникли, і ті, що будуть колись – то скільки всього кіл виходить?  

Василь звів брови, наче намагаючись зібрати числа до купи, але Дідько перебив його роздуми:  

– Отож! А ти кажеш сім, чи дев’ять. У тебе буде вдосталь часу, щоб відвідати кожне й не раз. Та не переймайся ти так! Сам же бачив – тут все просто й надійно. Головне - я тобі довіряю. Ну, то що – по руках?  

Дідько простягнув Василеві свою правицю, але той знов заперечливо відмовив:  

– Зажди! А як твої чорти, чи постояльці, бачитимуть у мені Головного? Це ж так перший-ліпший перехожий може записати себе на цю посаду? 

– Слушне зауваження. Зараз я напишу чортам записку й віддам тобі свою найменку.  

Дідько дістав зі столу папір та олівець, й почав писати:  

“З цього моменту посаду Головчорта займатиме Василь.”  

– Ось так! - задоволено підсумував чорт.  

– Можна ще спитати – звідки ти так добре розмовляєш по-нашому? І на клавіатурі літери знайомі – чому це?  

– Е-ех, Василю! То ви там, на Землі, забули первинну мову, а тут пам’ять відновлюється й усі один одного розуміють без проблем. Ще щось?  

– Найменку!  

– Ага, точно, – чорт відщипнув з сорочки свого бейджа й виправив на ньому напис “Дідько” на “Василь”. – Тримай, Головчорте!  

Василь взяв найменку, повертів її.  

– Що знов не так? – перепитав Дідько.  

– Та наче все так, але ім’я зовсім не диявольське – хто мені повірить?  

– Ох ти ж і зануда! 

– Зануда, чи ні, але потім доводь, що я той, за кого себе видаю, – сказав, передаючи бейджа чортові, Василь.  

Дідько взяв олівця й до написаного додав - “...вул”.  

– Ось, те що треба. Як замовляв - ім’я диявольське. Віддам тобі ще свою перуку і – вилитий чорт. Керуй. То що, по руках?  

Василь знову ніяково топтався на місці.  

– Чого ще? У мене вже копита змащені, димлять он, бачиш? Жартую, бо ще подумаєш чорт-зна-що. Відпускай вже мене!  

– Тут прохання особистого характеру, можна?  

– Якщо тільки останнє...  

– Я на Землі звик у панамі ходити – ти не можеш мені залишити свою? 

– Тю! Я думав, там буде щось на кшталт: “Піди туди, не знаю куди, принеси те, не відомо що.” А цього не шкода. Хоча міг би собі потім будь-яку замовити – ти ж тепер Володар Безодні. Майже. 

– Поки розберуся, як тут, та що… А голова не прикрита буде, а я протягів боюся, – виправдовувався Василь.  

– Дивак ти! Протягів він боїться – їх тут зроду-віку не було. Тримай свою панаму, одягай перуку та найменку - і по руках?  

– То нехай вже так – по руках.  

Василь подав Дідькові свою правицю, відчув чортову силу, але бачив, що його візаві не дуже натискав – мабуть, боявся злякати новоспеченого керівника Пекла.  

– А кров’ю підписувати не будемо?  

– Васи-илю! 

– Зрозумів, зрозумів. То я так, про всяк випадок.  

– Отже, вітаю – тепер Пекло твоє. Не переймайся, все буде добре. Керуй, а я пішов. Зараз лишень трішки хильну наостанок.  

Дідько дістав спотикач, погладив пляшку:  

– Мені тебе не вистачатиме. Але маю надію, що на землі зустріну твоїх родичів, – промовив до неї.  

Потому хлюпнув майже повну філіжанку, перехилив її до рота, затримав на деякий час дихання і, ледь присівши, голосно випустив повітря.  

Василь затулив пальцями носа, бо нестерпно запахло сіркою. Дідько на це лише усміхнувся:  

– Вибач, але мені вже можна, бо я тепер Дядько Василь. А запах – це не від того, що ми в Пеклі. Це в кишені сірники були, й задиміли від тертя, коли я повітря випускав. Ну, все, бувай. 

Василь не знав, чи буде доречним обійняти чорта, тому знову потис йому руку й став чекати, коли той зникне. Дідько ж мовчки топтався на місці, та врешті-решт не стерпів:  

– Василю, ти б не міг вийти до приймальні?  

– Так я ж проводжаю тебе.  

– Не треба, ми вже попрощалися, а далі я сам. Мені тут… Одним словом – вийди вже нарешті, – чорт виштовхав здивованого Василя з кімнати й відразу зачинив за ним двері.  

Деякий час за стіною чулося шарудіння, але згодом воно стихло й Василь наважився тихенько зазирнути "за гори". Як він і передбачав, у кімнатці було порожньо, записка для чортів зі столу теж зникла, а на підлозі стояла відкоркована й майже порожня пляшка спотикачу.



м. Дніпро 04.01. - 22.03.2018, 22.10.2018



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Пародія / Мініатюра | Шепітко Олександр». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Хочу в ліс / Пародія | Шепітко Олександр».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 02.02.2019 10:32  Каранда Галина => © 
 02.02.2019 10:23  © ... => Каранда Галина 
 02.02.2019 10:21  Каранда Галина => © 

Публікації автора Шепітко Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо