21.09.2019 17:36
Без обмежень
46 views
Rating 5 | 3 users
 © Суворий

Як виглядає радянська пропаганда: окупація Львова у вересні 1939 року

Вивчаємо пропаганду

Однозначно... Варто не лише знати історію максимально наближено до правдивої, але й розказати докладно своєму мозку, як письменники, ці святі люди з плоті і крові, озброєні лише пером, з радістю створять для вас реальність, яка видаватиметься вам не такою вже й вигаданою. Бо мозок, яким би він не був складним, функціонує згідно певної логіки, яка добре відома письменикам, що здатні виснути з ока сльозу, а на язик покласти думки, яких до прочитання їх книжки ніколи в голові не було.

До прикладу, був такий автор Володимир Беляєв, відомий за дитячою кижкою (теж доволі пропагандистською) "Стара фортеця". У його доробку відшукав книжку "Формула яда", де він, зокрема, згадує про радянську окупацію Львова. Це відверта насолода читати, як він ліпить до купи історичні факти (що важливо справжні, бо істинні твердження - це фундамент пропаганди) і образливі репліки щодо опонентів і як мій мозок наминає ця кашку за обидві щоки по ходу вибудовуючи нову реальність... В якій не згадується про пакт Молотова-Ріббентопа, про дзвінок Сталіна німецькому послу Шуленбергу, де він запопадливо перепитує, чи німці покинуть уже захоплені території, як було обумовлено в пакті, бо радянська армія припізнилась трошки. Не говорить автор і про те, що поляки до останього не вірили в удар в спину і всі дивізії, що мали захищати схід країни згідно плану "Всхуд" перекинули на західний напрямок. Беляєв мовчить, що головнокомандувач польської армії почувши про вторгненя заборонив чинити опір червоним і скомандував відступ. В його реальності немає місця картині, яка склалася після 17 вересня, коли Німеччина і Совєти де факто на великій геополітичній шахівниці стали союзниками. А це автоматично означало зупинку англо-французької військової операції проти Гітлера, бо не розуміючи масштабів співпраці двох фюрерів, очільники союзників більше не могли навіть теоретично розвивати подальший наступ. І все для них у їхній реальності зупинилось... А в радянській, вигаданій Беляєвим, ні. Бо в ній на окупованих територіях почали створювати робочі місця і боротися з багатими заради бідних. І уже воювати з гітлерівцями, що навіть в реальності Беляєва виглядає відверто кумедно, але не суперечить загальній картині, бо в мозку людини (і не лише радянської) великі проблеми з віссю часу, чим радо користуються пропагандисти

Беляєв, як майстер гострого пера, ніколи не напише, що після окупації Польщі між Німеччиною і СРСР з`явилася лінія зіткнення, а радянські військові корпуси раптом опинилися в чистому полі (німецький генштаб аплодує стоячи), бо, покинувши укріплену лінію Сталіна (колишній кордон) вони в основній масі опинилися в районах (новий кордон), де окрім окопів нічого не було, бо посеред країни таких укріплень поляки зводити не мали жодного резону. Дехто сам втрапив до ями, яку копав іншому. Згодом за це доведеться розраховуватись ріками крові. Але це буде відбуватися уже в іншій вигаданій радянськими літописцями новій реальності, яку назвуть Велика вітчизняна війна.

Чому письменник Беляєв такий і хто замовив йому реальність, в якій немає місця всьому тому, що описано вище? Це і є основне питання дослідження пропаганди... Ваш мозок в цьому повинен розібратися сам усвідомлюючи, що основне завдання пропаганди за будь-яку ціну побудувати для мозку зону комфорту. І дуже часто це можна зробити найбільш ефективно лише ігноруючи факти (гори фактів). З чим товариш Беляєв справився на відмінно...


Владимир Беляев "Формула яда"

Открытый вечности: из хроники древнего города.

Первая встреча.


Вот и более четверти века миновало с тех пор как состоялось мое первое знакомство со старинным украинским городом Львовом.

Пожалуй, нет в нашей стране такого города, который бы так изменился внутренне за последние десятилетия, как Львов. В его социальной структуре произошли такие сдвиги, каких не помнит вся история семивековой жизни города. Да только ли семивековой?

Ведь до сих пор точная дата основания Львова не определена. Историки пока установили, что при упоминании в старинной летописи о большом пожаре в Холме есть такая запись: «Сицю же пламени бывшу, якоже со всее земли заре видите, якоже и со Львова зряще видити, по полем Бельзским, от горения сильного пламени». Пожар в Холме, увиденный с вершины львовского IВысокого замка, о котором вспоминает летописец, был в 1259 году. Вполне возможно, что столица Галицко-Волынского княжества Львов существовала значительно раньше. Предоставим решать этот вопрос ученым, а мы заглянем в более близкое нам прошлое города.

В дни Великой Отечественной войны на Крайнем Севере в руках у моряка союзного конвоя я увидел книжку коротких рассказов известного американского писателя Вильяма Сарояна, изданную в 1943 году в Нью-Йорке.

Среди многих лаконичных «шорт сториз»— коротких рассказов, помещенных в этой книге, мое внимание привлекла новелла «Маленькая Манон», посвященная досоветскому Львову тридцатых годов. Вот каковы были первые впечатления:

«Львов — это кошмар. Предполагается, что оный Львов есть город, место, где человеки слоняются, покуда не помирают, но он только один из скверных снов божьих. На стогнах Львова вы можете различить черты измученного лика спящего господа бога. Небо Львова нависшее, мрачное. Атмосфера застойная, удушливая. Горожане — сплошь лунатики.

Это город скверны. Олицетворенное тление. Монумент кончине, запустению и бесплодности.

А великолепные польские солдатики на тротуарах ретиво козыряют друг другу.

Львов — один из сквернейших божьих снов, а это козырянье— грустный элемент комического, которое всегда есть в трагическом.

Пованивает на улицах, пованивает в домах, пованивает от жителей. Здесь нет воды. Здесь нет чистоты земли и неба, нет ясности преходящего мгновения. Здесь вообще нет мгновений в двадцати четырех часах суток. Город вне времени, пространства, вне реальности.

У людей, кажется, есть занятия, и это очень странно. Здесь есть лавки с вывесками Портной, Кондитер, Мясник, Парикмахер. По-польски. Печатными литерами. Книжный магазин. Кинотеатр. Учреждение. И публика на улицах. Их лица — это лица нулей. Все лица — ничто. Это только снится скверный сон богу. Во всех обличьях одно-единственное — пустота».

Признаться, я был удивлен этим восприятием. Моя память сохранила совсем иные впечатления от Львова, освобожденного войсками Красной Армии в сентябре 1939 года.

Город трех митрополий Ватикана — римско-католической, греко-католической и даже армяно-католической (что само по себе было исключительным явлением), — город, стоящий не только на естественном европейском водоразделе, но и на политическом рубеже Восточной и Западной Европы, был наполнен многими противоречиями. Обманчива была прежде всего его внешность. Львов выглядел шумным, говорливым, кое в чем беспечным перекрестком Европы, потревоженным войной, но жизнь заполненных народом львовских улиц далеко не совсем правдиво и глубоко отражала его подлинную социальную и национальную суть.

В узеньких средневековых улочках Львова, казалось, еще сохранился запах бензинного перегара от сотен промчавшихся здесь совсем недавно автомашин. В них драпали через Львов в боярскую Румынию, хортистскую Венгрию, покинув на произвол судьбы свои войска и страну, кичливые полковники из клики Пилсудского, военный министр Польши Каспшицкий со своей любовницей, сотрудники последнего министра иностранных дел буржуазной Польши Юзефа Бека.

Свидетель этого «драпа» польский прогрессивный писатель, участник Львовского антифашистского конгресса защитников культуры, состоявшегося в 1936 году, Эмиль Зегадлович отлично передает это время в своей пьесе «Карточный домик», которая опубликована в Народной Польше.

Рушился на глазах у львовян «карточный домик» пилсудчины, из которого не раз и не два угрожали Советскому Союзу разукрашенные позументами генералы усатого маршалка.

В длинных лимузинах и бордовых тупорылых малолитражках Львов пересекали будущие сообщники генералов Андерса и Бур-Комаровского, враги нынешней демократической Народной Польши, те, что с исступлением лгут по ее адресу через микрофоны «Голоса Америки» и «Свободной Европы».

Тогда, осенью 1939 года, они позорно покидали Польшу. Покидали в грозный час гитлеровского вторжения народ, истекающий кровью в неравном бою с немецким оккупантом, и вместе с легкомысленными воспоминаниями о безбедном прошлом увозили в новую, заокеанскую жизнь тяжелые чемоданы с драгоценностями, с краденым государственным золотом, баулы и лакированные кофры, наполненные фраками и манто из соболей и горностаев.

А потом, когда промчались эти машины с убегающими предателями Польши, когда львовские спекулянты все еще раздумывали, отдавать ли банку бензина за бриллиантовое колье или повременить, подождать последних машин, жизнь тихого до войны воеводского центра нарушили беженцы. Они приближались ко Львову с запада почти одновременно с Красной Армией, идущей с востока.

Сейчас уже забылось, что Красная Армия буквально вырвала Львов из рук гитлеровцев: их боевые линии уже пролегали по окраинным львовским улицам, пересекали Кульпарков и конец улицы Энгельса.

Первые простреленные каски немецких фашистов и их могилы мы, советские люди, прибывшие во Львов вместе с войсками Красной Армии, увидели как раз здесь, на окраинах древнего украинского города, за два с лишним года до разгрома гитлеровцев под Москвой. Под защиту Красной Армии на улицы Львова, как, впрочем, и многих других городов, расположенных восточнее так называемой демаркационной линии, отделяющей нас от фашистов, ринулись тогда через «зеленую границу» сотни тысяч тружеников, будущих воинов Первой польской дивизии Тадеуша Костюшко, но были и люди-паразиты, те, что отнюдь не украшали Польшу, а сейчас хотели переждать военную заваруху на советской земле, а заодно и «интересы» сделать.

Для людей труда, очутившихся на советской территории, как только они попали во Львов, сразу же возник вопрос: «Что делать?»

Полезно вспомнить, что вслед за советскими войсками на освобожденные территории прибыли представители многих наркоматов Советской Украины. Они открыли свои пункты по набору квалифицированной рабочей силы на заводы и фабрики Украины. Впервые за последние пятьдесят лет на стенах львовских домов были расклеены плакаты, сообщающие о наборе рабочих и выгодных условиях переезда к новому месту работы.

Тысячи львовян, особенно беженцев из центральных районов Польши, до поздней ночи толпились у свежих плакатов, с удивлением читали и перечитывали их. Но тут же действовала вражеская «шептана пропаганда». Какие-то подозрительные личности в котелках и канотье еще времен австрийского императора Франца-Иосифа вертелись здесь, шипели: «Это все вранье, большевистская пропаганда». Они призывали простачков «не верить Советам», во что бы то ни стало сидеть во Львове и никуда «не рыпаться».

Мне трудно при этом не вспомнить случайную встречу в одном из львовских кафе с варшавским инженером Вацлавом Станяшеком. После того как наш разговор достиг предельной откровенности, беженец инженер, вопросительно заглядывая мне в глаза, спросил: ехать ли ему на восток или оставаться во Львове? Не страшно ли будет там, на востоке?

Я уже знал, что он, инженер-строитель высокой квалификации, был одним из тех счастливчиков, кто и в Польше не знал безработицы и получал довольно высокий оклад. У него была своя собственная машина, предел мечтаний многих его коллег. Я был в довольно затруднительном положении. Думалось: как-то будет ему у нас, человеку, воспитанному в буржуазном обществе, привыкшему к комфорту? Я и мои товарищи спросили:

— Вы любите работать? Вы не побоитесь возможных трудностей? Вы хотите чувствовать себя полезным человеком?

Помедлив, он ответил утвердительно.

А через несколько дней, в декабре 1939 года, мы провожали с главного вокзала Львова Вацлава Станяшека. Он законтрактовался и уезжал с семьей работать на один из металлургических заводов Криворожского бассейна. Все письма Станяшека, которые я получал во Львове, а затем в Ленинграде, были на редкость оптимистичны. Ему дали квартиру в новом доме, он, кроме основной работы на строительстве, по вечерам преподавал иностранные языки инженерно-техническим работникам и даже ездил в Харьков на слет стахановцев.

Война и затем блокада Ленинграда прервали нашу письменную связь.

И вот в 1961 году, приехав в Польшу, я нашел его на одной из строек Лодзи. Мы встретились как старые друзья. За эти годы сыновья инженера, которых я помнил еще малышами, стали студентами, а он — начальником одного из крупнейших строительств. Мы осматривали котлованы стройки и принадлежащий строительству завод сборного железобетона, а потом Вацлав повел меня по столовым, подсобным цехам.

Так мы зашли в общежитие-гостиницу для приезжих, бессемейных рабочих. Вацлав постучался в один из просторных номеров, и мы увидели в нем пьющих чай четырех техников-корейцев, присланных в Польшу на практику. Они довольно бойко говорили по-польски и сообщили, что через месяц возвращаются в Корею.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.09.2019 19:46  © ... => Борис Костинський 

На дурака не нужен нож, ему с три короба наврешь и делай с ним что хош...

Всесвітня бійка за уми дурнів звичайно вражає. Схоже все тільки починається. Тому дурням до цього просто слід бути готовими на всі 100...

 22.09.2019 16:28  Борис Костинський => © 

В принципі, вправні словеса радянського письменника Бєляєва не є чимось таким вже оригінальним та цікавим, бо були в Москви і куди більші таланти-пропагандисти: той самий граф Олексій Толстой, котрий просто геніально перекрутив розстріл більшовиками польських офіцерів у Катині. Але цікаво не це(все те у давньому минулому). Реально вражає вправність та масштаб сучасної кремлівської пропаганди. Куди там нещасному Заходу, а, тим більше, тричі гаретній Україні до московського Агітпропу! Мені здається, що період...

 22.09.2019 08:50  КАЛЛИСТРАТ => Каранда Галина 

Спасибо за инструкцию пани Галина! Попробую применить её на практике)))



Господи! Насколько же легче было жить при Сократе, хотя и его довели до того, что он однажды сказал: "Я знаю, что ничего не знаю!" )))))

 21.09.2019 23:43  Каранда Галина => КАЛЛИСТРАТ 

Хай гляну. А Ви потренуйтеся вставляти ссилки:

1. Копіюєте адресну строку сторінки з інформацієї, якою хочете поділитися.

2. Вмикаєте в полі коментаря розширений редактор (клікаєте у верхню смужку з кнопками).

3. Пишете назву того, що хочете показати. Виділяєте цю назву курсором мишки (так, наче хочете скопіювати).

4. В розширеному редакторі стане активною кнопка, схожа на знак нескінченності (чи на ланцюжок). Клікаєте  на неї.

5. Випливе віконце з табличкою. У верхній її рядок вставляєте посилання (воно у вас вже скопійоване, ще в першому пункті:)))

6. Бажано вибрати в другому рядку "відкрити в новому вікні", щоб людей з Проби не викидало при переході).

7. Клікаєте на "вставити".

8. Зберігаєте коментар.

Так людина точно попаде саме туди, куди Ви її посилаєте)))

А - краще все робити на компі і в Гугл-хромі, бо з інших браузерів та з телефону можуть бути ньюанси. 

 

 21.09.2019 23:11  КАЛЛИСТРАТ => Каранда Галина 

По поводу "освобождения " Польши Красной армией в 39 году можно ещё посмотреть на Ютубе передачу с Марком Солониным "Советский Союз спокойно мог помешать Гитлеру начать войну" от 13 сентября 2019 г. в студии радио "НВ" с "нашим" Киселёвым.

Марк толковый историк.

 21.09.2019 22:44  © ... => Каранда Галина 

Сама книга вийшла в кінці 70-х. Приплести сюди в контекст подій американців та Голос Америки це вищий пілотаж... Цей Беляєв хлопець не такий простий, талант від Бога. Я б змусив його творчість вивчати в школі на уроках контрпропаганди.

 21.09.2019 22:21  Каранда Галина => © 

Капець уривок. Мозок вивертає. Тут тобі красна армія рятує Польщу від Пілсудцького, і, в цьому ж абзаці, і від Гітлера. Головне, закрутити фразу так, щоб ніхто нічого не зрозумів, а потім зробити висновок в свою користь..

Але ж він проговорився: виявляється, в тій поганій досовєцькій Польщі хороший спеціаліст таки непогано жив і звик до комфорту, а от в Союзі комфорт йому стовідсотково не світить.

І ще один такий же прокол: "Моя память сохранила совсем иные впечатления от Львова, освобожденного войсками Красной Армии в сентябре 1939 года." - тобто, на момент "звільнення" місто таки було непогане?

Ладно, з цим все ясно. А що то за Вільям Сароян?

 21.09.2019 19:55  Каранда Галина => © 

Я й не виправдовую його. Сказала лише, що не всі насправді знають, про що пишуть. І тоді, й зараз. Про ГОСТ - звичайно. Навіть у школі, твір пишучи, ви ж приблизно знали, що написати, що учительці сподобалося?) Чи бунтували? 

 21.09.2019 19:48  © ... => Каранда Галина 

Сутності радянської пропаганди особистість Беляєва ніяк не стосується. Відкриваючи ледве не кожну радянську книжку Ви знайдете те ж саме. ГОСТ пропаганди теж існував.

 21.09.2019 19:05  © ... => Каранда Галина 

Беляєв пише, що був у Львові в вересні 1939. А значить знав багато що, чому не знайшлось місця у його описі. Виправдовувати його те саме, що зараз росіян, що теж вдають, що не знають, як саме виглядає реальність на Донбасі, киваючи в бік телевізора.

 21.09.2019 19:00  Каранда Галина => © 

Поки прочитала лише Ваше, Бєляєва лиш почала.
Ну, про літописців усіх часів ми ж тут вже не раз говорили. Робота в них така. Причому є літописці, так би мовити, "на фрінансі", а є ідейні. Вони свято вірять в те, що пишуть. Конкретно з Бєляєва не скажу, але не думаю, що всі письменники добре знали ту реальну реальність: кожен живе в своєму власному вигаданому світі, основаному на ступені його особистого комфорту і досвіду.
А от те, що читати будь-що треба критично - це факт... 

Публікації автора Суворий

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо