22.06.2019 19:42
Без обмежень
19 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Петля Манурі

Берндт ЛАНГЕ 19.10.1941 15:13

СПОМИН УЧАСНИЦЬ ПОХОДУ ІІІ ПІВДЕННОЇ ГРУПИ

 

Вересень, 1941 р

 

…Година 18.15, серце товчесь… ми переїздимо річку Збруч, історичну річку… Їдемо по обітованій землі, чим дальше від границі, тим краще чуємось… Напрям нашої дороги – Проскурів. Переночували в Бокіївці, це, мабуть, село, де всі наші рої гостювали. Їдемо дальше кіньми, люди нас вітають щиро. З початку здержано, беруть нас за німців, що вміють говорити по-українськи, і звідси та здержаність і холодність. Та коли переконуються, що ми такі самі українці, як і вони, то гостинності та щирості немає меж.. Хто раз загостив на наші степи, того все щось тягне туди, де чуєш серце України… 21/7, їдемо дальше на схід… Перший раз тоді побачила я красу українського села положенням, будовою хаток та стріхами солом’яними я була очарована, таке село я вимріяла собі з поезії Шевченка, але воно ще краще, немає слів, щоб описати ту красу. А степи. Такої краси, широчині, розмаху й сили я не бачила в своїй теперішній батьківщині… Так серед чудових степів золотої пшениці, серед добрих людей, збіджених і застрашених, серед нашої молоді «комсомольської» та щирих розмов сходили нам дні… Вечорами по зборах спалось в клуні, на соломі по-королівські… Зближались ми до місця призначення Дніпропетровська, чим ближче… тим кращий краєвид, більше балок, а чорнозем чудовий… Цілі лани пшениці та соняшнику, у нас цього не видати. Ночуємо в школі.. Людей уже знаємо добре, уміємо до них підійти, навіть молодь вже наша, бувають острі дискусії і то на високому рівні… Маємо друзів і між старшими. От хоча би учителі в селі О. Двоє стариків, які з нами серцем і душею. Раділи нами та гостили так, як своїх рідних синів. Так як ми харчувалися на нашій широкій Україні, так ми ніколи в Галичині не їли. Добрий борщ, курки варені з бараболею, вареники зі сметаною або медом, пиріжки з сиром або з яськами [квасолею], молоко з медом і тільки пшеничний хліб. – А овочів, кавунів, не були ми жадні, а до того всього сім’ячки. Навчились ми їх лускати, я к справжні «здєшні». Зближались ми до Дніпропетровська… мусіли ждати в одному селі О… Вечорами сходились до нас молоді хлопці та дівчата і вчились співати…В полудне 13 вересня в’їхали ми одною фірою… Перед нами на похилих берегах Дніпра пишався Дніпропетровськ, величезне промислове місто… Ми вже застали тут наших друзів, які вже при праці, організували Олост, міліцію, школи, харчопостачання… Ішла праця, темпо міське, прийшлось зустрітись з тутешньою інтелігенцією, враження гарні, спомини теж.

Місто скоро прибрало нормальний вид, аж тут нараз гестапо й арештування… Прийшлось нам покидати дороге нам місто…


РАДІОГРАМА

 

Головний штаб 11-ї армії. Офіцер Абверу

Головна квартира армії, 17 вересня 1941 р.

У Штаб групи армій «Південь», відділ Ic/A.O.


Консультант поліції безпеки в питаннях українців при СД д-р Баєр вказав у сьогоднішній розмові на те, що членів руху ОУН під проводом Коновальця, які займаються політичною діяльністю, необхідно затримати і перевести до Тернополя або Львова. Зважаючи на можливість перебування таких політичних активістів у штабі 11-ї армії, прошу перед проведенням слідства виробити принципову позицію з цього питання.


Начальник Генерального штабу.




Донесення Служби безпеки (СД) Німеччини

 

м. Берлин

2 жовтня 1941 р.


Начальник поліції безпеки та Служби безпеки (СД)

IV АІ-В. №1 В/41 g.Rs


Секретна справа Рейху!


Донесення про події в СРСР № 101

 

…Айзенцгрупа Д

Дислокація – Миколаїв

…Розпочато розслідування стосовно груп Коновальця, особливо у Миколаєві. Слідством встановлено, що помічник бургомістра є прибічником ОУН. Згідно з його свідченнями, фактичним натхненником їхньої групи є Ярий, жінка та мати котрого – єврейки. Його батько – чех… Зі 195 членів самооборони у Миколаєві 8 досі слід розглядати як коновальців. Ознакою того, як добре працює розвідка цієї групи, є те, що серед членів самооборони поширюється чутка, що поліція безпеки скоро буде розшукувати у Миколаєві оунівців, як це сталося у Житомирі та Кіровограді. Ці 8 членів самооборони ведуть себе демонстративно бездоганно.

В економічній сфері на першому місці проблема цін. Хоча однакові ціни на сільськогосподарські продукти встановлені, але вони дуже відрізняються територіально і вже наближаються до рівня цін в Рейху, наприклад, по маслу (1 кг –2, 5 рейхсмарок).




Берндт ЛАНГЕ

19.10.1941

15:13



–Знову хочете прогулятися? – з обличчям непроникним до спостереження жодних емоцій, спитав Корній Семенович. Отаким він мені нагадував англійського дворецького. Зараз ще спитає, а чи не хочу я чаю.

–Це вас обтяжує? – з награним співчуттям звернувся я до Колпакова, якого наказав визвати до себе до кабінету.

Він поглянув на годинник, а я раптом спіймав себе тому, що теж частенько розмірковую над тим, чому час швидше за все біжить у першій половині дня. Дивно, адже це так! Ти й оком не встигаєш мигнути, як вже о пів на першу, або взагалі перша година дня. А ось далі час починає уповільнюватися, стримувати свій біг… І хоч що ти роби, а він застигає, поступово перетворюючись на якесь застигле желе.

–Та ні, обтяження тут ні до чого! – почулась відповідь перекладача Колпакова. Він дещо нервово знизав плечима та додав: – Мені дивно, що окрім вас, герре Ланге, мало хто з офіцерів зараз висловлює бажання просто прогулятися містом… А по-друге, я маю чимало інших завдань, – спробував зіскочити з гачка Колпаков. Його явно пригнічувала моя компанія.

–А якщо я скажу, що у мене до вас є відверта розмова?

Корній Семенович зобразив на обличчі цікавість, хоча я встиг при тому відмітити внутрішню переляканість цього чолов’яги. Про те, що я його лякав, мені стало відомо ще позавчора. Він сам в тому зізнавався своєму товаришеві, такому же «перекладачу», який перед війною працював у посольстві в Софії під наглядом капітана Фосса.

Серед всіх цих «помічників» мені потрібно було знайти найслабшу ланку. Кандидатура Колпакова здавалася більш відповідною тому.

Взагалі, чесно кажучи, в моєму уявленні люди, які працювали у Фосса, повинні були бути авантюрними та в міру відчайдушними… Такими собі флібустьєрами. Що ж до персони Колпакова, то він явно випадав з цього образу, поводячись… е-е-е… поводячись наче вчитель… Типовий шкільний вчитель.

Мені раптом стало смішно. А хіба, питаю себе, він дійсно не вчитель? Хіба не працював якийсь час у школі? Це ж його «легенда»… Чи одно другому не заважає?

Колпаков напружився, помітивши мою стриману посмішку. Здається, він трактував її дещо інакше... по-своєму… і явно не на свою користь…

–Я можу провести вас до музею, – втомленим тоном запропонував Корній Семенович. – Ви ж там ще жодного разу не були, так?

–А він… музей…. відчинений?

–Так... Нещодавно прийняли рішення про відновлення роботи місцевого музею…

–Цікаво… цікаво… Ви мене заінтригували. А я думав, що Совєти усе вивезли…

–Совєти вивезли лише деякі речі, – пояснював Колпаков. – Здебільшого, це стосується золота та інших коштовностей. Дещо з експонатів, кажуть, встигли поцупити місцеві крадії… то було під час боїв за місто…

–Так що там зараз?

–Ну… оскільки німецька влада вирішила навести лад, – казав Корній Семенович, і я уловив у фразі «німецька влада» частку такого собі презирства, і це мене, чесно кажучи, напружило, – було прийнято рішення відкрити Краєзнавчий музей. Зараз там виставляють деякі експонати, ведуть їхній перелік… Всім керує пан… пан… пан Сапига… Я чесно скажу, що нічого про нього не чув… Знайомий лише з пані Швабе. Вона, думаю, і погодиться провести вам екскурсію.

–Хто це така? – поцікавився я, одягаючи шкіряні рукавички.

–Це старший помічник пана Сапиги… Наскільки мені відомо, вона походить з місцевих німців… які тут оселилися ще за часів Катерини Другої. Швабе Софія Оттовна… Займалася археологічною справою, поки в тридцятих не було арештована НКВС.

–За що?

–Начебто за антирадянську діяльність. Взагалі, якщо схочете, самі у неї про все спитаєте.

Однак цей Колпаков доволі багато знав і про музей, і про людей, які там зараз працювали. Я тут же прийшов до висновку, що він негласно курирував цей напрямок. Буде дуже цікаво поспостерігати за всім тим…

–Ну добре, – хитнув я головою, – музей, значить музей.

–Хочу відмітити, що мої послуги, як перекладача, вам там не знадобляться. Софія Оттовна прекрасно говорить німецькою, – останню фразу Колпаков промови скоромовкою, а це додатково вказувало на те, що йому дуже кортіло здихатися набридливого шарфюрера – тобто мене.

Ми перезирнулися один з одним і Корній Семенович тут же відвів свій погляд убік, наче собака, яка провинилася перед хазяїном.

До речі, у Колпакова були великі собачі очі… Собачі, значить карі. Вірніше, вони були світло-карі. А у яскравому світлі сонця, при певному положенні голови, його райдужка взагалі здавалася червоною. А ввечері навпаки – темною, наче сама ніч.

У товстуна ж Мартіна очі були темно-сірими… вовчими… Однак при тому якимись прозорими... бляклими… і навіть водянистими... Вони явно не йшли до його образа. Я б скоріше на місці природи, або Бога-творця, краще б дав Гаупту теж карі очі. Це виглядало б більш гармонійно... і відповідно його норову…

Що до Магнуса, то його очі мали бурштиновий колір. Чи правильніше сказати – золотисто-зелений. Правда його райдужка була дещо мутнуватою... нагадувала затягнуте тванню болото… Але, що дивно, це добре підходило натурі Таузіга.

Підходило? – здивувався я сам собі. Щось останнім часом оці мої спостереження за забарвленням чиїхось очей, часто почали перетворюватися на намагання підібрати відповідний їх колір до характеру носія. Дурнувате хобі… згоден… Однак за відсутності інших занять, мозок починав ось так от чудити.

До речі, я зазначив, що оці пильні заглядання в чужі очі не залишились непомітними. Тепер часто чулася фраза «свердлить поглядом». Мені це здавалося смішним до певної міри, проте в той же час твереза частинка, яка відповідала за розважливість і ґрунтовність, постійно мене відсмикувала, сичачи на вухо: «Припини витріщатися! Це неввічливо»!

–А про що ви хотіли зі мною поговорити? – нарешті вирішив поцікавитися Колпаков.

Ми вибралися назовні та прямували вздовж тінистої вулиці. Сьогодні було відносно тепло та сухо, хоча вже добре відчувалось наближення типової для цього краю осінньої негоди – похмурої, дощової… Одним словом – мерзенної. Той же Колапков, як я чув, жалівся на херсонську осінь… та й на зиму… Часто казав, що більш понурих пор року не знайти на всій земній кулі. Мовляв, вони відвертають його душу. Отруюють меланхолією.

–Постійний дрібний дощик, - казав він, – вулиці вкриті брудом... непрохідні калюжі… сонця не видно… І так десь до квітня.

–А взимку? – питав товариш Корнія Семеновича.

–Ще огидніше. До всього цього слід добавити замети брудного снігу та пронизливий до мозку кісток вітер… Скоро сам все побачиш.

Здається мені, Колпаков дуже обтяжувався своєю присутністю в Херсоні. Він навіть іноді прямо на те вказував, заявляючи, що «застряг тут надовго».

Ми з Корнієм Семеновичем зупинилися біля якогось напівзруйнованого будинку. Я дивився на обпалені віконні отвори, по сторонам яких розкинулися чорні крила кіптяви. Споглядав підлогу, що провалилися аж до першого поверху… на голі стіни… на батареї парового опалення, які бовталися на зігнутих трубах… на хащі залізної арматури, які стирчали з підвалів…

Будинок здавався мені тілом зраненого гіганта. Тут же пригадалися картини Миколаєва, серед яких обпалені залишки трамваю…

Все це сліди війни, і треба зізнатися собі, що вони гнітили мене. Викликали з пам’яті неприємні спогади… неприємні думки…

–Так про що ви хотіли зі мною поговорити? – повторно спитав Корній Семенович.

Я повернувся до нього, знову відмітивши, що Колпаков вперто намагався не дивитись в мій бік, демонструючи таку собі зайнятість та зосередженість.

–А ви не здогадуєтесь? – питанням на питання відповів я.

Мені було цікаво почути, які варіанти запропонує мій співбесідник. Але той все ж уникнув прямої відповіді, вкотре знизавши плечима.

Чесно зізнаюсь, що мій мозок постійно розмірковував над справами. Чим би я не займався, що б не робив, але бувало часто підловлював себе на тому, що відповідна частина свідомості зайнята думками про роботу. Вона аналізувала, розкладала по купках, домальовувала речі, яких не вистачало для обміркувань… але що цікаво – все це виходило автоматично... рефлекторно... без участі головного мого «я». Можна б було це порівняти з процесом, скажімо, ходіння. Адже тоді мозок не напружував свідомість суто технічними питаннями, наприклад – яку ногу зараз слід поставити першою, праву чи ліву. Я не відчував отих прихованих розрахунків, мовляв, під яким кутом слід зігнути колінний суглоб, щоб піднятися по сходах... Все те відбувається само собою, тому під час процесу ходіння у мене з’являлась можливість, скажімо, наспівувати пісні... вести бесіди... обмірковувати облаштування Всесвіту, врешті-решт... Так було і зараз, ось тільки «ходіння» замінялось робочими справами.

Дивно, як подібні процеси взагалі могли відбуватися паралельно? – казав я собі, і в ту ж саму мить вкотре підловлювався на тому, що одночасно розмірковую над подальшими своїми кроками.

–Ви сьогодні якійсь напружений, – промовив я, звертаючись до Колпакова. – Вдихніть глибше… заспокойтеся… Погляньте навколо… Яка прекрасна сьогодні погода. Які ошатні вбрання у дерев! Скажіть, а який період року вам взагалі-то подобається? Весна? Чи літо?

Колпаков знизав плечима, чим вкотре видавав власну внутрішню нервозність.

–Я…я… не знаю, – Корній Семенович розгублено позіхнув. Він навіть трохи прискорив крок, явно збираючись збігти від цієї бесіди.

–А ви цінитель місцевих природних красот чи ні? Хіба не відчуваєте в душі теплі нотки? Врешті-решт, це ж ваша батьківщина! Мова взагалі про південь України…

–Ну… природа мені… подобається, – явно збрехав Колпаков.

–Але, думаю, ви з радістю відправились кудись в інші місця, – іронічно заявив я. – Де ваша душа відпочиває? В яких краях? Де заспокоюється ваше серце?

–Послухати вас, так я схожий на перекати-поле. Ліпше скажіть, вам тут подобається? От особисто вам, га?

–Я відношусь до всього, як типовий мандрівник. Моє око шукає в оточуючому і красу, і якісь огидні речі. Це дозволяє мені не обманюватися.

–Дивне таке чути, – підняв брови Корній Семенович.

Ми з ним відійшли від зруйнованого будинку та рушили далі.

–Я… е-е-е… я люблю дивитися на небо, – раптом заявив Колпаков.

–Навіщо? – здивувався я.

–Ну… ви питали, чи цінитель я красот… Так от мені більше подобається спостерігати за небом, – після цих зізнань Колпаков густо почервонів. Він розгублено хмикнув та кинувся поясняти, наче я про те прохав: – Ну... зазвичай людям подобається дивитися на якісь речі... на пейзажі... От ви самі тільки-но казали про ошатні дерева… Іншим, наприклад, подобається море. Вони захоплюються ним… обожнюють його... За мого ще юного життя в Одесі я і сам любив спостерігати за морем… за океаном… Думаю між ним та небом є дещо споріднене. Ось тільки небо мені здається більш… більш… більш.., – Колпаков навіть зупинився, намагаючись знайти слова. Які б підходили до опису його вражень. Замість того, він раптом заявив, що декому подобаються гори. – Або – ліси… лани…

–Зрозуміло… І яке сьогодні небо? – я підвів око вгору.

–Сьогодні? Яскраве... сухе...

–Як це? Що значить «сухе»?



–Ну... я так його відчуваю... Мені, якщо чесно, подобається сьогоднішнє небо. Його кольори… насиченість… його стан… Все це співзвучне зі співом моєї душі... з тими внутрішніми потоками, які панують у ній.

–Ого! Так ви поет.

–Ви смієтесь? – напружився Колпаков.

–Ні... вибачте... Просто дивно подібне чути, – зізнався я. Кілька секунд ми мовчали. – У вас, бачу, доволі романтична натура, – стримано повторив я свою думку. Здається, Колпакову це сподобалося, адже він знову вловив у моїх словах щирість. Корній Семенович було спробував сказати щось приємне у відповідь, однак заблукав в своїх фразах, так знову нічого і не знайшовши. – Киньте це! – заявив я. – Адже мені відомо, якою ви насправді вважаєте мою особу.

Хоч Корній Семенович і напружився, проте було видно, що він не зрозумів оцієї фрази. Довелося нагадати йому про «хамелеона» та «тумблер». Це подіяло на Колпакова, наче вдар струмом.

Взагалі-то мова йшла про позавчорашній вечір... Колпаков, як я вже до того казав, розмовляв зі своїм товаришем. Вони удвох стояли неподалік входу та курили. Певно думали, що знаходяться сам-на-сам... що ніхто їх не чує... Загалом так сталося, що вони просто не помітили моєї присутності.

–Його обличчя – це прямий натяк на його ж особистість! – говорив Корній Семенович.

–Ти про шарфюрера Ланге? Так… неприємна особа…

–Та я не про те, – махнув цигаркою Колпаков. – Я не про фізичну ваду, як таку… Просто ото дивне розділення… Одна частина його обличчя жива... людська... емоційна... А друга немов... у... у...

–Крокодила? – з насмішкою запитав напарник.

–Скоріше, як у хамелеона... Тільки на відміну від нього, від цієї рептилії, він не мімікрує, не ховається, а явно демонструє нам своє справжнє «я», – казав Корній Семенович, при тому дивлячись кудись вгору. Мені раптом подумалось, що погляд був спрямований у бік вікна мого кабінету. – Його обличчя, – продовжував Колпаков, – страшне не своєю потворністю, а тим, що навпаки відкриває його сутність… Він, наче той давній дволикий бог… Янус…

–Про що ти?

–Ну... ну... як тобі пояснити?.. Я відчуваю, що він, цей Ланге, якимось дивним чином поєднує в собі дві особистості. Одна з них… наприклад… по відношенню до нас, та й до своїх товаришів, до жаху… до жаху…

–Зверхня? Гонорова? – спитав напарник.

–Не зовсім… не зовсім… Він демонструє якусь дивну… дивну.., – Колпаков здається чогось злякався. – У тебе колись були собаки? – спитав він у напарника. – От уяви, якими вони бачать свого хазяїна.

–Ти натякаєш, наче Ланге господар… а ми всі його песики? – розсміявся той. – Можливо, щось в тому є…

Корній Семенович хмикнув та задумливо затягнувся цигаркою. За кілька секунд він таким собі «прозорим» тоном промовив, що, мовляв, найцікавішою вважає другу мою частину.

–Як тільки той Ланге залишається наодинці з собою, – говорив Колпаков, – то немов спрацьовує якийсь тумблер. Він перемикає його свідомість в інше положення.

–Куди перемикає? – в голосі напарника почулися глузливі нотки. – В яке таке положення?

–Ну хіба тобі це не помітно?

–Ну... ну… чесно скажу, що ні. Взагалі, ти кажеш якісь дивні речі…

Колпаков труснув головою та повторив, що його ніхто не розуміє.

–Ну, гаразд, – мовив напарник, – і з чим ти пов`язуєш подібні... перемикання?.. якщо вони дійсно існують…

–Грішу на його поранення. Можливо це воно так вплинуло на особливість характеру… А взагалі, він особа дуже цікава.

–Всі ми по-своєму цікаві, – посміхаючись, відповідав співбесідник. Він загасив цигарку, наче натякаючи на те, що розмова скінчена.

–Хамелеон… тумблер.., – розгублено пробубонів Колпаков, дивлячись зараз на мене стривоженими очима. Мабуть, намагається зрозуміти, звідки я те знаю. Мовляв, хто розповів? Невже його товариш?

Ми повернули за ріг, пройшлися повз торговок насінням. Поряд з ними крутився хлопчисько з шевськими щітками. Він кинувся до мене, перегородив дорогу та ломаною німецькою запропонував свої послуги. Я зупинився і, підкоряючись почуттю жалості, поставив ногу на дерев’яний ящичок.

–Ну гаразд, герре Колпаков, – мовив я, повертаючись до нього. – Скажіть, як ви дивитесь на те, щоб послужити справі Рейху?

Питання змусило Корнія Семеновича почервоніти.

–Я… я… і так працюю у вас… в СД, – стримано промовив він. – Що ж вам ще треба?

–Більш плідної самовіддачі.

–Ви… ви пропонуєте мені… стати донощиком? – голос Колпакова піднявся до писку.

–Повторюю – я пропоную вам спробувати служити Рейху більш плідно.

–В моєму розумінні, ви хочете, щоб я виказував своїх товаришів.

–Знаєте, герре Колпаков, от ви тільки-но мені казали, що любите дивитися на небо... А я полюбляю розглядати людські очі. Це – цілий світ... Я говорю те без пафосу. Це дійсно цілий світ. Очі кажуть про людей якщо не все, то дуже багато…

–І… і… і що вони кажуть про мене?

–Що ви неодмінно погодитесь мені допомагати.

Я змінив ногу і хлопчисько, шмигнувши носом, накинувся на другій чобіт. Колпаков кілька секунд задумливо дивився на його працю, а потім спитав:

–Чому ви вирішили, що я погоджусь?

–А чому вам відмовлятися? – питанням на питання відповів я. – Невже ви ставите якісь особисті… е-е-е… непорозуміння із собою – назвемо це так… вище за справи Рейху? А по-друге, подумайте про те, що ви отримаєте натомість.

Головне, – тут же похвалив я сам себе, – вміння вчасно закинути зернятко «роздумів». На підготовленому ґрунті воно встигає розпустити широку мережу коренів, які отруюють свідомість підозрами, сумнівами… недовірою… та їм подібними речами… Думаю, моє «зернятко» спрацює… Колпаков це достатньо «підготовлений ґрунт», щоб виростити на ньому необхідні плоди.

Корній Семенович задумливо глядів додолу, при тому нервово покусуючи губи.

Я між тим озирнувся, дивлячись на торговок насінням. Погляд зупинився на жебраку, якій стояв на протилежному тротуарі під старою акацією, і біля якого юрмилося з півтора десятка жінок та діточок. Вони уважно слухали його доволі мелодійні співи під акомпанемент затасканої гармоніки. Картина, подумалось мені, доволі екзотична… Вона чимось нагадала ілюстрації з книжок про Давню Грецію: народний співець в оточені мешканців античного поселення… Тільки замість ліри – гармоніка. І тоги замінені на більш сучасні плаття.

Раптом чомусь пригадалось, як три дні тому я прогулювався містом та наштовхнувся на похоронну процесію. Попереду йшли два музики, один з яких грав на трубі, а інший бив у барабан. Відразу за ними крокувала жінка. Вона тягнула в руках дерев`яний хрест. А слідом рушило четверо чоловіків, котрі несли на плечах труну. Хто там лежав – розгледіти не вдалось… Та і зізнаюсь, мені це було не цікаво.

Я більше дивися на процесію, на людей, які крокували слідом за труною. Здебільшого то були жінки та якісь старики… Вони йшли неквапливо, розмірено. Пам’ятаю, що дехто з процесії дивився убік солдатів, які стояли на тротуарі, та і на мене також. У тих людей були дивні вирази на обличчі… Я не відразу зміг зрозуміти, що саме мене в тому дивувало. А пізніше допетрав: городяни гляділи на нас з часткою презирства. Так дивляться на бур`яни які ростуть на городах.

І тут же пригадалася розмова з одним із офіцерів Вермахту. Ми з Мартіном сиділи у ресторані «Херсон», слухали його розповідь про те, як штурмували якесь місто.

–Ми наступаємо, – казав той офіцер. Він вже достатньо випив, щоб його язик став більш розв’язаним. – Навколо вибухи, постріли, галас поранених… А вони собі на полі сіно у купки складають. Уявляєте?

–Вони? – стримано посміхаючись, спитав я.

–Так… вони… селяни… місцеві селяни… Сіно у купки складають. Наче і немає он там, на сусідньому пагорбі, воюючих солдат. Немає ані нас, ані більшовиків…

–Так, якось дивно, – погодився Мартін.

–Ну, пізніше ми підійшли до них. Вірніше, під’їхали… Питаємо через перекладача, мовляв, ви що ж, не боїтесь? І старший з чоловіків, можливо їхній староста, відповів, що боятись їм, або не боятися – безглузде заняття, адже роботу все одно прийдеться робити! І дивиться на нас якось… якось зверхньо. Знаєте, як дивляться вчителя на неслухняних діточок. Типу, грайтеся собі, бавтеся, а нам, дорослим, працювати треба. Отаке!.. Мене дуже вразив той погляд. Відразу подумалось, якою чортівнею приходиться займатися! Чесне слово!

Отже, – промайнуло у мене в голові, коли я дивися на ту похорону процесію, – якою ж чортівнею дійсно приходиться займатися! Для них… для городян… німці, які прийшли сюди… до їхнього міста, щось на кшталт тих же неслухняних діточок. Правда з однією відмінністю: ці «діточки» занадто агресивні… та і покарати їх, поставивши у куток, не вийде.

Хлопчисько закінчив чистити мої чоботи. Я поліз до кишені, намагаючись відшукати там якісь гроші, але Корній Семенович мене випередив та простягнув замурзаному хлопцю кілька цигарок.

–Вони зараз охочіше беруть це, – пояснив він, ледь ми відійшли в бік. – Або хліб… Гроші майже нічого не варті. А товарів мізерно мало... Мізерно! – повторив Корній Семенович. – Ціни ж відповідно до війни…

Я між тим відмітив, що Корній Семенович все-таки уникнув прямої відповіді стосовно моєї пропозиції. Навіть не сказав стандартне: «Дозвольте подумати». Він взагалі робив вигляд, наче я нічого з того приводу не говорив.

Якийсь час ми мовчки йшли вулицями. До речі, я став частіше помічати, що у місті все ж більше жінок, ніж чоловіків. І багато з них ходило з якимись вантажами – сумками, мішками, корзинами. Народилося таке враження, наче таскання усього цього ледь не сенс їхнього життя.

Городяни взагалі рухалися якось неспокійно, швидкими ривками, буцімто мурахи у потривоженому мурашнику.

–І знову я не розумію, чим можу бути корисним, – нарешті вичавив з себе Колпаков.

–Чим? – задумавшись, перепитав я. – А звідки, кажете, пішла назва цього міста?

–Начебто його так назвали на честь давньогрецької поліса Херсонес, який розташовувався десь у Криму.

–От-от, вочевидь, я правильно згадав… давнє античне місто… Знаєте, якщо відкинути умовності, то можна уявити, що ми з вами і зараз перебуваємо у ньому…

–Вибачте, де? – розгубився Колпаков.

–У такому собі давньому місті… котре знаходиться у ворожій облозі… Уявили? І от, серед його жителів ховається зрадник… або шпигун… Конче потрібно знайти його до того, як він відчинить браму чи таємний прохід до міста, щоб завести сюди ворога... Життєво потрібно!

–Ви пропонуєте мені шукати цього… шпигуна?

–Я пропоную вам дещо інше. Ви будете отримувати певні завдання, – розповідав я, – які будуть носити провокаційний характер. Потрібно змусити шпигуна проявити себе… виказати його справжнє «я»…

–Певні завдання? – перепитав Колпаков. – Цікаво… і якось дивно… А ви впевненні, що в цьому «античному місті» ховається шпигун?

–На сто відсотків! – із залізною впевненістю промовив я.

–Ну, припустимо… А чому ви… обрали мене? Хіба інші працівники не ліпше…

–А якщо я скажу, що дізнавався про вас у капітана Фосса? Що це була його рекомендація, га? – то, що це була брехня, я приховав. Насправді, це була додаткова спроба змусити Колпакова відкинути вагання та прийняти мою пропозицію. І наголос на тому, що його начебто рекомендували, міг позитивно зіграти на його самолюбстві.

Колпаков задумався і вкотре зупинився.

–І що треба робити? – бляклим голосом спитав він.

–Ну, по-перше, хоча б відвести мене до музею… Навіщо нам потім зайві питання, мовляв, де ми прогулювалися, га? – посміхнувся я…

 2019 р




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо