29.05.2019 06:49
Без обмежень
23 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Петля Манурі

ГЛОТОВ 15.09.1941 13.07

УКРАЇНЦІ!

Селянине, Робітнику, Інтелігенте!

Чи ви живете суцільним, органічним життям здорового народу, де кожна людина знає своє місце та відчуває єдність співпраці в однім ритмі свідомої нації, що невпинно й послідовно відбудовує свою державу? Або все ще бажаєте залишатися під ярмом чужинців?

Пам’ятай Селянине! що не сміє тобі бракувати в тій великій будові твоєї ДЕРЖАВНОЇ ХАТИ! Пам’ятай безсмерті слова нашого пророка Шевченка, що виріс на цілий світ та залишив для нас, українців, святий заповіт: «В своїй хаті, своя правда і сила і воля»!

Будуймо ж свою хату! Шукаймо своєї правди! Боронім свою волю, здобуваймо славу Україні!

Селянине! Зрозумій, що ти є українцем, а не чужинцем. Зрозумій, що Україна, це не твоє подвір’я, поле чи село, а величезний край, що має славну родючу землю, величезні степи, високі гори та глибокі моря. Зрозумій, що всюди у тій країні живуть такі самі люди-українці, як і ти.

І коли б всі українці зрозуміли це, коли б вони готові були до одного спільного зриву проти ворога, не було б тоді щасливішого народу від нас.

В Україні мешкає 50 мільйонів людей, а бореться за українську справу заледве кілька мільйонів. Решта чекає і придивляється збоку, що-то воно вийде, «моя хата з краю, я нічого не знаю», думають собі слабі, безхарактерні люди та віками поневіряються під чужим ярмом.

Пам’ятай, селянине, що боротися за волю та боронити свою хату треба в межах всієї української землі. Інакше, коли ти чекатимеш ворога на порозі власного будинку, вічно будеш сидіти під його ярмом, працювати на нього та нарікати на свою долю. Тож пам’ятай, СЕЛЯНИНЕ, що коли у рішальній боротьбі за свою державність бракуватиме серед НАС ТЕБЕ, то знову прийде чужинець до твого села, щоб грабувати твоє добро та церкву валити.

РОБІТНИКУ, ти також походиш з села, але тебе захопило новим чаром місто. Ти прагнув нового життя, нової праці, але знаходив її у чужих фабриках та верстатах, тому твоя доля не була солодка. Чужинець витискав з тебе й твого брата селянина останні соки, щоби мати чім жирувати.

Тільки Українська Держава, на чолі з Євгеном Коновальцем, дасть тобі добробут та запевнить постійну працю. Тільки в такій Державі, в якій керують українці, зможеш ти знайти собі належне місце та винагороду за твої труди.

ІНТЕЛІГЕНТЕ! Пам’ятай, що твоя рука, яку ти так щиро подаєш робітникові та селянинові, мусить бути твердою й сильною. Не вільно тобі за працею мозку забути про м’язи, що мусять бути завжди готові міцно й гідно схопити за зброю.

Селянине, Робітнику, Інтелігенте!

ПЛУГ, МОЛОТ, ДУМКА Й МЕЧ у ваших руках, це наша життя і перемога.

 

Звернення ОУН «Про боротьбу»

Квітень. 1941 р



ГЛОТОВ

15.09.1941

13.07


…Я дочитав це звернення, відмічаючи про себе, що літера «У» вже друкувалася кирилицею. І шрифт також був інший, не такий, як у брошурці. Мабуть, подібні звернення вже виготовлялись на наших теренах, – промайнула така думка. Я обережно згорнув аркуш учетверо, заховавши його якомога глибше до внутрішньої кишені. Тільки потім допетрав, що треба було оглядітися, чи не побачив хто оцих моїх дій.

Дідько! Сьогодні щось я взагалі сам не свій. Не виспався, чи що? Мабуть, так…

Пригадалось, як я прокинувся сьогодні серед ночі від того, що страшенно почало нити коліно. За вікном гудів вітер, іноді миготіли далекі зірниці… Вочевидь на місто насувалася негода, – подумалось у ту мить. В кімнатці було жарко… душно… хотілося пити. Я присів, погладжуючи коліно, та потягнувся до маленької кватирки. Клямка піддалась не відразу, пальці не слухалися, а коли мені все ж вдалось відчинити дверцятка, в кімнату увірвалося вологе прохолодне повітря. Я знову приліг, спробував змусити себе заснути. Але де там! В голову полізли якісь дивакуваті думки, роздуми… спогади… плани…

Плани… Так, плани! Чого-чого, а цього добра в мне хоч греблю гати!

Я заворочався, повертаючись думками до Петра, до його «прохань»… Так він це, принаймні називав.

Вляпався у незрозуміло що, – були перші враження. – Чиста спекуляція… комерція… А де ж боротьба? – питав себе. Невже, думаю, схибив з вибором? Невже потрапив до звичайних торгашів, які використовують наївні голови, на кшталт Леоніда Глотова? Якщо так, то йдіть ви всі далеко та без хліба!

Але інша моя частинка шепотіла: «Нумо, друже, схаменись! Придивися… уважніше придивися… Можливо, не все так, як здається».

І точно!

Але все по порядку. Не станемо бігти поперед батька до пекла.

Вже котрий день поспіль я возив продукти до невеличкої харчевні, яка була розташована на Червонофлотській, вірніше – тієї її частини, що раніше прозивалася Болотною вулицею.

–Будеш працювати таким собі постачальником! – чи то жартуючи, чи то цілком серйозно заявив мені Петро. Це сталося наступного вечора, після тієї нашої першої зустрічі у закинутій хатинці на Забалці. Ми з ним (начебто випадково) стикнулися у тихому дворику Кузнів. Вусань спочатку поцікавився тим, як я віднісся до його пропозиції щодо «боротьби проти чужинців». Почувши згоду він і повідомив про моє «працевлаштування». – Хто, як не ми, потурбується про своїх? – додав він. Це прозвучало явно двозначно. Але я не придав тому значення.

Потім Петро розповів, що відтепер я офіційно працюю в невеличкій харчевні.

–Поки будеш возити туди продукти, – додав він, зіщулившись, наче кудись цілився. – Так… так… Ось тримай довідку та дозвіл. Будеш показувати патрульним…

–Продукти? – трохи здивовано перепитав я. – Тобто продукти?

–Давай-но, друже, домовимось: ніяких зайвих питань. Виконуй те, про що тебе просять.

Останню фразу, скоріш за все, слід було розуміти трохи інакше: «Роби, те що наказують». Принаймні так це здавалося збоку.

Отже, повної довіри я поки ще не заслужив. З одного боку це повинно було породжувати таку собі досаду й обіду… Леонід Глотов мав право бути незадоволеним подібним станом речей.

З іншого боку це був цілком правильний хід. Як то кажуть росіяни: «Довіряй, але перевіряй». Петро не повинен був кидатися до мене у обійми. І це Глотов також повинен був розуміти… Тому я спочатку і не став ні на чому наполягати.

–Добре… А що то за харчевня? – спитав я.

–Звичайна харчевня, – знизав плечима Петро. Він заявив, що її відкрили його знайомі. Дістали, мовляв, на те у німців дозвіл. – Будуть забезпечувати харчуванням усіх бажаючих… Ясна річ, за гроші.

–Ми кажемо про… комерцію? У такий час?

–А що не так з часом? Чи люди зараз не їдять? – ощирився Петро. Він хитнув головою та запитав: – Ну? Згода?

–Гаразд, просиш возити продукти – буду возити. Але сподіваюсь, що це не якесь… якесь.., – і я трохи розгублено запнувся, так і не знайшовши відповідне порівняння.

–Не якесь. Все цілком природно… І ось ще: поменше там базікай! Це стосується не тільки відвідувачів, а і тих, хто там працює.

–А що з ними не так?

Петро якось різко відмахнувся та відповів щось незрозуміле. Він знову нахилився вперед та повторно спитав про мою згоду.

Я хоч і хитнув головою, але зробив вигляд, наче не дуже тим задоволений. Що не про те «мріяв». І погоджуюсь лише тому, що так чи інакше підчепився на гачечок.

І тепер ось завантажував мішки з мукою, або картоплею… Було возив і тушонку, яку до речі, прийшлось маскувати, щоб не відняли патрульні. Бляшанки брав у погребі старого Твердохліба. Взагалі, «місця постачання» продуктів (якщо так можна було висловитися) були дуже різноманітними, оскільки ринки по наказу нової влади були зачинені «до відповідного розпорядження». Тому я ходив по товар по різних подвір’ях, на які мені вказував господар харчевні. І що цікаве – брав його, а не покупав… або вимінював. Вочевидь, – гадалось мені, – є якась домовленість між господарем харчевні та постачальниками. І як вони потім розраховувалися один з одним, мені поки було невідомо.

За останні дні я кілька разів побував у Вознюків – старих приятелів дядька Степана… Ходив до Бондаренка, до Іващенка, до Давидовича… До речі від того ж Давидовича… Марка Борисовича… почув дещо цікаве. Мене, звісно, те зовсім не здивувало… Зовсім! Проте я не міг не скористатися почутим, щоб не спробувати вкотре витягти старого Твердохліба на відверту розмову, на яку так давно розраховував.

–А зізнайтеся, дядьку Степане, – спитав я при нагоді, – а ви ж у минулому колишній петлюрівець? Воювали на боці «незалежників», так?

Старий випростався та суворо поглянув на мене. В його обличчі прочитався залізний спокій, впевненість, непохитність. Він не виглядав ані переляканим, ані здивованим. Отже, моє питання не схопило його зненацька.

–Вважай, що так, – за кілька секунд відповів дядько Степан.

–А чого ж раніше не казали?

–Я ж тобі не якась задрипана торговка з Привозу… Тьху на тебе! З Червоного базару! – виправився старий Твердохліб. Він, до речі, частенько невдоволено скаржився на те, що совєти у тридцятих роках закрили Привіз – найстаріший в Херсоні ринок, який свого часу розташовувався біля колишньої Привозної церкви – Свято-Духівського собору, що дотепер використовувався, як сховище для муки.

–Все зруйнували! – сердився дядько Степан. – І кому воно все те перешкоджало? Га? Був і ринок, була і церква… люди приїжджали з усіх кінців… Ні, взяли та поламали к бісовій матері! Собор спаскудили… вщент спаскудили… Та й ринок змусили перебратися хрін його знає куди! Зробили там свій «Красний базар», хай воно їм усім скисне! І тепер – ані Пасхи справити, ані вторгувати! Ай, що казати! Все спаскудили! – махав рукою старий Твердохліб. – А ти знаєш, Леоніде, – повертався він до мене та вкотре казав: – поки в Одесі тільки-но камені везли, щоб будувати їхній Лонжерон, у нас вже Привіз навіть апельсинами та лимонами торгував! Цілі гори цих цитринів валялося, брати ніхто не хотів! З Москви коли хтось заїжджав, то за голову хапався, коли бачив херсонське різноманіття. Брехати не хочу, але мій дід ще казав, наче ті московіти між собою шепталися, буцімто хочуть жити так само, як в Херсоні.

–Та ну! – підбивав я старого Твердохліба.

–Та ось тобі й «та ну»! – махав той рукою. А потім обов’язково розповідав про «маклаків» – нечесних торгашів, котрі дурили легковірну людину. То підсовували неякісний товар, то взагалі крутили з ціною, як циган сонцем. – Мені, бач, підсунули чоботи, – посміхався дядька Степан, згадуючи свою молодість, – а в них підошва – картонна. От падлюки такі! – і що дивно, оте слово «падлюки» в устах старого звучало, наче якась хвала.

–Я тобі не торговка з Червоного базару, – повторив дядько Степан, – щоб бездумно язиком телепати. Не казав, то й не казав…

Мені раптом подумалося, що все ж старий Твердохліб трошки образився. Вочевидь, йому не дуже сподобалося слово «петлюрівець».

–А тобі, взагалі, це хто повідомив? – зіщулився чолов’яга.

–Та так, - знизав я плечима, – люди між собою бають… Я і почув… випадково…

–Угу, випадково, – хмикнув дядько Степан та діловито рушив до свого погребу. За кілька хвилин ми завантажили з ним на тачечку два мішечки картоплі.

–Займаюсь бозна чим, - поскаржився я, як тільки все було зроблено. – На чорта, питається, вожу оці мішки та бляшанки, як той маклак?

–Не треба скиглити, юначе. Кожний з нас – це важлива ланка всієї організації.

Я хотів було дещо розпитати, але старий Твердохліб підштовхнув мене у спину та твердо заявив:

–Ну гаразд… йди вже! Час!

І я слухняно рушив до Червонофлотської.

До речі, лежачи сьогодні вночі, та потираючи ниюче коліно, щоб хоч якось вгамувати біль, я раптом з усією ясністю зрозумів, чому мене турбували оці дивакуваті па по перевозці продуктів.

Люди! Так-так… люди, які ходили до харчевні… Справа була в них! – я аж-но випростався у ліжку та знову присів. Треба було уважно проаналізувати хто відвідує заклад. І тоді все стане на свої місця. І чого я раніше це не зрозумів… Комерція, спекуляція… От дурень! Сліпий дурень! – і тут за вікном раптом гримнуло, а вже за хвилину сипонув дощ. І вочевидь рясний, бо барабанило так, наче в цеху на ковальському пресі. Ще кілька разів у височині билася гроза, розкати якої стрясали хатинку. Здавалось, що та зараз звалиться мені на голову… розсиплеться, наче той солом’яний будиночок від дмухання сірого вовка… Я почув, як Віра Трохимівна – хазяйка, яка здавала мені кімнатку – підхопилася та голосно забубоніла «Отче наш».

Заснути мені вдалося лише уранці. Й так глибоко, що не розбуди мене Віра Трохимівна, то отримав би я чортів від господаря харчевні за запізнення. А він такий, що міг це зробити. Натура явно скандальна.

Мені ледь вдалось злізти з ліжка. Я відчував себе вареним раком, який намагається втекти з казана з киплячою водою. До закладу дістався хоча і вчасно, але з таким густим туманом у мізках, що хоч лоцмана наймай. Думки плутані. Зосередитися важко. Добре, що господаря ще не було, а то б причепився, що той кліщ. От дійсно гидотна натура… Не розумію, що у нього може бути спільного з Петром. Вони зовсім різні… особливо щодо відношення до оточуючих.

Пам’ятаю, як вперше його побачив. Прибув вранці свого, так би мовити, першого робочого дня до закладу, де мене зустріла якась молодуха. Назвалася Варварою. Сказала, що працює поваром. В неї було дві помічниці – зовсім молоді дівчатка. Вони як раз копошилися біля каструль, в яких щось кипіло, булькало, густо парило.

–І багато людей сюди приходить? – поцікавився я.

–Ми третій день, як працюємо, – відповіла Варвара. – А взагалі – моє діло готувати, а не рахувати, – додала вона, оглядаючи мене з ніг до голови. – Який же ти худий та тонкий… І як будеш мішки таскати?

–Як? З Божою поміччю, – посміхнувся я.

І тільки-но присів, як з’явився хазяїн харчевні. Доглянутий, випещений, наче породистий кіт. Йому, певно, було десь під сорок. Чолов’яга неспішно оглянув мене та представився Павлом Литвиненком.

–Це тебе прислав Петро? – запитав він та захитав головою. Вочевидь його також не дуже вразили мої фізичні дані. – Ну гаразд… подивимось з якого ти тіста… Відправляйся-но до старого Твердохліба, – заявив Литвиненко. – Привезеш картоплю. Два мішки. Тачку візьмеш на задньому дворі… І давай-но поквапся! Чекати немає часу!.. А взагалі, наступного разу приходь сюди о сьомій. Ми починаємо працювати в цей час… бо треба встигнути приготувати їжу.

–Справи йдуть? – я спробував налагодити теплі стосунки. – Відвідувачі приходять?

–Приходять! – різким тоном додав Литвиненко. – Ти сюди що, базікати найнявся? – і він вийшов геть.

Варвара поклала мені руку на плече та додала:

–Ти не ображайся на нього… Він не зі зла… У нього горе в сім’ї. Ось і нервує…

–А що трапилося?

–Сина німці схопили. Він, дурнику, листівки у кишені таскав.

–І що з ним сталося?

–Арештували… Ой! – і Варвара чисто по-жіночі сплеснула руками. А за мить запропонувала мені поснідати. – Мабуть харчуєшся однією бурдою. Йдемо, я тобі борщику вчорашнього наллю.

До речі, треба сказати, що готувала Варвара дуже непогано. Я жадібно припав до тарілки, ледь її не вилизав. А після випив міцного чаю. Аж-но в голові полегшало. Вже потім відправився до старого Твердохліба у свій перший похід за продуктами.

Отже, за ці дні я більш-менш втягнувся у нову для себе справу. Правда, все ще не міг визначити свою роль в новій для себе організації.

Ясна річ, – міркував я, поки не спалося цією грозовою ніччю, – це були свого роду завдання. Правда, якісь дивні… Скоріш за все, так лише здавалося зовні. Думаю, справа у відвідувачах… Все ж треба буде глянути, хто ходить харчуватися…

Я спробував пригадати, кого вже бачив. Спробував проаналізувати… Але поки все було марно. А от єдине, що залишалось зрозумілим, так те, що в місті облаштувалися коновалівці. Так, принаймні, їх прозивали серед городян… Це їхні звернення заполонили Херсон… і, думаю, не тільки його. Ходили чутки й про Миколаїв…

Заклики, відозви, звернення та маніфести, щодо національної революції з’являлися у місті та його околицях, наче гриби після рясного дощу. Мабуть через те на вулицях і побільшало патрулів. Правда, відтепер ходили не тільки німецькі солдати, а й добровольці з числа городян, більшість з яких була озброєна старими гвинтівками.

Вчора, до речі, зустрів таких. Паслися на перехресті однієї з вулиць. Ті ще морди… Так і шукають, кого зупинити, обшукати та чогось поцупити. Ось коли поряд є німці, так вони поводяться, наче янголята. Тільки залишаться самі, так і починають розпускати свої лапи.

І тільки-но їх згадав, як за наступним поворотом знову наштовхнувся на вже знайомі пики. Бачу, чергують… Троє… І вже дивляться на мене… та на тачку з капустою.

Я зупинився передихнути та заодно пропустити загін німців, який браво марширував по пильній бруківці. Став біля кущиків, щоб нікому не заважати та заодно поміркувати, як відбитися від місцевих хапуг. Коли лейтенант загону раптом глянув на мене та наказав двом своїм солдатам допомогти перенести тачечку через здоровезну траншею, що була кроках у двадцяти попереду. Я не відразу допетрав, що відбувається, навіть серце сіпнулося, коли до мене наблизилися двоє автоматників. А потім, вже після всього, тихенько посміювався, бо треба було бачити обличчя тих «патрульних», коли двоє німців протягнули повз них тачку з капустою. Але їхнє здивування було недовгим, за кілька секунд вони із байдужим виглядом продовжили перервану розмову.

–Знаєш, як зробили під Миколаєвом? – почув я одного з них, коли проходив поряд.

Виявилося, що мова йшла про коновалівців. Влітку (якщо правильно зрозумів), десь на початку серпня, може трохи пізніше, деякі члени цієї організації спробували було створити по селах Миколаївщини так звану народну міліцію для захисту мирного населення.

–А словаки їх всіх погнали до бісової матері! – з уїдливою посмішкою розповідав чолов’яга. – Схопили за зябра, обеззброїли, змусили познімати оті їхні синьо-жовті околиші… А потім почали вимагати, щоб ті драні міліціонери… хай їм скисне… щоб вони заспівали словацький гімн! Отаке! – він розреготався.

–Та й тут їх всіх переловлять, – погодилися другий патрульний. – Дай тільки час… А то усе місто заклеїли своїми мемрам… мурам… Тьху ти! Мурандами! Чи як воно там? Революцію їм подавай! – і знову реготіння.

Коновалівці… До цього руху відносився й Петро.

Він та його соратники, вочевидь, намагалися організувати в південних містах мережу своїх поплічників. (До речі, серед них відтепер опинився і я сам.) Краєчком вуха мені нещодавно вдалось почути, що в тому їм допомагали колишні вояки регулярної армії УНР. А один з них, до речі, був саме старий Твердохліб – бувалий петлюрівець. Треба буде мені знову спробувати з ним про це поговорити… з’ясувати, що до чого.

Якщо вже казати відверто, то минуле дядька Степана не таке вже для мене важливе. Насправді треба йому довести, що Леонід Глотов не якесь мале теля, якого можна водити за кільце у носі. Або посилати по картоплю. Мені важливо показати… продемонструвати власну готовність до серйозних справ. Лише після цього старий Твердохліб може переговорити з тим же Петром (чи хто він насправді) та порекомендувати використати Глотова у більш відповідальних справах, ніж постачання харчів. І тоді вже ми, сподіваюсь, поговоримо відверто, без оцих дурнуватих екскурсів у історію Давньої Греції.

Мабуть, Глотов повинен був ще другого дня спитати, мовляв, хто, хлопці, ви такі? І після того, дізнавшись, що вони коновалівці, докопуватись до самої суті їхньої організації. А то прочитав лише брошурку… та пару листівок… І як би на тому і усе!

Я нарешті дістався закладу, розвантажився та присів на лавку передихнути. І тут на подвір’я визирнула Варвара.

–Сьогодні треба привезти ще муки, – повідомила вона. За мить жінка продиктувала адресу, куди мені було слід відправитися та раптом якось сумно зітхнула.

–Щось трапилося? – я повернувся до жіночки.

–Вчора мого сусіда арештували… з усією родиною… Моя мати каже, примчали на мотоциклах, вибили калитку… собаку застрелили… Потім виштовхали усіх на вулицю та погнали бозна куди.

–Чого? Що кажуть-то? Невже без причини? – спитав я.

–А яка причина, як ти єврей? – кинула Варвара та знову зітхнула. Вона розвернулася та попрямувала до приміщення.

То, що по Херсону хапати євреїв, вже не було дивиною. Той же Давидович мені пошепки казав про страшні речі. Мовляв, всіх вивозять на розстріли.

–Та ну! – корчив я недовірливу пику.

–А ти думаєш чого нас хапають?

–Підозрюють у шпигунстві… певно…

На що Марк Борисович лише сумно посміхнувся та якось дивно хитнув головою.

Чи чув я про розстріли? Чи знав про те? Ну… прикидатися, думаю, не варто… Про те все місто гуділо. Люди перешіптувалися між собою, переповідаючи жахливі історії.

–Чому ви не уїхали, коли була можливість? – спитав я у Міллера. – Он Якубсони, Міллери, чи Ліховські… та й інші… багато інших виїхало, коли була евакуація… Чого ви чекали?

Марк Борисович лише повів плечами, та з гіркотою у голосі додав, мовляв, що чекав поки усіх євреїв Херсону не зберуть в одно місце. Він явно натякав на розпорядження нової влади стосовно того, що усьому єврейському населенню наказувалось разом з їхніми сім’ями перебиратися на помешкання начебто у районі вулиці Фрунзе.

–Як вас ще не забрали до промколонії? – спитав я.

–Вдалось переконати німців в тому, що я поляк, – зітхнув Марк Борисович.

–І ви не боїтеся мені в тому зізнаватися? – прямо спитав я.

Відповіді не послідувало. А трохи пізніше я дізнався, що у виправлянні документів Давидовичу та багато кому іншому допомагав дядько Степан разом з Максимом. Вони підмінювали метрику, десь діставали нові паспорти…

Отже, трошки перепочивши у харчевні, я знову взяв тачку та рушив по муку. Ні, – думаю, – час вже зав’язувати з цим. Треба завтра піти до дядька Степана та спробувати «розштовхати» його.

Підніматися угору було утомливо. Я сьогодні вже находився, хай йому грець. Звернув у провулочок та неквапливо рушив під старими акаціями… До речі, листя на інших деревах вже почали масово жовтіти, а ось тільки акації ще стояли зеленими. Я ось що помітив: вони й пізніше за всіх розквітають, і пізніше за всіх вкладаються у зимову сплячку. Цікавий нюанс… незвичайний…

Назустріч мені йшла якась жінка з двома маленькими дітьми. В місті, між іншим, стало менше перехожих. Не скажу, що вулички вимерли, але так, як було раніше – то скоріш вже можна було казати про «вимирання». Пам’ятаю, що в перші дні мене це навіть насторожувало… А зараз вже звик… Певно, звик.

Жінка раптом оступилася та впала на одне коліно. В цьому місці дороги бруківка була вирвана, наче її вигриз якийсь хижий звір. Мені і самому було б треба йти обережніше… Я зробив кілька кроків вперед, збираючись допомогти підвестись нещасній, та в цей момент помітив двох німців, які стояли під деревами та дивились на перехожих. Чомусь народилося таке відчуття, наче вони взагалі дивляться таке собі кіно. Мабуть, щось в тому є, адже для них, для німців, і Україна, і той же самий Херсон – взагалі новий світ. Мабуть, так саме колись почувалися конкістадори, які намагалися захопити землі індіанців Латинської Америки.

Поряд з німцями чергували двоє «добровольців» з числа городян. Їхні кислі пики прямо знемагали від нудьги. І я вже шкірою відчув, що зараз вони почнуть чіплятися до мене.

І точно: тільки-но поміг жінці та зробив п’яток кроків, як ці двоє патрульних рушили до мене. Не то, щоб я злякався… Скоріш напружився. Воно і зрозуміло: в таки хвилини відчуваєш себе, наче виліз голим з бані. І між тим, я чисто рефлекторно сунув руку до кишені, шукаючи пальцями документи, та за секунду-другу протягнув папірці найближчому чолов’язі. Другий став позаду, при тому хитрувато зіщулився та окинув мене своїм підлим оком зверху донизу.

–Як звати? – спитав він, поки перший розгортав документи.

Я спокійно представився. І в іншу мить краєм очка помітив, що серед папірців, які віддав на перевірку, виявилось воювання… Так, те саме воювання «До боротьби», яке я нещодавно читав.

Бляха ти муха! – тут же промайнуло в голові. Мене кинуло, наче в окріп. – От ти дурник! – а далі лише лайка.

Я вже бачив, як патрульний розгорнув воювання, пробігся поглядом по рядках, а потім подивився на мене з часткою дивування.

–Ну що там? – запитав другий чолов’яга.

–Нумо, друже, – перший патрульний зробив швидкий крок до мене та хутко поліз до внутрішньої кишені. – Чи нічого у тебе там не завалялося ще? – і він зашарудів там пальцями. Секунда-друга, і чолов’яга витяг кілька м’ятих банкнот (ясна річ – ще радянських): кілька трьох з червоноармійцями та парочку п’ятирубльовок з підтягнутим льотчиком. – Непогано… непогано…

Як не дивно, але й досі в місті ходили радянські гроші. Нових банкнот та монет ніхто не завозив.

–Ну гаразд, – ощирився перевіряючий. – Документи в тебе у порядку… то ж йди, куди планував, – і чолов’яга протягнув мені папірці, серед яких вже не було ніякого воювання.

–Що, відпускаємо його? – запитав другий. Побачивши банкноти він запитав, чи це все, що у мене є.

Я все ще не міг отямитися, тому якось розгублено замотав головою.

–Сподіваюсь, що наступного разу у твоїй кишені буде більше грошей, – додав перший. Він хлопнув мене по плечу та підштовхнув у спину.

Я підхопив тачечку та покотив її далі. Вже метрів десь за двісті дозволив собі видихнути та оглядітися.

Як я міг забути про той клятий папірець? Проколовся на дрібниці! На дрібниці! От дурень! Хай Бог тебе милує… А ще вимагаєш серйозного до себе ставлення, – мені аж-но закортіло ляснути собі у пику. – Ці двоє патрульних могли ж схопити мене та закинути до буцегарні… Або взагалі розстріляти на місці… Я б і слова не встиг би сказати у виправдання! Бляха ти муха! – і я поліз до кишені та в наступну мить нащупав там якийсь аркуш. За секунду перед очима замаячило воювання…

Звідки він тут? – мене наче вдарило струмом. – Це що ж виходить? Невже цей патрульний закинув звернення назад… мені до кишені… коли поліз туди по гроші? – і я тут же зім’яв папірець та кинув його до кущів від гріха подалі…

 2019 р




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо