02.11.2019 20:10
Без обмежень
25 views
Rating 5 | 2 users
 © Шепітко Олександр

Поки не зникне час

Пальці заковзали екраном, зависли на хвильку над жінкою, яка спала за столом в напівтемній кімнаті, й врешті-решт легенько натиснули на неї. Втім, вибір на цьому не закінчився, бо картинка збільшилась і ледь не весь екран зайняла світлина, яку жінка тримала в правій руці. 

Усміхнений хлопець на новенькому спортбайку та дівчина у нього за спиною - ось що було зображено на світлині. Парубок міцно тримав кермо й погляд його був спрямований далеко вперед. Його супутниця сміялася й водночас намагалася зазирнути водієві в очі, наче намагаючись йому сказати щось термінове й важливе. Видно було, як вітер заплутався в хлопцевих кучериках, і як, нарешті звільнившись, він залишки своєї сили спрямував на довге каштанове волосся дівчини - те тріпотіло позад пари, наче посічений прапор...

- Що?.. Що її змушує так дивитися на нього? Чому він такий впевнений в майбутньому, яке не відкривається навіть мені? Звідки воно у них - це почуття?.. 

Голос в темряві наче подав команду, палець завис над дівчиною, але в останню мить ковзнув праворуч і натиснув на голову хлопця… 

***

Знову ці бабці! 

Чому їм не сидиться вдома? З чого б то я щоранку човгав по східцях вгору-вниз? Яка така нагальна справа жене їх уперед? Та нехай би вже якось йшли попід стіну, чи навпаки, трималися поручня… Але ж ні - старенькі, здається, навмисно так ступають, щоб оминали їх, боячись торкнутися... 

Я розумію, що бабцям мої забаганки до одного місця. Повзуть онде поволі, ледь не через крок зупиняються: щоб віддихатися, озирнутися нагору, подивитися вниз; щоб нікого наче не помітивши, зітхнути й знов продовжити свій шлях. 

Якби ж тут був ліфт… Якби ж… Втім, бабці, мабуть, і там створили б чергу...

Тому доводиться зараз бігти спіралями сходів, наче незайманим лісом. Бо треба оминати погнуті стовбури ледь не столітніх бабусь, водночас намагаючись не зачепити їхні руки-гілля. Бо виплутуватися з них ніколи. Бо й так спізнююся…

Ну, ось! Крізь цей чагарник без втрат вже не пробитися - потік бабусь, які "поспішають" вгору, зустрівся з тим, що рухається донизу. Як на замовлення, всі вони зупинилися, щоб озирнутися. І всі дивляться на мене й чогось чекають. 

Та дзуськи, я вже навчений, я не піду крізь них! Краще стрибну в провалля, де мав би бути ліфт. Я вже знаю, що можна не падати, як той камінь, а опускатися, наче пір`їна. Головне - це не дивитися під ноги й пам`ятати про опору, яка десь там є, і якої обов`язково дістанешся...

Стрибок через поручні. Руки спочатку розкинуті, наче крила, потім вирівнятися й повільно та спокійно, як уві сні, опуститися донизу. Ось так! 

І мене вже майже не дивує, що я вмію літати, та ще й в такий дивний спосіб. І бабусі спостерігають за цим розчаровано-нейтрально: зітхають, потихеньку розходяться, а далі й зовсім зникають. Я опускаюся, а вони позад мене тануть, наче туман під сонцем. І я цьому теж не дивуюся. Бо звик… 

Нарешті підлога першого поверху. До дверей - лиш простягнути руку. І на вулиці людей не так багато. Втім, це вже не важливо. Бо пункт мого призначення поряд, за рогом будинку. 

Ось вона, та кав`ярня, де задарма розповсюджують щоденний “Wedding Bulletin”. Я повинен переглянути його, повинен! Бо ми домовилися, що колись поберемося і про наше весілля дізнаються всі… 

Я б не бігав сюди, якби не ті лакуни… Моя біда в тім, що я можу лише частково згадати своє минуле. Ранок з бабцями і з гортанням сторінок в бюлетені, хоч і з деякими щоденними відмінностями, але все таки в пам`яті закарбувався. А от далі ніяких спогадів. Далі провалля, в яке б стрибнув, та опори не бачу. І уявити її не можу...

Може вчора ми побралися й цієї ночі кохана була поряд? І поки я спав, їй захотілося випити вранішньої кави? А найближча кав`ярня саме ця, тож і шукати треба найперше тут... 

Розумію, що це малоймовірно, але перевірити повинен. І якщо навіть не знайду її, то хоча б дізнаюся, чи зустрілися ми вчора… 

Чи зустрілися… 

Зайшовши, я намагаюся не озиратися маленьким приміщенням - я зроблю це потім. Бо зараз важливіше стійка, де скраєчку повинні лежати свіжі примірники вісника. Бо озираючись, можу прогавити останній з них і потім картатиму себе за таку необачність. 

Але на стійці вже порожньо. В розпачі роздивляюся відвідувачів і - о, радість! - в руках одного з них бачу зім`ятий вже примірник.

Моєї коханої в кав`ярні немає - її косу важко не помітити! Тож без всілякого дозволу вириваю в незнайомця бюлетень, навмання розкриваю його. Очі швидко роздивляються світлини, а вголос я заспокоюю власника, що мені всього лишень на хвильку, що зараз швиденько перегляну й віддам. Зараз. Ось ще тут гляну. І тут. І ще… 

На мить мені здалося, що я нарешті побачив її, побачив моє щастя. Але під знайомим волоссям ховалося чуже обличчя і поряд стояв інший чоловік...

Останні сторінки я перегортав вже сидячи за столиком - попередній власник “Wedding Bulletin” зник непомітно, наче й не було його. Я не знав, чи знайшов когось він цього ранку, але мені дуже хотілося б, щоб незнайомець пішов звідси усміхнений. Бо це дарувало б надію, що спроби мої не марні, що колись усміхнуся і я… 

У віснику нічого... Ніякого натяку...

Ще трохи й черговий мій день зникне в проваллі. Щоб завтра знову: сходи, бабці, кав`ярня і… порожнеча.

І так по колу.

Щодня.

Поки не зникне час… 

- Пане, ви забули “Wedding Bulletin”!

- То не мій...

Поки не зникне час… 

***

Палець занадто швидко викинув картинку за край і рука завмерла. Потім, наче схаменувшись, той же палець став гарячково щось шукати на екрані. Невдовзі там знов з`явилася жінка зі світлиною в руці, а через декілька рухів - знайома пара на спортивному мотоциклі. Палець на мить завис над нею, а потім натиснув на дівчину…

***

- Ось перелік наших послуг і їхня вартість…

Хто ця жіночка й що вона від мене хоче? 

- Ви чуєте?..

А-а! Це знов та сама перукарня. І я знов не пам`ятаю, як до неї зайшла… 

- Якщо замовлятимете весь набір, то зачіска - безкоштовно.

- Не чіпайте моє волосся!

Ні, ні, будь що, але волосся нікому не віддам. Нікому, окрім… 

- Гаразд, гаразд! Я його не чіпатиму. Воно у вас таке коротке, що там багато не намудруєш. Опустіть руки…

- Не чіпайте - воно моє.! Я сама з ним впораюсь!..

- Сама, сама. Не плачте. Подайте руку. Ось так, добре... У вас тонкі та довгі пальці…

- Моє волосся теж було довгим... Та хтось його вкрав... А в мене весілля… І косу мав зрізати саме він… Що я йому скажу?.. 

- Не плачте. Може ще відросте - коли у вас весілля? 

- Я не пам`ятаю… Мабуть, завтра… Або сьогодні… Дійсно, сьогодні - інакше, чого б я до вас прийшла? 

- Можу запропонувати перуку - якої довжини у вас було волосся? 

- Ні, він побачить, він здогадається... Бо нас ще фотографуватимуть для “Wedding Bulletin”… З вітром… 

- Заспокойтеся - щось придумаємо. А “Wedding Bulletin” - це той, що поряд в кав`ярні задарма роздають? 

- В якій кав` ярні? 

- Тут, за стіною. Візьміть серветку, протріть очі. 

- Дякую, не треба!

- Ви куди? А макіяж, манікюр? 

- Не зараз, не зараз... 

Де та кав`ярня? Ага, ось де! Відвідувачів майже немає. І вісник на столику... 

Наречені у весільних сукнях, усмішки, квіти... І коса, як у мене… Була... Але обличчя не моє і поряд не він. Його кучерики я б здалеку помітила. Вони, як скручені сонячні промені. Як у хлопця, що по той бік вулиці сидить спиною до мене.

А може то він і є?.. 

Автівки, автівки! Снують безперервно. І гудуть, гудуть. 

Раніше їх тут стільки не було! Ні вулицю перебігти, ні закричати. І світлофора поряд не видно. Чому?.. 

Ось наче порідшало, але… Він зник! Я знаю, що то був саме він! Я відчуваю це! І грець з ним, з тим волоссям - він зрозуміє, він прийме. Тільки де його шукати, де?.. 

- Дівчино, ви забули свій бюлетень.

- Дякую, пане, то не мій. 

- І хлопець з кучериками теж казав, що не його. Чий же він тоді? 

- З кучериками? Ви його знаєте? 

- Ні. Але він щоранку заходить… 

***

Палець стукнув по дівчині, картинка завмерла, потім зменшилася. 

- Чому вони допомагають? Вчора перукарка, сьогодні бармен. Їхнє завдання слідкувати, повідомляти про щось незвичне. А вже я робитиму висновки... 

Палець ненароком стукнув по екрану, жінка на ньому прокинулася, витерла очі й озирнулася. 

- Темно як! Наче в могилі... 

Жінка помітила в своїй руці світлину, придивилася до неї:

- Синку, синку! Навіщо здався тобі той байк? П`яного водія, що врізався у вас, вже засудили, та хіба це поверне тебе? І дівчину!.. Я ж не сліпа, я чула, як ви вуркотіли. Сподівалася, що дочекаюся онуків-янголят, а наразі бачу вас на хмаринці, - жінка подивилася вгору. - Бо саме там зараз ваше місце, я знаю. Синку, синку! 

Жінка опустила голову й заголосила. Світлина випала з її руки й поволі, наче зірваний з дерева лист, опустилася на підлогу...

Палець повільним рухом вивів картинку за екран. 

- Нічого ти, жінко, не знаєш, - голос пролунав спокійно та впевнено. - Таким в Раю зараз не місце. Бо я переконав тамтешніх, що всі біди від кохання. Що саме воно і є той найбільший гріх, який не можливо ні передбачити, ні контролювати. А хіба Рай - це місце для будь-чого спонтанного, некерованого? 

Я навіть не сподівався, що мені повірять, але так сталося. Мабуть, впевненість в тому, що говориш, також має значення. 

Тож тепер схожі пари відправляють до мене, в Пекло. Розділити й спостерігати - це найлегший етап мого задуму. Я не поспішаю, я терплячий. І колись все одно дізнаюся, що є причиною кохання, звідки воно черпає енергію для свого багаття і чому навіть після смерті його жертви притягуються один до одного. 

І ось тоді Всесвіт стане моїм назавжди. 

Бо саме кохання керує ним. 

І керуватиме.

Поки не зникне час. 





Київ - Дніпро 10-12 жовтня 2019 року




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 04.11.2019 13:56  © ... => Ольга Білицька 

Спробував цим оповіданням переказати сон, який емоційно зачепив... Саме в ньому були сходи з бабцями і перукарня... Не все вийшло передати словами, але вже як є.
Дякую за коментар) 

 04.11.2019 12:08  Ольга Білицька => © 

Так, це справжнє пекло - вічно шукати і не знаходити того, кого любиш.
Цікава деталь із бабцями. 

 02.11.2019 21:38  © ... => Каранда Галина 

таке життя))
Дякую 

 02.11.2019 21:26  Каранда Галина => © 

Цікаво.
Сумно. 

Публікації автора Шепітко Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 4 | Знайдено: 19
Автор: Шепітко Олександр
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Сімейні оповіденьки;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;