Вичавки
Частина 1 - Компот з рубрики / циклу «Василіада»
Сонце вже добряче припікало у спину, а Василь і досі колупався в городі. Він піднявся ще до світанку, щоб по холодку дополоти ділянку з картоплею, але не встиг закінчити всього, що планував, бо доводилося то мимохідь жуків давити (трясця їхній мамі!), то берізку з кущів виколупувати (а вона ж така заплутана!). Та ще й з самого рання в животі якась позачергова революція намітилася. Добре, що нужник майже поряд – в кінці городу. Як тільки-но всередині щось забурчить, закрутить не по-дитячому, Василь, не роздумуючи, відразу кидає сапку й швиденько мчить до нього. Головне, встигнути вчасно зняти штани, а потім сиди собі, відпочивай – процес проходить незалежно від зовнішнього втручання, – навіть тужитися не обов`язково.
Ось і зараз: бажано було б дополоти рядок, але природа свого вимагає – ледве встиг до ще теплого сідала добігти.
І з чого це воно? Ніч проспав, наче немовля, навіть сну не запам`ятав; прокинувся ще затемна, поснідав білим хлібом з абрикосовим варенням, розбавив усе це залишками компоту, що трохи підіграв...
Невже це від нього? Але ж раніше Василь теж пив перекислий узвар, і без особливих наслідків. Йому навіть подобалося, коли дрібненькі бульбашки легенько поколювали язика, лоскотали піднебіння й потім провалювалися до шлунку, примушуючи останній працювати енергійніше. На виході, звичайно, підвищувалося газовиділення, зате спрагу було втамовано й смакові рецептори теж одержували свою порцію задоволення. Всілякі там лимонади, пепсі-коли та спрайти поряд не стояли з цим нектаром. Бо в магазинських напоях була суцільна хімія й окрім виразки та діабету годі було від них чекати чогось кращого. А в компоті, навіть тому, що вже почав бродити, всі продукти натуральні, екологічно чисті, та й бродіння також додавало свого шарму – головне вміти його розгледіти. Василь вважав себе одним з тих, кому це вдалося, хоча раніше теж виливав напій, який починав підкисати, поки одного разу – за відсутністю свіжого, – покуштував узвар, що четверту добу простояв на столі й він чимось нагадав йому квас. З того часу до компостної ями йшов лише осад – все інше випивалося. І не дай Боже, якщо хтось без дозволу Василя виливав вміст півторалітрової кварти у помийне відро – крику було на весь куток!..
Ні, стовідсотково компот не винуватий! Це, мабуть, варення, яке простояло на підвіконні не один день. Хоч на смак воно було цілком їстівне, та все одно доведеться перегнати його на горілку, бо ніхто з домашніх не стане ризикувати здоров`ям, споживаючи продукт сумнівної якості. А самогон прокиснути не встигне - тільки-но прийде кум, то вони швиденько проспівають над ним "Алілуя!"...
Василь усміхнувся, взяв з полички книжку без обкладинки, яка вже давно лежала тут, навмання розкрив її:
“Щоб енергія ци не зустрічала на своєму шляху перепон, треба без жалю викидати те, що захаращує ваше життя…”
Гм! Фраза знайома, та й книжка, начебто, теж! Це не її, бува, декілька років тому рекомендувала дружина?
“Почитай, – говорила. – Може, хоч трохи розуму наберешся!” Василь тоді здивувався назві та все-таки відкрив брошуру, ще й на цій самій сторінці – бувають же такі збіги!
Палітурка обірвана – як же книженція називається? Здається, щось пов`язане з кішкою та пташками. "Няв-киш", чи "Брись-фур"? Ні, не воно – назва хоч і складалася теж з двох коротких частин, але для Василевого вуха незнайомі вони були та дивні.
О! Згадав: "Фен-шуй"! Точно! Бо саме того дня до сіней випадково залетіла синичка; Аська, зараза, блискавично впіймала її – що не кажи, а мисливиця вона вправна! – і вже намірилася вибігти надвір, щоб десь у тихому місці пообідати, та Василь якраз виходив з хати й став мимовільним свідком незапланованого полювання. З вірою у вищу справедливість він вирішив втрутитися: книжку, що ніс, відразу відкинув; притис кішку до підлоги; вирвав пташку з котячих зубів (фен!) та й жбурнув у відкриті двері, на вулицю (шуй!). Лети, мовляв, рятуйся, і можеш не дякувати! Фен-шуй!
Але, що має бути – того не оминути! За дверима вже чатував Жук – виглядав, може хто кістку винесе. Щелепою своєю – клац! – і поставив, собака, смачну крапку в житті синички. А потім втік до буди.
Поки Василь збігав з ганку, витягав за цеп домашнього прожеру з його сховища та намагався розтулити собачу пащеку – від пташки залишилося лише дві пір`їни, та й ті невдовзі Жук швиденько злизав.
Синиці не стало, а назва книжки, бачиш, запам`яталася: "Фен-шуй"...
І з чого дружина вирішила, що ця китайська абракадабра може чомусь навчити? Хіба заважатиме циркуляції якоїсь там енергії купа дрантя на горищі, чи залізяччя в кінці городу? Там же, окрім хазяїна та котів, більш ніхто не лазить. Та якщо вже занесе кого нечиста, то нехай вибачають – у Василя свої критерії фен-шую, і за ними зовсім не обов`язково від чогось позбавлятися.
Викинути що-небудь просто – тільки де його потім взяти при потребі? Навіть ту саму трубу, зігнуту, як стара бабця, що, спираючись на ціпок, тягне до ярмарку клунок з часником. То нічого, що вона крива (не бабця – труба!). Може саме така її форма колись нарешті знайде своє місце й послугує для чогось корисного. І що тоді скаже ота вередлива "ци"?
Дружина не раз говорила, щоб поздавав залізний мотлох на металолом – і місце вивільниться, і копійчина в хаті не зайва. Жінкам аби все перевести в гроші! Вважають себе неабиякими економістами, а те, що вартість нової труби набагато більша, ніж вартість металолому, не прораховують. І що кривуляку оту зігнуту можна буде вирівняти та застосувати, наприклад, при армуванні фундаменту – теж чомусь не приходить до їхніх світлих голів.
І нехай біля хати вже все побудовано з того, що планувалося, та раптом чогось нового закортить? Наприклад, спорудити лазню, як у сусіда в городі. Життя сьогодні не закінчується – до пенсії ще ого-го, та й на ній без роботи не сидітиметься, – тож застосування всьому, навіть мотлоху, знайдеться.
Втім, якщо й не доведеться оту трубу прилаштувати, то вона дітям залишиться, чи внукам, і їм потрібно буде лише придумати, куди втулити дідову кривуляку.
Воно, звичайно, зрозуміло, що сучасним дітлахам те залізяччя й задарма не потрібне. Якщо чесно, то в їхньому віці Василеві теж було не до всіляких там гайок-цвяхів. Не те що його батькові, який по дорозі завжди підбирав з пилюки все металеве: шматки заплутаного сталевого дроту, різні гвинти, гайки, загублені автівками та підводами. Він їх роздивлявся зі всіх сторін, протирав та клав до кишені, чи в торбину. “В господарстві – говорив, – все згодиться!” Бо ніде було тоді взяти ту ж саму гайку, чи гвинта...
І те, що тато примушував сина-школярика замість ігор витягати з дощок цвяхи та вирівнювати молотком на ковадлі, Василь теж виправдовував тодішнім дефіцитом. Дядько Петро на дрова привозив з міста вантажівкою різні ящики з-під устаткування, але батькові було шкода кидати таке добро в плиту, тому він потихеньку розбирав їх та давав друге життя у вигляді паркану, кліток для кролів, або навіть гойдалки для дітей. Якщо вже дерев`яним дошкам випав шанс пройти шлях реінкарнації, то чим залізні, хоч і кручені, цвяхи були гірші?..
Іноді Василеві здавалося, що підсвідомо він копіює поведінку свого тата. Добре це, чи погано – він не замислювався. Так, часи зараз інші – все придбати можна, аби лиш гроші були, – але навіть за наявності коштів і відсутності дефіциту, звичка економити все одно залишилася.
