17.05.2019 20:21
Без обмежень
11 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

ПЕТЛЯ МАНУРІ

Берндт ЛАНГЕ 30.09.1941 15:36

НІМЦІ РОБЛЯТЬ ВЕЛИКІ МІЛІТАРНІ УСПІХИ В УКРАЇНІ


Німецькі воєнні звідомлення подають про великі успіхи німецьких військ в полудневій Україні. Оборона правобережної України, говорять німецькі кола, для Совєтів закінчується цілковитою невдачею. Німецькі війська, разом з румунськими, натискають на совєтські війська і женуть їх у полудневім напрямку між ріками Дніпро і Дністер. Німці вже захопили багатий залізнорудний центр, з Кривим Рогом. Ці німецькі успіхи, кажуть німецькі кола, треба приписати безпосередньо німецькому проривови біля Житомира. На північним відтінку німецькі звідомлення не говорять пор якісні зміни. Бомбардовано місто Гомель, з чого виходило б, що те місто ще є далі в совєтських руїнах.


ДНІПРО ТА ЙОГО КІТЛОВИНА:

багацтва України там, де шаліють кроваві бої


Дніпро, найбільше українська ріка й по величині третя в Європі, нині знову багрянить свої хвилі свіжою кров’ю, що пливе цілими ріками на правому його березі… Майже всі великі бої між німцями й большевиками… це бої за опанування Дніпра… До найважливіших Дніпрових пристаней України належать: Київ, Кременчуг, Дніпропетровськ і Херсон. В Києві є корабельні ярди, цебто заводи, де будуються кораблі. В Дніпропетровську є велика фабрика паровозів. Близько Запоріжжа (Олександрівськ) в селі Кічкас (недалеко славної колись запорожської станиці на Хортиці) є славна й насильніша на цілу Європу гідро-елєктрична станція Дніпрельстан… У Дніпродзержинську (вище Дніпропетровська) є машинобудівельні металюргічний, хемічний і елєктричні заводи. Кривий Ріг, положений над рікою Інгулець, допливом Дніпра, є центром залізної руди та машинобудівництва і Миколаїв, що лежить при гирлі ріки Бог, є не тільки великим збіжевим портом, але також центром будови кораблів.

Вкінці Одеса, найбільший чорноморський порт України, є найбільшим збіжевим портом в цілій східній Європі. Крім того Одеса має високо розвинені такі галузі промислу: машино-будівельну, галянтерійну, шкірно-обувну, сільсько-господарську, тартакову й тютюнову... Правобережна Україна славиться високою якости пшеницею, вівсом, житом і пр. Управляється там у великій кількості бараболю, цукрові буряки та ріжні трави (конюшина), як рівно ж ріжного рода овочі, включаючи навіть виноград…

3 того видно, що недаром чужинці прозвали Україну «країною медом і молоком текучою». Та від віків сусіди України зазіхають, щоб загарбати ці багацтва й використовувати їх для себе. Від двіста з половиною літ імперіялістична Москва експльоатувала Україну, поневолюючи при тому безпощадно український нарід…

Тепер видно, що по ці українські багацтва йде гітлєрівська Німеччина. Україна має всі ці багацтва, яких бракує Німеччині, опанувавши Україну, німецька раціональна господарка ще більше грунтовно буде експльоатувати Україну. Можливо, що на початках вона буде поводитися з українським населенням лагідніше як москалі, але тим нема чого тішитися, бо на довгу мету німецька окупація України вийде на шкоду українського народу. Тому то Україна мусить дальше боротися тепер вже з новим окупантом, за права для свого народу і бути власним господарем на українській землі.


«СВОБОДА», Український щоденник, ч.188,

Джерзі Ситі, Н’ю Джерзі (США),

субота, 16-го серпня, 1941

 

Берндт ЛАНГЕ

30.09.1941

15:36


…В кабінеті було страшенно душно. Мабуть через щільно закупорені вікна. Ані дихнути, ані видихнути, щоб горлянку не стискало бажання викашлятися. До того ж звідусіль тягнуло сирістю, наче ми знаходились у глибокому старому підвалі.

Ну і місце вибрало собі начальство! – промайнуло в голові, а в наступну мить мені страшенно закортіло чихнути. Ледь вдалось стриматись. Уявляю, як би те виглядало збоку: у кабінет хвацько заходить бравий офіцер, кидає руку вгору зі словами вітання фюреру… а потім гучно чихає, і так, що аж-но соплі на всі боки.

Може, я просто прихворів? Підчепив якусь заразу, поки добирався в цю далечінь? Погоди зараз стоять підступні… осінні…

Я притиснув руки до тіла та втупився прямо перед собою, очікуючи на серйозну розмову. До Миколаєва – цього далекого промислового міста на березі Південного Бугу – я прибув десь пообідді. Зараз він вважався цілком безпечним тиловим містом. Війська Рейху вже були відносно далеко звідси. Зі зведень та газетних повідомлень було ясно, що вони вже взяли Дніпропетровськ, Кривий Ріг, а нещодавно і Київ. Важко поки було під Одесою та в Криму. Там все ще йшли доволі жорстокі бої.

Наскільки я взагалі вникнув у суть справи, Миколаїв відтепер входив до Рейхскомісаріату Україна… Вірніше, був центром Генерального округу з однойменною назвою. Що цікаво, а ось землі на протилежному – західному березі Південного Бугу опинилися під румунською владою, перетворившись на так звану провінцію Задністрів`я зі столицею у Тирасполі.

Зізнаюсь чесно, це місто майже з порогу справило на мене якесь гнітюче враження. Спочатку подумалось, що це, мабуть, пов’язано з наслідками серпневих боїв між двома арміями: зруйнованими будівлями, розбитими дорогами… вибитим склом у чорних віконних отворах… Ясна річ, на сході все ще триває війна, – говорив я собі. Але все це було скоріш таким собі додатковим фоном… Південь України, як виявилось, був позбавлений типової магії західних містечок. Моє око не змогло знайти тут анічого, що заспокоїло б свідомість. Миколаїв випромінював оту неприємну ауру іншого світу, яке шепоче мені на вушко: «Йди геть! Ти тут чужий»!

І знайомство з вулицями цього міста ще більш упевнило мене у тому. Назустріч крокували непривітні сірі обличчя городян одягнених у мішкуваті темні «однострої» (по іншому не скажеш). Відразу з’явилося відчуття, наче я забрів на якийсь завод або фабрику, де валандаються втомлені працівники, які при тому ще і дивляться на тебе, наче на набридливе начальство. Я майже шкірою відчув оцю чужість. Вона віяла ледь не від усього… і не тільки від людей… А й від отих, хоча і широких, проте дуже брудних та недоглянутих вулиць. І від темнуватих будиночків із зовсім іншою архітектурою – місцями незграбною, місцями потворною… Та що там будиночки, навіть від тих же дерев. От здавалось би, як отой негатив може струмувати від липи, тополю, акації? Це ж не якийсь сухий будяк, врешті решт… А ні! Навіть ті ж дерева виглядали чужими… Особливо тоскно стало, ледь я помітив на одному з широких проспектів купу кинутих воронячих гнізд. Все це тиснуло на свідомість, змушувало мене, наче того равлика, ховатися у собі. Воно викликало у мене навіть якийсь ступор, адже такого у нас я ніколи не бачив…

У нас? – я озирнувся. Чи ніхто не почув мої думки?

І тут же себе через те осадив: «Чого це ти перелякався, наче якийсь хлопчик у чужому дворі»?

Мені чомусь завжди вважалось, що південні міста більш затишні. Що тут повно ярких квітів… навіть восени, а не тільки влітку… Що тут завжди тепло... Що повітря просякнуте світлом…

І взагалі, - міркувалося мені раніше, – це не міста, а скоріш такі собі розсувні різнокольорові шкатулки з мальовничими візерунками…

Але натомість все виявилось якимсь інакшим.

Пам’ятаю, як на мить зупинився біля спаленого та ще не прибраного трамваю. Як дивився на його залізний остов, і втомлений мозок починав спотворювати дійсність, уявляючи, наче переді мною скелет давньої істоти, яка загинула тисячі років тому… загинула і унесла із собою в могилу той давній світ… Можливо квітучий, і дійсно схожий на розфарбовану шкатулку…

Вочевидь, я просто втомився від дороги, тому так негативно реагую на оточуючу мене дійсність. Врешті решт, прийшлось змусити себе відмежуватися від усього та зосередитися на сьогоденні… на теперішньому моменті…

Не можна втрачати пильності. Не можна «розкисати», – запевнював я себе, продовжуючи крокувати далі.

Дуже схотілося випити кави. Зупинитися в якомусь затишному кафе, де дозволена вільна торгівля, взяти шматочок тістечка, заказати ароматної кави по-віденські, і з всім цим присісти десь у куточок, де нікого і нічого немає… Але в наступну мить я з сумом зрозумів, що все це швидко розіб’ється о мій образ такого собі пораненого Квазімодо, одягненого до того ж в чужу уніформу. Люди і без того з опаскою та ще з невдоволеною похмурою маскою на обличчі дивилися в мій бік. І знов серце відчувало чужість… І ноги наче самі по собі продовжували нести мене вперед.

Якихось півгодини і вони нарешті дісталися штабу начальника поліції безпеки. А ще за півгодини мене провели до непоказного кабінету на другому поверсі. Тут не було ані таблички, ані якогось іншого повідомлення, яке б вказувало на те, хто його хазяїн.

І ось зараз я стояв по стойці смирно, дивлячись прямо перед собою. Гауптштурмфюрер – худорлявий злегка лисуватий чолов’яга – між тим явно мене ігнорував. На «хайль» навіть не підняв ані голови, ані очей. Він чомусь продовжував дивитися кудись глибоко вниз… крізь масивний старий стіл, обтягнутий зеленим сукном… і при тому нервово покусуючи нижню губу. Наче навмисно кимось вирізана крива зморшка прошила його лоб своєрідною та дуже розтягнутою літерою «W».

Я все ще стояв не рухаючись, випроставшись, наче той новенький олівець, очікуючи на реакцію гауптштурмфюрера. Той ще кілька секунд дивився у ніщо, а потім наче прокинувся і нарешті звернув на мене свою увагу.

–Берндт Ланге, – прочитав він, заглядаючи у теку з якимись паперами. – Звання – шарфюрер СД… Народився у 1911 році в місті Мюнстері. Батько – Карл Ланге… тримав м’ясну лавку… Чому тримав? – не піднімаючи очей спитав гауптштурмфюрер.

–Він її продав ще в наприкінці двадцятих… А взагалі, мій батько помер у тридцять третьому.

–Угу… Мати… Лотта Ланге… домогосподарка... Угу… Ви навчалися на юридичному факультеті університету Грайсфальда. Так?.. У тридцять п’ятому вступили до Націонал-соціалістичної партії… В цьому ж році кинули своє навчання та пішли до кримінальної поліції… Чому? – і знову питання не піднімаючи очей. Здається, гауптштурмфюрер навмисно уникав погляду в мій бік. До речі, глибоко посаджені очі робили його схожим на кам’яного істукана… на такий собі ожилий бюст. Це мене чомусь розсмішило.

–Життєві обставини, – чітко відчеканив я, – та ще власні переконання…

–Угу… Бачу, ви дуже швидко піднялися до помічника комісара поліції...

І тут гауптштурмфюрер чомусь запнувся. Мені здалось, що саме через останню фразу.

–Угу… угу.., – трохи згодом вичавив він з себе, явно намагаючись хоч чимось заповнити паузу. – Наприкінці тридцять восьмого, – знову почав зачитувати чоловік, – виявляєте бажання працювати в СД. Чому? Теж переконання?

–Так воліла партія. Я підкорився.

Гауптштурмфюрер знову застиг, так і не дочитавши мою справу. Здається, відповідь його трохи вразила. Тож він нарешті підняв очі та пробігся поглядом спочатку по моїй фігурі, поглянув на погони… Його очі на якусь мить зупинилися на обшлагу лівого рукава з вишитим чорним ромбом та білими літерами «SD» всередині, потім неквапливо спустилися на чорну шкіряну рукавичку, котра приховувала спотворену шкіру лівої кисті, а вже згодом ліниво втупилися на моє спотворене червоними рубцями обличчя та лису макітру.

–Де це вас так? – прямо спитав він.

Його голос став глухим, тріскучим, та і до того – неприємним. Як, мабуть, і сам його власник.

Хоча з іншого боку я міг себе просто накручувати… Чому? Та хоча б через цю дурнувату фразу: «Де це вас так»? Нетактовне питання… Дуже нетактовне. Будь-яка людина, а не тільки Берндт Ланге, на це відреагувала б спалахом невдоволення.

Взагалі було таке відчуття, наче ми з гауптштурмфюрер обговорювали погоду, а не мою обпечену пику, ліва сторона якої була ледь впізнаною. Така собі страшна аморфна маска, котра до того ж, була майже нерухома. А пов’язка на лівому оці додавала образу такої собі зловісності бувалого пірата. Часом дивишся на себе у дзеркало і аж-но сам лякаєшся.

Думаю насправді гауптштурмфюрер прекрасно знав і причину поранення, і мало того, думаю, він також прекрасно ознайомився з норовом новоприбулого «шарфюрера СД Берндта Ланге». І зараз або випробовував мене, або намагався відшукати больові місця.

Я стояв мовчки. Не став анічого пояснювати, а лише зобразив живою рухомою частиною свого обличчя нахабне презирство упереміш з образою на подібну безцеремонність питання.

–Мені цікаво, чого ви знову попросилися на службу, – згодом промовив гауптштурмфюрер, так і не дочекавшись від мене ніяких слів у відповідь.

Зморшки навколо його очей стали більш виразними. Він чомусь нагадав мені такого собі професора, який заглядає в мікроскоп, відшукуючи за допомогою нього найдрібніших істот.

–Справа Рейху ще не доведена до свого кінця, – сухим діловим тоном заявив я, – тому, думаю, мені ще зарано відпочивати.

Гауптштурмфюрер угукнув та нахилився над документами. Я помітив там стару фотографію… зроблену ще до поранення… Красиве молоде обличчя, модна стрижка, гордовита осанка. Уявляю, наскільки різниться правда сьогодення з тією старою світлиною.

–Я вам дещо поясню, герре Ланге, – неголосно проговорив гауптштурмфюрер. Відразу відчулося характерне роздратування людини, якій приходиться вкотре говорити одні й ті самі речі. – Я взагалі-то поважаю людей, які віддаються справі, як то кажуть, з головою. Але тут є одна відмінність, а саме – мені потрібні люди з тверезими головами, а ні ті, хто засліплений якимись… якимись лозунгами… та іншою маячнею. Вам це зрозуміло?

Я знову промовчав, демонструючи усім своїм видом, що не приймаю оці слововиливи всерйоз. Врешті-решт, називати «маячнею» накази фюрера… вважати, наче лозунги партії «засліплюють розум»… тут треба бути або зрадником, або провокатором. А, можливо, оця заява гауптштурмфюрера була перевіркою моєї лояльності… або моєї вірності партії та фюреру… Або ж… Або ж дідько його знає, що взагалі у цього чолов’яги в його голові! Думаю, слід контратакувати у відповідь… Берндт Ланге саме так би і зробив.

–Нікого не хочу образити, – твердо заявив я, – але ті самі лозунги… та інша маячня… це основа нашої держави! – здається, в мене вийшло дещо коряво. Але виправлятися я не став, адже Ланге, зазвичай, не був красномовцем. Впевнений, цей факт також відмічений у справі. – Чи у вас інша думка, герре гауптштурмфюрере?

Замість відповіді – коротенький дріб по пальцями по краєчку стола. Гауптштурмфюрер все ще дивився у папери, хоча впевнений, він анічого там не читав.

–Майор Штуккарт завзято радив мені взяти вас до себе, – зіщулився мій співбесідник. Вочевидь знову почав мене перевіряти… прощупувати, чи підходить йому оцей самий Ланге. – Він характеризував вас, як людину з ясним поглядом… з чіткою логічною складовою суджень… як чоловіка, який має здоровий глузд та вміє…

–Саме здоровий глузд, – перебив я гауптштурмфюрера, – найчастіше призводить нас до помилок. Здібності до логічних міркувань, до побудови начебто чітких послідовних кроків у розв’язуванні складних життєвих завдань… ота сама хвалена розсудливість та спирання на надбаний досвід – можуть виявитися мороком, минаючи який ми наткнемось на дещо зовсім інше… іноді навіть приголомшливе…

–Овва! А ви не такий вже і мовчун, як про те повідомляв герр Штуккарт. Мало того – непоганий оратор, – гауптштурмфюрер вперше посміхнувся. Як мені здалося – задоволено посміхнувся.

–Час змінює усе… навіть і мовчунів…

–Та ви, герре Ланге, ще й філософ!

–Вибачте, не стримався, – випростався я.

–Та нічого... нічого…

Це «нічого» прозвучало доволі зловіще.

А цей гауптштурмфюрер ще той хитрун. Треба бути з ним обережним… щоб випадково не ляпнути чогось зайвого, якщо я дійсно бажаю повернутися до служби, – суворо наказував я собі.

–А знаєте, Берндте, – після невеличкої паузи, промовив чоловік, – тут… тут не часто зустрінеш людину… е-е-е… готову підтримати відверту розмову. То ж мені було приємно вас послухати… Отже, ви стверджуєте, що ані досвід, ані мережа логічних побудов не дають стовідсоткової впевненості у правоті. Чи правильно я вас зрозумів? – і знову лоб гауптштурмфюрера перекреслила ота сама різна кривувата зморшка у вигляді літери «W».

–Ще раз вибачте, але я до чого ця бесіда?

–Та просто.., – якось невизначено відповів гауптштурмфюрер. Він кілька секунд барабанив пальцями, а потім додав: – Просто хотілося зрозуміти, чому Штуккарт так наполегливо радив взяти вас до себе…

Гауптштурмфюрер, як мені здалось, явно нервував. Він не хотів того демонструвати, але факт залишався фактом.

–А скажіть, Берндте, яким чином ви відшукуєте зерна істини серед плевелів брехні? – вітіювато закрутив він. – Очікувати на те, коли вони всі проростуть і стане легше їх визначати – так на подібне немає часу. Тоді вже буде запізно. І дуже запізно… То ж, герре Ланге, поясніть, як ви долаєте той самий «морок», за яким ховається правда?

–А якщо я скажу, що просто те відчуваю, вам буде цього достатньо?

Гауптштурмфюрер дивився на мене так, наче хотів проникнути прямо у мозок. Його пальці якийсь час нервово погладжували поверхню стола. І раптом він випростався та, схилившись над паперами, спитав отим своїм тріскучим голосом:

–До речі, а ви, здається, з Мюнстеру?

–Так, герре гауптштурмфюрере!

–Угу… угу… Я теж був там… колись… Здається у двадцять третьому… Гарне місто… гарне…

–Так, герре гауптштурмфюрере, гарне, – неохоче погодився я.

–Слухайте, Берндте, а чого тоді у вас така жорстка вимова, наче ви прибули з Мекленбурга чи з Померанії? Якось дивно, ви те не знаходите?

Ти ба який музичний слух! – мені чомусь стало смішно.

–Ви подивиться у мою справу щ раз, – сухо промовив я. – Хіба там не вказано, що певний час мені довелося жити Грайфсвальді.

–А-а-а… так-так… дійсно…

–Вибачте, герре гауптштурмфюрере, але у мене таке відчуття, наче ви мене в чомусь підозрюєте.

–Підозрюю? – хмикнув чолов’яга. – Вам те тільки здається…

–Тоді ще раз вибачте, – процідив я. Щось мені явно не вдається порозумітися з начальством.

–Ну гаразд, Берндте, подивимось, що до чого… чи дійсно розсудливість та спирання на досвід можуть ввести нас у оману… Подивимось, – гауптштурмфюрер закрив теку з документами та нахилився вперед. – Однак, хочу зазначити, герре Ланге, що вам тут все ж прийдеться спиратися і на логічні умовиводи, і на досвід… а ще – дотримуватися порад старших офіцерів.

–Так точно, герре гауптштурмфюрере! – козирнув я.

–Припинить… я ж бачу, що це не ваше… Не треба прикидатися солдафоном.

За секунду гауптштурмфюрер підвівся та сухо заявив:

–Не думайте, що у нас тут тихе болото. Було б воно так, то я.., – він осікся, так і не закінчивши речення. Трошки відкашлявшись, чоловік поправив ґудзики на грудях, та додав, що мені прийдеться дуже багато попітніти, щоб відшукати «зерна істини». – Тим паче, що ви самі на те напросилися... Майор Штуккарт зазначає про ваш рапорт з проханням відновити вас на службі.

–У такий час, на мою думку, не треба нехтувати аніким. Я ще можу стати у нагоді Рейху, – прозвучало це доволі переконливо. Так мені здалося. – Мої переконання схожі з думками Ґете, який колись заявив: «Спробуй виконувати свій обов`язок, і тоді пізнаєш себе».

–Пізнати себе? – зіщулився гауптштурмфюрер. – Якби це було настільки простою справою… Ну гаразд, я зрозумів вашу думку. Проте хочу попередити, що не люблю… не терплю, – швидко виправився гауптштурмфюрер, – ані порожніх обіцянок, ані хвастощів. Тільки результат…та його якість – от що я дійсно вважаю цінним. Ви казали про вірність справі Рейху? Продемонструйте те… І не на словах!

–Ніколи не був базікалом. Думаю, це ясно відображене у моїй справі.

–Ваші минулі заслуги мене мало цікавлять, – відверто зізнався гауптштурмфюрер.

І чого він так у мене в’ївся? – промайнуло в голові. Цей факт дійсно насторожував. Судячи з усього, я все ж чимось не сподобався гауптштурмфюреру. І оті перевірки, які він тут влаштував, зайвий тому доказ. Може він вважає, буцімто я прибув для того, щоб слідкувати за ним?

Точно! Пам’ятаєш, як він застиг над реченням, в якому зазначався мій швидкий ріст по службі у поліції? Думаю, саме воно підштовхнуло його до думки, що я страшений кар’єрист… та ще сексот… Особливо після тих моїх слів про «волю партії». Вочевидь, гауптштурмфюрер вирішив, наче Берндт Ланге слідкував за своїми товаришами по службі та здавав їх тайній поліції.

–Ще раз повторюю, що ніколи не був базікалом, – рішуче промовив я. – Обіцяю, що докладу всіх зусиль…

–Подивимось! – перебив мене гауптштурмфюрер. Він кашлянув та повторився: – Не вважайте, наче ваші минулі заслуги, – при цьому слові чолов’яга кивнув убік спотвореного вогнем обличчя, – будуть щитом, за яким можна буде сховатися на випадок невдачі. Подібний термін взагалі вважаю неприйнятним… Це ясно?

–Так точно!

–Тоді от що, герре Ланге, – суворим тоном промовив гауптштурмфюрер: – оскільки ви ратуєте за справу Рейху, та бажаєте «виконувати свій обов’язок», щоб «пізнати себе», то, думаю, не відмовитесь від запропонованої посади. Поки ще будете офіцером для доручень.

Отаке! Не цього я добивався! Взагалі не цього! – я нервово стиснув кулаки.

–Вам належить відправитися до сусіднього міста… до Херсону, – продовжував казати гауптштурмфюрер. – Будете проходити службу саме там… Приказ про ваше призначення вже підписаний та відправлений. За годину туди відбуває загін лейтенанта Шпіллера, який буде супроводжувати групу Фууу… Хм! – чолов’яга виглядав так, наче тільки-но отямився. – Хм! Знайдіть Шпіллера. Раджу вам відправитися з ним. Є ще якісь питання?

Питання? Начебто я взагалі нічого не питав… Дивний цей гауптштурмфюрер… Дуже дивний…

Я кілька секунд обдумував ситуацію.

Отже, приказ вже був підписаний заздалегідь… Навіщо тоді оця дурнувата перевірка? Невже проста примха? Та начебто не схоже…

–В мене немає питань, – з образою у голосі промовив я.

Гауптштурмфюрер різко махнув рукою:

–Добре… добре… Це добре, – мені здалося, він навіть зрадів, що я не особливо і обурювався своїм призначенням. Чоловік склав руки на грудях та поглянув за вікно, де майоріли пожовклі крони дерев. – Ви вільні. Можете йти, герре Ланге.

Я відсалютував правицею, вигукнув славу нашій перемозі, але гауптштурмфюрер знову те проігнорував, продовжуючи задумливо вглядатися у пейзаж цієї чужої для нього країни...

 2019 р



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Петля Манурі (Леонід глотов 10.09.1941 10:11) / Повість | Меньшов Олександр». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Петля Манурі (Леонід глотов 09.09.1941 18:47) / Повість | Меньшов Олександр».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 3
Автор: Меньшов Олександр
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Петля Манурі;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;