11.11.2019 20:42
Без обмежень
22 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Бор з Грьонефьелт-фіорду

15

…У печері було доволі сиро. Зсередини тягнуло цвіллю та ще якоюсь гидотою.

Я запалив факел, зробивши той зі своєї зачарованої стріли, і ми не поспішаючи рушили вглиб. Звід в печері був досить високим. Але вже кроків за сто, він різко знизився. Ми пройшли першою галереєю десь третину версти та опинились біля завузького проходу. Вглядаючись в подальший тунель, можна було побачити на стелі «бахрому» невеличких, проте гострих пик сталактитів. Вони яскраво вигравали різнокольоровими вогниками від відблисків факела. Звідси печера різко попрямувала донизу. Ще десь пара сотень кроків і ми вибралися в напівкруглу залу, з якої виходили два чорних зіву нових тунелів. Повітря похолодало, з рота потягнулися густі клуби пару.

–Куди підемо далі? – тихо запитав Першосвіт, але відбите відлуння посилило його голос і питання понеслося кудись удалечінь. – Який шлях оберемо? Правий? Лівий?

–Так можна легко заблукати! – сказав Бернар. – Треба позначки ставити на стінах.

Я розгублено крутив головою, намагаючись вирішити питання із вибором тунелю. Ліворуч? Праворуч? Чи все ж ліворуч? Куди? Га?

–Давайте підемо оцім, – запропонував своїм товаришам, тицьнувши пальцем в лівий прохід. – Якщо щось не влаштує, то повернемося і продовжимо рух іншим тунелем.

Ельф тут же наблизився до стіни та чимось намалював значок біля входу.

Я рушив першим. Чого зволікати?

Тунель майже відразу вигнувся вправо, а десь кроків за тридцять різко розширився, перетворюючись в гігантських розмірів прохід. Дивлячись на стіни, я відчував себе ніби в утробі якоїсь величезної почвари. Не знаю якої саме, може дракона, чи змії… І це так неприємно давило на свідомість, що інстинктивно хотілося кинутися бігти назад, на волю, до просторів. Сталактити, наче розплавлені свічки, переплелися в химерних вигинах, які чомусь мені нагадували ребра. І це ще більше додавало схожості із черевом якогось монстра. В голові перелякано стрибали якісь дурні думки. А від знання того, що десь в темноті бродять мерці, взагалі ставало не по собі. Я напружено придушував пристрасне бажання тікати.

Цікаво, а що вважається моїм напарникам? – подивився назад та помітив, яке бліде обличчя у Першосвіта. Бернар же навпаки виглядав спокійним та зібраним, наче все життя провів у печерах. Вони його явно не лякали.

Ліворуч… праворуч… вгору… знову ліворуч… а потім різко вниз… Тунель петляв, наче заєць, що заплутував власні сліди. Він то розширявся, то звужувався, то приводив нас до глибоких калюж з неймовірно холодною водою. А ми все йшли, йшли та йшли… Куди? Сарн його знає!

Бернар, що крокував поряд, різко зупинився та схопив мене за плече. Він показав рукою в темряву тунелю та щось прошепотів.

Ми з Першосвітом напружили зір. Простояли так з хвилину, намагаючись зрозуміти, що побачив ельф. Перед очима стрибали різнокольорові цяточки, проте не дивлячись на це, мені здалося, що попереду ворушиться якась чорна фігура.

–Що там? – тихо запитав у ельфа. Його очі, на відміну від наших, людських, були пристосовані для сутінкового зору. Тому і не дивно, що Бернар міг щось розгледіти в темряві.

–Нежить… Двоє… або троє.., – прошепотів паладин.

Я віддав йому факел, а сам зняв з плеча лук і витягнув стрілу.

–Вогонь! – і на її кінці спалахнуло маленьке полум’я. Мить і стріла помчала в темряву, висвітлюючи на своєму шляху «черево змії».

Декілька секунд і ми побачили двох мерців. Вони з дурнуватими масками на обличчі дивилися на палаючу стрілу, яка встромилась в стіну.

–Ось вони, красавчики! – проворкотів Першосвіт, витягуючи свою сокиру.

–Е-е-е, ти куди? – здивовано кинув я, глядячи як хлопець трохи пригнувшись, стрімко ринувся вперед. – Дурню, стій!

Проте Першосвіта було вже не зупинити. Поки нежить все ще тупо розглядала палаючу палку, він за кілька секунд домчав до мерців і його сокира з лютим свистом увійшла в їх мертву плоть. Обезголовлені тіла глухо впали на кам’яну підлогу.

–Спритно! – кинув я, наближаючись до місця сутички. – Тільки даремно ризикувати не варто. Хто його знає, хто тут в темряві ще є… Та і слизько тут… Впадеш, втратиш перевагу і прощавай твоя власна голова!

–Угу, – з дурнуватою посмішкою на своєму обличчі захитав головою парубок. – Як вважаєш, а скільки їх тут може ходити?

–Та Сарн його знає! – я глянув на паладина, який зараз схилився над тілами.

–Матроси, – за мить промовив він. – Можливо виконують роль вартових… Мабуть йдемо правильним шляхом.

–От чесно зізнаюсь, – пробасив Першосвіт, – не хотів би, щоб моє тіло після смерті ось так використовували.

–Вважаєш, їх питали про бажання? – кинув у відповідь Бернар. І тут же він пустився у філософські хащі: – В нашому світі взагалі мало хто кого питає, чи хоче він щось робити, чи ні! Хтось прикривається обов’язком, хтось службою, когось цікавлять гроші…

–Якого мерця цікавлять гроші? – роздратовано пробурчав хлопець.

Бернар махнув рукою, мовляв ти мене не розумієш, тому і не варто про це і розмовляти. Ельф підвівся і ми знову рушили вперед.

Декілька сотень кроків і тунель закінчився черговим залом, проте трохи більшим, ніж попередній. На підлозі розкинулося неглибоке озерце, вода якого була настільки холодною, що здалося буцімто на ноги накинули кайданки.

Я першим досяг протилежного берега, зупинився, вслуховуючись в темноту. Потім запалив ще один факел, який передав Першосвіту.

Подальший шлях був вгору. Ми повернули праворуч та покрокували вздовж гладеньких напівкруглих стін, по яким дріботіли тонюсінькі струмінці води. Від полум’я факелів здавалося, наче все навколо вкрито шаром самоцвітів.

–Не знаю, як вам, – подав голос Першосвіт, – але мені зараз здається, ніби ми повземо в чиїйсь дупі… Хай йому грець!

–Чи то дупа, чи то срака – головне не заблукати! ­– кинув я.

–Але ж кудись-то вийдемо! – Першосвіт раптом розреготався та пожартував щось про гівно. Тут же спіткнувся, та гепнувся на підлогу.

–Здається, цій печері твої жарти не до вподоби, – з’єхидствував ельф. 

Підйом завершився невеликим круглим майданчиком, з якого ми потрапили у вузьку галерею. Трохи далі було помітно відгалуження, звідки проглядалися помаранчеві відблиски… Здається там, за рогом, горів вогонь.

Ми всі втрьох зупинились та прислухались.

–Навряд там сидить нежить, – тихо промовив ельф.

Ну це і так було зрозумілим. Я визвався піти та перевірити, і обережно рушив уздовж стіни. Досягнувши повороту, присів навпочіпки і виглянув.

Попереду лише голий відкритий майданчик, який закінчувався обривом. Біля його краю було розкладене невелике вогнище… поряд лежала якась торба… І все. Ні души!

Я десь із хвилину сидів у очікувані, а потім тихо повернувся до товаришів.

–Пусто, – промовив їм. – Або відлучилися, або зовсім пішли...

–А якщо це якась пастка? – припустив Бернар.

–Для кого? Хто в печері лазити буде, крім нас, дурнів?

Ми ще раз оглянулися, а вже потім рушили далі. Біля повороту зупинились, промацали очами майданчик і впевнившись, що тут пусто, протопали далі по тунелю.

Кроків за двісті прохід несподівано різко попрямував донизу. Ледь ми почали спуск, як Бернар неголосно скомандував чекати.

Мої очі, навіть не дивлячись на факели, вже більш-менш звикли до темряви. Цього разу я доволі швидко помітив, що внизу копошиться якась темна маса. Але, здається, там було вже не двоє мерців, а значно більше. І вони відреагували на вогонь та дружною юрбою потяглися до нього... тобто до нас.

–Відступаємо до «зміїної кишки»! – наказав я, хапаючи лук і пускаючи палаючу стрілу.

Заклинанням «Вибух» вирішив не використовувати, інакше звід печери похоронив би нас всіх. Та й подібною витівкою я міг би розбурхати не тільки нежить.

Стріляв вогнем просто в темну масу, навіть не цілячись. Одяг на мерцях спалахнув, буцімто був чимось намащений. Менше хвилини і деякі людські фігури перетворилися на суцільне полум’я. Але нежить продовжувала рушити в наш бік.

Скільки ж там її? – напружував я очі. – З десяток? Півтора?

–О, Сарне! – почувся позаду вигук Першосвіта.

Швидко озирнувся та побачив, як з бічного відгалуження, з того самого пустого майданчика, вийшла чиясь темна постать.

–О, Святий Тенсесу, це ж некромант! – прошепотів Бернар, чомусь при тому відступаючи назад.

Невже злякався? – здивувався я і, відштовхнувши своїх товаришів убік, вийшов наперед, назустріч з чорнокнижником.

–Очманіти! – з бравадою в голосі кинув йому. – Не може бути! Ти живий, курво?

Фігура ельфа раптово збільшилася. Не знаю, може то із-за поганого освітлення, а може то якийсь його магічний фокус. Дивне інше: звідки він взявся? На тому майданчику біля багаття нікого не було! Ми всі втрьох тоді дивилися і там було пусто.

–От вам і дупа! – я хотів пожартувати, але було явно не до сміху.

Чорнокнижник скинув капюшон. На якусь мить мені здалося, що у нього замість очей темні дірки, якими він пропалює нас наскрізь. Аж в животі закрутило та схотілося збігати до кущиків.

–Псяче хутро! – вирвалося само собою. Проте я швидко себе опанував. Страху не було, бо, між іншим, вже цього покидька бив, і він не настільки могутній, як здається збоку. – Першосвіт, нумо дивись, що позаду нас! Прикривай спину... А ми із Бернаром зараз побалакаємо з цим поганцем, покажемо де нас в сраку цілувати, – почав я вголос приндитися.

А що таке? Нехай також понервує!

Бернар закотив рукави і гучно плеснув у долоні. Печера миттєво засяяла вогняними сполохами, які освітили всі її куточки.

Я зробив крок, зайняв зручну позицію, тут же витягнув чергову стрілу, але вистрілити не встиг. Чорнокнижник якось дивно захитався і раптом «розпався» навпіл. Одна з його частинок виступила вперед. Вона нагадала мені полум`я свічки, що коливається на вітрі… проте на відміну від нього ж – було абсолютно чорне… Абсолютно, наче якась найтемніша діра.

–Цєст льомбрє! Тінь! – кинув Бернар. А далі, здається, була якась ельфійська лайка. Прозвучала вона, як: «Все пропало».

Чорний силует Тіні перестав хитатися. Він набрав відносної чіткості, виріс до гігантських розмірів й цілеспрямовано попрямував до нас. Я відразу відчув з його боку сильний холод, наче знаходишся біля крижини. Сполохи на стінах потухлі, буцімто їх хтось задмухав. Секунда-друга і ми занурилися в пітьму.

–Не підпускай Тінь близько до себе! – попередив паладин, задкуючи до валунів.

–Бернаре! – гаркнув я. – Мені треба світла! Багато світла!

Ельф знову плесну в долоні, щось пробубонів і на стінах спалахнули яркі вогники. Вони пробіглися взад-вперед, і Тінь на декілька секунд стала прозорою, наче розтаяла.

Я швидко прицілився та пустив стрілу. Вона пройшла крізь чорний силует і відразу затухла.

–Срань хадаганська! – і що тепер робити. Не очікував, що так станеться.

Стрільнув ще раз і той же результат. Вогники на стінах потихеньку стухали, ще півхвилини і ми опинимось в суцільній темряві.

–Та буде Світло! – крикнув паладин. Плескання в долоні призвело лише до того, що вогники на якійсь час стали яскравішими. Проте моторошний холод, що виходив від Тіні, все одне перемагав зачакловане паладинське світло. – Треба вбити некроманта! – схвильовано сказав ельф. – З Тінню ти нічого не зробиш! Нічого!

–У тебе що ж, немає якогось заклинання? Будь-яка тінь боїться світла… Додай же його більше!

–Не можу! – розгублено кинув Бернар. – Я не настільки сильний маг! Сонце тут не запалю!

–Псяче хутро! – далі я вилаявся більш смачно та тут же наказав: – Тоді відволікай цю кляту Тінь! Вона мені заважає!

–Цікаво, як мені це зробити?

–Придумай! Ти ж паладин Церкви Світла, хай йому грець! Та й до того ж некромант… хоча і в минулому…

–Я відмовився від того! – сердито пробурчав Бернар.

–Знайшов час про те згадувати! – я відмахнувся від паладина та підбіг до стіни, ніби тікав, а сам стрибнув за невеликий валун. Сподіваюсь, що Тінь не попрямує до мене, а чаклун вирішить, ніби я боягуз, який втік з полю бою.

Припавши до холодної підлоги, хутко поповз вперед, ховаючись за каменями. Те, що Тінь десь поруч зі мною я швидше відчув, ніж побачив. Вода вмить замерзла, а на валунах виступили колючи сніжні їжачки. Від морозу аж в очах потемнішало. Мені навіть здалося, що голову закували в стальний обруч.

Слава Тенсесу, ані Тінь, ані чорнокнижник мене не помітили. Я повз, повз, повз… поки не відчув відносного полегшення… І тоді вже зібравшись силами, вистрибнув із-за каменів та хутко кинувся вперед, на ходу витягуючи сакс і фальшіон. Чаклун здивовано позадкував, але тут же опанував себе і спробував повернути Тінь назад. Я метнув меч в ельфа, добре розуміючи, що навіть його не раню. Мені було потрібно лише виграти дорогоцінні миті для того, щоб наблизитися до чаклуна.

Некромант легко ухилився і відступив назад, до проходу на майданчик. Я наблизився достатньо, щоб зробити перший випад… Але мимо. Ще один замах і знову мимо.

Курво! Цей ельф рухався дуже швидко. Брати його змором не було часу. Рано чи пізно Тінь добереться до мене… Та ще нежить прискаче… Сподіваюсь, Першосвіт ще тримає оборону.

Випад… крок вперед… змах… випад… Та що ж відбувається? Некромант легко увертався від моїх ударів. Ще одна атака і знову марно! А я вже спиною відчуваю морозець… Якась хвилина і ця Тінь притисне мене до себе та висмокче всі живі соки!

Чорнокнижник несподівано зашипів, немов головешка що впала у воду. Навколо нього в якомусь дикому танці закружляли кілька чорних вихорів. Вони виступили вперед, прикриваючи свого господаря. Почувся такий страшний свист, що мені раптом захотілося бігти звідси геть.

–Та мати твою так! – я зібрався та відчайдушно стрибнув вперед, поміж цих вихорів.

Ми з некромантом опинилися на майданчику. Чорні смужки завихрень закрили вихід з нього, наче заперли нас сам на сам. На обличчі некроманта не було ані страху, ані злоби. Суцільна беземоційна маска.

–Ну що, курво! В тебе є ще якісь фокуси? – насунувся я на чаклуна.

Меч в руці тьмяно поблискував вогняними сполохами, які відбивалися від багаття. Чотири кроки… нас розділяє лише чотири кроки… Поряд нікого та нічого…

–Це ти! – прошипів крізь зуби некромант. Здається, він впізнав мене. – Так це ти! Уві, цєст тьо!

–Я… Це я, і що?

–Тю ес ун трайтрьо! – чорнокнижник стис губи.

–Що? Як ти мене назвав?

Ельф втупився в мене своїми пустими зіницями. По спині прокрався неприємний холодок. Подібна гра в баньки мені не подобалась. Пам’ятається, хтось казав, ніби некроманти можуть вилучати життєві соки своєї жертви. Не вистачало зараз перетворитися на висушену мумію.

Я відвів погляд та закрутив мечем, готуючись до атаки.

Ельф озирнувся назад, наче щось відшукував. Проте там був лише обрив… Отже, або битися зі мною, або… Вірніше, без «або»! Взагалі! Бо іншого виходу у чорнокнижника немає.

–Вважав, тебе не знайдуть? – насувався я, граючи мечем. – Зруйнував алод… загубив купу народу… і зараз думаєш, що тобі за те нічого не буде?

–К’ю ест сот! Дурень, ти нічого не розумієш…

Ельф закрив очі і в ту ж мить я відчув що мені хтось дивиться в спину. З’явилося нестримне бажання озирнутися… скоріше озирнутися… а то…

І я озирнувся. Нікого… тільки вихори на вході… та, здається, якась примарна димка схожа на людську фігуру…

А в іншу мить в плече врізався некромант. Ми з ним зчепились, покотилися по землі.

Я хутко перекрутився. Удар ногами в груди і ельф відлетів убік, звалившись поряд із обривом.

–Курвий сину! ­ – я схопився та підняв меч.

Крок вперед, і поки некромант борсався внизу, зробив один швидкий помах. Фальшіон опустився прямо на шию супротивнику, перерубуючи воріт куртки та заглиблюючись в м`язи. Мені не вистачило сили, щоб повністю відокремити голову і вона повільно та якось неприродно відкинулася вбік, повисаючи на уцілілих зв`язках. Кров вирвалася одним великим темним фонтаном.

Тіло чаклуна повернулося, а в наступну мить звалилося вниз, в темряву обриву. В цю ж секунду розвіялися вихори, і громадина Тіні, що стояла за ними, перетворилася на густу хмару чорного диму. 

Ковтаючи підступившу до горла нудотну грудку, я рушив до повороту на основну галерею. Сутичка з нежитю добігала кінця. Першосвіт, який десь вже роздобув дерев`яний щит, спритно орудував сокирою, добиваючи останнього мерця. Бернар же стояв біля валунів, тримаючись за них обома руками. Здавалось наче він тільки-но закінчив переносити важкий вантаж, і тепер переводив дух.

Паладин знову плеснув в долоні, ще раз висвітливши спалахом тунель та голосно промовив:

–Судячи з усього, ти його прикінчив…

–Угу, – вичавив я із себе.

–Ніхто не поранений? Усі цілі? – після цього питання ми подивилися один на одного. Бернар важко видихнув та додав: – Ну, сподіваюсь, це все!

Першосвіт неквапливо позадкував до нас, все ще опасаючись нападу нежиті.

–Слухай, ельфу, – вирішив спитати я, – а що значить «тратро»… «труонтро»… Псяче хутро!

–Лє трайтрьо? – припустив паладин.

–Напевно… Цей покидьок не дуже виразно розмовляв… все крізь зуби…

–А ти знаєш, хто це був? – раптом запитав Бернар. Він випрямився та попрямував до мене.

–Звідки мені знати!

–Арсен! Це Арсен ді Дюсер.

–Твій брат?

–Родич. Далекий родич, – якось сердито кинув паладин. Він підійшов до повороту та почав уважно вдивлявся в майданчик, явно шукаючи тіло вбитого некроманта. – Я його впізнав.

–І що нам с того? – я підібрав сакс та втомлено опустився на найближчий валун. Після сутички з некромантом відчував себе так, ніби з мене висмоктали всі сили. Напевно він дійсно встиг щось начаклувати!

–Я ж тобі казав про наш рід… про ді Дюсерів… І зараз знову будуть говорити, що ми… що всі ді Дюсери.., – Бернар не закінчив фразу та роздратовано махнув рукою.

Звичайно, що будуть говорити, - промайнуло в моїй голові. ­– Адже хіба цей Арсен не зрадник?

Але цього вголос не сказав. Не хотілось знову починати суперечку.

–Послухай, друже, – як можна м’якіше промовив ельфу, – скрізь існують щурячі душі. Навіть ми з тобою часом думаємо про те, щоб...

–Я все розумію! Але судити будуть по прізвищу... І скажуть: «Ось бачите, ми ж попереджали! Ді Дюсери це гниль!» І всі будуть вважати наш Дім тією ще поганю! Ніхто ж не згадає, що під час Ночі астральних порталів на алоді Кірах саме наш рід прийняв удар на себе. Саме ді Дюсери! І також ніхто не згадає, що за багато років Великої Гри, поки керували ми, серед ельфів був лише мир і справедливість... До речі, де Арсен? Де його тіло? Куди воно поділось?

–Впало з обриву.

–Так він поранений? – ельф здивовано подивився на мене.

–Я відтяв йому голову. Вважаю, з такою раною важку бути пораненим, – сказав, а сам раптом подумав який же я цинік. Навіть в такий час намагаюсь жартувати.

–Треба підняти його тіло! – заявив Бернар. – Воно буде нашим доказом… Інакше, ніхто словам не повірить!

–Ти все ж таки хочеш позору для Дома ді Дюсер?

–Мені нічого приховувати! – розсердився ельф.

Ми з ним наблизились до краю обриву.

–І знову ти залишив нас без свідків, – пробубонів паладин.

–Вважаєш, я це зробив навмисно? В запалі бою про таке не думаєш…

–А треба! Нам із тобою відразу треба було про це подумати!

–Ти сердишся від того, що це твій родич? Чи справді жалкуєш, що Арсена вже не можна допитати? Хіба не ти кричав, щоб я його вбив, інакше Тінь не здолати?

–А ти прямо все так і робиш, як я кажу!

Ми почули чиїсь кроки. Вони гулко рознеслися по галереях печери.

–Це десь там, – прошепотів Бернар, махаючи вниз.

Ми заховались та обережно визирнули з-за каменів. Внизу в одній з галерей повільно рухалося світло, судячи з усього факел.

–Троє, – тихо промовив Бернар. І я йому повірив. – Йдуть на захід.

Якій «захід»? ­– здивувався я. Як Бернар визначає тут сторони світу?

Ми оглянулися, проте не знайшли, як спуститися вниз.

–Прийдеться повернутися до розгалуження, – зауважив я. – Швидше за все, вони пішли другим шляхом.

І ми швидко вирушили назад крізь «кишку» та «черево змії».

Другий тунель був завузьким, але не петляв, ніби заєць. Йти було важче, бо, по-перше, він деінде виявився заповненим водою, що доходила часом до пояса, а по-друге – тут було ще холодніше, ніж в галереї з нежиттю. За якісь півгодини нарешті ми вийшли в тої самої зали, вид на який відкривався з майданчика Арсена.

Тіло некроманта лежало в невеликій калюжі. Бернар схилився над ним і якось сердито промовив:

–Часом, Боре, я починаю тебе боятися.

–Чому?

–Ти зовсім не боїшся вбивати.

–Як це? – не второпав я. Запитав цілком відверто.

–Як та як! Для тебе це так само, як в кущах подзюрити, – пробубонів Бернар.

Першосвіт чомусь підтакнув та тут же спитав:

–А чим ти кажеш раніше займався?

–Полював! – трохи нахабно кинув їм.

–Не схоже, – сказав ельф, відходячи від тіла. – Чомусь з тебе поганий слідопит вийшов… аж-но до Стояни прийшлось звертатись…

–Може поговоримо про те іншим разом? – запропонував я, намагаючись уникнути чергового з’ясування відносин. – Коли на те буде слушна нагода, га?

–Як скажеш…

Ми обійшли кілька величезних сталагмітових стовпів і опинилися біля наступного тунелю. Той вивів нас до яйцеподібної зали, в кінці якої нарешті побачили щось схоже до виходу із печери.

–Будьте напоготові, – промовив я, знімаючи лук і дістаючи зачаровану стрілу.

Першим до виходу наблизився ельф. Він дав знаки чекати та довго визирав назовні. Повернувшись до нас, паладин розповів, що попереду невеличка астральна бухта, яка обмежена з обох боків крутими скалами.

–Нарахував на березі з двадцять канійців, – закінчив ельф. – Хоча, вважаю, їх значно більше…

–І що вони роблять?

–Завантажуються на корабель.

–Що? – ми з Першосвітом стрепенулися. – Корабель? Ще один? Справжній? Цілий?

–Невеликий старий фрегат… Назву не побачив.

Тепер вже ми утрьох наблизились до виходу та, обережно вибравшись назовні й сховавшись за валунами, стали спостерігати за берегом.

–Бачу, на самому фрегаті ще близько півтора десятка людей, – промовив Першосвіт, який розмістився праворуч мене.

–На юті стоїть брат Велеса, – додав Бернар. – Я його впізнав, це Берест Сіверський.

–Ну в тебе і зір! – захопливо кинув я. – Ну і що будемо робити далі? Повернемось до Аманди та розповімо про бухту?

–Ці бандити чекати не стануть, – сказав ельф. – Сядуть на корабель і ау рєвуар!

–Цікаво, а чого вони раніше те не зробили? Чого тут стирчать? Чого чекають?

–Метеоритне залізо! Це ж його хотів викрасти Велес? – припустив паладин.

–Ну, можливо… І все ж, що ми будемо робити? Хто піде до поселення?

Ніхто не відповів. Крім того, щоб знайти команду галеону, ми інших цілей собі не ставили, не обговорювали подальші дії. Тому зараз розгублено дивились один на одного.

–Ці бандити скоро помітять, що Арсена немає, – сказав Першосвіт. – Ми не зможемо довго переховуватися непоміченими…

Я втомлено протер очі. Отже, що ми маємо? Печера з нежиттю, яку контролював Арсен ді Дюсер… Це свого роду залог безпеки від нападу з боку сил Аманди… Що далі? Закрита бухта з кораблем готовим до відльоту… До речі, звідки той узявся? Мабуть також брав участь в нападі на алод Клемента.

–Подивіться наверх! – раптом прошепотів Першосвіт. – Ось туди, праворуч!

Ми з Бернаром обережно визирнули та задерли голови. Уздовж пологого схилу виднілася ледь помітна вузька стежка. Наверху, біля згаслого багаття, дрімали двоє вартових. Це чудо, що вони нас не помітили…

Ще трохи далі від них, за густими кущами, стояла дерев`яна хатинка, за якою, в сотні-півтори кроках можна було помітити величезний блакитний кристал, що наче висів у повітрі, закутий в кам’яне кільце.  

–Це що за дивина? – тихо спитав я у ельфа.

Той пробубонів щось про прибережний портал.

–Овва! – оченята ельфа блищали, наче він непогано прийняв на груди. – Це наш шанс!

–Який, к Ніхазу, шанс? – не зрозумів я.

–Якщо цей портал працює, то він веде… веде… веде на інший острів.

–Поясни?

–Це «джунський алмаз»… так він зветься у нас, на Тєнебрі… Камінь, за допомогою якого давні джуни переміщувалися у просторі…

Бернар подивився на мене, немов чогось чекаючи. А що я міг сказати? Лише кліпав очима, намагаючись допетрати, якого бісу той ельф зараз нагородив?

–А-а-а, – сердито відмахнувся він. – Ніхазов Інгос! Що ви там взагалі бачили!.. Хмм… Нам би зараз дістатися до того кристала та перевірити його працездатність… Якщо він дійсно відмикає портал, то ми можемо дістатися до найближчого острова, з яким він пов`язаний… Розумієш хід моєї думки?

–Ну… майже…

–Подібні прибережні портали працюють на невеличких відстанях. Ти був на Новій Землі? Бачив, як на цьому архіпелазі пов’язані між собою острови?

–Ні, не був! – трохи роздратовано відповів я.

–Ну… ну.., – ельф розгублено крутив головою.

–У нас в Темноводді є подібний портал, – сказав Першосвіт. – Звідти прямо на Тєнебру можна потрапити…

–Ну ось бачиш! Отже, десь поряд повинна знаходитися ще одна земля, з якою і пов`язаний цій таємничий острів…

–А якщо його немає? Якщо він не працює?

Настала черга ельфа кліпати очима.

–Гаразд, нумо ці пусті розмови! – промовив я. – Отже ти нам пропонуєш розвідати?

–Було б непогано…

Я хитнув головою в знак згоди і тут же витягнув з сагайдака дві звичайні стріли.

–Ну ти і швидкий! – хмикнув ельф. – Знаєш, а за власну безпечність часом приходиться дорого платити…

–Ти це скажи отім двом вартовим, – в тон Бернару відповів я. – Сидять та вусом не ведуть… Вважають, що твій Арсен стереже прохід в печерах, так що можна собі спокійнісінько спати.

Я обережно вийшов з-за валуна та натягнув тятиву. Перо торкнулося правого вуха. Очі втупилися прямо в найближчого вартового, який сидів до мене спиною… Яка безпечність з його боку!

Дін-н-нь! Звук спущеної тятиви пішов вглиб тунелю. За кілька секунд чолов’яга захрипів, намагаючись зрозуміти, чому не може зробити вдих. Наконечник пройшов під потилицею… напевно розірвав трахею… та вийшов з підборіддя.

Другий вартовий навіть очі не відкрив. Хропів, що ведмідь в барлозі… А напарник відчайдушно спробував підвестись на ноги. Втрачаючи останні крихти свідомості, він звалився прямо в затухаюче багаття.

Друга стріла проспівала свою пісню і встромилась в ліве око сплячого чоловіка. Її наконечник, схожий на широкий дубовий лист, впився в мозок.

–Тільки не кажи, що мені це подобається, – пробубонів я ельфові, ховаючи свій лук. – Це лише раціональний розрахунок… Відтепер у нас на двох ворогів менше.

Бернар хмикнув, а потім раптом промовив:

–Помітно, що ти любиш знищувати ворогів… Я вже натякав про твої дивні здібності… До речі, ти питав що таке «трайтрьо»?

–Було… Здається твій Арсен так сказав, коли ми з ним зчепилися біля обриву…

–Дивно!

–Чому?

–Бо «трайтрьо» означає «зрадник»…

Я здивовано поглянув на паладина. Той чомусь зіщулився та якось недобре поглянув у відповідь. А потім хутко рушив до стежки. Слідом за ним попрямував і Першосвіт.

Зрадник? Чому той чорнокнижник так сказав? Може мені почулося? А може я не зрозумів фразу? А якщо Арсен казав саме про себе, ніби він зрадник… Тьху ти! Вірніше, намагався сказати, що він не зрадник… Га?

Псяче хутро! Як там вся фраза звучала? – в цих роздумах я присів за камені, очікуючи сигналу від товаришів.

Хвилина, а то й менше, і ельф з хлопцем опинилися біля хатинки. Пірнули всередину, а за кілька секунд звідти визирнув Першосвіт, який подав знак йти до них.

Я ще раз озирнувся і жваво побіг. Вже проходячи повз вбитих чоловіків, зупинився та підпер їхні тіла, роблячи вигляд ніби вони все ще сидять на варті. Не хватало нам, щоб хтось із команди корабля помітив якісь негаразди біля порталу…

В хатинці царила напівтемрява. Усередині біля дальньої стіни лежало чиєсь тіло. Знадобилось трохи часу, щоб зрозуміти – це ельф, і він… старий! Чесно скажу, я ніколи не бачив старого ельфа! Дивлячись на його позу, можна було подумати, ніби він мертвий, але ледь помітне здіймання грудей вказувало на зворотне. Поруч з тілом сидів Бернар.

–Що це з ним? – тихо запитав я, одночасно вказуючи Першосвіту стежити за ситуацією зовні.

–Сам не второпаю, – відповів паладин.

Він почав оглядати незнайомця.

–Якійсь бродяга… чи відлюдник… чи ще хтось! – пробубонів Бернар. – Його борода сто років нечесана… волосся нестрижене… Відчуття, ніби він тут лежить споконвіку.

Я нахилився, розглядаючи довгу лляну та вже вицвілу сорочку, перепоясану затасканим шкіряним ременем.

–Він же ельф, так? – кинув Бернару. – Я ж не помиляюсь?

–Ельф, звичайно, – кивнув паладин.

–Ніколи не думав, що ви старієте! Таке взагалі можливо?

–Можливо.., – якось невизначено відповів Бернар.

–Тю! Думав ви завжди виглядаєте молодими… навіть, коли ваш час добігає кінця…

–Ага! Знайшов! – вигукнув Бернар, витягаючи якусь блискучу річ, дуже схожу на голку. – Жало мантікори... Такою іграшкою, якщо знаєш куди вколоти, можна приспати навіть дракона. Будеш і не живий, і не мертвий. Лежати, як ти сказав, до кінця своїх часів…

–Ельфійські штучки? – спитав Першосвіт. – І навіщо її вкололи?

–Можливо, щоб приспати… можливо, щоб… щоб… А Ніхаз його знає! – вилаявся паладин.

–Хто він? Ти його знаєш? – питав я.

–Н-н-ні… він мені не знайомий, – промукав Бернар, роздивляючись старече обличчя. – Поглянь, який він худий… виснажений… наче та мумія!

Паладин раптом закрив очі, поклав руки на голову незнайомцю та почав щось шепотіти. Судячи з тих слів, що вдалось почути, Бернар молився та призивав Світло.

–Таке відчуття, – промовив я, звертаючись до своїх товаришів, – що ті двоє не тільки вартували вхід до печери та сторожили кристал, але й доглядали цього… цього.., – визначення не знайшлося. Прийшлося просто хитнути вбік напівмертвого старого бороданя. – Які в нього дивні крила! Як у кажана… тільки бліді, ледь помітні, ніби розтаяли…

–І що це значить? – підійшов Першосвіт.

–Що?.. Це ж некромант, хай йому грець! Так, Бернаре? – звернувся я до паладина.

Той завмер, розплющив очі та якось невдоволено погодився.

–Отже, маємо чергового некроманта, – підвів риску Першосвіт. – Сподіваюсь, це не якийсь твій родич?

–Я вже казав, що не знаю цього… цього ельфа! – сердився Бернар.

–Чого ж квапишся його розтормошити? – не відчіплявся гігант.

Я тут же наказав хлопцю повернутись до входу та спостерігати за обстановкою зовні.

–Пропустиш ворога, відкручу тобі голову! – загарчав на нього. – Отже, Бернаре, – тепер вже я насідав на ельфа, – може поділишся своїми думками? Навіщо ті двоє охороняли цього чорнокнижника?

–Ти ще спитай, про що розмовляли Сарн з Ніхазом на початку часів!

–Ну ладно! Не сердься!.. Мабуть, цей чаклун був з ними, – припустив я більш м’яким тоном. – З нападниками.

–Не схоже… Зверни увагу, що цій хатинці років і років! Вона стара, як і цей ельф! Мені здається, що він тут живе… чи жив… на цьому острові…

–Тоді це виглядає ще більш дивним та загадковим! До речі, щось не бачу ніяких зручностей… Ви ж, ельфи, звикли до солодкого життя, – я натякав на будиночок Аманди, в якому навіть подушки були та добре вино. – Будь-який маг вже давно перетворив би своє помешкання на більш-менш пристойне місце, а не залишив ось такою халупою, куди і гостя соромно позвати!

–Дурень! – розсердився Бернар. – Ти подивись во що він одягнений! Ще раз кажу – це відлюдник!

–Отакої! – все ще сумнівався я.

–А ще згадай жало мантікори! – продовжував свою лінію ельф. – Таку річ самому собі не встромиш… Ти мав рацію: оці вартові дивились, щоб він не прокинувся. Я теж в цьому впевнений!

Старий ельф, судячи з усього, почав приходити до тями. Його обличчя порозовіло, дихання стало глибоким. Бернар знову вдався до молитов та магії Світла, і ось десь хвилин за п`ятнадцять нарешті незнайомець розплющив очі.

–Вітаю… Як ви себе почуваєте? – нахилився я до нього.

–Йа-а-а… мі сєн бі-і-ін.., – прошепотів ельф запеклими губами. Його очі розсіяно стрибали з предмета на предмет. – Начебто… непогано… голова тільки... голова трошки паморочиться... К’ю сес тю?..

–Що? – недочув я.

– Х-х-хто ви такі?

–Добрі люди! – ухильно відповів я. – А ви хто такий? – питання вийшло трошки нахабне.

Ельф спробував присісти. Бернар поквапився йому допомогти, причому мені здалось ніби занадто послужливо це зробив. Старий здивовано поглянув на паладина та щось спитав у нього ельфійською. Бернар стис губи та почав бурмотіти здавленим голосом, а його крила нервово затіпалися.

–Чого ви він хоче? – хитнув я головою вбік незнайомця.

–Питає з якого я Дому, – невдоволено відповів Бернар.

–А ви самі з якого Дому? – насунувся я на старого.

Той або не розчув, або зробив вигляд, проте не відповів, а почав озиратися.

–Що зі мною сталося? – незнайомець підвівся. Він зробив невеличкий крок, тримаючись за руку Бернара. – Все ніби в тумані…

–Ми знайшли вас непритомним, – говорив паладин. – Ви взагалі щось пам’ятаєте?

–Приходив ельф… Так, до мене приходив ельф…

–Чорнокнижник? – швидко спитав я.

Старий раптом застогнав та захитався. Проте мені здалося, що йому все ж стає краще. Крила за його спиною набули блиску, зникла їхня прозорість.

–Приходив ельф, – повторив незнайомець. – Він сказав, що судно, на якому плив, розбилося на о берег… Я запропонував йому допомогу… А потім… потім взагалі нічого не пам’ятаю…

–Він встромив вам оцю річ! – Бернар витягнув жало мантікори. – І ви, можна сказати, заснули.

Старий покосився на голку та зіщулився.

–А ви хто такі? – раптом спитав він. – Як тут опинилися? ­

–Скористалися давнім порталом, – відповів я.

–А-а-а... ви з тих самих… Пригадую, пригадую...

–Яких «тих самих»?

–Ви з тих прибульців… з тієї навали, яка хлинула на мій острів!

–Ваш острів? Так хто ви такий? Маг цього алоду? Як він зветься? Чому тут немає нікого? – я засипав старого питаннями.

–О-о-о, – старий розправив крила, відпустив руку Бернара та почав роздивляться усіх нас. Погляд його очей став більш усвідомленим… а ще якимось дивним… І мені це не подобалось. – Отже ви всі прибули крізь старий джунський портал… А я вважав, ніби він давно не працює… І тут одного дня помітив, що на березі повно народу… Зізнаюсь, що був здивований, коли побачив таку навалу! – розповідав ельф. – Серед вас було багато немічних та поранених… тому я вирішив дечим допомогти… Непомітно, звичайно, бо сторонюсь публічності.

–Чекайте! – раптом допетрав я. – А чи не ви нам сундуки на берег підкидали?

–Можливо… можливо… А звідки ви всі прибули? Чого хочете?

–Наш алод зруйнований, – промовив Бернар. – Оцей чорнокнижник та хлопці, які зараз копошаться біля корабля, причетні до нападу на Великого мага…

–А хто він? Хто тримав ваш алод?

–Клемент ді Дазірє. Він загинув… На нього напала якась Тінь…

Старий раптом застиг та окинув паладина здивованим поглядом.

–Клемент? – голос ельфа став якимось сухим. – Він загинув?

–А ви його знали? – підступив Бернар.

Проте відповіді не було. Незнайомець нервово стис кулаки та задумливо втупився в підлогу.

–І все ж хто ви такий? Чому уникаєте відповіді на це питання? – відкрито звернувся я до нього.

–Я – простий маг.

–Ви тримаєте цей острів?

–Нажаль, ні… Друзі мої… Можу я вас так називати? Так ось, цей острів – велика пастка! Це вогник у темряві, який притягує дурнуватих метеликів… Вони не розуміють, що потрапивши сюди, ніколи не повернуться назад.

–Що то за маячня! – здивувався і я, і Бернар. – Яка пастка?

–А де дівся той некромант, що встромив в мене жало? – питанням на питання відповів старий ельф.

Чим далі, тим більш впевненим він ставав. І де ділась та розгубленість? Нас ввів в оману оцей його образ простачка та відлюдника.

–Той ельф мабуть в чистилищі, – спробував пожартувати Першосвіт, який знову повернувся до нас. – Розповідає Тенсесу про своє життя… А той вирішує, чи відпускати його іскру назад, в Сарнаут.

–Хмм… А що ви сказали про судно?

–Тут, біля берегу, стоїть старий фрегат, – говорив парубок. – І зараз на нього завантажують…

–Мій корабель захопили? Ох, ти ж.., – крила у ельфа напружено затремтіли. – Ви навіть не уявляєте, що станеться, коли ці люди розберуться, що до чого!

–Тобто? – нахилився я вперед. – Перепрошую, шановний, але ми вимагаємо відповідей! Кажете, це ваше судно стоїть на приколі?

–Так, моє…

–А ви хто такий? Як вас звуть? – вкотре повторював я запитувати одне і теж саме.

–Ну… моє ім’я вам, напевно, нічого не скаже…

–І все ж? – твердим тоном вимагав я чесних відповідей.

–Ось як раз це зараз і не важливо! – відмахнувся ельф. Він попрямував до виходу, а звідти визирнув назовні. – Аби вони не розібралися з кристалом доступу... Судно треба повернути! – кинув старий маг приказним тоном. – Такої зброї не можна віддавати нікому. Нікому!

–Якої зброї?

–Судно напхане джунськими речами! – ледь не крикнув ельф. І чого це він так розхвилювався? – Аж через край! На негайно треба повернути корабель! Негайно!

–Шановний, – розсердився я, – ви, здається, не армією командуєте! Нас тут троє! Лише троє!

–Ми зараз всі у великій небезпеці! – старий маг, здається, мене не чув. Його фрази звучали якось занадто бундючно, і від того я мимо волі не повірив сказаному. Хоча він, можливо, говорив правду. – Якщо вони випустять Прокляту Іскру…

Ельф не закінчив та різко наблизився до нас. Його очі загорілися недобрим світлом.

–Вважаю, що судно – річ необхідна! – раптом промовив Бернар. Він втупився в мене, явно на щось натякаючи.

–Ну… ну… мабуть, було б непогано його мати, – пробурчав я, намагаючись зрозуміти чого хоче паладин.

Самим розумним було б за допомогою корабля зв’язатися з Канією… полетіти до Світолісся… до Новограда… Потім організувати звідси евакуацію. Чи не до цих думок намагався підштовхнути мене паладин?

–Судно небезпечне! – сердито промовив старий ельф. – Воно не повинно нікому належати!.. Це по-перше! А крім того, ви не зможете їм скористатися, щоб вилетіти звідси! – сказав так, наче мої думки прочитав. – Я ж попереджав, що цей острів – пастка! Проклята Іскра не випустить звідси жодної живої істоти!.. Вас не дивує, що я досі звідси не вибрався, навіть маючи корабель, га?

–Звідки нам відомо, що ви взагалі звідси хотіли вибратися? – парирував я.

Ельф сердито хмикнув та за мить додав:

–Будь-який корабель, який опиняється в межах дії Проклятої Іскри, гине… наштовхується на камені, що літають навколо цього острова… Спитайте у Тона Вітродуя, гіберлінга, який чудом врятувався від загибелі…

–Вже питали, – кинув Бернар. – Що то за Іскра? Звідки вона тут взялася?

–Не знаю… Коли я сюди потрапив, вона вже тут була! Можливо, це все, що залишилось від якогось давнього мага… джунського мага…

–Так це вона тримає острів? – поцікавився паладин.

–Скоріш за все, що так! Мені вдалось блокувати Прокляту Іскру на північному березі, проте якщо ці люди на кораблі відключать захисний механізм, то ця почвара вирветься на волю та поглине всіх нас! Всіх нас! – майже по складах повторив старий маг. – Повірте мені!

–Троль в горах, краб на берегу, рись в лісі – це справа ваших рук? – спитав я.

–Так… Тим самим хотів убезпечити тих, хто випадково потрапив на цей острів, від Проклятої Іскри…

–І від Світоча! – зіщулився я. – Щось ви мовчите про цю річ. Чому?

Ельф збліднів та потупив очі. Повисла мовчазна тиша. Судячи з усього, старому магу було що приховувати.

–Давайте прояснимо ситуацію! – рішуче заявив я. – Ви доволі дивний ельф! І хоча стверджуєте, ніби допомагали нам сундуками з якимись речами, яки викидали на берег… проте суть не в тому… Мені не зрозуміло, чому ви не прийшли до нас в таборі? Чому не відкрилися? Чому переховуєтесь в цій бухті?

–А ви би, юначе, як віднеслись до появи купи народу в вашому домі?.. Отож!.. Ну то добре, хочете поговорити відверто, давайте відверто! Називайте мене... як самі забажаєте. Наприклад – Безіменний, – хитнув головою ельф. – А моє справжнє ім`я мабуть давним-давно забуте... стерто з пам`яті народів... Все, що вам потрібно знати про мене, так це те, що я... що я колись прийняв обітницю більше не вдаватися ані до насильства, ані до.., – старий неочікувано замовк, наче подавився словами. Я так і не зрозумів, до чого ще у нього обітниця. Безіменний нервово відкашлявся, та вже більш стримано повторив: – Ніколи! І причин на те було багато... Буде час та нагода ми з вами можемо те оговорити окремо.

Маг примружився, знову якось настирливо дивлячись саме в моє обличчя. На якусь секунду здалося, що він «проник» в мій мозок. І тут же перед внутрішнім поглядом шаленим галопом пронісся якийсь розпливчастий калейдоскоп спогадів.

–Я так зрозумів, – почувся крізь туман образів голос старого мага, який все ще вдивлявся в мене, наче щось шукав, – що ти бачив Прокляту Іскру… бачив Світоч…

–Мало того, – задер я підборіддя, – мені вдалось знешкодити ваших Хранителів! Їх більше немає!

–Навіщо ти те зробив?

–Вони самі нападали на мене… Це не був навмисний крок!

–Самі? – здивувався ельф.

–Він наче їх притягав до себе, – підтвердив мої слова паладин.

–Хмм! Дивно… А тобі подобається боротися із перешкодами, – раптом тихим голосом заявив Безіменний, звертаючись до мене, – як би ти це не приховував, чи не виправдовував! – тут він наблизився впритул і прошепотів прямо мені на вухо: – Ти створений для того, як добрий меч… Хочеш знати хто ти такий? Допоможи мені та із судном, і я відкрию тобі правду.

Мене аж сіпнуло! Що ж він про мене таке знає?

–А якщо я не хочу чути правду? – відповів також на вухо ельфу. – Вважаю, якщо боги б хотіли мені про те повідати, то…

–Боги? – тихо хмикнув чаклун. Він взяв мене за руку і відвів вбік кімнати, подалі від інших товаришів. – Ти занадто самовпевнений, що до їх прихильності…

–Я такий, який є! Яким мене задумали боги. Чи ви в них не вірите?

Безіменний чомусь насупився. Ми стояли занадто близько один від одного. Ні Бернар, ні Першосвіт так і не наблизились. Вони стояли осторонь та здивовано дивились на наші із магом перемовини.

–Вважаєш, – тихо промовив Безіменний, – що всі ми лише знаряддя в руках богів? Або долі?

–Чому б ні?

–Тоді чому ти сам не так давно відмовився від ролі меча в подібних іграх? Чому став проти того?

–Про що ти говориш, старий?

–Ти ж прекрасно розумієш, про що саме.

–Ні! Абсолютно не розумію!

Подібна словесна дуель починала напружувати. Чесно скажу, я занервував.

–Хммм! ­– Безіменний зіщулився та знову втупився прямо мені в очі. – Хммм! Можливо... можливо… можливо дійсно ти поки до кінця і не усвідомлюєш, що зробив! Проте хіба не відчуваєш, як противишся наказам згори? Я маю на увазі не твоїх командирів, якщо такі є… Зовсім не них! Ось скажи, юначе, хіба десь глибоко всередині ти не відчуваєш біль від того горя, яке приніс поза своєї волі?

–Кому я приніс горе? Коли?

–От що – всі відповіді на кораблі... Якщо ти, звичайно, ризикнеш їх прийняти... Або вибереш довгий шлях?

–Я не люблю загадок, старий!

Безіменний насупився та вже зовсім тихо проговорив:

–Минуле наздожене тебе… І це буде тоді, коли ти не будеш його чекати. Тому краще бути готовим до того.

Я зізнаюсь, що впав у якийсь ступор. З одного боку мені дуже кортіло дізнатися своє минуле, але якась інша частинка свідомості просто молила, щоб я навіть і не намагався того робити.

–Відповідь про те чекає тебе на судні, – чаклун наче дражнив.

–Добре, старий! – голосно промовив я, так щоб чули вже всі присутні. – Добре… Але на кораблі зараз декілька десятків заколотників. А нас тут лише троє! Навіть, якщо сюди встигнуть підтягнутися ратники із табору...

–Все що потрібно, – перебив Безіменний, – так це лише щоб я потрапив на корабель. А вже далі, повірте, все буде дуже легко і просто… Ви, друже, врятуєте всіх, хто є на цьому острові!

–Я про те вже чув! І навіть зрозумів… Не треба сто разів нагадувати!

–І як ми це зробимо? ­– почувся голос здивованого Першосвіта. – Як ми дійсно утрьох вистоїмо проти цілого війська?

Я глянув на своїх товаришів та задумливо пробубонів:

–Вистояти… Питаєш, як нам вистояти?.. Як попасти на корабель? ­От що, хлопці, у мене з’явилася абсолютно божевільна ідея! – заявив я вголос. А самого наче тіпнуло: «Ніхаз все бодай! І хто мене взагалі штовхав в спину, погоджуватись із вимогами Безіменного? Псяче хутро!»…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше