24.04.2019 20:28
для всіх
231
    
  2 | 2  
 © Шепітко Олександр

Мило

з рубрики / циклу «Сімейні оповіденьки»

Під час війни село, в якому мешкав Сєня, потрапило в зону окупації румунської армії. Самих румунів квартирувало небагато й жили вони в центрі села, неподалік від церкви. Поряд з хатою, де поселились вояки, в коморі зберігалося, либонь, щось цінне, бо туди приставили вартового, який вряди-годи все, знай, кудись бігав. Хвилин десь п'ять, чи більше його на подвір'ї не було видно, та потім він з'являвся весь такий задоволений, наче кіт після сметани. Витираючи губи та виписуючи ногами кренделі, вартовий на деякий час завмирав біля комори, щоб невдовзі знову зникнути.

 Сєня з товаришами все це бачив й одного разу, коли вартовий вчергове залишив подвір'я, хлопці розібрали позад комори стріху й залізли всередину приміщення.

Там на долівці попід стінами стояли дерев'яні ящики. Деякі з них вже були розкриті. В напівтемряві хлопчачі пальці намацали в одному ящику набої до гвинтівок, а в іншому - якісь бруски, схожі на мило.

“Ото мамка зрадіє!” - подумав собі Сєня й розповів про знахідку товаришам.

Мила в селі вже давно не бачили, тож кожен з хлопців напхав собі в пазухи брусків, а в кишені - по декілька жмень патронів. 

Прикривши абияк дірку в стрісі, шибайголови тихцем побігли до долини. Вже там вони домовились, що набої сховають в дуплі старої верби, а через годину знову зустрінуться, щоб випробувати їх...

Вдома Сеня насамперед гукнув бабусю, що під грушею поралась біля кабиці.

- Бабцю, глянь, що я приніс!

- А що це таке? Мило? Де ж ти його взяв?

- Та з хлопцями знайшли. А є що поїсти?

- Поки що нічого, ось тільки воду в казані поставила, - відповіла бабуся. - А мило, це добре. Я якраз штани твої замочила.

- Бабцю, то я піду ще пограю? - запитав Сеня, виходячи з хати, та ховаючи під сорочку кусень хліба.

- То йди, - почувся з комори бабусин голос… 

Під вербою Сеню вже чекали:

- Ну, то що, куди підемо?

- Ходімо під ліс - там є ярок. Його із села не видно, тож воно саме те, що нам треба, - запропонував Сеня. 

Його пропозицію підтримали й через пів години в дальньому ярку хлопці вже розкладали багаття. Кожен заздалегідь повкидав туди по жмені набоїв, потім всі сховалися за горбок - спостерігати. 

Саме в той час попід лісом, голосно горланячи якусь пісню, із сусіднього села повертався на підводі гурт румунів. Хлопці їх запримітили вже запізно - набої почали вибухати.

Після перших же пострілів, з вигуками: "Партизани! Партизани!", румуни позіскакували з підводи, зайняли кругову оборону й почали стріляти на всі боки.

Хлопцям не залишалося нічого іншого, як тихенько ярком бігти до села… 

А тим часом в селі бабуся дістала старе дерев'яне корито, налила туди води, витягла з великої миски замочені штанці й почала їх намилювати бруском, який нещодавно приніс онук.

- Та що ж це за мило таке! - вигукнула невдовзі вона. - Треш його, треш, а воно хоч би трохи запінилось! 

Тож спересердя взяла бабця та й вкинула той брусок до кабиці, в якій вже горіли дрова. Щоб якось заспокоїтися, вирішила старенька сходити в долину - по воду. Та ледь встигла вона дійти до хвіртки, як позаду щось вибухнуло. Перелякана бабка розвернулася, а на місці плити - вирва й лишень казан на груші висить-хитається… 

В селі хлопці розійшлись по своїх хатах, домовившись нікому ні про що не розповідати. Вдома Сєню вже чекали бабця з дядьком - мамчиним братом - який, почувши вибух, швиденько пришкутильгав до садиби родичів. Чоловік, вислухавши розповідь старої, зібрав все "мило", що залишилось, в торбину й коли з'явився небіж, почав розпитувати, звідки воно взялося. Сеня спочатку відмовлятися, але потім все-таки розповів, що та як. Після чого отримав від дядька добрячого запотиличника, наказ тихенько сидіти вдома й на все відповідати, що нічого не знає.

….

- Бабцю, а ти вже зварила вечерю? - спитав Сеня, коли дядько нарешті пішов з двору.

- Онде, на груші твоя вечеря! - відповіла бабуся, пригортаючи онука до себе… 

….. 

Румуни опісля того провели в селі облаву. Ніяких партизан вони, звичайно, не знайшли, але про всяк випадок відтоді їздили попід лісом озираючись і мовчки… 

 >



м. Дніпро, 5 січня 2017 року

Шепітко Олександр цікавиться

  • Шепітко ОлександрМожете залишити хоча б два слова чи лайк?
  • Задонатити
  • Добровільну фінансову допомогу на розвиток проекту у вигляді довільної суми коштів, яка Вас не обтяжує, можна швидко надіслати за вказаним під кнопкою "Задонатити" посиланням

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 25.04.2019 20:12  Каранда Галина => © 

Хороше оповідання.
Добре, що було літо й баба варила їсти на плиті надворі (я ще пам`ятаю таку плиту, у бабусиної сестри була). Бо й хату б рознесло. Тут всі легко відбулися. Наслідки могли бути значно гіршими. Якісь у вас добрі румуни стояли...