17.05.2019 20:18
Без обмежень
15 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

ПЕТЛЯ МАНУРІ

Леонід ГЛОТОВ 09.09.1941 18:47

 

Україна як Предмет Торгу


Читаючи оті всі вісти, в яких говориться так багато про Україну, болить нас, що в них нема ні слова про український нарід. Виглядає, що світ таки задурманений диктаторами і цікавиться головно тим, що скажуть Гітлер, Сталін чи Мусоліні, а не тим, що думають ті народи, яких судьбою ось ті диктатори торгують. Особливо дивно нам читати про те все тут в Америці. Бо виходить, що ось таких речей не добачують навіть і американські журналісти, що перебувають в Європі й звідтам доносять про всі ті справи. І тому весь час доносять тільки про те, що плянують зробити з Україною диктатори, а нічого про те, що думає український нарід. З цього боку українська справа є в поганому положенню. Так є, що український нарід не має змоги нігде обізватись, сказати за себе слово чи себе оборонити. Україну представляє Москва, а та веде таку політику, щоб взагалі відзвичаїти світ від того, що є якась Україна, що існує якесь українське питання. Тому навіть не висилає нігде в світ українців, щоб вони десь в політичному чи іншому світі не визначились і тим не звернули увагу на Україну й українців.

Та якраз у тому видно не тільки нікчемність політики Москви, але й її велику глупоту. Замісць дати Україні в свому Союзі належне місце, а українському народови відповідне заступництво, Москва постійно спихає Україну на задній плян. А в світі так складаються обставини, що Україна раз-у-раз виходить наверх як важна міжнародня проблєма, як країна, що своїм положенням, як і своїми природніми багатствами заважує навіть на дальшому ході воєнних подій і на дальшій розвязці питання «нової Європи». Не входимо в те, хто це хвилево спричиняє, що Україна стає важною проблемою. Не важні тут наразі особи, ні держави. Тому і не важне те, що це питання так дуже «цікавить» тепер націстівську Німеччину, бо воно впродовж довгої історії цікавило теж і многі інші держави: Туреччину, Швецію, Францію і т. п., бо про Московщину і Польщу вже й не говорити. Здавити це питання завжди намагались тільки дві держави: Росія і Польща. І цього «історичного» становища вони і досі в основі не змінили. Та не зважаючи на те, як бачимо, українська справа таки стає з кожним роком актуальнішою. Кожний складніший європейський конфлікт, зараз видвигає справу України. Кожний плян зреформовання Європи стрічається зараз теж і з тим, як розвязати одну з найбільших сучасних європейських проблем: справу України. Кожне сильніше залякування одної потуги другою, якщо між тими потугами є Росія, висуває зараз проблему визволення чи поневолення України. І воно так буде далі. Так довго, поки Україна не стане вже раз самостійною, а не обєктом торгу. А це знову наступить, коли по царських деспотах прийде кінець теж і червоним деспотам.


«СВОБОДА», Український щоденник, ч.142,

Джерзі Ситі, Ню Джерзі (США),

понеділок, 23 червня, 1941

 

 

 


Леонід ГЛОТОВ

09.09.1941

18:47


…Звідкись потягнуло їдким димом. Я озирнувся, помітивши тонку білу цівку, яка здіймалася з подвір’я ліворуч. Над кривеньким парканом тут же «злетіла» голова старої бабки. Мабуть, вона прибирала опале листя та зачищала город від трави та будяків, згрібаючи все до купи та потім палячи.

Жіночка помітила мене з Максимом й тут же нирнула у кущі бузку від гріха подалі. Воно і зрозуміло, бо незнайомці, які вештаються у такий пізній час вулицями міста, а тим паче – по Забалці, цьому неабиякому кримінальному району Херсона, явно викликали у громадян відчуття небезпеки. Обійди всі вулиці та провулки Сухарки, Воєнки чи Млинів, заглянь у всі закутки єврейських двориків Грецького передмістя або припортових нетрів, але все одно такої кількості хоча б тих же хуліганів ніж тут, на Забалці, не знайдеш і вдень зі свічкою. Якщо люди не брешуть, то тут ще років сто тому... Ні, навіть більше… десь за сто п’ятдесят… з гаком… почали оселятися дрібні злодюжки, п’яниці, нероби та дармоїди – тобто увесь людський непотріб.

Хоча, поклавши руку на серце, треба зізнатися, що в цьому районі оселялися й інші мешканці. І ті ж селяни-втікачі, які не хотіли бути закріпаченими. І відставні солдати, і майстри та інші робітники, яким заборонялося селитися поблизу центральної частини міста. Тому всім їм прийшлось вибирати собі, можна сказати – особливу місцевість для проживання: з одного боку не таку далеку від Херсона, а з іншого – важкодоступну для усіляких органів нагляду – в степу за глибокою балкою… Інакше кажучи – Забалку. Людина при здоровому глузді чорта лисого сюди полізе. А усіляким відчайдухам тут саме те – як рибам у Дніпрі.

З роками Забалка стала невід’ємною частиною Херсону, з’єднавшись з ним пішохідними мостиками, які дозволили більш зручніше переміщатися між районами. Але усіх проблем це не вирішувало. Не дивлячись на те, що тут деякі вулиці встигли заасфальтувати, у дощову погоду по Забалці можна було переміщуватися тільки на літай-килимі. Восени чи навесні, коли небо затягувало сірими хмарами, котрі постійно сипали то дрібною мрякою, то рясним дощем, або взимку, коли все навкруги завалювало швидкотанучим снігом, немощені криві провулки Забалки перетворювалися на суцільну слизьку гірку, де людині приходилось прикладати чималого хисту, щоб не звалитися чи то у калюжу, чи то у якусь вибоїну або яму.

Слава Богу, що зараз стояла більш-менш суха погода, інакше прийшлось би мені вчитися на лоцмана, аби дістатися місця призначення. Я ледь встигав йти за Максимом. Той прямував крізь багнюку, калюжі, зарості пожовклих будяків, наче по рівному шосе. Кульгаючи на ліву ногу, спираючись при тому на палицю, я стрибав слідом, та через те, мабуть, виглядав доволі кумедно. То ж прийшлось трохи осадити товариша.

–Та стій ти! – роздратовано кинув йому. – Мчиш, наче на бенкет.

Максим зупинився, озирнувся навсібіч, а потім різко розвернувся та підійшов до мене.

–Ми спізнюємось, – прошепотів він. – Якщо не встигнемо, дядько буде сердитися…

–Та дай-но передихнути! – промовив я, опираючись обома руками на палицю. – Загнав, наче коняку!

З Максимом Твердохлібом я познайомились десь рік тому… Хоча ні, трохи більше. Ще наприкінці минулої весни. Я тоді вже три тижні, як мешкав у Херсоні, влаштувавшись на «Петровський» – місцевий завод по виготовленню сільгосптехніки. По вихідним зазвичай гуляв вуличками та площами, бо зізнаюсь – не дуже люблю просто сидіти та нічого не робити. Як тільки з’являлася вільна хвилина (коли не зайнятий якимись побутовими справами), обов’язково прогулююсь туди-сюди. Люблю іноді потеревенити з незнайомцями, дізнатися щось нове… цікаве…

Між іншим, ті, хто живе, наче той печерний відлюдник, який виходить назовні лише по нужді, подібний стан існування означає закликати на свою голову усілякі підозри та чутки. Потім буває через те приїжджають до тебе «добрі люди» і везуть до себе у контору. І хочеш ти, чи ні, в результаті пишеш про себе таку поему, що сам Котляревський позаздрить.

Ну а по-друге, корисно знати, що коїться навколо тебе… Іноді трапляються такі ситуації, коли подібна інформація конче потрібна.

Отже, моє знайомство з Максимом Твердохлібом сталося у неділю. Того вечора я повертався додому з прогулянки біля Дніпра. Вже добряче стемніло. То ж йду собі й бачу, як двоє лобуряків приходують якесь тіло… При чому, явно п’яне тіло. І начебто можна було пройти повз, роблячи вигляд, буцімто нічого і не помітив, але того дня я вирішив перетворитися на такого собі «доброго самаритянина». То ж рішуче підійшов й без усякого попередження, як то кажуть – з усієї дурі огрів одного з нападників палицею по горбу, а другому заїхав з розмаху в щелепу. Його зуби клацнули так дзвінко, наче у голодного собаки, коли той ловить бліх… Здається, я трохи перестарався та вибив йому пару зубів.

Крім стусанів ще насипав добрячого перцю з відбірної лайки. А я те вмію! То ж ці двоє пройдисвітів схопилися на ноги та дременули світ за очі.

Схилившись над незнайомцем, який лежав в багнюці п’яний, наче чорт, я спробував його розтормошити.

–Гей, приятелю! – кажу. – Як ти там?

–Овву-у… ю-а-а…

–Що? Питаю, ти там живий?

–У-у-гу-у-у-у…

–Тебе як звати-то?

–Мау-у-угі… ка-а… О! – пролунала відповідь.

Кілька хвилин і я нарешті розібрав. Хлопець назвав себе Максимом. Він ледь ворочав язиком, то ж вияснити на якій вулиці той мешкає було ще важчим. Слово за слово і мій новий знайомець пробубонів про Насипну. Вона була на квартал нижче… в Кузнях… в самій сраці цього райончику.

Ну що ж, як що я вже вирішив бути добрим самаритянином, то слід було допомогти цьому Максиму повернутися додому. Ото мені прийшлось попотіти, скажу вам. Хлопчина важив, як добро відгодований кабан.

Вже добряче стемніло, коли ми з ним удвох нарешті допхалися до старенької калитки більш-менш причепуреного дворику. Стара вишня, виноградна лоза, яка заплела одну із стін низенької хатинки… Біля паркану невеличка лавка…

–Гей, господарю! – гаркнув я у сіру темінь. – Виходь!

Звідкись вискочив маленький гавкучий собака, а за кілька секунд з хатинки вибрався старий сутулуватий чолов’яга з довгими сивими вусами. Він прикрикнув на пса та приклав руку до очей, дивлячись за паркан. За секунду старий неквапливо рушив до калитки.

–Хто такі? Чого треба? – роздратовано питав він, по-старечі щулячи очі.

Помітивши, що я тримаю Максима, чолов’яга кинувся відчиняти засув. Підхопивши хлопця під праву руку, старий принюхався та роздратовано пробубонів якусь лайку.

Згодом вияснилось, що мій новий знайомець – Максим – мешкав у родині свого дядька Степана, оцього сідуватого чолов’яги, зовні схожого на запорізького козака зі старих малюнків. Він зустрів нас, м’яко кажучи, дуже непривітно. Ледь ми увійшли до двору та всадили Максима на лаву, як дядька відсипав небожу добрих стусанів, а потім теж саме зібрався зробити й зі мною. Ледь вдалось його переконати, що я простий перехожий, який вирішився допомогти.

–Як звати? – безапеляційно та доволі нахабно запитав старий.

–Льоня… Леонід…

–Леонід? А прізвище яке? Ти ні Ломаки старого син?

–Та що ви! Я – Глотов… Та і взагалі, не тутешній. Не з Херсону.

Слово за слово і дядько Степан заспокоївся, зрозумівши, що я дійсно ніякий не товариш Максима по чарці. Він знову тріснув небожу по макітрі та наказав мені допомогти затягти того у хату.

Всередині нас чекала дружина дядька Степана – тітка Ганна. Побачивши Максима, вона схопилася за голову та голосно запричитала. Старий сердито на неї цикнув, мовляв, не кудахкай, як та куриця. А потім звернувся до мене:

–А де ти мешкаєш? Далеко?

–На Воєнці… знімаю куточок у однієї старої… А що?

–Далеченько… Ти той… не поспішай… Залишайся у нас. Переночуєш, а завтра вже і підеш. Вночі, сам бачиш, у місті неспокійно.

Треба було б відмовитися. Так вимагали правила пристойності. Але де там: ледь я почав говорити, що не боюся нічних вулиць, що піду до себе, як дядько Степан ледь не силою став змушувати мене залишитися. Повернувшись до тітки, яка намагалася стягнути з ніг Максима брудні чоботи, він сердитим тоном заявив, щоб вона зібрала на стіл.

–Кинь цього бовдура! – буркотів старий. – Бачиш, у нас гість… голодний… Повечеряєш! – це він вже сказав мені. Навіть не сказав, а скоріш наказав. Окинувши мене своїм оком, дядько посміхнувся, чи вірніше – ощирився, та додав: – Худий який, наче з тюрми збіг… Слухай, а чого це ти з паличкою ходиш, буцімто старий дід? Скільки-но тобі?

–Е-е-е… двадцять сім.., – питання збило з пантелику. І саме своєю прямотою. До речі, як потім вже вияснилося, дядько Степан не славився тактом. Казав, що думав. Я ледь до того звик.

Між іншим, не за ради гарного слівця, відмічу, що зазвичай я у всіх оточуючих викликаю почуття довіри. Це, мабуть, такий собі дар, яким мене нагородив Господь. А що? Відкрите щире обличчя, впевнена хода, неквапливість у розмові та справах… зосередженість у погляді… чітка мова… Скільки пам’ятаю, всі навкруги вважали мене серйозною людиною. Навіть дядько Степан (правда вже згодом, як я вже потоваришував з його родиною), казав про те так:

–Ти, Леоніду (саме Леоніду, а не Льоню, тобто з повагою), бачу, на відміну від мого бовдура, хлопчина розумний… То ж прошу: приглянь за ним, щоб не вліз в якусь халепу. Добре?

І приходилось приглядати. Але то вже було потім…

А того вечора нашого знайомства, дядько Степан віднісся до мене з певною часткою недовіри.

–Двадцять сім, кажеш! – відкашлявся він, при тому вказуючи мені пальцем на лаву біля маленького віконця. – Сідай-но там… Так що з ногою?

–Не гнеться… приходиться на паличку спиратися, – спокійним тоном пояснив я.

–Як так? Народився таким? Чи як?

Бачу, старий зібрався учинити мені справжній допит. Я не втримався та єхидно спитав:

–А ви де так працюєте, що про все цікавитесь?

–Де? Не там, де ти подумав, – тон в тон відповів старий дядько.

–Так а де саме?

–Та ніде! – підморгнув чолов’яга.

Це його «ніде» визначилось згодом. Зараз дядько Степан здебільшого рибалив, а раніше – з його слів – він займався перевозом усіляких вантажів, а то, бувало, і пасажирів.

–На Гопру! – якось показував мені старий, як він закликав бажаючих плисти. – Кому на Гопру!

«Гопрою» дядька прозивав Голу Пристань – давне поселення, що розташовувалось на лівому березі Дніпра та його притоці за назвою Конка. До речі, у нього у Гопрах проживали дві молодші сестри. Та і сам він колись там народився, а переїхав до Херсону вже десь у двадцятих.

–На Гопру! На Олешки! Кому на Олешки! – весело вигукував старий. – Тьху ти! Все ніяк не звикну, що Олешки тепер Цюрупинськ. Язика можна зламати! Міняють ті назви, як заманеться… Між іншим, Леоніду, а ти знаєш чому Гопри так прозвали?

Я знизував плечима, готуючись вже вчетверте чи вп’яте слухати побрехеньки дядька Степана. І він поважно надував щоки й казав, що за часів козацтва там вже існував перевіз.

–А вже згодом, кажуть, пливала цариця – Катька Друга – на своєму судні. І проходило воно повз той перевіз. А там голі козаки купалися… Ось з тих пір і кличуть це місце Голою пристанню.

–Що, правда? – «наївно» питав я, вже знаючи відповідь.

–Та де! – плескав себе по пузу старий чолов’яга. – Жартую… Ясна річ, жартую... Гола та пристань, бо там з давніх-давен були лише пісок та дніпрова вода. Ясно?

Я хитав головою, роблячи вигляд що чую цю історію вперше.

–Отже, а ти сам де працюєш? – питав мене того вечора дядько Степан.

Дійсно, – думаю я, – цей старий збирається учинити мені допит. Ну що ж? Розповім… чого приховувати…

–На Петровському, – кажу, – влаштувався.

–Угу… Так а що ж з ногою-то?

Прийшлось вкотре розповідати одну й ту ж саму історію, яку я вже завчив назубок. Про те, як ще хлопцем почав було працювати на вагоноремонтному заводі, та там же випадково потрапив під колеса вантажівки.

–Зламали мені коліно… З нього, кажуть лікарі, витекла якась рідина, – пояснював я, – і тепер ногу ані зігнути, ані розігнути. Болить страшенно… Тому стрибаю з паличкою, наче коник.

–Слухай, а ти казав, що не тутешній, так? – раптом спитав чолов’яга.

–Так не тутешній, – знизав я плечима. – З-під Харкова… з Безлюдівки…

–Овва! А як тут опинився? – дядько Степан поглянув на мою палицю та зіщулився.

–Захворів якось… і лікарі порадили змінити клімат. Щось у мене з легенями…

–Що порадили змінити? – дядько Степан закліпав очима.

–На південь, кажуть, мені треба. Тут повітря особливе… лікувальне…

–Он воно як! – захитав головою старий. – Вірно ті лікарі кажуть… Тут повітря і дійсно цілюще!

Нарешті тітка принесла нам поїсти. Це хоч ненадовго вгамувало цікавість дядьки Степана. Я вже подумав, що настав кінець неприємним безтактовним питанням, але ледь ми трохи повечеряли, як він знову насів на моє минуле. Прийшлось зібратися, та більш-менш кратко розповісти.

Народився, кажу йому, взимку тринадцятого року в Харківській губернії в селі Безлюдівка. Ріс з мамкою, а свого батька – Григорія Глотова – не пам’ятаю.

–Малий був, як він загинув! – пояснив я, опершись спиною о стіну. Ми залишилися сам на сам. Тітка пішла спати у сусідню кімнату, а Максим розтягнувся на ліжку та хропів так, аж-но зі стелі побілка сипалася.

–Зовсім малим? – спитав старий.

–Зовсім.

–Ти прямо, як Максимка… Його батько, мій брат, загинув у двадцятому… під Мелітополем…

–Овва! І мій загинув у двадцятому… начебто… е-е-е… під Каховкою… Так мати казала.

Дядько Степан випростався та зацікавлено втупився на мене.

–А як загинув? – спитав він.

–Та ну… про таке ліпше не розповідати…

–Чому? Бо махновець? Я про твого батька.

–Ні… напроти…

–Тобто? Більшовик? – мені здалось, що дядько Степан навіть нахмурився.

–Хм… не зовсім…

Треба було показати, що подальший хід розмови мені не дуже подобався. По-перше, і це цілком логічно – ми із старим не були друзяками, щоб ділитися сокровенним. А по-друге, Бог його знає, чи можна взагалі довіряти дядьку Степану. Час зараз тривожний, люди злі, недобрі… Можуть і поскаржитися до відповідних органів.

–Не сси! – кинув старий, зрозумівши мої натяки. – Бачу, хлопчина ти не боязкий… то ж, якщо вже почав, то кажи як є.

Ми зустрілися поглядами.

Я завжди знав, що вмію непогано навчився орієнтуватися у чужих настроях та думках. Вони добре викарбовуються і на обличчях, і на поведінці, і у словах, які часом вилітають з рота, наче ті невгамовні горобці. Треба бути неабияким актором, щоб вміти приховувати власні емоції. Що до себе – то я більш-менш цьому навчився. Мабуть, це ще один дар, яким мене нагородив Господь.

Отже, ми з дядьком десь хвилину перезиркувались один з одним.

Я прислухався до голосу розуму, який вперто штовхав Глотова піти на відверту розмову із старим Твердохлібом. По-перше, Леоніду б варто було обзавестися, якщо не друзями, то хоча б добрими знайомцями в цьому новому для себе місті. І дядько Степан не міг цього не розуміти… А по-друге, цей чолов’яга явно намагається визначити сутність Леоніда, його природу. І якщо Глотов виявить себе боягузом, то Твердохліб теж не розкриється. Він не стане йти на відвертість. Навіть не дивлячись на ситуацію з «добрим самаритянином». Це проста людська психологія: бич на бич і вийде могорич. Я кажу правду і мій опонент розслаблюється та дозволяє і собі деяку відвертість. І так крок за кроком можна наладити більш-менш тісні стосунки.

Це спрацьовувало не раз. І навіть не два. Отже…

–Мій батько, як зараз кажуть – учасник Білого руху, – спокійно заявив я. І зізнаюсь, що зробив те не без гордості в голосі. Хай знає, що Леонід не осуджую вибір свого батька.

Тепер слід було очікувати на крок у відповідь з боку старого Твердохліба. Подивимось, як він себе поведе.

До речі, якщо я не помиляюсь… якщо мої чуття не підводять, то коли старий сказав «більшовик»… в його голосі пролунали недобрі нотки.

–Ясно, – промовив дядько Степан, але якось беземоційно. – Що ж… кожний вибирає свій шлях… У кожного своя голова.

–Так, – хитнув я головою.

–А ти як? Розділяєш переконання свого батька?

–Я вірю в те, що він був щирим у своїх переконаннях. А ось помилявся чи ні – це не нам судити. І взагалі, оскільки ми зараз живемо серед переможців… більшовиків, – після невеличкої паузи уточнив я, – то волею-неволею нам приходиться приймати їхню точку зору.

–А ти з нею незгодний?

–Ви, вибачаюсь, занадто глибоко копаєте. Є такі речі, куди не варто залазити, – а ось це я заявив навмисно і при тому твердим незаперечним тоном. І тут же підвівся, збираючись уходити.

–Сідай! – наказав дядько Степан. – Не треба комизитися… не треба ображатися… Сідай.

Я знову опустився на лаву.

–Скажіть, а ваш брат… батько Максима… Ким він був? – перейшов я у контратаку.

–Ну… е-е-е… не комун якою, – зіщулився Твердохліб.

Отже, я не помилився, коли відчув негатив у слові «більшовик». Гаразд, подивимось далі.

–Добре, якщо так, – зіщулившись, промовив я.

–Напевно… Слухай, а яке у твого батька було звання?

–Поручик.

–Непогано… А що мати?

–Померла у двадцять дев’ятому… від тифу… Мені тоді тільки-но шістнадцятий минув.

–Від тифу? Слухай-но… як в житті буває! Мати Максима теж померла… і теж від тифу… Йому тоді ледь минуло десять… Тепер ось я дивлюсь за ним, – махнув рукою дядько Степан. – Отакі у Господа забаганки, як бачиш… Гаразд, і що ж ти робив потім?

–Микався туди… сюди… За рік вдалось влаштуватися на завод у Харкові… вагоноремонтний… А буквально за пів року – отой нещасний випадок, – я шльопнув долонею по коліну. – Відтепер – визнаний непридатним до військової служби.

Дядько Степан мотнув головою та знову хмикнув.

–А брати-сестри в тебе є?

–На жаль, ні. Один, як перст.

–Ясно…

Старий Твердохліб нервово потер долоні, а трохи згодом заявив, що батько Максима служив у Махно.

–Гаряча голова, – додав чолов’яга.

Я відчув в його голосі знайомі нотки. Вочевидь, він і про Махно був недоброї думки.

–А ви? Десь служили? – прямо запитав я.

Відповідь вже була зрозумілою. Старий Твердохліб був битий жак, і скоріш за все зараз буде ухилятися від прямої відповіді.

–Я? – дядько Степан якось дивно посміхнувся та як і очікувалось невизначено додав, що не був ні в Білому русі, ні у Махно. – І, навіть, не у комуняк…

–А де?

–А тепер, юначе, ти почав глибоко закопуватися.

–Вибачте…

Дядько Степна дивно посміхнувся. Якийсь час ми з ним мовчали. Нарешті я вибрав момент та спитав, чи є у нього власні діти.

–Немає, – доволі різко промовив дядько Степан. Після цього чолов’яга відвернувся до темного віконця. – Не-ма-є, – майже по складах повторив він. – Ну, гаразд, юначе. Пішли-но спати.

На цьому наша бесіда і скінчилася. Не скажу, що після цього ми відразу потоваришували… Минуло ще тижня три, перш ніж це сталося. В результаті дядько почав вважати мене ледь не своїм другим племінником. Вочевидь, на те вплинула схожість долі Леоніда Глотова та Максима… і знову з однією ж відмінністю:

–Ти, Леоніду, – вкотре заявляв мені старий Твердохліб, – хлопчина розумний… Не то що мій бовдур. То ж приглянь за ним, щоб той знову не вліз в якусь халепу. Добре?

–Добре, – запевняв я, сидячи на старій лаві під виноградом у тінистому затишному дворику дядька Степана.

–Що, «добре»? – почувся голос Максима.

Я зупинився, тут же розуміючи, що навколо немає аніякого дворику. Що ми з Максимом обережно бредемо по вузенькій вуличці, щільно порослою здичавілими заростями вишні.

До речі, мій товариш так і не пояснив мети цього походу. Заявив лише, що йому треба сходити та з кимось зустрітися.

–Ти дурний, чи що? – здивувався я. – Схопить патруль і тоді…

–Сам ти дурний! Мені дядько наказав.

–Що? Навіщо?

Максим озирнувся, чи немає нікого поряд, але потім лише додав, що так треба.

–Дядько просить, щоб ти зі мною сходив, - додав хлопець. – Про всяк випадок.

–Ну гаразд, – зіщулився я. – Тільки через повагу до твого дядька і погоджуюсь.

І ми обережно покрокували по напівпустому місту. Всю дорогу нам щастило – жодного патруля. Сподіваюсь, що вони й далі будуть нас оминати.

За черговим поворотом Максим раптом подав знак зупинитися. Він шепнув мені, щоб я залишився біля ліхтарного стовпа, а сам рушив до низенького темного паркану, біля якого я помітив невиразний силует незнайомця. Десь хвилину Максим з ним про щось тихо перемовлявся, а потім замахав рукою, запрошуючи наблизитися. Я озирнувся та хутко покульгав вперед.

Обличчя незнайомця було важко розгледіти. Здається мені, він навмисно його приховував.

–Як тебе звуть? – без усілякого вітання, спитав він.

Не треба було мати музичного слуху, щоб розчути дивний говір незнайомця.

–Леонід, а що? – з нахабством спитав я.

–Гарне ім’я… Навіть, сказав би, героїчне, – якось весело промовив чоловік.

Максим посміхнувся та по-дружньому поплескав мене по плечу:

–Все нормально, Льоню, – промовив він. – Тут немає ворогів... Ну, гаразд, нічого тут стирчати. Пішли пошепочемося, – це вже було сказано незнайомцю.

І ми утрьох зайшли у двір…

 2019 р



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Петля манурі (Берндт ланге 30.09.1941 15:36) / Повість | Меньшов Олександр». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Про менталітет / Історія | Меньшов Олександр».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 3
Автор: Меньшов Олександр
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Петля Манурі;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;