Яблучка он, падалички, сусід у балку викидає, а Василеві серце болить так чинити. Поки вони ще малі, то вирізається все поточене хробаками, а решта на сушарню – хоч і кисленьке, та зимою в узвар піде. Пізніше, коли яблука почнуть наливатися, можна вже переробляти падалиці на сік. То нічого, що в погребі ним всі полиці заставлені – на долівці місце завжди знайдеться, навіть у два поверхи, чи в три. А сік – це майже компот, тільки й того, що з однієї фрукти чи ягоди. І за смаком анітрохи не гірший.
Василя спочатку засмучувало, що після приготування соку залишалися вичавки, які просто викидалися. Він довго чухав потилицю, міркував, куди б їх прилаштувати й одного разу, як отой Архімед, вигукнув: "Тю!", що в перекладі на звичайну, людську, мову, означало: "Там же залишився аромат і деякий відсоток вологи – якщо додати їх до компоту, то він пахнутиме яблуками, що вже непогано!"
І Василь став розкладати вичавки в пакети та відправляти до морозильної камери. "Краще, коли є, ніж коли немає! – говорив він. А потім доповнював: – Зима прийде – все підбере!"
Дружина сміялася: “Якби Гоголь був живий, – казала, – то Плюшкіна точно з тебе писав би. Дай тобі волю, час та ще декілька рук, то ти кізяки з-під худоби на льоту збирав би та відразу консервував – щоб аромат не вивітрювався.”
Про Гоголя та консервацію вона звичайно загнула, а щодо іншого...
Наприклад, непогано було б назбирати “яблук” з-під коней, хоча б відер з десять, чи двадцять. Кажуть, кращого матеріалу для обігріву теплички ранньою весною не знайдеш. Але ж де їх шукати зараз, коней тих? То раніше, років зо сто тому, вони були майже у кожному обійсті, а зараз у дворах переважно коти та собаки – ні перегною від них, ні допомоги по господарству.
Хоча, заради об`єктивності треба визнати, що його Аська мишей та щурів все-таки непогано винищує. І що дивно – не їсть! – придавить лише й залишає перед порогом, щоб бачили. А сама потім на кухні нявчить, наче різана – ковбаси вимагає. Каша та борщ їй, бачте, не смакує – але від рибки чи сметани ще ні разу не відмовилася. Одне слово – жінка, вередуха...
На противагу їй, Жук – хоча мишей не ловить, а лише бреше на перехожих, – всеїдний, як справжній хрущ: і борщ, і кашу, і кістки з м’ясом молотить, аж луна йде. Василь для нього на ринку набере задешево кісток, в морозильну камеру покладе, а потім при потребі відварює. Залишки м`яса кішці зрізає (шкода все-таки муркотусю!), а кістки – як цукерки, як десерт, – псові. На самому ж бульйоні каша готується. Всі ситі, задоволені, а Василь у першу чергу. Бо економія!
Та одного разу собачий делікатес розібрали, тож довелося йому взяти брикет курячого кісткового фаршу. Вдома пофасував його порційно й поклав до морозилки. Перевага фаршу була в тому, що він поступово розварювався разом з крупою і ставав майже непомітним в каші, яка пахла м`ясом так, що навіть Василь вимушений був ковтати слину. Які при цьому емоції відчував собака, залишалося лише здогадуватись...
Ну от, начебто в животі заспокоїлося. Василь підтерся, застібнув штани, звично подивився в темне провалля нужника...
Он де справжній скарб! Вміст ями – краще підживлення для рослин. Це не Василь придумав – це якийсь агроексперт сказав. Він ще переконував, що на цьому субстраті кабаки ростимуть розміром з підводу, а помідори не влазитимуть до відра.
Василь не знав, що робитиме з мегакабаками – хіба що теж на сік пускатиме, а м`якуш на пиріжки, – але сама думка про те, що навіть такий нікудишній, здавалося б, матеріал можна застосувати з вигодою, не залишала його голови.
На жаль, зараз ніколи цим бавитись, тож нехай хробаки потихеньку переробляють зазначене добро на гумус, а там колись дійдуть руки й до нього.
Василь зітхнув, відчинив двері нужника та вийшов на город...
Ні, продовжувати зараз полоти неможливо – краще вже під вечір, коли спека спаде. А поки що можна перекусити та приготувати свіжого компоту. Бо ніщо не втамовує спрагу краще за цей фруктово-ягідний напій. Особливо прохолодний – щоб відразу випити літр, чи більше, вуса витерти та йти собі працювати далі...
Тож Василь пішов до хати, знайшов десятилітрову каструлю, налив туди води, поставив на плиту. Потім поліз до холодильника, дістав заморожені ягоди – можна було б піти в садок та нарвати свіжих, але хто ж тоді їстиме торішні, тим більше, що їх вже не так і багато залишилося? До того ж, все одно треба готувати місце для цьогорічного врожаю. І заразом вичавки яблучні використати, бо скоро нові пакуватимуться.
Василь витягнув покритий інеєм пакет, нюхнув – пахло морозом і наче яблуками. Відщипнув трохи, пожував і нічого не зрозумів, бо смак снігу перебивав все інше. Шкода, що коли клав у холодильник, полінувався підписати – понадіявся на власну пам`ять, а вона взяла та й підвела.
Поряд лежав ще один, такий же на вигляд, пакунок. Василь взяв його, повертів – візуально ніякої різниці з першим! – і поклав назад. Вміст розірваного пакета з чистим сумлінням відправив до каструлі, де вже плавали ягоди. Потім підпалив газ та пішов надвір – прибирати Жукові ляпаниці, бо їсть собака добряче, але й гидить відповідно. Користі, правда, з тих відходів ніякої, та заспокоювала думка, що колись і для цього непотребу знайдеться раціональне застосування!
Прибравши за собакою, Василь зайшов до кухні, де компот вже почав потроху закипати. Лише піна в нього була якась надто брудна.
Спостерігаючи, як піднімаються бульбашки, він перемішав дерев’яною ложкою вміст каструлі, ще раз понюхав: малину чув, суниці трохи, а от яблук – хоч зазвичай вони давали найбільший аромат, – зовсім не було чутно. І брикет не розварювався, як завжди. Сьорбнув трохи з ложки – на смак щось незрозуміле. А потім помітив у воді пір’їну...
І Василя осяяло: замість яблучних вичавків він вкинув до каструлі курячий кістковий фарш, хоча щиро вважав, що використав всі його запаси.
І що тепер робити з таким "компотом"? Вилити? Василь морально не був готовий до такого кроку.
Пити самому? Але ж він не настільки Плюшкін, що б там не говорили інші. Залишалися кішка та пес – якщо й вони погидують, то доведеться утилізувати вміст кастрюлі.
Василь остудив вариво (бо компотом називати його було соромно), налив трохи в тарілочку й підсунув Асьці. Кішка понюхала, подивилася на Василя...
Якби вона могла, то, мабуть, повертіла б лапою біля скроні й сказала: ”Ти що, зовсім з глузду з’їхав?” Але Аська була вихованою кішкою - ще раз принюхалася до вмісту тарілочки, розвернулася й мовчки пішла собі надвір.
Отже, тут номер не пройшов! Залишався ще Жук і щодо нього сумнівів майже не було.
Діставши з холодильника кашу, Василь наклав трохи в собачу миску, залив “компотом”, добре перемішав і підсунув кудланю. Той понюхав, глянув на хазяїна...
У Василя аж похололо в грудях: невже доведеться викидати продукти? Але собака нахилився й почав їсти, як звичайно.
– Молодець, Жук! Недарма кажуть, що пес на свого хазяїна схожий, – Василь почухав пса за вухом. – У тебе теж присутнє розуміння ситуації. І знаєш, мені для тебе ніскілечки не шкода цих ягід – коли б ти ще поласував отакими мюслями? Смакуй, Жучку, смакуй! Цього "компоту" багато – тобі дня на три-чотири буде їжу приправляти. Вважай, що це така підлива...
Кішка, що вилизувала себе на лавці під виноградом, побачивши, як собака з апетитним чавканням спорожнює миску, залишила свої гігієнічні процедури й підійшла глянути, що ж такого дали сьогодні Жуку на обід. Останній, хоч і ділився інколи своєю порцією з Аською, цього разу загарчав і став ще енергійніше працювати щелепами. На що кішка, з виглядом: "Не дуже й хотілося!", потерлася об ноги хазяїна й пішла собі в садок.
Ще раз зітхнувши, Василь погладив Жука, долив йому в миску варива й поліз до льоху – діставати яблучний сік. Бо пити хотілося, а бажання вдруге варити сьогодні компот не було ніякого.
м. Дніпро, 21 листопада 2017 року
