04.05.2019 05:55
для всіх
192
    
  1 | 1  
 © Шепітко Олександр

Синичка

з рубрики / циклу «Василіада»


Цьом!

Цьом, цьом!..

Це зараз я знаю, що схоже цвірінькають горобці. Оті жваві сірі розбишаки, що не дають вранці виспатися, а після дощу полюбляють талапатися в калюжах. Раніше ж мені здавалося, що саме так має співати синиця: цьом, цьом, цьом...

Дивна фантазія, еге ж?..

Кажуть, що перша думка найближча до істини, бо вона приходить з підсвідомості, і краще знає відповіді на будь-які запитання. Не впевнений, що, коли вперше побачив тебе, мені взагалі хотілося про що-небудь дізнатися. Та саме тоді порівняння з синицею чомусь відразу спало на думку. Хоча ні жовтого, ні чорного кольорів (це те, що я пам’ятав про пташку) на тобі не було, та й щічки – білі у синиці, – у тебе ледь-ледь червоніли після того, як ти кумедно нахиляла голівку й сміялася – голосно та дзвінко...

Вибач, що свої думки висловлюю трохи розхристано. Втім, чого ще очікувати від звичайного фізика-теоретика, який спромігся досягти лише рівня викладача вишу? Мені легше розповідати про подорожі електронів у вакуумі, ніж про красу навколишнього світу. Сонце, дерева, каміння та воду я бачу не так, як інші, звичайні, люди. Для мене все це – матерія, котра складається з тих же електронів, протонів і ще можливо багатьох, поки що невідомих науці, часток.

Мабуть, саме це й стало однією з причин мого такого відвертого й неочікуваного для інших вчинку. Бо, щоб отримати твою усмішку, чи зміг би я встояти в словесному двобої з ліриками, з тими неперевершеними майстрами слова, здатними впродовж багатьох годин розповідати про дивний танець космічних метеликів, яким їм здається мерехтіння зірок на нічному небі? Схожа фантазія, на жаль, недоступна моїй уяві. Для мене зорі – це насамперед згусток космічного пилу, всередині якого йде термоядерна реакція. І я не бачу серед них ніяких метеликів – ні звичайних, ні космічних.

Тому й вчинив так, як вчинив – я просто знав, що ми повинні бути разом, що можливо ми саме та електронно-позитронна пара, яка повинна була народитися на противагу анігіляції й створити спільний та єдиний гамма-квант. Не питай, звідки пройшло це знання – ніяка найсучасніша теорія не дасть на це відповіді. Бо це поза межами розуміння, і не тільки мого...

Не пам’ятаю, як вдалося відтіснити шанувальників, котрі півколом оточили тебе й, перебиваючи один одного, намагалися звернути на себе увагу. Та коли це сталося, мені залишилося тільки стати на коліно й мовчки простягнути тобі зірваний по дорозі кленовий лист, який був ідеально симетричний та розфарбований природою майже у всі кольори райдуги.

Я бачив, як ти з цікавістю нахиляєш голову, наче готуєшся до зустрічі чогось несподіваного та незвичайного. Мені на якусь мить здалося, що у твоїх очах спалахнула й швиденько згасла невеличка іскра – можливо з такої й почалося народження та смерть зірок, невпинний вир галактик та поява перших тендітних паростків органічного життя.

Я дивився на тебе й мовчав. Ти ж понюхала листок, наче це була якась троянда, а потім прикрила ним свою усмішку. Я знав, що ти усміхаєшся – такі очі, як у тебе, не вміють брехати.

Хтось із твоїх супутників спробував поглузувати з мене, та на нього відразу зашикали й тиша запанувала навкруг.

– Багатослів’я – не мій коник, – я заговорив неголосно, але чітко. – Тому відразу пропоную тобі стати моєю дружиною!

Сміх у твоїх очах змінився на подив з дещицею розчарування. Ти опустила листок і перепитала:

– Це що – такий жарт? А як же?..

– Хіба такими речами жартують? – я не дав тобі договорити. – Такі слова промовляють, коли впевнені в результаті, коли хаос в думках впорядковано й систематизовано. Я просто знаю, що ти повинна стати моєю дружиною, що ми саме ті два атоми в кубічному метрі космосу, які здатні створити зірки, планети, чи навіть жирафу.

Ти знов прикрилася листком і засміялася: цьом, цьом, цьом…

Твої залицяльники після моїх слів зареготали, наче коні.

– І нічого смішного тут немає, – я повернувся до них. – Що ви можете сказати, як заперечення? У вас є інші факти щодо середньої кількості атомів посеред космосу?.. Чи вам не сподобалася наявність жирафа в моєму переліку?..

Мабуть, я говорив доволі переконливо, а можливо оточенню нічим було відповісти на мої запитання, бо регіт поступово стих. Проте, мої слова чимось налякали й тебе – ти перестала сміятися, трохи відступила назад і тепер дивилася на мене підозріло-здивовано.

– Я ж казав, що не вмію складно говорити. Хоча у нашому випадку це й не важливо – говоритимеш, співатимеш, щебетатимеш ти, а я буду слухати та діяти.

Після цих слів, мабуть, потрібно було підхопити тебе на руки й віднести якнайдалі, туди, де нікого, окрім нас, більше не було б. Я прогнозував такий подальший хід, але бачив, що й ти його теж очікуєш (це знову підказали твої очі! ). Тому не зробив цього – я відчував, що тільки щось незвичайне, таке, що випадає із загального уявлення про залицяння, могло переконати тебе в серйозності моїх намірів. У мене було недостатньо часу, щоб проаналізувати всі доступні варіанти розвитку подій, тому вирішив просто подати свою руку й сказати:

– Ходімо!

Спочатку ти з недовірою сприйняла мій жест, потім подивилася в очі... й мовчки подала свою правицю.... Мені завжди здавалося, що літературне “іскра поміж ним і нею” – це всього лише невдала спроба описати почуття за допомогою фізичних процесів. Але в ту мить я дійсно відчув дію електричного розряду, який призвів до мимовільного скорочення м’язів. Можливо причиною того була банальна статична електрика, та все одно в результаті наші долоні зімкнулися...

Не пам’ятаю, як піднявся, як вивів тебе з кола шанувальників, як удвох ми ходили вечірнім, а потім і нічним парком. Пам’ятаю тільки те, що весь час мовчав, лише інколи вставляючи якесь невідповідне ситуації слово. Ти на мої репліки майже завжди відповідала дзвінким сміхом: нахиляла голівку, прикривала кленовим листком ротика й наче синичка – цьом, цьом, цьом, – співала!... Знаєш, ледь не щороку я розповідаю своїм студентам історію нашої зустрічі. Зазвичай це буває, коли вони не бажають слухати лекцію, шепочуться поміж собою, чи щось розглядають у смартфонах. Мені доводиться тоді робити велику паузу, і після того, як частина аудиторії переводить на мене погляд, я починаю тихенько переповідати свої відчуття в день нашого знайомства. Поступово підвищуючи голос, мені вдається досягти того, що переважна більшість присутніх залишає свої гаджети й уважно слухає мою промову.

В таку мить сам собі дивуюся – невже це розповідає той самий мовчун та зануда, який невідомо чим причарував тебе, ще й так, що ти відразу погодилася стати з ним на рушник? І якби я того вечора базікав без упину, чи дійсно б ти стала моєю дружиною, чи не вирішила б, що такого “балакучого” добра на кожному кроці сотня ще й маленька жменька – тож може слід трішки подумати?..

Мабуть, в кожному фізикові живе потенційний лірик, який лише чекає на слушну мить, щоб показати нарешті всім, на що він здатний. Свого я трішки боюся, але й радію його появі, бо лірик своєю балаканиною дає час відпочити основній особистості. І схоже, він подобається не лише мені: коли я замовкаю, то в аудиторії зависає тиша, котру невдовзі обов’язково порушує хтось зі студентів – удавано кашляне, озирнеться й, примруживши очі, перепитає:

– А хіба так буває?..

На що я зазвичай знизую плечима, розводжу руками й кажу:

– Декілька років тому наука не була впевнена в тому, що фотони можуть взаємодіяти між собою. Та на сьогодні це вже експериментально доведений факт. Тож все в цьому світі можливе – треба лише вірити... та вчити фізику, – я усміхаюся. – І тоді одного разу на моєму місці вже ви розповідатимете історію, яка виглядатиме казковою…

Скільки років пройшло з того часу, як ми познайомилися, а мені й досі подобається споглядати твій кирпатий носик, рахувати веснянки на щоках і радіти усмішці, якою ти з кимось ділишся у своєму сні. В такі хвилини, коли ніщо, окрім твого спокійного дихання, не порушує навколишньої тиші, прокидається бажання подумки поговорити з тобою, згадати минуле, порадіти сьогоденню й бути готовим спокійно зустріти майбутнє, яким би воно не було. Я розумію, що навіть Всесвіт не безкінечний і не вічний, тому хочу запам`ятати цю мить, в якій присутні лише ми: синичка, що тихенько сопить на подушці, та нікому не відомий фізик-теоретик з душею справжнього лірика…

***

– Припини! – вона прикрила голову ковдрою. – Тобі ж відомо, що я дратуюся, коли мене розглядають при світлі, ще й сонну. Вимкни світильника – я спати хочу! От чому тобі, як всім нормальним людям, вночі не спиться? Чому кортить розглядати мене – хіба за скільки років не роздивився? Що ти там ще хочеш побачити?.. – вона раптом замовкла, і з-під ковдри виглянуло одне її око. – Чи ти знову фантазував на тему нашої зустрічі?

– Так.

– І як після цього не називати тебе дивакуватим, га?..

– Сама ж говорила, що за це й покохала – пам’ятаєш? – він лежав поруч, підперши рукою голову. – А дивлюся, бо знаю, що будь-якої миті можу побачити щось нове й чарівне. До того ж після подібних споглядань у мене завжди з’являється натхнення.

– Чиїми ж очима ти дивився на мене сьогодні, – вона повністю виглянула з-під ковдри, – художника, чи слюсаря-сантехніка?

– Очима вчителя фізики.

– О-о! – вона присіла. – Цього в нашому репертуарі ще не було. І як воно – сподобалося? Ти ж наче у фізиці не дуже – звідки тобі було знати, як дивиться на світ її викладач?

– Ми живемо в цікавий час, – він поправив кучерика на її чолі. – Гуглу все відомо й, сподіваюся, він прийде мені на допомогу.

– Гм! Даси почитати, що сьогодні побачив?

– Я ще не записав – хотів спочатку обміркувати за кавою. Може й тобі теж приготувати?

– Каву? Серед ночі? Ні, твій поцілунок бадьорить краще, ніж кава, – вона знову вляглася на подушку, примружила очі й, наче запрошуючи, склала губи бантиком.

Він усміхнувся й легенько поцілував їх. Потім спробував піднятися з ліжка.

– Ма-ало! – вона притримала його. – Хочу ще!

– І куди?

– Всюди. І багато-багато! Отак: цьом, цьом, цьом, цьом, – вона швиденько завертіла головою.

– Дійсно – синичка! – він знов усміхнувся, повністю відкинув з неї ковдру й поцілував у вушко – цьом! Потім у шию – цьом, цьом. Потім у плече…

Він цілував її тіло, а вона, розкинувши руки, дивилася на зоряне небо, яке крізь стелю видно не було. Червона фарба потихеньку розливалася її щоками, а губи пошепки рахували його поцілунки:

– Цьом!.. Цьом, цьом!.. Цьом, цьом, цьом!.. Цьо-о-ом!..



м. Дніпро, 01 лютого 2019 року

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!