Десята весна
з рубрики / циклу «Сімейні оповіденьки»
(цей твір є своєрідним додатком до оповідання "Ніч")
***
- Параско, чула? Роман помер, - біля двору, спершись ліктями на ворота, стояла Ликера, сусідка через хату. - Який день лежав, думали, що оклигає, а він он як, - вже відмучився.
- Роман? Який це Роман? З Гуківки, чи що?
- Та з якої там Гуківки - оно, навпроти Дигала, в вуличці, чоловік Марфин.
- Ой, божечки! Бідна Марфа, що ж вона тепер сама робити буде? Недавно лиш дитину поховала і ось на тобі - знов до цвинтара йти треба, - підтягнувши верхню спідницю, Параска підняла відра з водою, які, поки балакала з Ликерою, поставила долі.- Треба буде провідати бідолашну.
- Мамцю, а можна я з тобою? - мала Юхтимка, що також несла невелике, але майже повне відерце із самої долини, смикала матір за лікоть.
- Куди? А з Аксентієм хто сидітиме?
- Мамо, а хто зараз з ним бавиться? Соломія. Отож нехай ще трохи побуде, а потім я підміню її.
- Гаразд, побачимо. Занось воду до хати.
Юхтимка відчинила вільною рукою вхідні двері, притримала їх, поки заходила матір з відрами, потім занесла своє відерце, поставила біля печі.
- Мамо, а Сєнька хникав, хліба просив, - підбігла до Параски маленька Соломійка. - Я знайшла облущеного кукурудзяного качана, сказала йому, що це смачно, - він гриз, гриз його, та й заснув. А у нас поїсти нічого нема?- Вона держала за руку маму, дивилась на неї знизу і в дитячих очах її читалося те ж саме питання.
- Щось придумаємо, випий поки що води, вона з криниці, солодка. А з Аксентієм ти вірно зметикувала. Нехай спить.- Жінка пригорнула молодшу дочку до себе. - Ми з Юхтимкою сходимо на той бік села, до однієї тітки - ти її не знаєш, - провідаємо. Може щось їсти принесемо. Посидиш ще трохи з братом, поки нас не буде, добре? Якщо він знову плакатиме, дай йому ось це, - жінка набрала в кухлика води, взяла з полиці майже пусту торбинку, з якої дістала півжменні кукурудзяної муки, всипала до кухлика й розколотила добре ложкою. - Можеш надпити, але й малому остав.
Потім поцілувала Соломійку в лоба, витерла їй носа:
- Ми швиденько. Пішли, Юхтимко, - взявши старшу дочку за руку, жінка вийшла з нею надвір.
***
- Мамо, а куди той дядько мертв`яків везе? - дівчинка показувала на підводу, на якій поверх сіна лежало чотири, схожих на мумії, тіла. Немолодий вже дядько, смикаючи віжками, підганяв вайлуватих волів, що майже не звертали уваги на свого погонича.
- На кладовище, куди ж іще.
- А чому без домовин? Хіба так можна?
- Ох, Юхтимко, Юхтимко! Тепер все можна. Для того щоб труну зробити, дерево потрібно. Та й хто її майструватиме, домовину ту. Он бачиш, півсела вимерло. Добре, якщо є кому - то може й в могилу поховають. А тих, хто вже без рідні зостався, в загальну яму скидають, як худобу, - Параска витерла очі кінчиком хустини.
Тим часом підвода, за якою вони потихеньку йшли, порівнялася із старенькою бабусею, що сиділа на узбіччі під похиленим тином. Хтось зжалився, дав їй яєчко варене, от вона потроху його розколупувала та й смакувала майже беззубим ротом.
Погонич зупинив волів, кашлянувши двічі, звернувся до старої грубим, наче застудженим, голосом:
- Так, бабо, підіймаємось!
- Синку, то дай-но хоч крашанку доїм! - мовила та слабим голосом.
- Ще чого, буду я по два рази за вами їздити. По дорозі доїсте. Залазьте до підводи, хутчіш.
Параска з дочкою обійшли сумну процесію. Жінка намагалася не дивитися в бік підводи, а мала Юхтимка все озиралася то на бабку, що перелазила через канаву до дороги, то на чоловіка, який щось бурмочучи, терпляче чекав стару. Далі вони з матір`ю завернули на стежину, що вела до долини й чим все закінчилося, дівчинка вже не бачила.
***
В дворі нікого не було видно, в той час як з хати доносилося жіноче завивання.
Параска зайшла до напівтемних сіней, намацала руками клямку дверей, що вели до світлиці, та надавила на неї. Зі скрипом двері відчинилися, плач відразу став голоснішим:
- Ой, Романе, Романе! Ти лежиш на лавці, а яйці твої на полиці! - причитала, схлипуючи дружина померлого.
- Марфо, ти здуріла, чи що - таке верзеш? - промовила Параска.- А якби люди в хаті?
В кімнаті, окрім хазяйки, її мертвого чоловіка, та Юхтимки з матір`ю, що тільки-но зайшли, нікого більше не було.
- А що мені люди, - відповіла Марфа. - Ось, сусідка дала два яєчка- дай боже їй здоров`я, - щоб я відварила їх Романкові. Та поки вони остигали на полиці, він і помер.
Жінка знов голосно заплакала.
- Все одно, хоч трохи думай, що кажеш. Чоловіка твого вже не вернеш, а люди хто-зна що подумають. Та й діти в хаті, - Параска пригорнула дочку до себе. Юхтимка з-під лоба дивилася то на мертвого дядька, який лежав на лавці, то на його заплакану жінку, що стояла на колінах перед ним.
- Добре вам - у тебе Петро здоровий, горнята робить, продає. Хоч як там, але підтримка все ж таки тобі та дітям. А я, - Марфа заголосила ще гучніше, - я зовсім одна зоста-а-алася.
- Бач, Марфо, часи зараз такі. Хто знає, як воно далі буде. А чоловікові твоєму зараз краще, ніж нам.
До хати зайшли ще дві жінки в літах. Перехрестившись до образів, підняли хазяйку з долівки, одна пригорнула її до себе, інша змоченою рядниною почала протирати мерця. Параска випровадила дочку надвір, сама ж долучилася до жінок.
Юхтимка сіла на колоду під хатою, слухала приглушений плач тітки Марфи та дивилася на небо, де, широким клином, гелгочучи, з вирію поверталися дикі гуси. Значить весна вже на підході, з`явиться хоч якась зелень, й голод вже буде не такий страшний...
На той час це йшла десята її весна й попереду ще багато їх буде щоразу давати надію на відродження, на краще життя...
м. Дніпро, 1 квітня 2017 року