05.03.2019 15:46
Без обмежень
11 views
Rating 0 | 0 users
 © Дана Макдрім

Темрява

Гість старої Гарві

У вітальні, як і завжди, напівморок. Зашторені вікна пропускали невеликі жмутки променів. Свічки, розставлені ледь не всюди, дарували не більше світла. На низенькому столику - графин апельсинового соку та ваза з печивом. Скатертина під ними подірявлена міллю, як і всі штори на вікнах та речі в старій шафі. 

Гарві не звертала на це уваги. За останні десять років вона остаточно збайдужіла до всього. Діти давно роз`їхалися, потім вона нянчила онуків, а згодом, й ті виросли та припинили телефонувати. Гарві не засуджувала. У них власне життя, проблеми, випробування. Усе, що могла, жінка давно їм віддала. Тепер в будинку панувала нестерпна тиша, котру нічим не заглушити. Старенька час від часу перекладала книги на полицях, перевішувала картини. Хотілося змін. Проте з кожним роком на це лишалося дедалі менше сил. 

Темноволоса, трішки сутула, стара. Жінка намагалася уникати дзеркал, не бажаючи визнавати, що її час минає. Щоразу, дивлячись на власне відображення, Елізабет згадувала юність, перенасичену враженнями та подіями, про які ні з ким вже й було поговорити. 

Зараз господиня блукала туди-сюди з двома тліючими паличками в руках. Їхній дим танув у повітрі й наповнював кімнату жасминовим ароматом, котрий старенька просто обожнювала. Їй здавалося, що саме жасмин допомагає концентруватися на власних думках, додає сил діяти. Проходячи повз давно німе піаніно, що тулилося біля вікна, Елізабет мимоволі спинилася, задивившись на заставлений книгами інструмент. Тихе піано, поволі переростало в форте. Мелодія наближалася з глибин пам`яті, і в якийсь момент Гарві чула її чітко, ніби хтось грав в сусідній кімнаті. Ноктюрн Шопена в сі-бемоль мінорі. Так. Без жодних сумнівів це був саме цей ноктюрн. Її чоловік любив грати Шопена вечорами. Тоді всі збиралися у вітальні, сідали на кремовому дивані... 

Мелодія обірвалася, коли Гарві поглянула на те місце, де колись стояв диван. Порожнеча. Його давно викинули, одразу після того як Деніель, любий онук, підпалив спинку. 

Гарві сумно усміхнулася. 

Діти... Що з них візьмеш? 

Сьогодні був особливий день. Жінка чекала гостей. Уперше за довгий час на її оголошення відгукнулися не телефонні жартівники, а той, хто дійсно хотів "знати більше". Поправивши на шиї синє намисто з нефриту, єдине, що лишилося з подарунків чоловіка, Гарві дістала з серванту дбайливо загорнуті в шовкову хустку карти таро. Сіла за стіл на велику подушку-стілець й ще раз уважно роздивилася все в кімнаті. Якби не двоє майже ідентичних годинників із зозулями, можна було б подумати, що зараз вечір. Бузкові стіни незвично темні . Лише там, де свічник стояв достатньо близько, у світлих плямах, виднівся справжній відтінок. З чисельних портретів на Елізабет, ніби з погордою, дивилися схожі чоловіки. Білі сорочки, шкіряні жилети та неймовірна рішучість в сірих очах, так майстерно зображена художником. Однаковий ракурс лише додавав подібності. Місіс Гарві знала кожного на ім`я. Могла б навіть пригадати біографії. Проте… Старі історії, які колись їй розповідав містер Гарві, нікого давно вже не цікавили.  

Жінка поглянула просто перед собою. Між дерев`яними годинниками висів особливий портрет. На якому зображено двоє. Струнка, темноволоса дівчина та юнак з таким же, як і на інших портретах, русим волосся та сірими очима. Вдягнені в біле, вони усміхалися, лагідно дивлячись один одному в очі. 

Закувала зозуля, вилетівши на короткій доріжці з годинника справа від портрета. В іншому ж просто відчинилися маленькі дверцята. Зозулі там не було так давно як і дивану в кімнаті. 

Уже дев’ята. 

Де ж він? Казав, що прийде за чверть, а вже дев`ята. 

Гарві пильно придивилася до дзвіночків, чекаючи, що вони от-от задзвонять. Вірніше, сподіваючись на це. Вони незворушно висіли над вхідними дверима, натягуючи нитки так, що здавалося на них почеплені брили, а не дешеві металеві дзвоники. Елізабет жахливо не подобався їхній колір, проте викинути майже безкорисну річ не наважувалася. Донька ж подарувала як сувенір із В’єтнаму. 

Скрипнули двері, впускаючи потік світла та вітер, й перший поверх нарешті наповнив передзвін. Гарві аж здригнулася, несвідомо почала поправляти все на столі. 

- Місіс Гарві? - якось не впевнено мовив гість. 

Жінка навіть не поглянула в той бік, пильно приглядаючись по-черзі до годинників. 

- Можете не роззуватися, - відказала, відсовуючи вазу з графином до краю столу. 

Хлопнули, зачинившись, двері. Полум`я свічок колихнулося у такт. На якусь мить світла стало ще менше, чи то Гарві здалося, проте гість вийшов майже з мороку. Високий, молодий чоловік з рідкісною, як для цього міста, зовнішністю. Руде, ледь не червоне волосся, виблискувало при свічках міддю. Худорляве обличчя всіяне ластовинням. Найдивнішими були очі. Виразні, бурштинові. Більше навіть жовтаві. Здавалося: вони сяють. Хоча Гарві чудово розуміла, що то лишень відображення полум`я. 

- Сідайте, - мовила, вказуючи на інший бік столу. 

Чоловік розгубився, не побачивши звичайного для всіх стільця, але все ж сів на таку ж подушку, що й господиня. Жінка заходилася розгортати карти. Повільно й обережно, мов діамант. Вицвілі, з цупкого паперу. Стільки долей вони переповіли, стільки всього передбачили. 

Гість, не приховуючи цікавості, розглядав інтер`єр. Особливо портрети. Примружившись, пильно вдивлявся в картини, ніби шукаючи відмінності. Коли ж бурштинові очі розгледіли замок на дверях за спиною старої, Гарві сіла рівно, відклавши хустку до графина. 

Занадто вже «цікавий». 

- Вас хвилювала доля якоїсь жінки, - мовила чітко й дещо голосно. Гість одразу перевів погляд на неї. Схвильовано понишпорив по карманах свого джинсового піджака й за мить поклав перед старою фотографію. 

Чорно-біла, пожовкла з лівого краю світлина випромінювала неймовірну енергетику. Гарві відчувала її навіть не торкаючись. З фото радісно усміхалася молодиця, притримуючи поля капелюха. Вітер грався з її темним волоссям та сарафаном, і вона здавалася майже невагомою. Поряд розлігся мармуровий лев, грізно поглядаючи кудись в далечінь. 

Гарві дивилася на світлину і нічого не бачила окрім спиненої назавжди миті. Рік, місце й більш нічого. Перевернула. Напис « Останні дні нашого літа» ідей не додав. 

Невже за ці чотири місяці без практики я не здатна керувати силою? Я відчуваю її, чому ж не бачу? 

Обережно поглянувши на рудоволосого, Гарві спробувала оцінити можливий прибуток. Звісно, була домовленість "не менше двох сотень", проте, не даремно ж вона додала, що "за бажанням, можна більше". Одяг стильний, чистий, цікава зачіска. А годинник чого вартий! 

Леслі на нове плаття точно вистачить. Доведеться напружити мозок. 

Старенька взяла фото обома руками й тілом ніби пронісся легкий електричний розряд. Немов тисячі маленьких голочок врізаються в шкіру. Елізабет очікувала: щось мало відбутися. Минуло кілька секунд, відчуття електроструму майже забулося, але – нічого. 

- Щось не так? Ви зблідли, - абсолютно байдуже «хвилювався» гість. 

- Так. Або… 

У скронях ніби імпульс, і все колом. Кімната й гість втрачають контури, силуети зміщаються, перемішуються кольори. У вухах бридке дзижчання, мов від ультразвуку. 

Міцно заплющила очі - десь поряд промчала автівка, ще одна. Неподалік тихі голоси людей, а потім сміх. Гарві вирішила поглянути і… 

Вулиця. Знайомі фасади двоповерхових будівель, охайні газони та високі-високі клени, що гучно шелестять листвою. Одразу стільки спогадів. Серце стислося в грудях. Запекли очі. 

Вулиця Високих Кленів. Скільки років я тут не була! 

Опанувавши емоції за лічені секунди, старенька роззирнулася. Перед будинком із чорним дахом стояло троє. Саме їхні голоси було чути. Проте Гарві не могла розгледіти обличь. Такі не чіткі, ніби дивишся крізь брудне скло.  

Елізабет лишень розібрала, що то чоловік, жінка та дівчина. Можливо, їхні донька. Проте сила, та енергетика, що її відчула ворожка, минала дім й вела далі. Вгору, до великого перехрестя.  

- Ви щось бачите? – мов з далеку, долинув голос гостя. 

Гарві заплющила очі, долічила до п’яти і ось вона знову сиділа у вітальні. Сенсу дивитись далі не було. Рухатися на такі далекі відстані не було можливості. 

Чоловік навпроти посміхався самими кутиками губ, та погляд здавався ще холоднішим. Елізабет відчула як льодяний вітерець промчав спиною. 

Щось з ним не так. 

- Не дуже чітко, - поглянула на фото. – Це вісімдесят сьомий, чи не так? 

- Вісімдесят сьомий. Вона відпочивала у Східній Європі, надіслала це мені…- чоловік запнувся, відірвав погляд від фото, й Гарві вкотре побачила як зблиснули вогнем бурштинові очі. 

- Вам? – уточнила, ніби не почула одразу. Чому його слова не могли не насторожити? Можливо тому, що у вісімдесят сьомому старій ворожці було лише тридцять шість, а молодий рудоволосий чоловік не виглядав людиною, котра тоді хоча б існувала, не те, що читала написи на фотокартках. 

- Моєму дядькові. Я тоді жив з ним, - ніби виправдовувався без жодних емоцій ні в голосі, ні на лиці. – Мене цікавить її теперішнє ім’я та місце перебування. Давно не бачилися. Хотілося б ще раз зустріти матір. 

Останнє слово прозвучало дивно. Ніби рудоволосий не розумів його значення й вставив у речення тільки для годиться. 

Елізабет взялася тасувати карти. Розкладаючи їх на стіл, уважно дивилася на годинник без зозулі. Це була звичка. За двадцять років вона спрацьовувала, навіть, коли збиралися з сусідками просто грати в карти. Мов ритуал на удачу. 

Проте зараз з годинником було щось не те. Його стрілки раптом смикнулися на місці й помчали назад. Усі. Одночасно. 

Востаннє таке траплялося, коли… 

На іншому годиннику почалося те ж саме. Гарві заплющила на мить очі, розплющила – «9:30», усе як зазвичай. 

- Дивно, - тлумачила розкладене Гарві, намагаючись більше не відволікатися, – що я відчуваю її, але не бачу. Карти кажуть, що їй підкорюється неймовірна сила. Таке важко ховати. Якщо, звісно, не - Елізабет запнулася, розгледівши дивну комбінацію, - … не на тому світі. Ваша матір, на жаль, померла. 

- Цього не може бути. Подивіться ще. Скажіть мені місто, - майже гнівався гість. 

- Ці карти ніколи не брехали, юначе. Вони стільки, - слова обірвала зозуля, що вилетіла на доріжці, сповіщаючи про…о пів на десяту? 

Знову імпульс в скронях й перед очима новий образ. Хлопець в стандартному, для молоді, одязі. Джинси, конверси, картата червона сорочка й рюкзак за плечами. Волосся, пофарбоване в ціановий колір, робила його тільки більш стереотипним підлітком. Він йшов просто на зустріч Елізабет широкою вулицею, повною квітучих клумб між будинками та тротуаром. 

Це Квіткова, безумовно. Її кінець. 

На асфальті, попід бордюром виблискували калюжі, відбиваючи проміння надто яскравого сонця. Хлопець спинився, щось шукаючи в карманах, і тут дорогою промчала машина. За якусь мить, не встигнувши відійти, підліток стояв забризканий. Ауді пригальмувала нижче вулицею. 

«Лузер», - крикнув хтось у відчинене вікно й машина помчала далі. 

«Ти мені ці кеди вилизуватимеш, Піт», - відповів сердито, але тихо. 

І це тут до чого? Мені потрібна жінка за п’ятдесят, а не школяр. 

Хлопець пішов швидше і за якусь мить пройшов повз. Гарві до дрібниць змогла розгледіти його обличчя. Не могла збагнути, кого воно нагадує, як знову це відчуття. Ніби струм промчав тілом. Відчуття чогось могутнього поряд було ще більшим, ніж на Високих Кленів. 

Вона тут. 

Від раптового хвилювання Гарві ледве не забувши, що це лиш видіння. Відчувши, що зачепила графин, жінка навпомацки переконалася, що він не перекинувся. Обернулася й зустрілася поглядом з тьмяними сірими очима. Холодні долоні міцно вхопили за плечі. 

Це була вона! Жінка з фотографії. Бліда, виснажена. Запалі щоки, темні круги під очима робили її схожою на живого мерця. Ще й дивне біле плаття. А погляд! Дивилася ніби в саму душу. 

Крик так і застряг у грудях. Гарві намагалася змусити себе заплющити очі, щоб долічити до п’яти і повернутися до кімнати. 

- Що ви бачите? – голос гостя тепер звучав твердо й наказово, проте Елізабет не чула. Намагалася опанувати шалене калатання серця. 

Я вдома. Сиджу на подушці. Я зараз вдома. 

«Ти знову тут, Томсон», - раптом заговорила блідолиця жінка, все ще дивлячись крізь ворожку. Голос був альтовим, тихим і страшенно сердитим. Чорні брови хмурилися, а обличчя потемніло. 

«Вони повертаються, Томсон. Він їх веде!» - Гарві відчула як пальці міцніше стискають її плечі, аж до болю. 

На шиї та щоках примари проявилися чорні плями. Вони рухалися, більшали і, як здавалося Гарві, диміли. Малі клубки диму час від часу з’являлися, щось горіло. 

«Не кажи нічого. Не бійся нічого. Ніхто не може зашкодити ключам» 

Жінка ще міцніше вчепилася в стареньку. Сірі очі зблиснули жовтим. 

«Старі дерева впали, Томсон, і всі сподівання на молоді. Наближається буря. Вони або вистоять, або всі ми впадемо». 

Плями поповзли вгору обличчям й злилися. Тепер тіло жінки було абсолютно чорним. Силует розвіювався чорними клубками диму й знову густішав. Навіть сарафан став чорним. Жовті вогні очей, в яких не було зіниць, дивилися на Елізабет непорушно і старенька не витримала. 

- Хто ти така? – Гарві, зібравши сили, майже крикнула, заплющивши очі. 

- Усе гаразд, місіс Гарві? – знову озвався гість. 

Елізабет знову обернулася до нього, ледь не перекинувши графин. Страх застиг на обличчі старої ворожки. 

- Судячи з усього, ви її знайшли. 

Здавалося, ніби він все знає. Де вона, що з нею. Навіщо ж тоді прийшов? 

- Вона не ваша матір? – більше навіть стверджувала, ніж запитувала. 

- Так. 

Гість більше не приховував посмішки. Уся ситуація його дуже навіть веселила. 

Колихнулося полум’я свічок, штори, ніби звідкись подув вітер. Гарві нарешті зрозуміла, що не так з цим молодим чоловіком. Стрілки годинників, ніби примагнічувалися в його бік. Колись зроблені містером Гарві «сигналізації» досі працювали, не зважаючи на те, що власники забули, як користуватися. 

- Скажіть мені місто, - дістав з внутрішнього карману піджака гаманець, відрахував п’ять купюр та демонстративно поклав перед ворожкою. – Я впевнений, що ви його бачили. 

- Я не орієнтуюся в усіх містах світу. Я бачу деталі, - Гарві намагалася виглядати спокійною на стільки, скільки це можливо, проте тремтячий голос все виказував. – Це десь на заході. Морентон, Агерсен, Мінстон. Місто з широкими вулицями, де є приватні будинки. 

Елізабет не могла зібратися з думками. Її руки та коліна трусилися, серце калатало. Ніби нічого поганого не відбулося, проте ловила себе на думці, що боїться. Страшенно боїться цього чоловіка. Лякала невизначеність. Що трапиться далі? Він просто піде? 

Вони ніколи просто так не йдуть. 

- Знаєте, у вас дуже мила онука росте. 

Гарві мов льодяною водою облили, аж стрепенулася. 

- Можливо в неї спитати? 

- Ні! – підхопилася з місця жінка. – Тримайся подалі від неї, погань. Якщо ти також бачиш, то навіщо забираєш мій час?! 

Чоловік тільки широко посміхнувся. Повільно, ніби навмисного нагнітаючи ситуацію, підвівся, з погордою дивлячись на стару. 

- Місто, - голос ніби понижчав, став більш глибоким. 

- Агерсен, - відповіла, не витримавши тиску емоцій. – Іди геть, щоб я більше тебе не бачила в цьому домі! 

Бурштинові очі ще раз оглянули портрети на стінах. Проте тепер Гарві ні на секунду не сумнівалася, що йому абсолютно до них байдуже. 

- Спасибі за роботу, Елізабет. Я не можу бачити твої думки, тому повірю словам. Але, якщо ти мене обманула… 

Свічки згасли й в одну мить стало темно. Доки очі звикали, Гарві почула як падають книги. Звук долинав від піаніно. 

Щось спалахнуло. Велика енциклопедія лежала майже біля ніг старої. Її сторінки нищив вогонь. 

Елізабет не одразу отямилася. Проте, коли полум’я перейшло на килим, мов прокинулася. Схопила графин із соком й загасила. Часу бігати за водою не було. 

Знову загорілись свічки. У кімнаті не було нікого окрім жінки. Ледве не впустивши, Гарві поставила графин на місце й сіла на подушку. 

Він ще повернеться. Він просто так не залишить нас у спокої. 

Нав’язливі думки так і закрутилися в голові, витіснивши здоровий глузд. Обхопивши голову руками, старенька замружила очі, сподіваючись просто прокинутися, мові від жахіття. 

Він був у моєму домі, а я навіть не відчула. Він ще повернеться. 

Поглянувши на зіпсовану книгу, Гарві помітила дивну деталь. Понівечені полум’ям сторінки були порожні. Жодного слова. Нахилившись, притягнула книгу. Прогортала. Дійсно порожня. 

Слід щось робити. 

Закривши книгу, жінка затулила собі рота аби не закричати. На обгортці, замість «Енциклопедія» великими червоними літерами було надруковано « Де шукати Леслі?» 

 03.03.2019



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Дана Макдрім

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо