06.03.2019 21:50
Без обмежень
26 views
Rating 0 | 0 users
 © Шепітко Олександр

Тонкі вуста


Мовчать...

Всі мовчать...

Дивляться: хто у вікно, хто на підлогу, хто в книжку – будь-куди, тільки не на мене…

Бо краще роздивлятися на стелі муху – якої там немає, – і усміхатися їй, ніж споглядати як я...

Все бачу!..

Багато розуму не треба, щоб зрозуміти, чому вони так поводяться – вчителька ж бо поряд!..

Яка вже й сама не рада своїй слабині…

Сподівалася, мабуть, що все буде як з іншими – вийшов, відповів, отримав оцінку й можеш сідати?..

Чого вона від мене чекала, якого такого дива?..

Хіба не знала, що я не такий, як всі?..

Хіба не могла, як раніше, мовчки поставити “добре” й викликати наступного?..

Бо ніколи такого не було, щоб я не вивчив заданого…

І їй про це відомо...

Тож завдяки її забаганці, стою тепер перед усіма, скрегочу зубами, очима підморгую, і готовий зникнути, провалитися куди-небудь, тільки щоб не тут, і не зараз бути...... Десь там, в глибині, розумію, що дарма я так на вчительку в’ївся. Їй хотілося всього лишень дати мені шанс відчути себе звичайною, нормальною людиною. Яка не тільки їсть, п’є, спить та ходить, як всі інші, а вміє також і говорити, висловлювати свої думки не гірше, ніж це роблять однолітки…

Та якби ж то так!..

І вони всі про це знають. Ті, хто усміхається, коли дорослі поряд, щоб наодинці кривлятися, наче перед мавп’ячою кліткою. І ті, які з розумінням ставляться до моєї вади й не показують, що їм незручно зі мною. Хоча, може вони теж подумки регочуть – я ж не залізу їм в голову, не прочитаю їхні думки!..

Ненавиджу!..

Всіх ненавиджу!..

І насамперед себе...

Правильно казала моїй матері її сестра: “Він же в тебе виродок, подивися на нього! Він же неповноцінний!.. ”

Мати потім довго з тіткою не розмовляла, та хіба від того щось змінилося?..

Нехай не такий потворний, як Льоньчик з того боку долини, та все одно меншовартий...... На Льончика, коли його накривало судомами, навіть мені було незручно дивитися. Бажання висказатися й неспроможність зробити це прийнятно для людського вуха та очей спотворювало його обличчя так, що Квазімодо поряд з ним виглядав би красенем. Мені було шкода цього дорослого дядька, що ходою перекривляв кривеньке каченя, і говорив, наче корова жуйку пережовує – повільно, протяжно, зі слиною, яка скапує з рота...

В порівнянні з ним я виглядав Цицероном, і мені, хлопчаку, інколи хотілося захистити його від інших, чимось допомогти...

Втім, що я міг?..

Коли одного разу по телефону він спробував викликати майстра, щоб той полагодив зламаний телевізор, я був поряд. Так збіглося. Зрозуміти його мову не всякий зміг би, а тут ще й слухавку по той бік взяло якесь нетерпляче хамло. Мені добре було чути, як воно кричало: “Що ти все “ну”, та “ну” – жінці своїй “нукатимеш”, або мамці! Скажи нормально – чого тобі треба? Не марнуй мій і свій час!.. ”

Я бачив, як у Льончика затряслися руки, лице спотворила гримаса – чи то болю, чи то намагання сказати щось...

Не знаю, чому я вихопив у нього слухавку. Мабуть, згадка про маму, яку він поховав недавно, спонукала до цього. А може підслухана колись розмова, в якій він зізнався товаришеві по пляшці, що з жінкою ніколи не був. Як там не було, але я розізлився й виказав тому “майстрові”, все що думав. І жодного разу не запнувся, не спіткнувся об яке-небудь слово, чи букву. Аж поки не перепитали мене, хто я, і що мені потрібно. Бо тоді відразу ввімкнувся запобіжник, і…

Я знову злякався!..

Я не зміг сказати те, що від мене хотіли почути…

Не зміг!..

Нормальним людям не зрозуміти, як це – не відповісти на поставлене запитання, або не повторити слово в слово звичайну фразу? Це ж просто – говори і все! Це – як дихати, це – як…

Не були вони в моїй, чи Льончика, шкірі, тому не зрозуміють…

Ненавиджу!..

Чому іншим дано, а таким як я – зась?..

Хіба ми не з однієї планети – дві руки, дві ноги, – що у нас не так?..

Хіба ми не хочемо спілкуватися, говорити нормально, як усі?..

В чому вина Льончика, що навіть щире його “дякую” виглядало, наче відверте глузування над співбесідником?..

Бо таким його створив Бог?..

А що ж то за Бог, який одним дає, а інших обділяє?..

Ще й називає нас дітьми своїми – ми швидше пасинки його, ніж діти…... Мати, коли заговорив так при ній, надавала мені по губах. Потім пригорнула й сказала, щоб замарно не згадував Бога, бо ми не знаємо його задумів. Можливо, якби я був нормальним, то в майбутньому кудись би вліз зі своїм язиком – в бандити, чи в депутати, – і хтозна, чи залишився б живим. Бог відібрав мову, щоб відвести від мене щось лихе – так вона говорила...

А мене він спитав, чи хочу я цього?..

Чи бажаю зустрічатися з дівчиною, замість того, щоб сидіти дома й читати мовчки книжки – він про це у мене поцікавився?..

Навіщо ті книжки, навіщо все те знання, якщо я не зможу його нікому передати, якщо на нормальну роботу мене ніколи не візьмуть?..

Бо немає нормальної роботи без спілкування…

Та й життя без нього теж нормальним назвати важко…

Втім, кому я це все скажу, кому воно потрібне?..

Стороннім це не болить, у них свої проблеми...

Тож понервуюся подумки, а потім засуну язика в дупу й удаватиму із себе дурника…

Бо так легше: на будь-яке запитання знизувати плечима, мовляв, не знаю; на вечірці сидіти в кутку й спостерігати, як інші хлопці фліртують з дівчатами. Бо ти лише вмієш мовчки усміхатися, а їм балакучий потрібен. Щоб соловейком щебетав, щоб…

Розумію, що їхньої вини в тому немає, що можливо теж поводився б так само, якби нормальним був...

Якби...... Тоді не зміг відповісти “майстру” – слухавку вимкнув, не дивлячись, віддав її Льончику, розвернувся й, покусуючи губу, пішов геть. Льончик щось мукав мені навздогін, та я не спинявся, щоб його зрозуміти. Навіть якби й зрозумів, все одно допомогти не зміг би. Зовні нормальний, а всередині такий же каліка, як і він…... Льоньчика через два місяці в телятнику, де він сторожував, звабила п’яна молодичка. А через тиждень повідомила, що чекає від нього дитину. Люди кажуть: захотіла його хату прибрати до своїх рук, а завагітніла невідомо від кого. Льончик, як дізнався про це, вкоротив собі віку – перекинув мотузку через бантину, а вранці його з посинілим язиком знайшли телятниці…

Я тоді саме виїхав до міста – вступати до коледжу. Мати вже потім, коли приїхав на канікули, розповіла цю новину. Вона підкидала в плиту дрова й розповідала. Я ж мовчки слухав, дивився на вогонь і думав про те, що Льончик тепер вже напевне знає, чи Бог є...

А хата його й досі стоїть пусткою...... Кажуть, що це “дитяча” хвороба – як виросту, вона пройде сама по собі. Скоріше б! Хоча не дуже й вірю в це – Льончик бо виріс, та все одно залишився калікою...

Мати водила мене по лікарях, по бабках. Іноді здавалося, що настає покращення, та воно лише здавалося…

Дали якось адресу діда-гіпнотизера – все лікує, казали. Дивний дід – людей приймав лише після заходу сонця. Майже опівночі завів чоловік з десять в кімнату, щось там помудрував і всі позасинали. Я теж – чи від гіпнозу, чи від того, що ніч була й спати хотілося. Прокинувся, бо дід мене за плечі термосив: “Вставай, – каже. – Ти тепер нормально говоритимеш! – каже. ”

А я спросоння, чи з переляку, знов затинатися почав. Дід у відповідь несподівано врізав мені підзатильника: “Не кривляйся! – говорить. – Я тебе вилікував! Тож іди звідси, нечемо! ”

І я мовчки пішов. Декілька днів переконував себе, що тепер став, як усі. Навіть носа ненавмисно задрав – мовляв, дивіться...

А потім знову стався рецидив. І знову все коту під хвіст – і лікування, і самонавіювання...

Якщо відверто – не завжди я такий, калічний. Бувало щось як найде, то базікаю без упину, не затинаючись, не спотикаючись…

Може тому мати й казала отак про мій язик?..

Може тому вчителька й викликала сьогодні?..

Бо минулого разу сам визвався розказати вірша. Біля дошки забувся, у вікно задивився й декламував, наче артист не сцені. А коли очі повернув долі й побачив роззявлені роти однолітків, здивований погляд вчительки, знову спрацював запобіжник.

І знову: “нну... ”, “ммм, нну... ”

І рука сама потяглася до рота – щоб не бачили губи дудкою, не помітили сіпання щоки і натягнуту шкіру на шиї...

Щоб прикритися від насмішок...

Щоб зникнути...

–--

– Досить, сідай! Наступним до дошки вийде…

–--

Іноді запитують: “Чому в тебе такі тонкі вуста, чому ти їх завжди стискаєш?.. ”

Що я маю відповісти?..

Правду?..

Та чи знаю я її, чи зможу правильно сформулювати – щоб інші зрозуміли, і я нею задовольнився?..

Може це страх так стискає мої губи, а може ними керує сам Бог…

Якщо він дійсно існує…

м. Дніпро 10 січня 2019 року



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Батарейка з косою / Оповідання | Шепітко Олександр». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Вичавки (Частина 2 – паштет) / Оповідання | Шепітко Олександр».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Шепітко Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо