Уламок іншого Всесвіту
Частина 2з рубрики / циклу «Василіада»
2.
Чоловік мовчки дивився на стелю.
- Розкажіть, будь ласка, як ви робили пропозицію дружині? - мені здалося, що цим питанням я знайшла вихід із ситуації, що склалася.
- Не пам`ятаю, - в голосі його вже не відчувалось колишнього ентузіазму.
І хто тягнув мене за язика? На роботі ж вислуховую клієнтів, головою киваю - навіть тоді, коли подумки не погоджуюся з їхніми словами, - однак не перебиваю. Чому ж тут не промовчала?
- Після Нового року знову трохи посварилися, - тихо продовжив Василь, - і по домівках розійшлися без обов`язкових поцілунків. Але вже наступного дня я сам прибіг до неї зі словами, що не можу так, що хочу бачити її поруч, як дружину. Вона звичайно зраділа, розцілувала. Заспокоївшись, розповіла, що якось тихцем поцупила мою світлину й показала разом зі світлиною іншого свого залицяльника мамі. Моя майбутня теща подивилася на того, другого, і винесла вердикт, що він гулятиме. Мене ж, після деяких коментарів, затвердила, як майбутнього зятя. То ж можливо я повинен дякувати тещі за те, що підштовхнула дружину до мене.
Через тиждень подали заяву до ЗАГСу, через два місяці розписалися. Відзначали спочатку в колі друзів - за вечір одинадцять чоловік випили пляшку шампанського і півпляшки горілки, але все одно було дуже весело. Відразу після вечірки сіли на нічний поїзд і поїхали до мене додому - я ж сам із села, єдиний син, от мати й вирішила влаштувати свято. З весілля добре запам`яталося, як за столом ненька підійшла до нас ззаду, накрила голови рушником, щось почала шепотіти. Ми з дружиною вуха розвісили, чекаємо, що ж буде далі. Сидимо мовчки, а мати раптово як зіштовхне нас лобами - у мене зірочки перед очима затанцювали, у дружини сльози потекли. А мати посміхається й каже: "Щоб сім`я ваша така ж міцна була, як ваші лоби!"
- Хм, цікавий звичай, не чула раніше про такий.
- Та ми самі були шоковані. Потім перепитали її, мовляв, чи не можна було нас попередити? "Еге ж, - відповідає, - щоб подушки поприв`язували?" І сміється...
Пробули вдома у матері п`ять днів. Гості вже пороз`їжджалися; нам, як молодятам, надали окрему кімнату. Пам`ятаю: настінний світильник, яскравий такий, зовсім не пристосований для занять любов`ю - так я, щоб зробити напівтемряву, накрив його рушником. Побавилися, обнялися та й поснули, в чому мати народила. Серед ночі прокинувся, а в кімнаті повно диму, - рушник вже тліти почав. Ще трішки й вчаділи б обоє. Довелося терміново відкривати вікно, провітрювати приміщення. Рушник, звичайно, викинули. Вранці мати удала, що нічого не помітила, запитала лишень, чи не бачили ми того рушника?
- Ми непогано жили, - продовжував він. - Дочекалися сина, хотіли ще дітей, але різний резус крові, у мене та дружини, провокував викидні. Коли вона вчергове завагітніла, то я наполіг, щоб весь термін провела в лікарні. Народився знову хлопчик. Прожив, за словами лікаря, всього десять хвилин - вада серця.
Дружині робили кесарів розтин і під час нього, напевне, занесли інфекцію. Перитоніт, знову операція, видалили один яєчник. Дружина, звісно, дітей вже мати не могла.
Років через сім нам обом довелося стати донорами - після здачі крові дружині повідомили, що у неї виявлено вірус гепатиту С.
Василь затих, я боялася підняти на нього очі, мовчки малювала в нотатнику густу спіраль. Було чутно, як б`ється об скло муха, що невідомо як сюди залетіла.
- Дружина у мене була сильна...
До мене тільки зараз почало доходити, що Василь розповідає про свою жінку в минулому часі.
- Коли дізналася про діагноз, пішла по лікарях. Ті призначили купу аналізів, після яких сказали, що радіти нічому - можливо вірус занесли під час операції, після народження другої дитини; що у нас лікувати таке зі стовідсотковою гарантією ніхто не береться; за великі гроші й з позитивним результатом тільки в половині випадків можуть спробувати, але вирішувати нам.
Ми тоді вже придбали будинок, то ж хотіли розглядати варіант його продажу, але дружина, поміркувавши, передумала - не захотіла залишати сина без житла.
Проходила два-три рази на рік курс підтримувальної терапії, після чого показники здоров`я ненадовго поліпшувалися, але потім знову все повертало в гіршу сторону.
Вечорами плакала, на ніч йшла спати в іншу кімнату, щоб не заважати мені своїм стогоном, а вранці діставала з холодильника ласощі, які були їй протипоказані й наминала їх за обидві щоки. На мої зауваження відповідала, що не хоче обмежувати свій раціон - хто знає, скільки ще залишилося, а так хоч побалує себе.
- При такій хворобі дієта, начебто, один з компонентів лікування?
- Так, я говорив їй про це, та у неї, мабуть, були свої резони.
Василь повернувся до мене:
- Виявляється, цей гепатит теж буває різний: є неактивний - він може бути присутнім в організмі людини, але немов би спати - при лікуванні такого висока ймовірність, що він зникне. Активний же, судячи з назви, працює на повну. У дружини якраз був другий варіант.
- І що, ви не робили ніяких зусиль для її зцілення? Лікарів не шукали, чи чогось нового в фармакології - наука ж не стоїть на місці, прогрес йде вперед ...
- Знаєте як мені хочеться зараз виправдовуватися - мовляв, я інтернет перешерстив, вивчаючи все, що було на той момент про цю хворобу, і... Втім ніякого іншого "і" не було. Так, в інтернеті шукав, але не більше. Все одно грошей взяти було ніде - вся моя зарплата йшла на сім`ю; її батьки іноді допомагали, але цього все одно не вистачало на повноцінний курс лікування. Продати будинок, як я вже казав, ми не наважилися. Залишалося підліковувати хворобу на ті кошти, що були в наявності; вночі, коли дружина плакала в іншій кімнаті, вдавати, що сплю і скрипіти від безсилля зубами. Іноді з’являлася думка, що хочеться вже позбутися цієї стресової ситуації, в будь-який спосіб вирішити її, хоча знав, що великого вибору немає - все закінчиться тільки тоді, коли дружини не стане.
Я з жахом слухала цього немолодого вже чоловіка, який сам зізнався, що чекав кінця близької людини, як позбавлення від гнітючого душевного дискомфорту. Бажати іншому смерті, щоб тобі було легше - дійсно, нелегко бути для такого лікарем!
І мені вже не хотілося зараз бути на місці Насті, але й переривати Василеву розповідь я не наважилася.
- Нас запросили в інше місто на весілля, - продовжував він. - Дружина їхати не захотіла, мовляв, у неї слабкість, а це дорога. Мене ж вмовила поїхати, погуляти за обох. У самий розпал веселощів пролунав дзвінок від сусідки: дружину забрала швидка - шлункова кровотеча. Поїзд вже відійшов, квитки у мене були на той, що йтиме завтра. Звичайно, що від гуляння ніякого задоволення, - ходив, усміхався всім, а у самого на серці наче коти в піску покопалися. Вже вдома лікар сказав, що ще одна така кровотеча, і все - печінка не справляється, - готуйтеся, мовляв.
По щоці Василя побігла сльоза. Він не став її витирати, шморгнув носом, потім ще раз:
- Через місяць знову довелося викликати швидку, з тими ж симптомами. Кожен день проводив у неї в палаті, бігав за ліками, намагався її розсмішити. Вона не хотіла вмирати, я бачив це, - вона любила життя.
Тепер вже у мене защипало в очах. Витерши їх крадькома, я намагалася не дивитися на чоловіка переді мною.
- Якщо я більше реаліст, або навіть песиміст, то дружина була відмінним прикладом оптимізму. Коли мене щось засмучує, я переживаю це довго й нудно. Вона ж, побідкавшись трохи, плювала на неприємності й далі раділа життю.
Не знаю, що у неї творилося на душі, але зовні дружина жила, немов ніякої хвороби немає. Так само до неї приходили подруги, знайомі й не знайомі, щоб розповісти про свої проблеми, зарядитися її оптимізмом, і піти додому, сяючи, як повний місяць; так само дружина після цих зустрічей відходила до півночі. Лаяв її за це, а вона мені: "От не можу я відмовити - людям зле, вони довіряють мені, - не прожену ж я їх!"
Інших жаліла, а сама ...
Того дня я був на чергуванні - вранці зателефонував з роботи, запитав, що придбати в аптеці. Через годину дістався до лікарні, але дружини в палаті не побачив. Сусідка сказала, що повезли на обстеження серця - вона дійсно останні дні скаржилася на біль в грудині.
Я сидів на підвіконні, розглядав підошву черевика - перед лікарнею зачепився об камінь і тепер при ходінні вона ляскала, як старі віконниці. Ось, думаю, зараз віддам ліки, поїду додому, перевзуюся, черевики на смітник...
Мої роздуми перервав приїзд каталки з дружиною - очі закриті, шкіра бліда, дихання не чутно. Санітарки, що супроводжували, сказали, що їй раптово стало дуже зле, навіть кардіограму не встигли зробити. Переклали дружину на ліжко й пішли.
Я стиснув жінчину руку в своїх долонях. Як кинуте напризволяще кошеня кличе свою маму-кішку, так і я звав її на ім’я. Мені здавалося, що вона мене чула - зіниці під закритими повіками бігали, - але нічого сказати вже не могла. Пальці потихеньку стали холоднішати, навіть моє тепло не зігрівало їх. Потім прийшли два лікарі, мене з палати випровадили, хвилин десять реанімували, після чого один відразу пішов, другий же підійшов, аби повідомити, що вони зробили все можливе.
От і все...
Василь зітхнув:
- Мені потім ці хвилини, коли я тримав руку й бачив, як бігають її зіниці, не раз ввижалися серед ночі. Знаєте, дуже важко проживати такі моменти знову й знову. Якщо Тартар існує, я б не хотів, щоб мені там, як покарання, прокручували без кінця ту сцену - це дійсно пекельно боляче.
Я відчувала, що повинна якось відреагувати, щоб не здаватися бездушною, в результаті спромоглась лише на сухе:
- Співчуваю.
Василь наче не почув й продовжував далі:
- Вдома вже зібралися її подруги, яким я зателефонував по дорозі, приїхав син. Виявляється...- він шморгнув носом, - виявляється, я дуже черствий. Коли син зайшов до хати, то відразу обійняв мене й заплакав. Для мене було в дивину не його сльози, а те, що він хоче, але немов боїться мене обійняти. Я відчував це. Ще подумав тоді, що рідко обіймав його, та й то, ще в ранньому дитинстві, коли носив на руках. Він завжди більше контактував з матір`ю, у мене ж була роль добувача, домашнього майстра, іноді батька - можливо неправильного, але вже як виходило. І зараз синові хотілося відчути поруч когось рідного, а я не був готовий, я просто не вмів цього робити. Навіть в коханні дружині зізнавався дуже рідко. Вона чекала - це було помітно, - але, на мою думку, такі слова були надто цінними, щоб ними розкидатися. Ось про це дійсно шкодую - все відкладав на потім, а потім виявилося, що вже запізно.
Василь піднявся з канапи, підійшов до вікна, подивився крізь нього на двір й, зітхнувши, сказав:
- І тут теж - типовий урбаністичний пейзаж: асфальт, бетон і декілька кущиків, - він повернувся до мене, склав руки на грудях. - Мені, наприклад, довго перебувати посеред такого вже важко. Якщо ж доводиться, то, як перед зануренням у воду, набираю побільше повітря, затамовую подих, все, що потрібно, роблю на автоматі й видихаю вже за містом, вдома. Потім, працюючи в саду, компенсую весь негатив, що підчепив в цьому галасливому, курному мегаполісі. Штамп: але на землі, серед дерев і квітів, я відпочиваю душею і тілом. У вас води немає?
- Чого?
- Кажу, вода у вас є, попити?
- А-а! Ви так несподівано перейшли від саду до води, що я відразу й не зрозуміла. Звичайно є - он там в карафці.
Карафку я помітила, коли шукала нотатника. Яка вода в ній, не знала, але сподівалася, що пити її можна.
- Дякую! - Василь, наповнив склянку, випив, витер рота долонею. - Смачна. Я напевно вже втомив вас своїми розповідями? Якщо відверто - ви перша, кому я це все викладаю. Частинами може кому й розказував, але в такому обсязі - вперше. Якщо набридло - ви не соромтеся, скажіть, - я перестану.
- Навпаки, це вам вирішувати - закінчити розмову, чи продовжувати. У мене час є - ви останній на сьогодні, - збрехала я. - Так що дивіться самі.
Василь підійшов до другого крісла, розвернув його до вікна, сів, закрив очі:
- Мені іноді здавалося, що я сумував не про втрату близької людини, а про втрату свого стану поруч з нею. Не вистачало її сміху, її бурчання, грізного окрику - коли взутий ходив по щойно вимитій підлозі; ні з ким було поділитися новинами в кінці дня, дати пораду, та й відсутність тепла її тіла поруч з собою теж відчувалася. З нею було добре - це я вже потім зрозумів. Але ...
Кажуть, що робота лікує - той, хто це сказав, напевне вмів керувати своїми думками, яким не заткнеш пельку, нікуди не виженеш. Ти щось робиш, а вони крутяться, ворушаться самі по собі, як хробаки в гнилому м`ясі; бігають по колу, ніби прив`язана до кілочка коза. Вдень ще сяк-так - з кимось спілкуєшся і хоч на мить, але відволікаєшся. А приходить вечір і не знаєш, куди себе подіти, чим зайнятися, щоб не думати, не згадувати. Телевізор, книги не рятують - дивишся, і нічого не бачиш, читаєш, але зміст прочитаного пропливає повз твоєї уваги. Тому шукаєш таке заняття, після якого сил залишається тільки на вечерю, душ і дістатися до ліжка. Щоб потім спати, не запам`ятовуючи сни, а вранці піднятися і знову працювати, наче дурний. Втім, сни частіше були яскраві. В багатьох з них дружина так само сварилася, готувала обід, базікала телефоном. Іноді навіть не хотілося прокидатися...
Колись читав фантастичне оповідання, ідея якого в тому, що померлих можна повертати до життя, але вони залишаються в тому віці, в якому пішли на небеса. Якби таке було можливе, я б погодився. Нехай навіть про присутність дружини було відомо тільки мені - але щоб можна було говорити з нею, слухати, як вона сміється, торкатися її волосся, пестити вуста, пальці - у неї були тонкі, майже музичні пальці. - Василь зморщив лоба. - І прозора шкіра - я згадав тонкі судини й те, як по них пульсувала кров. - Він пальцем провів попід очима, ніби щось змахуючи. - Мені дійсно хотілося б, щоб вона завжди була поряд.
Після того, як дружини не стало, з’явилося відчуття, наче від мене відірвали шматок і тепер я тиняюся, немов уламок невідомої планети серед мовчазного космосу й не знаю, куди себе приткнути.
Родичі казали: піди в храм, постав свічку, щоб жінка більше не приходила, але я не став цього робити. Не тільки через те, що не довіряю нашій церкві, а й тому що подобалося, коли вона відвідувала мене, нехай і в сновидіннях. Прокидався вранці й не відкриваючи очей, просто лежав, усміхаючись і намагаючись пригадати весь сон в найдрібніших деталях.
- Давно вашої дружини не стало?
- Вже більше як шість років. А здається, що позавчора...
- І ви не намагалися зійтися з ким-небудь? Удвох, що не кажіть, все-таки легше.
- Звичайно намагався. Приблизно півроку неабияк займався господарством. Раніше прання, прибирання, готування їжі було на жінці - я ж робив все те, що вимагало грубої чоловічої сили. Тепер її обов`язки теж дісталася мені. З пранням проблем не було: закинув до пральної машини, витяг, розвісив, попрасував. Хоча частіше обходився без останньої операції - кому воно потрібне, з праскою витанцьовувати, - чисте, та й годі. Прибирання передав синові, інколи й сам з віником по кімнатах пробігав, коли його не було. На кухні готували разом - спочатку те, що простіше: яєчню, картоплю смажену, каші. Але невдовзі воно приїлося - хотілося борщу, пирогів. Дружина любила куховарити - робила все повільно, але виходило дуже смачно. Їй подобалося спостерігати, як ми за лічені хвилини знищуємо те, що вона готувала не одну годину. Казала, що серце радіє, коли бачить, як ми наминаємо за обидві щоки. Одного разу, коли з якихось причин її пиріжки затрималися на цілих три доби, дружина навіть засмутилася, вважаючи, що вони вийшли не надто вправні.
Василь усміхнувся:
- Якось в гості завітала її подруга й почала вихвалятися, що напекла тістечок - дітям на тиждень вистачить. Дружина посміялася - у моїх, каже, якби до ранку вціліли, то це було б диво. Може й тому вона розпочинала готувати, коли ми з сином йшли спати. Говорила: мені ніхто не заважає, я потихеньку, спокійно, все перероблю, а ви відпочивайте. Мене вранці будила на роботу - сама йшла до ліжка. А на кухні нас чекав ще теплий борщ, пиріжки, чи тістечка, з її коментарями, записаними на клаптикові паперу - що, кому й коли їсти.
- Вона не працювала?
- Чому ж? Спочатку в банку, потім на заводі, обліковцем. Та коли народився син, вже сиділа вдома, за ним доглядала. Мені спокійніше було, коли в хаті прибрано, їсти наготовлено, дитина чиста, доглянута.
- Що, й не намагалася влаштуватися куди-небудь? Гроші зайвими не бувають, та й бути серед людей не менш важливо для такої товариської, як я зрозуміла, жінки.
- Намагалася, але я був проти - ті копійки, що їй пропонували, не варті були витрачених сил та нервів. Щодо спілкування: у неї було три мобільника - дружина майже весь час кудись телефонувала, або хто-небудь телефонував їй. До того ж весь день були ввімкнені два телевізори - в кімнаті, і на кухні, - налаштовані на різні канали, з ток-шоу, або серіалами. Не дай боже вимкнути хоч один із них, - галасу буде! - вона ж бо дивиться обидва, одночасно, ще й встигає говорити телефоном та щось робити по хаті. Ось так!
- Весела була жінка.
- Весела. Свята любила - мені б відпочити, а їй на танці, чи в гості кортить. Я, звичайно, розумів, що весь час вдома важко, хочеться різноманіття, живого спілкування. Іноді складав дружині компанію, але в основному дозволяв самій відвідувати подружок. Їй це не подобалося: "Навіщо мені чоловік, - говорила, - якщо я всюди повинна ходити сама." Тепер розумію, що вона мала рацію, але тоді...
- Ваша дружина не гуляла? Вибачте за таке питання.
- У сенсі, гуляла?
- Чи не зраджувала вам?
- Ні.
- Може ви не знали, не здогадувалися?
- Я знаю, що не зраджувала - вона була пряма, як лінійка, - якби щось було, я б помітив.
- А ви?
- Що я?
- Ви в гречку не стрибали?
- Ви про гречку, що в полі? Стрибав, в дитинстві. А чому це раптом вас зацікавило?
Мене знов почало тіпати:
- Чи не зраджували їй, питаю? Ви що, ніколи цієї приказки не чули?
- А, ось про що ви! Можете не вірити - по очах бачу, що підозрюєте, але - жодного разу. Думки з`являлися, - Василь на хвильку задумався.- Два, може три, таких випадки пам`ятаю, але далі цього не йшло. Чого ви на мене так дивитеся?
- Цікаво просто. А скажіть, будь ласка - ви смалите, горілку п`єте?
- Випити іноді трапляється, але не часто, а смалити: в п`ять років скуштував батькові
цигарки, отримав від нього доброго прочухана і після ні-ні.
- Гм! Якщо це правда, то таких, як ви, треба під скло, ходити навшпиньки й не дихати: не курить, не п`є, не гулящий, готувати вміє...
Василь засміявся:
- Еге ж. Дружина теж так казала: "Буває, - каже, - рада мити твої ноги, і пити ту воду, але іноді вбила б відразу, щоб не діставав." Так що не поспішайте під скло класти, - все добре, що в мені є, компенсується важким норовом.
- Я б не сказала - на перший погляд цілком нормальна, адекватна людина.
- Це ви з "нормальним" не жили, інакше б помовчали.
- Що - дійсно важкий характер?
- Не мені судити, але напевно так. Можливо тому й уникаю інших людей, можливо тому мені почав подобатися сам процес приготування різних страв - відчуваєш себе чарівником, творцем: нікого немає - тільки ти і кухня. Звичайно, що не все виходило, як у дружини, але цілком їстівне - за інших не скажу, але мені до смаку. Особливо цікаво працювати з тістом. Ось ви, наприклад, паски пекли коли-небудь?
Василь подивився на мене.
- Я? Ні. Та й навіщо - за потреби куплю декілька штук, щоб на кухні не стояти, тим більше, що не все так просто, з пасками тими.
- Ви маєте рацію, випікання - заняття марудне. Але знаєте, як цікаво спостерігати за тістом, вимішувати його, відчуваючи пальцями його тепло, пружність. Воно наче живе - пихкає, ворушиться, пручається, але потихеньку піддається тобі, приймає потрібну форму, щоб потім в печі остаточно дозріти й радувати око, ніс і шлунок .
- А ніс чому?
- Так аромат же по всій хаті! Ви що, зовсім нііколи нічого не випікали?
- Не так часто.
- І, що, нічого не відчували при цьому? Може у вас із носом проблеми? Ви до лікаря не зверталися?
- Знаєте що - не чіпайте мого носа! Розказуйте краще про свою... випічку.
- Вибачте. І не переймайтеся так - я ж не хотів вас образити. А з тістом, дійсно, нюансів багато. Я, наприклад, не вважаю себе суперпекарем - у мене не завжди
виходило те, до чого прагнув, - але все одно паски були смачні, красиві. Перший рік зопалу наліпив штук тридцять, всі гарні - довелося більшу частину роздавати знайомим, спостерігаючи їх здивовані обличчя. Втім, це вже хвастощі, вибачте.
- А мені цікаво - ніколи раніше не зустрічала чоловіків, що так захоплено розповідають про кухню. Паски, я так розумію, ви не раз пекли?
- Еге ж. Щороку налаштовувався не витрачати сили та час на їх випікання, але ближче до свята наче щось підштовхувало мене закупляти продукти, затівати опару, а далі все по знайомому й кожен раз новому, рецепту.
- І що ж, ніхто не вівся на вашу випічку?
- Чому ж? Було таке. Приблизно через півроку, коли в саду роботи стало менше, а ночі подовшали, вирішив прогулятися сайтами знайомств. Я вже говорив, що мені важко сходитися з жінками, тому вирішив це зробити за допомогою інтернету - кажуть він позбавляє від багатьох комплексів і спілкуватися там набагато легше. На перший погляд так і було: переді мною сотні анкет, всі жінки привабливі - до речі, я розглядав тільки кандидатури приблизно свого віку, плюс-мінус.
- Хочете сказати, що на молоденьких зовсім не заглядалися? Не вірю! - я посміхнулася.
- Ви теж вважаєте, що всі чоловіки шукають жінок молодших за себе? -
запитав Василь.- Можливо ті, хто так роблять, більш високої про себе думки - я, попри все, в дзеркало дивлюся тверезо: руки, ноги є, але не Ален Делон, як бачите. А молодим подавай красеня, з грошима та щоб в ліжку був невтомний.
- Ха! У вас застарілі стереотипи - не всі так думають, - для багатьох важливіше внутрішній світ. Чоловікам, на відміну від жінок, подавай гарну обгортку.
- Ось-ось! Більшість, з ким мені довелося спілкуватися на сайті, теж так писали.
Втім, не буду з вами сперечатися - я не ходив у ваших черевиках, а ви не носили мої.
- А до чого тут черевики?
- От бачите, ви теж не всі приказки знаєте. Це означає, що не треба судити людину поки не походиш в її взутті. Тобто, треба побути в шкірі того, чиї вчинки хочеш обговорювати. Я ніколи не був жінкою і мені не зрозуміти повністю хід ваших думок, дій, та й про чоловіків висловлююся, керуючись власним досвідом.
- Ви не філософ, часом? Цікаво висловлюєтесь - а чините так само, чи це для публіки? Мабуть, для себе є щось інше, простіше?
- Якщо я буду брехати собі, то кому тоді взагалі вірити? Хоча, ваша правда - це все словесна еквілібристика, щоб провітрити рота.
- Навіть так?
- А що, у вас інакше? Ви не марнуєте час переливаючи з пустого в порожнє, обговорюючи те, що вам і дарма не треба?
- Ну, напевно, ви маєте рацію.- Намагання знайти, чим заперечити цьому доморощеному філософові, ні до чого не привело.- Ви почали розповідати про сайти знайомств - що там далі? - Я спробувала повернути Василя до його розповіді, тому що зрозуміла - суперечка для нього, як хобі й невідомо, чи довго я в ній протримаюсь.
- Так, сайти. Спочатку я просто розглядав жіночі фото, та потім сам зареєструвався, заповнив анкету, де докладно окреслив, якою бачу майбутню супутницю: добра, зеленоока, без шкідливих звичок, зріст, вага - майже все як у дружини. Вклеїв свої світлини: одну з мискою пиріжків власного приготування, другу - з кельмою і шпателем, - син сфотографував, коли я ремонтував будинок. І того ж вечора надійшло з десяток повідомлень: частина хотіла скуштувати пиріжки, зроблені чоловічими руками; деякі потребували допомоги в переклеюванні шпалер; були такі, що не проти й того, й іншого.
Забув сказати - може це неправильно, але я трохи зациклений на астрології. Коли зустрічався з дружиною, ні про що подібне тоді ще не чув - один одному сподобалися,
створили сім’ю, не озираючись на небо. Але незабаром я захопився прогнозами різних ясновидців, почав дізнаватися про себе, про дружину, про наш шлюб з точки зору астрології і виявилося, що за всіма параметрами, у всіх течіях цієї, як кажуть, "лженауки" - китайської, західноєвропейської, друїдської та інших, - ми з дружиною ідеальна пара.
- А хто ви за гороскопом?
- Стрілець.
- Як і я. А дружина?
- Вона - Овен. Я бачу, у вас обручка, - Василь очима вказав на мою руку. - Чоловік хто буде?
- Тілець.- Було видно, як мій співрозмовник скривився.- Щось не так?
- Та ні, все нормально. Я не фахівець - я аматор, але якщо вірити зіркам, то у вас проблемний союз.
- Нормальний союз. Я кохаю свого чоловіка - він мене; у нас все добре, так буде й надалі.
- Я ж не проти, я радий за вас, але він у вас “приземлений”, тоді як ви “вогонь”. Вам пригоди подавай, а він зациклений на роботі, грошах - правильно?
- Загалом, щось є. Але ж бувають виключення. Якщо покопатися в історії, то можна знайти не один приклад, коли різні за стихіями люди жили душа в душу. Та й взагалі, нісенітниця це, гороскопи ваші. Все від людини залежить - “Бути, чи не бути!”, як казав принц Данський, - я засміялася своєму жартові.
Василь просто посміхнувся:
- Може й нісенітниця - ми багато чого не знаємо, - але як каже моя кума: "Я в гороскопи не вірю, але дізнавшись, що мене чекають сьогодні неприємності, краще не спокушатиму долю й буду обережна."
Так ось, в анкеті - в розділі побажання, - я написав, що шукаю саме вогняні знаки, серед них перевагу надаю Овнам.
- Ви дійсно зациклилися на зірках. Інші знаки нічим не кращі й не гірші вогняних.
- Забігаючи наперед скажу, що коли всі можливі кандидатури з різних причин відкинув, спробував поспілкуватися з представниками, як ви кажете, інших стихій. На жаль, нічого з цього не вийшло.
- Це не я - це ви так кажете. Так довго втокмачували собі в голову, що інші знаки вам не підходять, що й поводилися, аби підтвердити цю думку.
- Може й ваша правда, проте, факт залишається фактом - ця спроба не увінчалася успіхом.
- І що, навіть великий вибір вогняних жінок вас не задовольнив?
- Я, виявляється, дуже перебірливий. Спочатку в анкеті дивився на знак зодіаку, потім, якщо підходило, на наявність шкідливих звичок...
- Вибачте, але знайти жінку без гріха не так вже й просто.
- Навіщо ж зовсім без гріха - помірне вживання алкоголю допустиме, хоча й не вітається; куріння, навпаки, категорично не сприймаю.
" Ого! Та ви, шановний, з претензіями.” - Цей самозакоханий селюк почав мене діставати, я ледве стримувалася, щоб не висловитися вголос.- “І те йому не так, і це йому не те. А сам - ні шкіри, ні пики, ще й волосся з усіх дірок стирчить."
- І що, навіть коли жінка, яка підійде вам по анкеті й сподобається, іноді, за компанію, висмалить одну цигарку, ви пройдете мимо неї?
- Звісно!
По тому, як це було сказано, я зрозуміла, що він так і зробить.
- Знаю, що це мій черговий бзик, але не зможу мати з такою нічого спільного.
- Що, й не розмовлятимете з нею?
- Чому ж, спілкуватися буду - але тільки в межах необхідного. Близькі стосунки неможливі будуть за замовчуванням.
- Я, наприклад, іноді дозволяю собі одну-дві цигарки в день - так ви що, зі мною теж не будете спілкуватися?
- У нас трохи інша ситуація - ви лікар, я пацієнт. Сеанс закінчиться і ми розбіжимося, хто куди. Спати ж бо ми не збираємося разом, правильно? - Василь дивився на мене й посміхався.
- Ще чого, розмріялися! У мене чоловік є, - відповіла я.
“Таких нахаб не лікувати треба, а виховувати зовсім іншими методами, ”- промайнуло в моїй голові.
- Я ж не претендую, просто питаю. Та й у нас відносини лікар-пацієнт, а не потенційні чоловік-дружина.
м. Дніпро, 31 березня 2017 року - 15 жовтня 2018 року
