27.04.2019 09:01
Без обмежень
31 views
Rating 5 | 1 users
 © Шепітко Олександр

Ніхто тебе не підірве!

Вихідний Василь вирішив повністю провести з онукою, бо хоч і живуть під одним дахом, проте спілкуються на рівні “Доброго ранку”, “На, тримай цукерку” та “Не заважай дідові”. А вона вже велика - третій рік пішов, - про що потім згадуватиме? Як смикала діда за штани, вмовляючи піти на гойдалку, а він все на “потім” відкладав, мотивуючи тим, що жуки картоплю поїдять, чи бур’яни поростуть вище пояса, поки він гойдатиметься з малою?

Життя - річ непередбачувана. Це Василь зрозумів минулої ночі, коли раптом посеред сну щось закололо в грудях і дихати стало важче. Він з переляку навіть піднявся в ліжку, широко розкрив очі, наче зібрався всотати в себе найменший проблиск світла й спробував згадати молитви, які ніколи не вчив, бо не бачив у тому ніякого сенсу. Колоти невдовзі перестало, до ранку вдалося навіть ще декілька снів подивитися, але зі сходом сонця Василь вирішив, що колоради теж божі створіння, то ж нехай подавляться тією картоплею, а він приділить нарешті Даринці побільше уваги.

Син з невісткою здивувалися, коли батько повідомив їм про свій намір. Запропонували іншими вихідними всім разом вибратися в парк, бо сьогодні саме вони затіяли генеральне прибирання, але чекати Василеві не хотілося - якщо вже запланував, то має зробити по-своєму, поки не перегоріло. Тим більше, що завтра вже точно піде на полювання і жоден смугастий проглодит не втече від його оприскувача.

- Тату, а може все-таки наступними вихідними? - не відставав син.- Машиною, з комфортом, можемо навіть в ліс поїхати.

- Ти що, не довіряєш своє дитя батькові? Та я тебе виняньчив і без всіляких ексцесів - поглянь, який лобуряка виріс.

- Ага, а хто в сусіда мене забув на Великдень?

- Звідки ти знаєш - тобі тоді, як Даринці, мабуть, було?

- Мама розповідала: приходить, каже, тато вже трішки під градусом, а Юрка нема. Де дитина, питає, а ти розгублено: я думав, що він вже вдома.

- Хто ж знав, що ти поміж вуликами сховався! Подивився - тебе немає, - отже, додому побіг. Та й коли це було? Я ж тепер тільки з кумом, інколи, а кум десь на заробітки поїхав - то ж хвилюватися нічого. Та що ви, як малі? Покажу їй лебедят, - в газеті про них писали, - покатаємося на дитячій залізниці. Заодно й вам не заважатимемо.

Мабуть, останній аргумент переважив, бо тільки-но дівчинка прокинулася, невістка нагодувала її, одягла майже святкове платтячко й вони вдвох з дідом почимчикували на зупинку маршрутного таксі.

В дитячому парку було ще не дуже багато відвідувачів, то ж Даринка перебігала від одної гойдалки до іншої, біля гірки посперечалася на своїй, ще не зовсім зрозумілій дідові мові з хлопчиком-однолітком. Той опісля пішов жалітися мамі, котра на лавці разом з іншими матусями щось жваво обговорювала. Вона витерла малюкові мокрі щоки, і з войовничим виглядом стала озиратися в пошуках мами дівчинки-нахаби. Василь завбачливо сів майже біля озера й удав, що розглядає качок, які нишпорили понад берегом в пошуках чогось їстівного, то ж коли мама малюка знов присіла до інших жінок, дід покликав онуку й вони тихенько залишили дитячий майданчик - бо не подобалося Василеві вислуховувати чужі, та ще й жіночі претензії.

Дитяча залізниця ще не працювала, то ж після прогулянки парком Василь вирішив показати дівчинці річку, а там по набережній потихеньку дійти до острова, де теж були дитячі атракціони та міні-зоопарк.

Мимо оперного театру вуличкою дійшли до Дніпра, а тут чогось небо накондубасилося і Василь вже став хвилюватися, та видивлятися, де можна буде перечекати дощ.

- Дядьку Василю, це ви?- почулося позаду.

Василь озирнувся - перед ним стояв незнайомий чоловік, який тримав на повідцю маленьку собаку невідомої породи.

- Ви до мене?

- Еге ж. Не впізнали? Лікарня Мечникова, будівництво хірургічного корпусу - ми у вас практику проходили. Я - Іван, з монтажного. Коли роботи не було, ми ще в покер грали разом, пам’ятаєте?

- Щось наче знайоме, та знаєш скільки вас, практикантів, через мене пройшло?

- А я вас добре запам’ятав. Як ви? Досі працюєте в ДСУ?

- Згадав! Його вже хтозна скільки немає. А я наче тебе пригадую - ви ще з білявим таким хлопцем на роботу разом ходили.

- Із Сашком. А ви з онучкою, бачу, прогулюєтеся?

- Є таке - вирішив їй річку показати, а тут гроза збирається. Дивлюся, куди сховатися.

- Так пішли до мене, я ось там живу, - Іван показав на будинок через дорогу. - Заодно чаєм пригощу - дружина з Індії привезла.

- Та якось незручно.

- Яке там незручно - ви хочете дитину простудити? Закінчиться дощ, то й підете. Заодно про себе розкажете.

Через дві хвилини вони вже заходили до п’ятиповерхівки, а ще через одну Іван відчиняв двері своєї квартири.

- Вибачайте, гостей не чекав. Проходьте до кімнати, я зараз чайника поставлю. Чарлі, місце!

Собака вмостилася на килимку в передпокої. Даринка, яка вдома свого пса не боялася, на Чарлі позирала з острахом, хоча розміром він був менше їхнього Жука.

- Тістечка будете? - Іван заніс до кімнати чашки.

- Для малої - можна. А мультики у тебе є?

- Звичайно - у нас кабельне з пакетом для дітей.

Невдовзі з телевізора почулося:” Нікому не дізнатися, хто фіксики такі…”

- Ікики, ікики, - заплескала в долоньки Даринка.

- Залиш - це її улюблені.

Тут в Івана задзвенів телефон.

- Хвилинку - чоловік взяв слухавку. - Так, я... Вдома… Ну, заходь, якщо не надовго… Це знайомий, ріелтором працює, - звернувся Іван вже до Василя. - Каже справа є, термінова. Зараз заскочить на хвилинку. Вибачте.

- Та нічого, все одно дощ періщить.

На вулиці дійсно почалася літня злива.

Через п’ять хвилин пролунав дзвінок у двері й на порозі, струшуючи з голови краплі води, постав чоловік з текою під пахвами.

- Іване, ще раз привіт! Тут така справа... О, так в тебе гості! - чоловік скинув капці, підбіг до Василя, простягнув руку. - Інокентій Васильович, ріелтор. Для знайомих просто - Кеша. Якщо треба щось продати з нерухомості, або купити - звертайтеся.

Чоловік дістав з кишені візитівку.

- Ось мої контакти.

Василь не встиг навіть рота роззявити, а Кеша вже продовжував.

- То ж слухай, Іване - ти у своєму будинку всіх знаєш?

- Майже.

- Мене цікавлять верхні поверхи, бажано п’ятий, і щоб з вікон було добре видно “Парус”.

- Ти не переплутав - може перший?

- Іване, я ж наче зрозуміло кажу - п’ятий!

- А з якого дідька раптом така гарячка?

- Ти що не чув?

- Що, конкретно?

- Ой, село! Де у тебе комп’ютер?

Невдовзі Кеша вже перебирав пальцями по клавіатурі. Василеві теж стало цікаво й він став поруч з Іваном.

- Ось, читай.

На моніторі висвітився міський сайт з новинами за останню добу.

- Ось тут, - Кешин палець показував на заголовок: “Легендарний довгобуд підірвуть під прицілом Discovery”.

- То й що?- перепитав Іван - Яким боком ми до цього?

- А ти ввімкни мізки - якщо відбуватиметься знімання, то для цього треба встановити камери, правильно?

- Ну?

- Підкови гну! Тобі треба дізнатися, хто проживає на верхніх поверхах та чи не бажає він продати своє помешкання. Або хоча б здати в оренду.

- Навіщо?

- Іване, що ж ти такий тугодум? Коли настане час, ми зможемо вигідно домовитися з іноземцями. А вони, між іншим, платитимуть не нашою валютою, зрозумів?

- Але ж…

- В мерії у мене є свої люди - вони допоможуть з договором, - не дав доказати Кеша.

- Марна це справа, - втрутився в розмову Василь. - Не будуть “Парус” демонтувати.

- Звідки ви знаєте? У вас теж є свої інформатори? - перепитав ріелтор.

- Нікого в мене немає - я знаю, що не підриватимуть готель, і все.

- А-а, ви знаєте! То це ж міняє справу, - іронічно зауважив ріелтор. - Гаразд, дощ закінчився, я побіг - справи. Іване, а ти все-таки розпитай. З мене відсоток - ти ж знаєш. Бувайте здоровенькі!

Кеша вискочив з квартири. Собака, яка спала на килимку, подивилася йому вслід і вляглася знову.

- Дядьку Василю, звідки у вас така впевненість, що проект не буде реалізовано?

- Бо не дадуть, - Василь пальцем показав догори.

- З Києва, чи що?

- До чого тут Київ? Думаєш “Парус” просто так тут стоїть?

- Ну, як - просто. Місце гарне, вигідне.

- Отож - вигідне, але не в плані грошей. Придивися до мапи міста - готель майже в самісінькому центрі знаходиться, ще й на березі Дніпра. Річка весь час підтримує в цьому місці потрібний рівень енергії, а “Парус” - своєрідний приймач-передавач. А ще він такий собі припон...

- Вибачте, дядьку Василю, але ви щось не те мелете - який передавач, який припон? Начиталися про інопланетян?

- Іване, заспокойся. Пам’ятаєш, в дев’яносто сьомому на Тополі будинок провалився під землю?

- Так. Там ще школу й дитсадок зачепило. А до чого тут готель?

- Не жени поперед батька в пекло! А чи чув ти, що після того робили знімання місцевості з літака і що отой пливун за формою дуже схожий на слід людини?

- Ого, це ж який зріст повинен бути у неї - метрів триста, мабуть?

- Два кілометри триста метрів.

- Скільки? Це вже занадто. І ви повірили в цю брехню?

- Не віриш? Ось зараз, - Василь набрав у Гуглі “Зсув на Тополі”, швиденько знайшов те, що хотів. - Читай.

Іван почав бурмотіти вголос, пропускаючи деякі слова:

- Сенсаційний знімок… висоти тисяча метрів… червневої катастрофи… величезний слід лівої ноги… дев’ятиповерхівка під п’ятою...приблизний зріст... пропорції до ступні сім з половиною…зріст - дві тисячі п’ятсот метрів… Ого!

- Бачиш, я помилився трохи. А триста метрів - це довжина ступні. Ти читай далі.

- ...довжина кроку… дев’ятсот метрів… стрибок… десять тисяч п’ятсот… Де могла приземлитися фантастична істота?..- Іван подивився на Василя. - Ви хочете сказати?..

- Так. В Чаплях, невдовзі після катастрофи, стався подібний випадок з приватним будинком. Відстань від нашого відбитку - десять тисяч чотириста метрів.

- А чому ж я нічого не чув про це?

- Бо там обійшлося без жертв, то ж інформацію про подію вдалося приховати.

- І ви вірите всім оцим побрехенькам жовтої преси?

- Я тоді теж так вважав, але через років п’ять зіткнувся сам з подібними слідами і знайомство з одним з них привело до трагічних наслідків.

- Що сталося?

- Ти на Мирному бував?

- Доводилося.

- А знаєш там, за селищем, ближче до Олександрівки, джерело є - туди навіть з міста приїздять воду брати?

- Ні. Але до чого тут наші сліди?

- Ми з Марією саме тоді будинок собі підшуковували. До цього жили в такій п’ятиповерхівці, як твоя, але на першому низькому поверсі. Вікна до бару виходили й щоночі під ними спорожнювалися п’янички. Сварився з ними, водою обливав - все марно. От ми й вирішили квартиру продати та переселитися у власний будинок. Шукали в різних районах - на лівому березі й на правому. Дружині тоді Мирний подобався, хоча для мене ділянки біля хаток там були замалі - я ж колупатися в землі звик, - але заради Марії погодився переглянути й цей район. Пройшли все селище, передивилися підібрані варіанти, навіть у людей питали, чи не продає хто хату. Отак дійшли аж на край села, а через долину видно було, як біля джерела люди з бутлями товчуться. Марія запропонувала піти хоч води тієї попити, якщо вже сюди занесло. Спустилися в долину, а стежка петляє нею, наче мій кум після гостини. Верболіз поміж мочарами росте, осока, очерет високий такий. Аж раптом вийшли на відкриту майже місцину, подекуди болотисту, порослу низенькою осокою та покрученими деревцями - не знаю навіть, як вони називаються. Стежка завертала праворуч, але понад тією галявинкою видно, що хтось ходив, хоч і рідко. Майже в самісінькому центрі латаття росло, жовте таке. Марія моя червоні троянди полюбляла, а це чогось закортіло їй, щоб я приніс оту жовту квітку. На мої вмовляння, що там болото, що все одно зав’яне, вперлася, як баран. А вже коли вона щось вб’є собі в голову, то дешевше буде зробити, ніж потім вислуховувати її дорікання. Я ще спробував підштовхнути дружину на нормальну стежку, але раптовий порив вітру зірвав мою панаму й покотив у напрямку отієї залисини. Марія засміялася, мовляв, бачиш, навіть природа її підтримує.

Зняв я сандалі, підкотив штани, про всяк випадок взяв палицю, що валялася біля стежки й поміж осокою поплентався за головним убором - звик я вже, щоб щось прикривало мою потилицю. А воно під травою вода чавкає, бульбашками ноги поколює і здається, що п’явки вже лізуть по литках. Брр! Там де латаття, трохи глибше було. Я палицею ледь дотягнувся до квітки, не пам’ятаю як, але зірвав, підчепив свою панаму й швиденько назад. Обтрушуюся, наче кіт після калюжі, а жабуриння до ніг прилипло й відлітати не хоче. Вже й припікати почало під ним - я ще подумав, що воно коріння отак пускає. Віддав квітку, схопив капці й стежкою побіг до Бельби, ноги обмивати. А Марія позаду йде, сміється і латаття нюхає.

Я навіть не пам’ятаю смаку тієї джерельної води, бо весь час хотілося почухати ноги - хоч і обмив їх, але свербіж не пропав. Після того ще дня три чухалося, один раз не стерпів, потер пагністями, так на тому місці потім червоні плями проступили. Якби не сеча, то ще довго б мучився.

- Яка сеча?

- Власна - мене матір навчила. Казала, що раніше в селах нею тільки й рятувалися. Хоч рана яка, хоч всередині щось болить - обмив, або випив і все проходить.

- Фе! - Іван скривився. - Дядьку Василю, ви ж у двадцять першому столітті живете!

- То й що? Оці ваші пігулки та мазі тільки для викачуваня грошей. Питимеш просту воду - й то здоровіший будеш. Отож, я попромивав сечею ноги декілька днів і воно все пройшло. А Марії через три місяці після чергового медогляду сказали, що у неї якась хвороба печінку їсть - грішили на гепатит С. Дружина плакала, мовляв, звідки воно взялося, бігала по лікарях, але все одно через чотири роки повністю згасла. А пізніше мені трапилася оця стаття, - Василь показав на монітор. - Я раптом згадав, що галявина з лататтям теж чимось була схожа на велетенську ступню - просто раніше не звертав на це уваги. Взяв мапу, лінійку, виміряв відстань до провалля на Тополі - приблизно п’ять з половиною кілометрів.

- Але ж у першому випадку більше ніж десять було?

- Не знаю, може ця істота розбігалася, щоб перестрибнути Дніпро, на Тополі вперлася й спричинила зсув, а біля Мирного тільки слід залишила. І не простий слід, а токсичний - деревця он як повертіло. І метелики там не літали, хоча поряд їх було багато.

- Може з вашою дружиною то був всього лише трагічний збіг?

- Може. Але ж до того ні про яку хворобу навіть натяків не було, а як понюхала латаття....

Василь зітхнув.

- Ну, не знаю. Я співчуваю вам, але яке відношення все це має до готелю? - перепитав Іван.

- Через два роки мені з напарником - я тоді вже сам на себе працював, - надійшла пропозиція провести опалення в ще не збудованому котеджі в “Золотих ключах”. Знаєш де це?

- А хто ж не знає! Один з найпрестижніших та найдорожчих районів міста.

- Так. Ми тоді саме дома сиділи, бо замовлень не було - зима, мертвий сезон, - то ж поїхали дивитися об’єкт. Котеджне містечко тоді ще тільки розбудовувалося, деякі ділянки пустували, але там де мав бути наш будинок, вже облаштували фундамент. Я походив, порозпитував, де що стоятиме, попросив план - мені пообіцяли дати його завтра. Вже збиралися йти назад, до авто, яке нас привезло туди й тут я помітив, що огорожа містечка - ми знаходилися майже на його краю, - робить несподіваний зигзаг, наче щось обходить. Я поцікавився, чому це так, на що охоронець, який ходив з нами, відповів, що спочатку була, як водиться, звичайна прямокутна ділянка містечка. Але коли підрядники почали в тому місці копати котлован під фундамент, у них ледь не провалився під землю бульдозер, почали хворіти робітники, навіть виконроб, що не часто бував на ділянці, став скаржитися на здоров’я. Приводили попа, він намагався обійти навколо майбутнього будинку з кадилом, але воно весь час гасло, з чого батюшка зробив висновок, що це місце прокляте. Власник домігся того, щоб йому дали іншу ділянку, а цю обгородили ось таким чином.

Наступного дня креслення котеджу мені так і не видали. Але зателефонували десь через місяць і спитали, коли ми розпочнемо прокладку каналізації. Та я для себе вже вирішив, що там не працюватиму, побоявся. Тому відмовив, посилаючись на велику зайнятість. Отаке.

- А “Парус”?

- Зараз про нього - знайди-но мапу міста.

Іван всівся за комп’ютер і невдовзі вона з’явилася на моніторі.

- Ось дивися, - Василь став показувати пальцем. - Це - зсув на Тополі, ось тут - в Чаплях, десь тут - галявина біля Мирного, а оце - ділянка на “Ключах”. Бачиш?

А тепер проведи лінії від цих цяток до готелю - відстань приблизно однакова. Це тобі нічого не нагадує?

- Наче ні. А що воно має бути?

- Подібні аномалії спостерігалися ще в районі озера Довгого - ось тут, і біля Таромського. Це те, про що я дізнався, але впевнений, якщо взятися за дослідження більш грунтовно, то таких слідів буде набагато більше. Щодо Таромського - так, це далекувато, й воно наче не вписується в коло з центром біля “Парусу”, але ж не дарма кажуть, що виняток підтверджує основну гіпотезу: хтось наче кружляє навколо міста на невидимому цепу. І припоном, який тримає цеп з гігантом, є саме готель.

- Дядьку Василю, але ж це нісенітниця! Невже такого гіганта ніхто б не помітив? Та інтернет вже давно кишів би його світлинами, якби він існував насправді.

- А знаєш, Іване, що для бджіл ми також не існуємо: вони бачать нас, як щось розмите, як таку собі хмарку. Можливо і цього велетня ми теж не помітили, бо подумали, що то хмари.

- Все одно не вірю.

- Це твоє право. Але ще в половецьких літописах говорилося про якогось шайтан-башу, що перед порогами наводив страх на їхні війська.

- Де це ви таке вичитали?

- В Інтернеті.

-О-о! Там вам понаписують: і що піраміди побудували інопланетяни, і що Чорне море викопали древні укри. Якщо всьому вірити, то треба відразу до психлікарні чимчикувати.

- Припустімо. Але ж ти не заперечуватимеш, що на Монастирському острові знаходиться одне з багатьох відомих на Землі місць сили.

- Можливо - я читав про це. Там, начебто, навіть сам Андрій Первозванний ночував.

- Ось бачиш. А раз є місце сили, то чому б не бути його охоронцю?

- Але ж де острів, а де траєкторія руху цієї “собаки”! Чому так далеко він бігає? І до чого припинали його раніше - “Парусу” від початку проектування трохи більш як сорок років усього?

- Звідки я знаю. Це лише мої припущення - я тобі їх висказав, а висновки робитимеш сам. Тим більше, при будуванні готелю всередині нього розмістили стальний стрижень сорока сантиметрів діаметром. Проектувальники кажуть, що його зламати практично неможливо, то ж чи Discovery це під силу буде?

- Ой, не знаю. Чому ж тоді нікому про цього “охоронця” не відомо?

- Ті, хто знають, мабуть, тому й мовчать, щоб не лякати інших. Я сам доколупався до таких висновків, а справжню істину навряд чи хто знає.

Тут Василя посмикала за штанину Даринка.

- Пі-пі, - кривлячись промовила вона до діда.

- Іване, ми скористаємося твоїм туалетом?

- Так, так, звичайно.

Василь притримав онуку, поки вона дзюрчала до унітаза, допоміг вдягти трусики.

- Ми, мабуть, підемо - дощ вже закінчився. Дякуємо за чай та мультики.

- Так ви ж нічого не пили?

- Все одно. Приємно було тебе побачити.

- Взаємно.

- А про “Парус” подумай - не підриватимуть його. Не дозволять, - Василь знов підняв свого вказівного пальця догори.- Щасти тобі. Пішли Даринко.

- І вам всього найкращого.

Василь спускався по сходах і відчував, що Іван ще й досі стоїть у дверях своєї квартири.

На вулиці в калюжах купалися голуби, з листя ще скапувала вода, але небо вже світлішало.

Майже біля Нового мосту Василь озирнувся - на фасаді неофіційного символу міста майорів велетенський тризуб.

- Ніхто тебе не підірве, - усміхнувся він сам собі.- Пішли Даринко, дід тобі покаже живого ведмедя та кізочок. Там ще іграшковий потяг по колу бігає - треба, щоб ти обов’язково покаталася на ньому, бо що ми вдома батькам скажемо?

***

Легенький вітерець шелестів в кронах каштанів та кленів, Дніпро поволі котив свої води до моря, а по його набережній неквапом йшли, сміючись та перегукуючись між собою незрозумілою мовою, немолодий вже чоловік в панамі й маленька дівчинка в майже святковому платтячку.



м. Дніпро 6 березня 2018 року



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Космонавт / Оповідання | Шепітко Олександр». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Мило / Оповідання | Шепітко Олександр».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Шепітко Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо