05.07.2019 15:56
Без обмежень
12 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Петля Манурі

Леонід ГЛОТОВ 14.10.1941 10:01

Зіновій Матла, «Південна Похідна Група»


…До Південної групи я прилучився в селі Медвеже-Ушко коло Винниці. Група навмисне не зупинялася в більших містах чи містечках, а весь час маршувала подалі від них, оминаючи великі німецькі скупчення.

У селі Медвеже-Ушко опрацьовано плян подальшого походу, перегруповано Південну групу на менші частини… По закінченні… група рушила у дальшу дорогу.

Ми їхали підводами та роверами. Майже в кожному зустрічному селі влаштовано спільні збори громадян… Звичайно говорилось про українську державність, про окупантів та нашу мету… Часто ставили нам питання щодо нашого відношення до німців. Нашу думку ми висловлювали зовсім одверто: ми хочемо самостійної української держави і ми є проти всякого окупанта, звідки б він не приходив…

Широкі степи манили нас. Ми з цікавістю придивлялися до кожного клаптика землі, де ми переїжджали. Прекрасна погода, тепло, соняшні простори і лани хлібів зачаровували нас та п’янили. З особливим зацікавленням ми оглядали козацькі могили… Нам… було жаль, що святі кості козаків вже стільки сторіч топтали чужинецькі чоботи. Ми співали козацьких пісень та мріяли про краще майбутнє про ті соняшні дні, що колись прийдуть на нашу землю та про море голів, що прийдуть на… козацьку могилу поклонитися кісткам предків – у свободній державі…

Згідно з інструкціями, виданими для всіх підгруп Провідником Південного Краю, усі учасники Групи збирали протоколярні зізнання очевидців про звірства більшовиків, про їхню політику, про розстріляних та вивезених на Сибір… далі про звірства німців, їхню грабункову політику, про примусові вивози до Німеччини, про нищення бібліотек, шкіл…

Коло Кіровограду відлучилася підгрупа, яка мала осісти в Кривому Розі… Інша підгрупа, завданням якої було дістатися у Миколаївську область, теж відійшла, одержавши останні інструкції, на південь. Разом з нею пішла окрема група людей, що їх місцем діяльності мав бути Крим. Решта людей… подались до міста Дніпропетровська… Був кінець місяця серпня. Осмалені сонцем, бадьорі та повні віри й охоти до праці, ми їхали в напрямку Дніпра… треба було уживати всіх засобів обережності та хитрости, щоб не викликати підозріння у німецького війська та Гестапо… Звичайно на запити німців, хто ми і що тут робимо, ми казали їм, що ми або поворотці з Галичини, яких більшовик вивезли на схід, або що ми з «відділу пропаганди» при німецькому війську. На виправдання цього… ми показували «довідки», роблені таки нами, на яких були фальшив печатки. При штабі Південної Похідної Групи були свої фахівці, печаткарі, які робили німецькі печатки. Одним з найкращих наших печаткарів був «Петро», молодий симпатичний друг…

Нарешті ми наблизилися до Дніпропетровська… розтаборилися на передмісті… над глибокою балкою, де таборилися італійські частини… З розмов з італійськими вояками та старшинами ми довідалися, що німці трактують їх погано, що вони слабо харчовані та використовувані німцями на кожному кроці. Таку ситуацію ми старалися використати для нашої групи та повели обережну пропаганду на користь української справи… намагаючись з’ясувати італійцям справжні наміри Гітлера… Деякі пішли з нами на дуже тісну співпрацю проти німців…

 

 

Архіпастирське посланіє преосвященного Полікарпа, єпископа Луцького до всіх українців, сущих на Волині

 

Мир вас від Бога Отця нашого і Господа Ісуса Христа!

Любі мої діти!.. Довгі роки терпів наш многострадальний народ наруги і знущання над святою вірою православною і над його національними почуваннями, над його людською гідністю…

Сповнилась наша відвічна мрія. У городі князя Льва з радіовисильні несеться над нашими горами, нивами, ланами, над нашою, так густо зрошеною кров’ю землею радісна звістка: проголошено Самостійну Українську Державу. Разом з українським народом радіє і наша многострадальна Церква. Відроджена у вільній Українській державі – Українська вільна Православна Церква буде з народом одною нерозривною цілістю…

Нехай Господь милосердний допомагає Тобі, народе мій, і Тобі, Уряду наш, будувати Самостійну Українську Державу, а моя молитва за всіх вас перед Престолом Всевишнього буде за вами.

В цей великий час всі українці мусять об’єднатись, всі мусять працювати спільно, бо в єдності сила, і ту єдність мусимо показати на ділі…

ПРИЗИВАЮ НА ВЕСЬ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД І ЙОГО ДЕРЖАВНИЙ УРЯД ВСЕМОГУЧЕ БОЖЕ БЛАГОСЛОВЕНСТВО!


Дано в м. Луцьку на Волині, Року Божого 1941, місяця липня, 10 дня.

Полікарп – єпископ Луцький



Леонід ГЛОТОВ

14.10.1941

10:01



–Знаєш, що сьогодні за день? – спитав мене старий Твердохліб, ледь я переступів поріг його хати.

–Вівторок? – не задумуючись, відповів йому. Сказано те було чисто автоматично, лише після того мені спало на думку, що дядько Степан питав про щось інше, ніж просто цікавився який зараз день тижня.

Дід розсміявся та поплескав мене по плечу та кинув убік тітки, щоб квапилась із сніданком.

–Бачу, ти зовсім з Журбою запрацювався, – додав він, повертаючись до мене. – Іван казав, що ти молодець… Хоча іноді й сперечаєшся з ним.

–Він мною незадоволений?

–Чому відразу незадоволений? – дід Степан знову посміхнувся. – Він каже, ти відносишся до нашої справи зі зразковою завзятістю. І навіть тебе хвалить. А от мені здається, що тебе щось гризе… Або, це наслідки втоми.

–Гризе? – не второпав я.

–Так… Може, щось трапилось?

Я розвів руками, мовляв, хвилювання Твердохліба необґрунтовані.

–Не виспався, – знайшов універсальну відповідь.

Чесно зізнаюсь, що вже трохи освоївся в конторі Журби. Правда, він зазвичай використовував мене не стільки, як свого помічника, а скоріш як зв’язкового. Подібне призвело до розуміння доволі простої речі: місцевий осередок ОУН пустив глибокі корені майже по всьому Херсону та найближчих його районах. Спроби ж уявити ці розгалуження розбивалися о добре налаштовану систему безпеки, де кожна ланка мала мінімальні зв’язки одна з іншою. Наприклад, Журба (та і я разом з ним), мав стосунки лише с кількома закладами, що, по ідеї, начебто унеможливлювало в разі розкриття нашої мережі вихід на інших членів осередку. Проте я все ж дещо, як то кажуть, примудрився «пронюхати». Наприклад, про поліцію, а саме про її співробітника Липку, котрий допомагав Кіндрату та Петру підробляти документи. Скоріш за все цей ланцюжок тягнувся ще дальше і міг бути пов’язаний навіть з гестапо.

Отже, що до Журби, то його ланка мала тісні стосунки з редакцією газети «Голос Дніпра». Іван частенько відправляв мене туди на зустріч з таким собі Федором Вдовиченко – редактором цього часопису. Я передавав йому зашифровані повідомлення, а натомість отримував вказівки для подальших дій (до речі теж зашифровані). Наскільки було зрозуміло, Вдовиченко відповідав за поширення пропагандистської літератури – листівок, книжок, програмових видань тощо. Думаю, Журба передавав йому свої статті, які потім друкувалися в газеті. В них завуальовано підіймалися питання «самостійності». Дивуюсь, куди при тому дивилась німецька цензура…

Доводилось мені бігати й до міської управи. Ясна річ, що до Калайди – її голови – я був не вхожий, хоча, як вияснилось, і той був якось пов`язаний з місцевим осередком ОУН. Співпрацювати доводилось же з його заступником – Грицаєм. Він допомагав Журбі організовувати таємні зустрічі на яких проводилась агітація та роз’яснювальна робота серед інтелігенції та середніх верств населення. На подібні «зустрічі» люди приїжджали навіть з Каховки.

Кілька разів Журба відправляв мене до Петра з Кіндратом. Останнього разу я зустрівся з ними під час невеличкої наради на конспіративній квартирі. Саме тоді мені й вдалось, як то кажуть, краєчком вуха почути про Липку та про підробку документів… І тоді ж я почув про підготовку до «Зриву».

Виступити взявся якийсь молодий худорлявий чолов’яга, якого хтось з присутніх назвав Богданом. Раніше мені його бачити не доводилося. Судячи з говору, він скоріш за все теж був з так званих «східних галичан».

–Наша мета – створення Української держави, вільної та незалежної. Справді незалежної! – підкреслював Богдан. – Ви ж закидаєте той факт, наче нашій організації не потрібна справжня самостійність. Кажу відверто – це брехня. Ми хочемо…

–Ти зараз кажеш від свого імені, чи від організації? – спитав хтось ліворуч. – Чию думку висловлюєш?

Піднявся було гул. Кіндрат різко всіх обірвав та попросив тиші.

–Давайте поводитися стримано! – промовив він.

Мова на нараді йшла про стосунки між ОУН та тими течіями суспільства, які все ще сподівались на допомогу Москви. Я ще не настільки глибоко розумів усі нюанси того, але було ясно, що крайові осередки побоювалися, наче прийдеться поступитися владою Совєтам з їхніми закликами до «боротьби за Радянську Україну», адже у світі наша держава все ще асоціювалася з СРСР.

Я нахилився до сусіда та спитав про Богдана, мовляв, хто це такий.

–Це молодший Бандера, – неголосно сказав чолов’яга. – Його брат, Степан, після проголошення акту незалежності у Львові, арештований німцями… Здається, його перевезли до Берліну.

Гул нарешті затих і Богдан чітко сказав, що висловлює не тільки думку всієї організації, а й також і її провідника.

–Невже сформований цього літа уряд Стецька хтось визнав? – почулися голоси позаду. – Невже якась із західних країн відкрито каже про підтримку Євгена Коновальця, як нашого лідера?

–Ні, – погодився Богдан. – Поки ще ні. Але ми повинні продовжувати боротьбу… Не буду казати того, чого не знаю напевно, але все ж у нас… у нашого уряду… і нашого провідника… є позитивні напрацювання. І зараз тривають перемовини з урядами деяких держав, які можуть погодитись підтримати нашу справу. Мало того – визнати її законність та надати допомогу в боротьбі.

–Законність? Тобто ми ще повинні питати дозволу на те, чи маємо право боротися за свободу? – обурилися деякі хлопці.

–Питання в іншому, – заявив Богдан. – Нам потрібна підтримка… без неї буде дуже важко… Дуже! Не забувайте, що вороги поки сильніші за нас. Ми тільки готуємось до зриву, і без сторонньої допомоги цього не перемогти.

–Сторонньої допомоги? – хмикнув один з слухачів. – Здається, ця так звана допомога була явно продемонстрована у випадку з Карпатською Україною… Хто тоді висловився на нашу підтримку?

–Якщо ми не бажаємо повтору такого ж результату, – парирував Богдан, – то слід бути більш розважливим. Ретельно підготуватися до…

–Та ж Чехія… та ж Польща… Ці країни також були розважливими, але щось не помітно, що їм допомогли інші держави. Гітлер… та і Сталін теж… Вони захотіли – увійшли, захопили та все розділили між собою. А Естонія, Латвія… А війна з фінами… Всього перелічувати – пальців не вистачить.

–Плювати хотіли Сталін з Гітлером на думку інших країн! – заявив хтось позаду мене.

–І що ж ви пропонуєте? – підключився Кіндрат. – Ну чого мовчите? Кажіть!

І знову за спиною зароджувався невдоволений гул.

–Вдарити! – почулося позаду. – Не чекати невідомо чого, а вдарити.

–Ніхто не відмовляється від боротьби, – промовив Богдан. – Ніхто не вважає, що незалежність сама звалиться нам на голову… Її прийдеться відстоювати у боях! Це незаперечний факт і наше майбутнє. Проте до нього слід ретельно підготуватися. Ми не маємо право на помилку.

–І коли прийде той час? – спитав мій сусід праворуч. – Скільки нам ще сидіти у підпіллі та чекати чийогось визнання? Або дозволу, га? І по-друге, чи раптом не визнають ті держави, що право на нашу ж з вами країну має саме Москва з її проектом «Радянська Україна»? Що нам в такому разі робити?

–Продовжувати боротися, – впевнено заявив Богдан. – Хіба це не справа нашого життя?

–Ніхто іншого і не каже! Просто чекати незрозуміло на що… Це нестерпно!

Подальша нарада поступово перейшла до фази обговорення нагальних питань. Коли вже почали розходитись, Кіндрат тихесенько відкликав мене на особисту розмову.

–Як ти? Справляєшся? – спитав він.

–Треба у Журби поцікавитися.

Кіндрат поплескав мене по плечу і я вирішився на питання:

–Послухав виступи… промови… і ось що подумав: а якщо німці та більшовики знайдуть між собою спільну мову? Візьмуть та замиряться… Вкотре поділять ці терени… На подібний фінт у вас є план дій? Га?

Кіндрат спохмурнів та неголосно сказав, що сподівається подібного «фінта не станеться».

–Але все ж, – не відчіплявся я.

–От що.., – Кіндрат озирнувся назад. – Ти, друже… ти, друже, пильнуй. Ворог не спить… він вже тут…

–Де? – не второпав я, чомусь при тому дивлячись навколо.

–Надійшли повідомлення про проникнення до наших лав чужинських агентів. Чув про арешти в Миколаєві, Дніпропетровську… та і в інших містах? Нашому осередку ще доки вдається триматися, але звістки надходять недобрі. Боюсь, це затишшя перед бурею.

–Мова про зрадників?

–Зрадники чи шпигуни… їхня суть одна, хоч назви й різні… Ми з Богданом чого від тебе хотіли б? – навколо очей Кіндрата розбіглася мережа зморшок. Він нахилився та заявив, що прохання стосується догляду за Журбою. – Ми не можемо собі дозволити втратити таку людину.

–А є передумови думати, що йому загрожують? – спитав я.

Кіндрат знову озирнувся, чи немає нікого поряд, та ще нижче нахилившись до мене, пошепки сказав, що служба безпеки дізналася про те, наче всередині осередку хтось співпрацює з СД.

Я, чесно кажучи, напружився. Перше питання, яке виникло – чому Кіндрат про таке каже саме мені. Невже настільки довіряє? Я б на його місці сто разів подумав, перш ніж про таке відверто повідомляв.

Кіндрат потиснув на прощання мою долонь та знову повторив, щоб я пильнував.

–А хто буде пильнувати за мною? – жартома спитав я, відправляючись до себе.

Розмова про шпигунів не давала мені спокою. При нагоді я хотів ще раз обговорити те з Кіндратом. Але в останні дні ми з ним навіть не стикалися.

–Так що сьогодні за день? – потворно спитав я у старого Твердохліба.

–Велике свято! Покрова! Я вже до церкви сходив… помолився…

–Що? – розгубився я.

–Ех, молодь, молодь! Ну нічого… Згодом, сподіваюсь, ми все налагодимо, – бурмотів дід, – та будемо відмічати це свято, як наші діди-прадіди. А ти знав, що козаки часто зображували на своїх хоругвах Богородицю?

Я з байдужим виразом на обличчі знизав плечима. Чесно кажучи, зараз не був налаштований на подібні бесіди.

Старий Твердохліб вказав мені пальцем на стілець біля вікна та знову крикнув тітці, щоб квапилася зі сніданком.

–А то гості вже скоро прийдуть! – додав він.

Вчора ввечері, до речі, я отримав дивний «наказ» від Івана Журби. Він схилився до мене та неголосно повідомив, мовляв, що завтра вранці мені треба піти до дядька Степана. Ніяких пояснень, навіть натяків… Журба, якщо чесно, взагалі мало чого кому пояснював. Принаймні мені. Він прохав зробити ту чи інакшу річ. Саме прохав, я не обмовився. А вчорашнього вечора – наказав.

–Щось йому передати? Віднести? – прямо спитав я.

Журба посміхнувся та плеснув мене по плечу.

–Гарний ти хлопець! – сказав він. – І гарний помічник… Не говіркий, виконавчий… Мені подобається, що ти не намагаєшся підлабузнюватися. А кажеш все щиро та відверто.

–Вибачте, але ви мене зовсім не знаєте. Даремно використовуєте подібні епітети, – чесно заявив я.

Чесність, як відомо, найліпша зброя для відвертих розмов. І саме цього я зараз і прагнув. Хотілось би, щоб Журба довіряв мені більше. Іван сів напроти, відсунув убік папери з мого столу та, склавши руки в замок, просторікувато промовив:

–Я добре розумію людську природу… І не тішу себе ілюзіями стосовно того. Люди завжди люди. Як казав колись Христос:: «Хто без гріха, хай першим кине в мене камінь».

Я тут же вирішив, що зараз як раз з’явилася нагода поговорити відверто.

–Ви ніколи не задумувались над тим, наче щось робите неправильно? – питання було прямим. Я намагався відразу «обеззброїти» Журбу, не дати йому можливість ходити околясом.

–Буває… але, що цікаво, помилковість – це відносна річ, адже ми здебільшого оцінюємо все з точки зору власної корисності.

–Власної? Чи суспільної?

–Часом захоплення будь-якою ідеєю призводить до того, що ці два поняття об’єднуються. І ми вже не в змозі розділити власне від суспільного… І в такому випадку спробувати зрозуміти хто на кого впливає більше дуже важко.

–Ви натякаєте на те, що ми стаємо заручниками? Що не в змозі потім розібратися де правильний шлях, а де помилковий?

–Я тобі розповім одну цікаву повчальну історію, якщо бажаєш. Впевнений ти чув про кошового отамана Івана Сірка?

–Ну ясна річ!

–І що про нього скажеш?

Я розгубився, не відразу знайшов, що і сказати. Пустився до загальних слів, мовляв, хоробрий козак, вмілий полководець.

–Герой, – додав наприкінці.

Журба нахилився вперед та з дивним виразом обличчя спитав, чи чув я колись про Чорну Долину та про ті жахи, які там колись відбулися?

–Бачу, для тебе це в новинку, – підвів він риску після того, як заглянув у мої очі. – Про ті події мало хто розповідає… А якщо і робить це, то потім намагається знайти виправдання для них… Намагається пояснити правильність того вчинку.

–Так що ж там відбулося? Судячи з назви тієї долини – мабуть анічого приємного, так?

–Після свого чергового походу на Крим, – розповідав Журба, – запорожці під командуванням Сірка звільнили купу невільників. Точну кількість я тобі зараз не назву… А як би її і пам’ятав, то все одно вона була б приблизною. Ти ж розумієш, що при перемогах прийнято дописувати собі очок, а при поразці – скидати зайве… Отже, запорожці повели на батьківщину звільнених бранців. Але не всі з них хотіли повертатися. У когось, виявляється, в Криму з’явилася родина, народилися діти… Інші навіть змінили віру… Причини різні. Набралося таких більш ніж пара тисяч. І стали вони проситися назад. Отаман Сірко все зважив, та відпустив їх… Але згодом послав козаків навздогін з наказом всіх тих людей знищити... порубати…

–І що? Порубили?

–Так… Сталося те в урочищі між Каховкою та Чаплинкою… в так званій Чорній Долині… Тепер там неподалік стоїть село з подібною ж назвою.

–Ясно… А чому ж той Сірко наказав порубати бранців? – сухо спитав я. – Чим пояснив?

–Всі наші дії чимось пояснюються, – розвів руками Журба. Мені здалося, що він не бажав відповідати на це питання, адже пустився просторікувати: – Всі без виключення! Погані або добрі – але вони мають пояснення.

–І все ж, – вимагав я відповіді.

–Сірко сказав, що діти цих невільників, які воліли повернутися до Криму, згодом прийдуть в Україну її ж нищити та грабувати. Ось його виправдання… та пояснення, – Журба підвівся. – Чи можна вважати Сірка заручником власного світогляду, чи все ж те – дія суспільної думки? Я не дам тобі прямої відповіді… Ти повинен знайти її сам і прийняти «виправдання» отамана, або не погодитися з його злочином.

–Злочином? – зіщулився я. Здається Журба видав себе цим словом.

Іван чомусь приховав свій погляд. Мені подумалося, він вже дорікає собі за те, що почав подібну розмову. Вочевидь, Журба сам не був до неї готовий… Або ж ті відповіді, які роїлися в його макітрі – страшенно його лякали…

В цю мить я почув, як назовні скрипнула хвіртка і ліниво гавкнув собака дядька Степана. Я повернувся до дверей, але старий Твердохліб заспокійливо заявив, щоб я не переймався.

Стулки відчинилися й в хату ввійшов Журба у супроводі якогось крупного чолов’яги.

–Вітаю! – бадьорим голосом відчеканив дядько Степан, рушивши на зустріч гостям. – Ось, Леоніду, знайомся, - повернувся дід до мене. – Це мій давній знайомець… мій бойовий товариш… Ми з ним чимало доброго наробили! – остання фраза більше нагадувала жарт, проте зрозумілий лише дядьку Степану та його товаришеві. Старий Твердохліб поліз гаряче обніматися з прибульцем, а потім нарешті зволив представити його, назвавши чолов’ягу Володимиром Кедровським.

–Ви перші, – поплескував дід і Журбу і свого товариша по плечах. – Скоро інші підійдуть, то ж і почнемо святкування.

Так я зрозумів, що сьогодні готується щось на кшталт святкової наради.

–Як там зараз? У Америці? – питав дядько Степан, пропонуючи своїм товаришам присісти.

–А ви з Америки? – поцікавився я.

–Володя живе у Філадельфії, – кинув дід. – Ну що, друже? – звернувся він до Кедровського.

–Важко сюди було повертатися, – зізнався той, присаджуючись на лавку. Він явно казав не про фізичну складову своєї мандрівки. Я помітив похмуру тінь на його обличчі.

–Розумію… розумію, – захитав головою дядько Степан. – Вже був на кладовищі?

–Був… Могилки, ясна річ, недоглянуті, – із сумом у голосі сказав Кедровський.

Трохи згодом я улучив момент та поцікавився про нього у дядьки Степана.

–Це така людина.., – почав було казати дід, запнувшись на півслові. – Саме він привів мене до лав української армії. За що, між іншим, я йому дуже вдячний… Дуже!

Кедровський, як виявилось з розповіді Твердохліба, був херсонцем. А ось його предки, начебто, походили десь з Пруссії.

–Так він, принаймні, сам мені казав, – поясняв дядько Степан. – Його рід дуже шляхетного походження. Ще за часів Литовського князівства, Кедровські володіли землями біля Інгульця… Вони на цих землях живуть вже… вже.., – дід явно намагався порахувати, але збився. – Так от, ми з ним служили разом у «Дикій Дивізії»… під час Великої війни… Нас з ним за проукраїнські настрої ледь звідти пінками не погнали.

–Ви сказали, що саме він привів вас до української армії, – замітив я.

–Так… в сімнадцятому… Тоді Володя вже був заступником Голови Українського Генерального Військового Комітету, о як! – посміхнувся дід. Кожне слово останнього речення він вимовляв так, наче їх смакував.

–А ви?

–А я, друже мій, маленька сошка, – ухильно сказав дядько Степан. – Наш Володя, – продовжував він свою доповідь, – намагався українізувати військові гарнізони та створити справжні бойові підрозділи. Щоб ти розумів, на той момент Росія не збиралася відступати, дізнавшись про наміри українців побудувати власну державу… І щоб ти розумів, під словом «відступати» ховається дещо інше, – дід недвозначно підморгнув. – Тому Володимир Іванович і взявся за розбудову нашої армії… разом з Петлюрою… Грушевським… Винниченко… Але після приходу німців навесні вісімнадцятого, він прийняв усвідомлене рішення вийти з уряду на знак протесту. Повернувся до Херсону. Певний час працював у місцевій раді, а вже наприкінці осені, після зустрічі у Києві з Євгеном Коновальцем знову повернувся до військової справи… Я знав його дружину… Першу дружину, – зіщулився дід. Його голос став більш скрипучим, навіть неприємним. – Знав і його братів… Одного з них розстріляли білогвардійці, а другого – більшовики.

–Це ви про їхні могили на кладовищі згадували?

–Ні… Там поховані його діти… чотири малих сина… Кажуть, через тиф…

Дядько Степан різко підвівся та відійшов убік. Здається, розмови про минуле викликали в його душі якісь неприємні спогади.

Десь за півгодини до хати невеличкими партіями почали прибувати й інші гості. Загалом десь чоловік тридцять. Дивно, як вони всі умістилися в кімнаті дядька Степана. Серед прибулих я впізнав Кіндрата, Петра. Помітив і братів Друзяк… Вони шепнули мені на вушко, що тільки-но вчора приїхали з Миколаєва.

–Що там робили? – поцікавився я.

–Проходили вишкіл, – бравим тоном промовив старший з братів. – Та, ясна річ, і «працювали».

Я домовився з ними поговорити пізніше, бо вже запрошували за стіл. Ми всі щільно розсілися на лавках, весело гомонячи, наче стадо гусей.

Старий Твердохліб різко підвівся, призвав до тиші, а потім голосно промовив молитву. Він просив у небесної Заступниці здоров`я, допомоги у справах, захисту від ворогів. Перехрестившись, дід обвів рукою стіл та величаво промовив:

–Не відмовте старому в його щирій пропозиції. Пригощайтеся… наливайте… Ех, давно у мене не гостювало стільки друзів!

–Дуже сподіваюсь, – промовив Кіндрат, – що наступного року... років, – виправився він, – ми вже зможемо справляти це велике свято, як справді свободні люди... на своїй звільненій землі...

Старий Твердохліб, як мені здалося, був розчуваний цими словами. В куточках його очей блиснуло щось схоже на сльози.

–Так… так, – хитав він головою. – Скільки ж років цього чекали прийдешні покоління! А знаєте, друзі мої, – голосно пробасив він, – в наших краях чумаки завше поспішали встигнути повернутися додому ще до Покрови. І взагалі, до наступу цього свята люди намагались завершити усі свої найважливіші справи. Хто – зібрати врожай, інші – пригнати з далеких пасовищ худобу… Нам же, браття, випала найважливіша справа усього життя… усіх тих життів прийдешніх поколінь, які поклали голови за свободу України. Я дуже сподіваюсь, що дійсно вже наступного року ми ще до Покрови завершимо похід за волею.

–Давайте за те і вип’ємо! – запропонував хтось з гостей.

Всі разом підвелися. Повисла така тиша, що навіть можна було почути биття серця сусіда з дальнього краю стола.

Всі випили та також дружньо сіли по місцях. Поступово, як те часто буває, загальна розмова розбилася на кілька дрібних. Оскільки я сидів біля Журби, то, ясна річ, приєднався до його гурточку. Брати Друзяки та інші молоді хлопці з цікавістю накинулися на розповіді Івана. Почалось все з того, що він між іншим замітив, мовляв, в це свято козаки обирали собі кошового отамана.

–А розкажіть-но ще, – прохали Івана.

Той діловито відкашлявся та з хитруватим прищуром почав розповідати:

–Згідно з давньою традицією обраний отаман був повинен відмовитися. Вийти перед козаками та прилюдно заявити, що не гідний подібної честі. Тоді до нього знову підступали та знову просили очолити товариство. Отаман вдруге відмовлявся… а вже втрете – погоджувався та щиро дякував козакам за те, що обрали його головувати.

–А тут, на Херсонщині ж те ж була Січ, так? – спитали хлопці.

–Так! – погодився Журба. – Тут існувало аж-но дві Січі. Одна звалася Кам’янською, інша – Олешківською.

Знову хлопці зашуміли, накинулися з питаннями. Журба підняв руку, прохаючи тиші, та неквапливо продовжив розповідати. Я почув, як старий Твердохліб задоволено сказав Кедровському, мовляв, треба частіше так збиратися та розповідати молоді по славне минуле.

Журба повідав, що причиною створення місцевих січей стало руйнування Чортомлинської Січі.

–Мазепа тоді виступив на боці шведів, – говорив Іван. – Чортомлинські козаки порадилися та вирішили приєднатися до гетьмана… Тому Петро Кривавий… московський цар… розлютився і віддав наказав відправити на Січ чисельну каральну експедицію, яка і зруйнувала Чортомлик. Козаки відступили нижче по Дніпру та заснували спочатку Кам’янську, а вже згодом і Олешківську Січі. В ті часи, до речі, тут був своєрідний кордон між козацькими землями та Кримським ханством…

–А правда, що на Кам’янці похований Кость Гордієнко? – запитав я.

–Так, – хитнув головою Журба. – На жаль від його могили мало чого залишилось.

–А я, начебто, чув інше… Кажуть, проводили розкопки та знайшли його могилу.

–Пан Гошкевич – засновник херсонського музею – колись починав досліджувати Кам’янську Січ, – захитав головою Журба. – Це правда… але не пригадую, щоб він знайшов там могилу Гордієнко… Козацькі люльки, залишки їхнього посуду… інші побутові речі – ось це він знаходив, і навіть виставляв у залах музею. Ще Чужбинський в минулому столітті писав, коли відвідував Кам’янку, що від козацьких могил мало чого залишилось. Суцільний занепад… та козячі пасовища…

–Ви знали пана Гошкевича? – поцікавився я.

–Це велика людина… і справжній патріот, – підключився до розмови Кедровський. – Я його знав! Особисто… Якби не він, то не тільки б не було місцевого музею, а й навіть тих знахідок, які йому вдалось розкопати під час своїх експедицій.

–Тобто? – не зрозумів я.

–Бо їх всіх вивозили до Росії, – схвильовано говорив Володимир Іванович, – до Петербургу… Все найкраще, що знаходили на наших землях, нахабно тягнули до Ермітажу. А це, між іншим, історія нашого з вами народу!

–Ех, хлопці, – нахилився вперед Журба, – на наших землях стільки всього було! Січі – це лише верхівка айсбергу. От скажіть, хто з вас чув про пристань Сагайдачного? Не чули? – роблено здивувався Іван. – Тоді, що розкажете про Кардашин?

Журба озирнувся та чомусь втупився поглядом у мене.

–Може, Кардашинка? – запитав хтось з місцевих.

–Ні. Всі ті Кардашинки – Великі, Малі й інші – виникли на місці хуторів. А я питаю про козацький Кардашин, – Журба озирнувся та, пустотливо підморгнувши, пустився у розповіді, й скажу вам – доволі живописні.

Він повідав нам про урочище на березі Чорного моря десь неподалік Ягорлицького Кута, де, начебто розташовувалась так звана пристань Сагайдачного. Звідти козацькі чайки вирушали на османів. Щодо Кардашина, виявилось то було давне укріплення запорожців на острові Паланка, який знаходився неподалік села Солонці в місці впадіння річки Чайки до Кардашинського лиману.

–Там не раз зупинявся отаман Іван Сірко, – з помітною веселістю у голосі розповідав нам Журба. – Згодом кримчаки відтіснили запорожців, зайняли ті землі, проте.., – Іван запнувся. Він зіщулився та з хитринкою почав: – Був один випадок. Хан Девлет-Гирей Другий якось прийшов до Кардашину зі своїм військом. Вирішив там переночувати, а вранці недорахувався тридцяти коней! Отакі відчайдухи жили в ті часи!

–Ти їм ліпше розкажи про те, як козаки гівном турецькі судна вимащували! – промовив дядько Степан. – Ото дійсно відчайдухи!

Журба зробив жест, мовляв, поступаюсь тобі правом розповіді. Старий Твердохліб поправив вуса та спитав чи чули ми про Джона Поля Джонса.

–А якщо я вам скажу, що він відомий пірат… та крім того – засновник військово-морських сил США? – додав Кедровський.

–Та нічого вони не чули! – роблено спохмурнів дядько Степан. – Ну гаразд, слухайте! Цей Поль прибув на службу до Катьки Другої. Відправили його до Сидора Білого – отамана Чорноморського козацтва. Треба сказати, Поль був неабияким моряком та бравим воякою, але після того, як він побачив службу наших козаків, зрозумів, що до того лише бавився, а не воював. Отже, якось вийшов у нього спір з нашими хлопцями, хто завзятіший. Вночі козаки залишили зброю, посідали на човни, взяли відра з гівном та підпливли до турецьких суден. Вони намастили борти тим лайном і спокійно повернулися назад. Поль Джонс як про те дізнався, то був не просто вражений, а був у захопленні від такої сміливості козаків.

Ми розсміялися.

–Коли взагалі кажуть про Україну, зазвичай чомусь уявляють Київ, – раптом цілком серйозним тоном заговорив Кедровський, – Полтаву... гоголівський Миргород… або Запоріжжя... А між іншим наш з вами терен – Херсонщина – це теж Україна. І треба те пам’ятати. Часом тут вирішувалися не менш важливі речі, ніж під Жовтими Водами, чи десь під Львовом. Я нікого з присутніх не хочу образити, але наші південні землі не терплять боягузів, – заявив Володимир Іванович. – І ніколи не терпіли… Після монгольської навали та занепаду Київської держави, після руйнувань, які вчинили східні завойовники, ці землі довгий час були занедбані, тому легко діставалися наступним... окупантам, як би їх назвали зараз. Були тут господарями й литвини. До речі, на березі… десь не далеко від Берислава і досі стоїть так звана башта Вітовта – частина колишнього укріплення та давньої митниці. Отже землі Херсонщини перетворювалися на своєрідне пограниччя… на арену, де протиборствували народи… Тому тут самою природою було наказано існувати лише відчайдухам та сміливцям. Князівство Литовське, Річ Посполита… московські царі… Хто б сюди не приходив командувати, насправді не вживав ніяких заходів, щоб захистити місцеве населення. Тому сам народ і мусив боротися за власне життя. Так з’явилося козацтво.

–Розкажіть! Розкажіть ще! – залунали прохання хлопців. Серед них я помітив і Петра.

Кедровський поглянув на своїх старших товаришів, на дядько Степана, на Журбу. Вочевидь, вони непомітними для мене жестами підштовхували Володимира Івановича до розповіді.

Діловито відкашлявшись і при тому трохи почервонівши, він почав:

–Як я вже сказав, на цих теренах з давніх-давен мешкали наші предки. Вам вже розповіли всілякі історії про пристані сагайдачного… про січі… козацькі зимівники та укріплення… А чи чули ви колись про легендарне Олешшя? Мова не про сучасний Цюрупинськ, – говорив Кедровський молоді. – Чи знали, де насправді розташовувалося те поселення?..

 2019 р




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо