Батарейка з косою
з рубрики / циклу «Василіада»
Тиша стояла навкруги й тільки монотонний дзенькіт кіс дещо розбавляв її.
Сонце ледь-ледь показало свою маківку із-за лісу, щоб відбитися в кожній краплині роси, яка рясно лежала на траві. Василь за сонцем не слідкував – серед трави траплялося гілля, яке з дерев позакидав сюди вітер, тож треба було бути уважним. Руки його, хоч трішки й боліли після вчорашнього рубання дров, проте свою роботу знали добре – збоку здавалося, що вони тільки підтримують косу, а все інше вона робить сама.
Вжух!.. вжух!.. – трава лягала рівним покосом. Вжух!.. вжух!.. – ритмічно пихтів позаду кум Іван, який зголосився допомогти в косовиці. Можна було б вправитися й самому, але вдвох веселіше, та й сіна більше накоситься...
А ось і гілляка – хоч і дрібна, та все одно перепона.
Василь нахилився, щоб вишпортати її з трави й викинути аж до дерев. Коли ж підняв голову, сонячні промені зненацька засліпили його так, що повіки склепилися самі по собі. Водночас здалося, ніби подув теплий вітерець і захиталася земля.
Розплющивши очі, Василь не побачив знайомої галявини – він сидів напівлежачи в якомусь кріслі посеред світлої кімнати. Замість сорочки та штанів на ньому було щось на кшталт піжами, яка наче й щільно прилягала до тіла, але не сковувала рухів – він спробував правою рукою почухати себе за лівим вухом і йому це вдалося. Вставати з крісла чомусь не хотілося й тому Василь просто озирнувся. Те що він побачив, викликало в нього легеньке здивування: ні стін, ні стелі не видно, проте помешкання, в якому він перебував, було не дуже великим – він про це знав, – невідомо звідки, але знав. Звичайно, що ніяких вікон, дверей теж не спостерігалося. Лише крісло, він і відчуття обмеженої безкінечністі...
– Раді вас привітати, Василю! – голос пролунав несподівано, але спокійно.
Василь хотів було озирнутися в пошуках співбесідника, але розуміння того, що це немає ніякого сенсу, змусило його просто перепитати:
– Вибачте, а з ким я розмовляю?
– Це не має ніякого значення – все одно потім ви нічого не пам’ятатимете. Скажіть, зараз вас що-небудь хвилює, непокоїть?
– Де я і як сюди потрапив?
– Знову ж таки – це не має ніякого значення.
– Та про що ж тоді можна запитувати? – Василь вмостився зручніше. – Це не має значення, те не має значення, а ти запитуй синку, запитуй…
– Що ви кажете?
– Та нічого, то так, згадалося.
Несподівана думка відвідала його й він відразу її озвучив:
– Гаразд, скажіть тоді, чому в мене нічого не болить – я що, помер?
– Гм! Несподіваний хід! – здивовано зауважив голос. – Скажіть-но, чому вас цікавить саме це?
– Щось забагато питань і нічого конкретного у відповідь.
Невизначеність вже почала дратувати й Василь став говорити голосніше:
– Я хочу знати, чому мене сюди затягли, хто ви й коли нарешті вимкнуть цю кляту музику?
Настала тиша. Невідомий голос доволі довго мовчав. Не поспішав із запитаннями й Василь – сидів і чомусь усміхався.
Нарешті голос дав про себе знати, але тепер якось боязко, несміливо:
– Кхгм! Вибачте, Василю, але ніяка музика тут не звучить – ми перевірили й не раз. Чому ви згадали про неї?
– Звичайно не звучить – бо я її видумав. Мені здалося, що ви все знаєте, або майже все. Моє ім’я – ніхто ж вам його не казав, еге ж? Тож вирішив перевірити, чи здатні ви відчути те, чого насправді немає? – Василь очима шукав невидимого співбесідника й усміхався самими кутиками губ.
Знову настала тиша, яку невдовзі порушив інший голос:
– Василю, твої міркування доволі цікаві. Можливо нам пощастило, що цього разу випадковий вибір зупинився саме на тобі. Якщо всі представники вашого роду є такими ж кмітливими, то це вселяє деяку надію в доцільність подальшого використання людських ресурсів.
Василь хотів уже перепитати, про що мова, але голос продовжував:
– Не хвилюйся, ми розповімо про все, що тебе зацікавить, та всьому свій час. Для початку маленький екскурс в історію. Ти, мабуть, знаєш, що Всесвіт обмежений і не тільки просторово та в часових рамках, але й у кількості корисної матерії та енергії. Можеш заперечити, що чого-чого, а енергії навколо скільки завгодно. Мовляв, практично весь Всесвіт – це сконцентрована енергія. Та закон повторної анігіляції не дозволить нею скористатися без навіть часткової контрфутерової антисперсії. Тобто, навіть якби ми хотіли…
– Гов! Гов! Пригальмуйте! Яка енергія, яка антисперсія?..
– Контрфутерова. Тобто та, що…
– Та помовчіть! Кому ви все це розповідаєте? Я взагалі сьогодні встав рано, щоб заготовити сіна корові на зиму, я – хлібороб, розумієте? Мені оці ваші контросперсії до одного місця. Або розказуйте нормально, що вам від мене потрібно, або відпускайте – скоро сонце підніметься й траву зле косити буде. Влаштували тут лекційну залу!.. Отже, якщо я не помер і ви не янголи, то скажіть – навіщо мене сюди запроторили?
Василь замовк в очікуванні відповіді, але її не поспішали надавати. Врешті-решт озвався перший голос:
– Гаразд, Василю, зараз я спробую все пояснити зрозумілими для вас термінами. В разі чого – питайте, пошукаю більш доступні вам відповідники. Отже, наші імена вам нічого не скажуть, бо якщо ви не зрозуміли вступу до закону зникнення енергії, то…
– Ви що – інопланетяни? Не думав, що стану черговою жертвою кіднепінгу, – Василь усміхнувся. – Тільки не зрозуміло – я вас чую, отже ви створюєте коливання повітря, отже повинні чимось говорити, тобто мати якесь тіло – чому ж ви соромитеся з’явитися переді мною?
– Василю, ми зовсім не схожі ні на людей, ні на інопланетян, якими ви їх уявляєте – нічого матеріального в нас немає, – почувся голос другого співбесідника. – Й у твої міркування вкралася похибка – ми не говоримо у вашому розумінні цього слова, – ми, умовно, спілкуємося за допомогою телепатії. Тож можеш просто думати – ми здатні читати твої думки...
– Та невже! Чому ж тоді не розпізнали мій фортель з уявною музикою, га?
І знову настала тиша – голоси, мабуть, радилися.
– Так, це послання ми прогавили, – знову озвався другий голос. – Можливо в тобі є щось таке, що блокує ментальні хвилі. Не знаю, сумувати з цього приводу, чи радіти, бо, хоч це й означає, що мутації продовжують розповсюджуватися Землею, та маю надію, що поточне обстеження заповнить білі плями в цьому питанні. Можливо тепер нам ще й доведеться частіше проводити замірювання загального саморозряджального фону…
– Аго-о-ов! – Василь помахав перед собою руками, наче показуючи, що ось він, сидить тут, а не десь в іншому місці. – Не знаю, як вас величати, але ви знову забалакалися. Який фон, яке замірювання? Гаразд, у вас немає фізичного тіла, можливо – якщо ви так часто згадуєте енергію, – воно у вас енергетичне. Я щось подібне чув, тож не здивований. Але чому ж ви ховаєтеся – ну побачу я умовну кульову блискавку, яка вміє спілкуватися за допомогою телепатії, і що? Думаєте злякаюся?..
– Ні, Василю, ми так не думаємо. І не ховаємося – ми стоїмо перед тобою, але ти не можеш нас побачити. Як би це тобі пояснити?.. Ммм!.. Ми за розмірами надто великі для тебе й до того ж випромінюємо світлові хвилі в недосяжному для людського ока діапазоні довжин. Тому вдовольняйся лише нашим умовним голосом. На чому я перед цим зупинився?..
– Що ви мені дуже раді, – стомлено відповів незнайомцям Василь. – Інопланетяни, невидимки, мабуть, ще й всемогутні – і раптом радіють якомусь косарю! Гм! Ніякої логіки!..
– Василю, якщо ви не будете перебивати, то я все поясню, – перший голос-невидимка намагався говорити спокійно, але здавалося, що його ця розмова вже починає нервувати. – Ми не інопланетяни – хоча можете називати нас і так. І ми не всемогутні, про що інколи шкодуємо, бо в такому випадку не довелося б використовувати вас, людей, як джерело енергії...
– Що?.. – Василь не зовсім зрозумів почуте, єдине, що закарбувалося в пам’яті – це “використовуємо”. – Ви хочете сказати, що ми для вас такі собі дрова, чи батарейки, так?
– Ну-у... Про дрова – то, мабуть, сказано грубо, а от щодо батарейок… Ммм! Аналогія близька до істини, хоча все одно не передає весь спектр нашої з вами взаємодії.
– Твою ж ковіньку! – Василь почухав маківку. – Ми їх, так би мовити, підняли на Олімп, богами називаємо, а вони… Краще б я взагалі цього не чув!
– Василю, твої побоювання трохи перебільшені. Ми маємо уявлення про ваші вірування, тому з впевненістю можемо сказати, що ми не боги. Хоча, заради істини слід визнати, що в чомусь наші функції схожі. Це ми, наприклад, заселили вами Землю…
– Ще-е краще!.. Скажіть, що контролюєте наше життя і я вже нічому не дивуватимуся – помер, так помер. Янголи тільки якісь дивні зустрілися мені…
– Ти не помер, і ми не янголи, а щодо контролю: змушений визнати, що так – він присутній. Нехай і не стовідсотково – як нам хотілося б, – але майже. Я вже говорив, що непередбачувані мутації не дозволяють нам повністю контролювати вашу популяцію – щось, десь, але іде не в бажаному нам напрямку.
– Знаєте, я, мабуть, помовчу. Бо кожна моя репліка заводить розмову в якийсь новий, ще страшніший для мене кут. Тож продовжуйте – як ви нас використовуєте, як потім викидаєте на смітник, а на порожнє місце вставляєте інших, повних енергії. От тільки цікаво, якщо ви харчуєтеся енергією – яким способом ви її з нас берете – висмоктуєте, чи що? Наче вампіри кров? Такі собі енергетичні вампіри?..
Василь замовк і на деякий час запанувала тиша.
– Василю, ти все сказав, що хотів? – спитав другий голос. Ніхто йому не відповів, тож невидимка продовжив. – Я можу зрозуміти твій стан – скільки інформації, ще й такої приголомшливої, – будь-хто на твоєму місці поводився б так само. Повір, ми не хотіли такої реакції. Зазвичай тестування проходить при вимкненій свідомості випадково вибраного представника людської популяції. Та у твоєму випадку вирішили спробувати свідомість не вимикати. Не скажу, що задоволений цим, але й шкодувати немає ніякої причини. З твоєю допомогою нам вже вдалося досягти нових, раніше невідомих результатів...
Василь спробував було заперечити, але невидимка скомандував:
– Помовч – ти ж обіцяв! Дослухай, потім скажеш, що хотів. Так, ми заселили вами, а ще тваринами, рослинами й іншими органічними видами, Землю. Бо енергія від зірок, чорних дір, квазарів-шмазарів – не дивуйся, це я у тебе в голові прочитав, – так от, ця енергія нам не підходить, тому що вона переважно мертва. Умовно мертва. Звичайно, ми нею теж користуємося, але нам вона, скажімо так, не дуже смакує. Зате продукована вами енергія вважається своєрідним делікатесом. І нехай це звучатиме грубо, але ми людей саме для цього й розводимо: даємо тепло, харчі, воду, створюємо умови для комфортного існування, а в обмін отримуємо екологічно чисту (як ви кажете) і концентровану енергію. Від вас фактично нічого не вимагається – живіть і радійте...
– Ферма з виробництва батарейок, які вміють розмножуватися! – тихо промовив собі під носа Василь.
– Що? – здивовано перепитав голос.
– Кажу, ферма під назвою Земля. Комфорт і добробут – все для людей! – Василь склав руки на животі в замок і тепер постукував великими пальцями. Очі його дивилися на умовну підлогу. – Цікаво, а як ви трактуєте хвороби, війни, голод, передчасні смерті – це все теж вами заплановано?
– Якщо вже пішла відверта розмова, то в переважній більшості – так, це наша провина. Чи краще сказати – це ми скеровуємо історію в потрібне нам річище. Звичайна смерть – від старості, – означає повне використання ресурсу батарейки-людини. Бачиш, я перейшов на твою термінологію! Та бувають такі ситуації, що енергії потрібно багато, тому розпочинаються війни, під час яких викиди енергії інколи зашкалюють. Коли ж дефіцит подолано, війни закінчуються. Хвороби теж продукують енергію, таку, що нас лікує – як не дивно, але ми теж хворіємо й теж смертні. Голод – це один із варіантів розповсюдження хвороб. Та щоб ти там про нас не думав, без нашої допомоги ваше життя закінчувалося б ледь розпочавшись – досяг повноліття, в кращому випадку дав потомство і все – ліміт вичерпано. Я чую твою думку щодо порівняння нас і хвороботворних бактерій – в цьому щось є, але повір, нашою ціллю не може бути знищення людства. Бо тоді й ми втратимо багато. У Всесвіті антропоморфна форма життя не така вже й розповсюджена, тому доводиться зберігати будь-які її прояви. Наш симбіоз взаємовигідний, повір.
Голос замовк. Василь теж не поспішав із запитаннями – постукував великими пальцями рук і про щось думав.
– Василю, я розумію, що розмова для тебе вийшла важка. Зате відверта, хоча ми цього не планували. Про почуте зараз тобою майже ніхто з людей не знає. Бо людям вигідніше вірити в те, що вони самі творці своєї долі. І ми підтримуємо їх у цій вірі. А щодо тебе: ти наче людина розумна, тож базікати зайве не будеш, еге ж? Бо ніхто не повірить тобі. Та й ми можемо використати твою енергію дочасно...
Василь після цих слів вмить підняв очі догори, наче його співбесідники знаходилися саме там, але нічого не сказав. Лише зітхнув і знову опустив очі долі.
– Дарма ти так про нас подумав – ніхто не збирається вкорочувати твій вік. Навпаки, у нас є можливість подовжити твоє земне життя. Ми цим привілеєм нагороджуємо дуже рідко. Я вже й не пам’ятаю, коли був останній такий випадок – мабуть, з Агасфером. Не розпитуй, як ми це робитимемо, але знай, що за бажання ти можеш жити ледь не вічно. Головне, щоб воно – бажання, – було щирим.
– Думаєте, я на це піду? – Василь говорив тихо й продовжував дивитися вниз. – Про Агасфера я чув, але не впевнений, що він вашому дарунку радий. Тому, розпочинайте вже своє тестування й відправляйте мене додому, чи куди там спланували. Щось я з вами заморився…
– Ніхто тебе не підганяє з подарунком – подумай добряче, а коли будеш готовий, ми про це дізнаємося й усе влаштуємо. А щодо тестування, то воно вже відбулося. Залишилися деякі формальності, після яких тебе відправлять на Землю.
– Робіть вже, що хочете, – Василь зітхнув, заплющив очі й відкинувся на крісло.
– Для початку ми повинні запитати, чи потрібно стирати тобі спогади про нашу зустріч? Якби твоя свідомість була вимкнена, то питання не поставало б. Та зараз...
– Не стирайте! Буде про що розмірковувати безсонними ночами.
– Гаразд! Залишилося встановити тобі передавач, за допомогою якого ти зможеш звернутися до нас в будь-який час...
– Це що, я ходитиму з антеною на голові?..
– Ні, зовсім ні – це всього лише дві цятки на потилиці. От – вже й готово! Дякуємо за співпрацю й перепрошуємо за незручності…
– Василю, чого ти завмер, наче в тебе батарейка сіла? – почувся раптом голос кума Івана. – Сонце, дивись, як швидко піднімається – скоро косити ніяк буде. Відкидай ту гілку й нумо – клади валок далі.
Василь озирнувся: він знову стояв посеред галявини з гілкою в руках, на ньому була його сорочка та штани.
– Що ти, Іване, сказав? – роздивляючись гілку, перепитав у кума Василь.
– Косити продовжуй, кажу…
– Ні, про батарейку – що ти там говорив?
– Так ти до цього косив, як робот, а тут завмер, наче в тебе заряд закінчився – тож я й подумав про батарейку...
Василь підозріло подивився на кума, зітхнув і тихо перепитав:
– Іване, а ти ніколи не замислювався, звідки ми взялися на Землі, для чого живемо? Та й взагалі…
– Тю! Тобі що, сонце в голову вдарило? От закінчимо гін, сядемо під кущем, поснідаємо, заодно й поговоримо про сенс життя. Я в торбинку ще з вечора якраз пляшечку поклав! Тож не стій стовбнем, гони вже до краю…
Василь подивився на кума, зітхнув, потім відкинув гілку, підняв литовку й не піднімаючи голови повів свій покіс далі.
Іван натомість прошепотів невідомо кому:
– Гм! Наче й сонце не таке вже й пекуче, а бач як огріло чоловіка!
Вже приміряючись, куди класти косу, він помітив у кума на потилиці дві, схожі на дірочки в розетці, яскраві червоні цятки. Хотів було перепитати у Василя, звідки вони взялися – бо раніше їх там наче не було, – та потім вирішив, що то, мабуть, комарі так його покусали. Після чого сплюнув на руки, взявся міцно за кісся й пошурхотів – вжух! вжух! – вслід за кумом.
м. Дніпро, 03 лютого 2019 року
