11.11.2019 20:43
Без обмежень
7 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Бор з Грьонефьелт-фіорду

16

…Ми з Першосвітом обережно затягнули в хатинку вбитих вартових, та почали переодягатися в їхні обладунки. План був простий, проте доволі нахабний. Ми з хлопцем повинні були взяти тіло Безіменного та віднести його на корабель. Бернар же зіграв би роль вбитого некроманта Арсена. Для цього ми хотіли натягнути зверху на ельфа плащ з капюшоном, щоб приховати обличчя.  

–У нас з ним все ж різні крила! – заявив паладин.

–Хай йому грець! – сердився я. – Рубаєш в накоренку… Ну, сподіватимуся, що канійці одразу на це уваги не звернуть… Взагалі, не всі схильні до пильного придивляння. От для нас, для людей, ви, ельфи, майже всі на одне обличчя. А тут якісь крила! Хто на них подивиться?

–А якщо знайдеться якась сволота? – перелякано пробубонів Першосвіт.

–Нам би до корабельного трапа дістатися… а там, судячи з усього, все буде добре. Так? – і я глянув на старого мага, очікуючи від нього якихось слів згоди чи підбадьорення.

Нічого такого ми у відповідь не почули. Безіменний взагалі наче відсторонився. Що він буде робити на кораблі – залишалось невідомим. В цьому місті мій подальший план обривався, бо я не розумів подальших дій старого чаклуна. Сподівався на якусь магію, чи щось на кшталт того…

Дурниця, – так вам скаже більш-менш тверезомисляча людина. – Навіщо занурюватися у воду, якщо не знаєш глибини? Це авантюризм! Це нерозумно!

А я все ж вирішився ризикнути, навіть не дивлячись на те, що не мав ніякої уяви стосовно подальших дій.

Безіменний звідкись достав дивний ніж, заховав його в складках свого одягу та пробубонів про якісь чи то ритуали, чи то на кшталт того, і знову наблизився до входу. Він виглядав назовні, спостерігаючи за своїм судном. Крила виказували на його нервозність. Мабуть все ж на судні було дещо дійсно важливе…

Чесно кажучи, я все ж не особо довірявся цьому старому магу. Занадто підозріла особистість. Не сказав свого імені, не розповів того, що він на цьому острові робив, та й Світоч обійшов стороною… По все це мовчить, наче риба.

І знову питаю себе, так чому ж ти, Боре, тоді погодився йому допомогти? Бо, мабуть, дурний! Наївний, хоч і дядько вже здоровезний!.. Проте, будь з цим магом обережний!

–Згодний з тобою, – тихо промовив Бернар, хитаючи голою вбік Безіменного. – Дивний він якийсь…

Я завмер та подивився на паладина. По-перше, не очікував, що він про це почне говорити. Мені взагалі здалося, нібито Бернар віднісся до незнайомця з часткою благоговіння. А тут раптом подібна заява… Виглядає, як блюзнірство… і нашим, і вашим… Ех, Бернаре, Бернаре!

А по-друге, – продовжував розмірковувати я, – невже настільки помітно, що ми із цим Безіменним не поладили?

–Оці його фрази, – шепотів паладин, – про неприйняття агресії, дуже схожі на повну нісенітницю… Я бачу, що він неабиякий чаклун… дужий чаклун… але те приховує…

–Що тобі на це сказати? Не знаю! – я знизав плечима і почав натягувати кожані нагрудники. – Поживемо – подивимось!

Отже підготувавшись до справи, ми підняли Безіменного і почали виносити його назовні. Той прикинувся сплячим, заплющив очі та не ворушився.

Треба сказати, цей старий був важкуватий. Принаймні, для мене особисто. Відчуття, ніби здоровезний мішок з каменями тягнеш. Це Першосвіту, судячи з усього, було байдуже. Він так легко підняв ношу, що я аж мимоволі позаздрив. От, міцний хлопець!

Ми обережно спустилися по стежці та потопали по піску вбік корабля. Попереду процесії рухався Бернар, який натягнув капюшон на самі очі. Збоку дивишся, ну типовий некромант… Та ще ці хижі крила додавали фарби к образу…

До корабля залишалось десь кроків зо тридцять, коли до нас підступили троє вартових. Взагалі, вони нас давно побачили. Уважно вдивлялися, про щось один з одним перемовлялись, і ось вирішили поцікавитись.

–Ей, что за хрєнь проісходіт? – промовив один з них. – Куда ето ви старіка тянєтє?

Бернар різко розвернувся та з-під капюшону тут же донеслось злобне: «Пашьол прочь, пьос»!

Псяче хутро! З «псом» Бернар явно перегнув. Не натурально якось вийшло... Я аж напружився, бо думав нас розкусять.

Але вартові аж-но випросталися. Ну воно і не дивно, бо паладин в цьому темному плащі, та ще з драконячими крилами за спиною, які стовбурчилися над фігурою ельфа, роблячи її ще більшою, зараз здавався схожим на якогось служителя стародавнього зловісного культу. А інтонація, з якою він промовив фразу, була настільки яскравою, що солдати миттєво припинили цікавитися і вирішили відійти від гріха подалі.

–Прошу прощєнія, господін Арсєн ді Дюсєр, но ви самі сказалі...

–Сказал! – гаркнув Бернар. – А тєпєр я тоже сказал!

І ельф рушив далі, а ми слухняно потопали слідом за ним до корабельному трапу.

Пронесло, чи ні? – це єдина думка, яка крутилася в моїй голові. – Треба себе нічим не виказати! Ми з Першосвітом звичайні служаки, які виконують накази начальства… Сказали нести, от і несемо!

–Убрать! – скомандував Бернар, хитаючи головою убік ящиків, які стояли на нашому шляху. – Живо!

Двоє канійців швидко відтягнули їх, звільняючи нам прохід до трапу. Ми зайшли на нього та обережно покрокували на борт корабля. Це зайняло десь пару хвилин. Я намагався не дивитися вниз, де майоріло астральне море… Гнав дурні думки геть, особливо ті, що перелякано шепотіли про «а раптом оступишся та впадеш».

Спокійно, Боре! – підбадьорював себе, крокуючи вузькою дошкою. – Все буде добре! 

Ледь ми опинились на палубі, я тихо запитав Безіменного, мовляв, куди нам далі.

–Спускайтеся вниз, до кают, – прошепотів він.

Але ми не встигли зробити і з десяток кроків, як до нас стрімко рушили ще троє солдатів. Судячи з усього, цих криком відігнати не вдасться. Відразу помітно, що биті голови.

–Е-е-е… куда? – про волав один з них.

–А в чьом дєло? – наблизився Бернар.

–Ви кто такіє? – чоловік впився очима в фігуру ельфа. Крок вперед і він різким рухом скинув з голови Бернара капюшон. – Ти кто, мать твою?

От і все! – промайнуло у мене. Чекати коли ця трійця збагне, що трапилось, було дурною справою. Треба нападати першими.

Безіменного навіть не опускали, просто відкинули убік… нехай падає, може, не уб`ється… А самі тут же кинулися в бій. Я стрибнув між солдатами і, виймаючи мечі, рубанув їм по ногах.

–Нападєніє! – встиг закричати хтось праворуч.

От Ніхаз його бодай! Зараз сюди навалить народу!

Я прискорився та вже за декілька секунд тіла цих трьох канійців розтягнулися на палубі. Першосвіт підскочив до трапу, збираючись прикривати нас від солдатів, що були на березі. Ми ж з Бернаром та старим магом, який охаючи підвівся на ноги, рушили до кают.

–Показуй дорогу! – крикнув я Безіменному. – Куди нам?

–Сюди… вниз та праворуч… до рубки...

Ми рушили далі, але в наступну мить знизу почувся тупіт ніг і нам назустріч вибігло декілька людей. На сходах було тісно, цим я і скористався. Обманним фінтом вибив меч у першого з нападників і ударом гарди йому в лоб, оглушив. Падаючи, він зачепив своїх товаришів, утягуючи їх всіх за собою вниз.

Але в запалі сутички я випадково впустив фальшіон. Він стукнувся о дерев’яні сходи і залетів під них.

Озирнувся до ельфів… бачу, обидва розгубилися… а Безіменний навіть витягнув ножа та нервово виставив його перед собою…

–Дай сюди! – гаркнув йому, видираючи з рук зброю. Звичайно, це не бойовий ніж, навіть не мисливський, та не дивлячись на його незручність, краще вже я ним скористуюсь, чим переляканий Безіменний.

Одним стрибком досяг купи-мали і без жалю почав орудувати саксом та ножем.

От цікаво, – в голові тут же закопошилися дивні думки, – може я в минулому розбійник? Або ще гірше – найманий вбивця? Чому я відносно легко переступаю межі дозволеного? Хто пояснить?

Удар… удар… блок… удар у відповідь… В обличчя бризнуло щось гаряче… Знову змах та удар… Раптом в очах на якусь мить потемніло…

Ні, мене ніхто не поранив, ніхто не зачепив… Просто потемніло… Відчуваю, що тіло само по собі б’ється із ворогами, а розум наче розділився навпіл і одна його частинка почала нишпорити серед спогадів…

Бачу берег… навколо холодна ніч… вдалині пливе корабель… у нього хижий щучий оскал… Овва! Це ж імперський фрегат… Він впевнено наближається… Вже видно матросів, які бігають по палубі… Здається, серед них є й ратники…

А на носі стоїть він… Бачу темну незграбну фігуру… на обличчі страшна маска… Це Повсталий! Людина племені Зем!.. І вона махає комусь позаду себе рукою та вказує в темноту…

Я виглянув з кущів… зняв лук, натягнув тятиву… цілюсь в цю фігуру на носі… довго цілюсь…

–Боре, припини! – темряву розрізав крик Бернара. Він схопив мене за плече. – Вони всі вже мертві! Припини!

Дихати важко… повітря не хватає… ще і руки тремтять, ніби листок на вітрі… Зараз буде команда висадиться на берег, і ці імперські солдати хлинуть, наче стрімкий потік…

–Боре! Боре! – паладин ривком потягнув до себе.

–Якого… ти.., – я ледь стримав себе, щоб не вдарити ельфа. – Більше ніколи не хапай мене за руки! Чуєш?

–Так… так.., – позадкував той. – Просто… просто… вони всі вже мертві!

Я озирнувся. Дійсно вже ніхто з нападників не ворушиться.

–Хутко нагору! – командую паладину. – Допоможи Першосвіту. А я тут з Безіменним сам впораюсь! Та, хутко ж! Чого застиг? – аж крикнув наприкінці.

Бернар здригнувся, проте послухався. Я витер рукавом обличчя та рушив далі.

–Нумо, вказуй дорогу! – наказав Безіменному.

Старий ельф якось розгублено дивився на мене, потім на вбитих та пробубонів, щось про кров.

–Що таке? – сердито питав я.

–Кров… пролилася кров… Ти… ти… ти приніс жертву! – обличчя Безіменного зблідніло. Я взагалі не зрозумів, що він тут бурмоче. Старий ельф потягнувся до свого ножа, який я все ще стискав у долоні, і тут же відсмикнув руки назад.

–Псяче хутро! Тебе нудить від виду крові, чи що? – труснув я мага за плече. – Отямся! Куди нам йти?

Сам нахилився та витягнув фальшіон, який закотився під сходи.

З темряви раптом донеслися гулкі звуки, наче хтось мчався до нас. В ніс вдарив такий смердючий запах, що аж завернуло.

Буммм… буммм… буммм… Вглядаюсь в темряву… Білий ведмідь! А щоб тебе біси замордували! – я завмер, виставивши перед собою зброю. – Це не той самий, що накинувся на Тона Вітродуя?

Ведмідь був частково закований в залізні обладунки. Він різко зупинився прямо навпроти мене… кроків зо десять...

Ошкірена морда… злісний погляд з-під лоба… з рота клуби пару… і тихе гарчання…

Здоровезна ж тварюка! Лапа, наче трольска! А які кігті! Кинджали!

Позаду ведмедя почувся тупіт численних ніг. Здається з трюму бігла підмога.

Безіменний наблизився, став позаду мене і тихо промовив:

–Каюта… ось там, ліворуч… Бачиш? – він натякав на двері позаду звіра.

–І що? – спитав я, нервово стискаючи рукояті мечів.

–Мені треба до тієї каюти… щоб зупинити… зупинити…

–Кого зупинити?

–Ти приніс жертву! – із жаром зашепотів старий маг. – Це аутем – ритуальний джунський ніж!

–Та до Ніхаза той клятий ніж! – відмахнувся я, дивлячись на ведмедя, який наче чекав наказу нападати. – Може ти ліпше почаклуєш? Чи зі своїм несприйняттям агресії готовий голову тут покласти? На хєра ми на корабель заперлися? Ти ж обіцяв…

–Ти вже сам… начаклував! – сердито перебив мене старий ельф. – Навіщо схопив того ножа?

–Та забирай його собі! – роздратовано промовив я, втюхуючи цей аутем магу. – Буде чим відбиватися, коли мене на шматки розірвуть!.. Чому я тебе взагалі послухався! Приперлись на цей клятий корабель…

Ведмідь знову голосно загарчав і, нахиливши голову, рушив на нас. Безіменний зовсім тихо прошепотів мені на вухо: «Тобі його не здолати», а сам сховався за сходами.

Оце обрадував! Оце допоміг! Дурний ти, Безіменний, хоч і ельф! – сердився я, тупочись на місці.

Відступати не став. Все одне не втекти…

І що робити? – крутилося в голові. І в цю мить доля посміхнулась… Правильно, мабуть, кажуть, що розумний дбає, а дурня Сарн наділяє! Ведмідь на якусь секунду зупинився, обнюхуючи мертвих солдат, а я скористався цією паузою і рішуче стрибнув вперед. Клинки тихо засвистіли, підрубуючи звіру праву лапу. Удар прийшовся трохи вище стопи. Мечі з дивною легкістю відсікли її від м’язів та кісток.

Ведмідь зовсім не очікував від мене нападу, і втративши опору, гучно звалився мордою вперед, завиваючи диким ревом.

Натовп нападників, які неслися стрімголов в наш бік, завмер, наче по команді. Люди витріщили очі, бо явно не очікували від мене подібних дій… А я тут же ввігнав обидва мечі трохи вище лопаток ведмедя, в те місце, де була своєрідна «дірка» в його залізній броні. Наточена сталь м`яко увійшла на дві третини своєї довжини, ніби всмоктуючись, як зголодніла п’явка. А вже за декілька секунд «вогник життя» почав швидко затухати в очах величезного звіра. Він ще трохи сіпнувся, скоріш по інерції, й остаточно затих.

Висмикнути назад ані сакс, ані фальшіон я не зміг. І ось так залишився без мечів.

Глянув на нападників… на їх розгублені обличчя… Що таке? Обхезалися?

–Це він… він.., – почулися голоси. – Людина без шрамів!

Це про мене? Це вони так про мене кажуть? – здивувався я. І раптом подумав, а чи дійсно є в мене шрами?

Проте не всі нападники розгублено топталися на місці. Дехто не став чекати і вони кинулися на мене юрбою.

–От срань хадаганська! – я ледь встиг відстрибнути назад.

Безіменний сховався десь за сходами, хоча на його допомогу і так не розраховував. Шкода, що відав йому ножа… отже зараз битися прийдеться голими руками.

Я майстерно ухилився від випаду найближчого з нападників, одночасно підсікаючи його опорну ногу. Коли він почав завалюватись, встиг захопити його за шию, та прикриваючись ним, немов щитом, відступив ще трохи назад. Другою рукою вирвав у чолов’яги меч.

Інші не дуже квапились нападати. Очевидно побоялися зачепити один одного. Воно і зрозуміло, бо в цій напівтемряві тісних палуб скоріш повбиваєш своїх, ніж ворога. Я все ще прикривався хлопцем, а сам вичекав момент та штовхнув його вперед. Крок слідом за ним, і за мить опинився біля одного з матросів. Одночасно наніс удар. Лезо увійшло в живіт, як раз нижче нагрудника. Секунда-дві й ось у мене два мечі...

Канійці відсахнулися назад. Я завмер, все ще очікуючи від них нападу. В голові шалено бахав відгомін серця… Нумо, хто наступний? Хто ризикне? І один все ж відчайдушно атакував.

Удар… другий… контрвипад… мечі свистять, наче скажені… От, цікаво, а де я такому навчився?

Чоловік звалився, хапаючи ротом повітря, наче риба, яка опинилася на суші. Я підскочив до наступного, той з переляку позадкував, перечепився, та звалився вниз.

З-за спин матросів з’явилась чиясь фігура.

–Берест… Берест… це Берест.., – зашепотіли нападники та миттєво розступилися.

Отже, черговий Сіверський! Обличчям цей чоловік не був схожий на свого вбитого брата Велеса. Проте мав такий же високий зріст та каштанове волосся.

Я дивився, як до мене неквапливо та впевнено наближався Берест. Тонка смужка його губ стримуючих посмішку не обіцяла нічого доброго. Відразу ж пригадалися розповіді Бернара стосовно цього персонажа.

Неабияка особистість… я ще тоді про те подумав… Він ще з підліткових років ходив у військові походи разом із своїм батьком. Будь то придушення бунту на якомусь далекому алоді, чи то війна з Хадаганською імперією – ходив і навіть не питав навіщо. За свою кмітливість Берест отримав прізвисько Голова. А під час служби на Святій Землі проявив себе прекрасним воєначальником. Однак при штурмі Павучого схилу, коли через прорахунки розвідки, проведеної під керівництвом Ізбора Іверського, котрий на разі очолював об’єднану армію Захисників Ліги, полк Береста був вщент розбитий і практично весь знищений. Тоді ж не розібравшись в ситуації, його несправедливо звинуватили в поразці й розжалували до звання сотника.

Сіверські та Ізбор Іверський увійшли в таку страшну конфронтацію, що тільки пряме втручання Клемента ді Дазірє змогло погасити «пожежу», яка була здатна привести до сутички між цими знатними родами. І все одно результатом закулісних інтриг стало відсторонення Сіверських від військових справ.

–Ти! – почувся роздратований голос Береста. – Ето ти! – далі почулася лайка, серед якої пролунало «ніхазов футляр». Здається, мені не почулося. – Живой, падлюка! – Берест злобно втупився мені в очі.

Не зрозумів, невже ми знайомі? І до чого тут «футляр»? – я розгублено вдивлявся в обличчя Сіверського, намагаючись хоч щось знайти в своїй пам’яті.

–Арсен помилився… він вважав, що ти мабуть загинув, – просипів Берест, витягаючи меч.

–То твій Арсен загинув! Я відтяв йому голову… і тобі кишки випущу… Ви, падлюки, цілий алод згубили!

–Ну ти і чудовіщє! – кинув Берест.

Чесно кажучи, я здивувався цьому вигуку. На мить здалося, наче Сіверський мене в чомусь звинувачував.

–Єслі б не ти, – Берест зіщулився та зайняв стійку, – всьо б било совсєм іначє…

–Жалкуєш, що я зірвав ваші плани?

–Сорвал? Ти іздєваєшся, собака? Єслі б нє ти… єслі б нє ти…

І Берест захлинувся у власних словах. До речі, ніхто з його людей так і не вирішився більше нападати. Всі відступили назад, за спину Сіверського, та уважно слідкували за подіями.

Слухай, Боре, бійки не уникнути! Це факт! Тому хоч спробуй захопити Береста живим! Не можна знову допустити того, як вийшло з Велесом.

Раптом судно затремтіло. Зовні долинув такий жахливий крик, що можна були вирішити, ніби когось пожирали живцем. А потім ще один… В мене навіть кров застигла в жилах.

Крики спалахували і тут же обривалися. Деякі канійці від жаху кинули зброю та позадкували… За хвилину все раптово затихло.

Ми всі дивилися один на одного, намагаючись зрозуміти, що відбувається наверху. Я почав хвилюватися за Першосвіта та Бернара, які були на палубі... Що за ніхазівня там почалася?

Берест пересилив себе та судорожно ковтнувши, пішов на мене в атаку… На відміну від свого брата, цей Сіверський був більш вправним і бився не за шляхетними правилами. Добре, що ніхто з поплічників зараз не кинувся йому на допомогу. Відчувається досвід у нерівних бійках.

Я спочатку відносно легко парирував випади, але як тільки він змінив руку на протилежну, то почав ледь встигати блокувати удари. І Берест це відчув. Його віртуозні рухи стали більш напористими, більш швидкими. Ніякі мої хитрощі з підкатами чи фінтами не допомагали впоратись з цим лютим натиском. Мені не вистачало сил, і ще одну хвилину можу не протриматися. Треба на щось вирішуватись.

Бзінь… аж вуха заклало… бзінь… ще один удар… Берест швидко атакував. Навіть два мечі у мене в руках не додавали переваги. Отже довелося підставитися. Клинок Береста описав ледь помітну дугу і опустився мені на голову… Вірніше, там тільки-но була голова... і меч Сіверського пролетів крізь порожнечу, доки не врізався в підлогу.

Я сильно ризикував, відкриваючи себе для удару супротивника. Як би хоч трохи схибив, прощавай, Боре… прощавай життя… Іскра би вже була десь на півдорозі до чистилища Тенсеса.

Я зробив відчайдушний розворот навколо своєї осі й в напивсидячому положенні всадив обидва клинка в лівий бік Береста. Було чутно, як лопались м`язи під шелестом залізних лез, які хутко впивались в тіло.

–Псяче хутро! – знову вилаявся я, розуміючи, що врятувати Береста вже неможливо. От не вмію обеззброювати, тільки вбивати, курвий сину!

Від досади я витягнув один з мечів і з усієї сили опустив його зверху вниз, розрубуючи тіло від ключиці до грудини.

Тупіт за спиною… Це канійці перелякано кинулися геть звідси. Причому чогось вгору, по сходах, штовхаючи один одного.

–Гей! Куди ви? – я було рушив за ними, проте звідкись вискочив Безіменний, який схопив мене за руку.

–Не ходи, загинеш, – прошепотів він.

–Що там?

–Пожирач іскор… Тобі краще не бачити ані його… ані того, що там відбувається.

–Що ти мелеш? Який пожирач?.. Звідки він тут? Кого ти сюди покликав, старий?

–Це не я! Це ти його покликав...

–Кого?

–Прокляту Іскру… Ти приніс жертву!

Ми дивились один на одного. Я намагався збагнути, що взагалі коїться, а на обличчі Безіменного відобразилася маска неабиякого хвилювання.

–Там же Бернар! І Першосвіт! – все що зараз зміг сказати.

Ельф на те лише розвів руками. Я кинувся до ведмедя і спробував висмикнути з нього свої клинки. На диво, цього разу витягнув їх навіть не напружившись…

–Якого хріна! – залаявся вголос. – Що це за балагані фокуси?

В цю мить зовні пролунали нові крики. Не минуло й хвилини, як вони також затихли.

Я швидко витер кров з лез і обережно попрямував до сходів.

–Чекай! – крикнув старий маг. – Почекай тут!

–Та йди ти в сраку! Там мої товариши!

Крок, другий, третій… Навкруги царювала така глибока тиша, що було чутно, як біжить по вінах кров. Шостий… десятий… голова вже опинилася на рівні з палубою… Можна визирнути…

Поряд від входу розпростерлися два чиїхось тіла. Судячи з усього, то були матроси… Вони лежали якось не зовсім природно… ніби це не людські тіла, а якісь ляльки…  

А ще трохи далі від них я побачив чиїсь ноги… просто ноги і калюжа темної крові…

–Бернаре! Першосвіту! – гаркнув я. – Гей! – стиснув мечі та знову обережно визирнув.

Позаду почулися кроки Безіменного.

–Ти що за хєрню мені всучив, ельфійська собако? – від злості я хотів було заколоти мага. – Що то за ніж, бодай тебе Ніхаз?

–Ти сам його схопив, – виправдовувався Безіменний. – Цим аутемом викликають Прокляту Іскру…

–Ти що тут мелеш, старий падлюко? – злився я. – Що за маячня відбувається? Не приведи Сарн знайти мені Бернара та Першосвіта мертвими! Я тобі голову зніму! Чув?

–Я тут! – раптом одна з бочок біля правого борта підвелася і з-під неї виповз скуйовджений Першосвіт. На лобі у нього проглядалася глибока подряпина, а пика була перемазана кров’ю… і біла-біла, наче перший зимовий сніг. – Я тут, – прошепотів він, озираючись на мертві тіла. А їх, що битих мух. – Слава Сарну! Слава… слава… слава.., – губи у хлопця тремтіли, очі сльозилися. Він явно намагався пригадати слова якоїсь молитви, але не міг впоратись зі своїми почуттями.

Звідкись з’явився і Бернар. Його одяг був порваний, місцями навіть обпалений. Ельф озирнувся та хутко попрямував до нас.

–Ви живі? – здивувався Безіменний, виглядаючи з-за моєї спини. – Це... це... чудово!

–Чудово? – гаркнув я. – Та… та… зараз… тебе.., – і знову задихнувся від великої кількості емоцій.

–Що це було? – запитав Бернар. У самого обличчя бліде, наче у поганки.

–Ніхаз його бодай! – підтакнув Першосвіт. – Я ледь не обхезався! Добре бочку побачив… було де заховатися… Що то за потвора на всіх накинулася?

–Я ж попереджав, – промовив Безіменний. – Попереджав!

–Про що, хай йому грець? – рявкнув я. – Ах ти ж курво! Прихопив того ножа… того джунського аутема… Ти що тут збирався робити? Яку поганську магію застосовувати? – знову я кинувся на Безіменного, стискаючи мечі. – Вважаєш, ніхто не помітив, що ти насправді некромант?

–Заспокойся, юначе! – тон ельфа миттєво дзвякнув стальними нотками. – Не треба голосити… Так, я розуміюсь на некромагії. І на багато чому іншому! Взагалі, весь мій корабель – це суцільна лабораторія!

–Що? – недопетрав я. – Хто ти такий? Навіщо нам качана парив своїми розказнями про несприйняття агресії? – всередині все ще розбурхано клекотіло. Так і рвалося виплеснутись на цього старого чаклуна.

–Хто я такий? Перед вами зараз лише жалюгідна оболонка минулого, – ельф сумно посміхнувся, – яка ніяк не може розібратися у власних помилках…

–Якими іграми ти тут балувався?..

І тут наче осяяло – Світоч! Джунські знання! Ось в чому справа!

–Секрети давнього народу, – сердито вимовив я. – Так ось чим насправді ти займався!

Безіменний розгублено було позадкував, але тут же зупинився та витримав мій погляд.

–Острів це пастка, так ти казав нам? – подовжував насідати я. – А може визнаєш, що саме ти і винний в тому? Що це ти її зробив?

–Джунська магія? – долучився до розмови Бернар. – Ви намагалися експериментувати зі Світочем?.. А вам відомо, що джуни чаклували на крові? Ви грали з вогнем! Ніде більше в Сарнауті не використовують…

–Я про те знаю! – Безіменний втупив очі донизу та протопав повз мене, вибираючись на палубу. – Так… я все знаю… і розумію… Але не вважайте, наче все було для поганої справи! Навпаки!

–Хто такий Пожирач іскор? – спитав я. – Звідки він тут?

–Це було дуже давно… Мені пощастило знайти серед астральних слоїв оцей острів. Хоча зараз, думаю, справа не в щасті… Можливо, оця Проклята Іскра мене і розшукала… та закликала… заманила сюди… Я хотів розгадати давні ритуали, щоб… щоб... щоб…

Чаклун завмер біля борту, глядячи в астральне море. Ми з Бернаром підійшли до нього збираючись до кінця дізнатися що до чого.

–Так для чого? – спитав я. – Що ви шукали?

–Відповіді… можливості… Все! – незрозуміло відповів ельф.

–Ви з якого Дому? – сухо промовив паладин. – Вважаю, ми маємо право те знати.

Безіменний зітхнув та розвернувся до нас. Його голос, як і манера розмови раптом змінилися. Я вже не бачив старого немічного чаклуна. В поведінці Безіменного з’явилось дещо інше.

–Багато років, – заговорив він, – я робив страшні й одночасно великі речі. Проте одного разу прийшов час розплати. Жорсткої розплати… Як би це зараз не прозвучало, проте мені довелося пережити… хмм… Я не побажаю нікому пережити подібне… Тому, мабуть, втік!

–Злякалися? Чи здалися? – спитав я.

–Не знаю напевно… Все своє життя я захоплювався магією джунів, – продовжував говорити старий ельф, – намагався її зрозуміти… багато експериментував, поки це все не закінчилося страшною трагедією… І тоді я вибрав інший шлях… Інший шлях! Я покинув Сарнаут на своєму судні… і під час поневірянь наштовхнувся на цей острівок. І знаєте, на що першим натрапив? Саме на Світоч! 

–Ви… ви використовували його? ­– з якимось жахом в голосі спитав паладин.

–Так… і як бачиш ось результат! – Безіменний показав обома руками на себе. – Він висмоктав з мене всі живі соки! Я ледь не загинув… не втратив свою іскру… Оце жалюгідне… нікчемне тіло – єдине, що вдалось вберегти з джунської пастки.

Ельф хотів розсміятися, але збоку здалось, ніби він заридав.

–Ви… раб Світоча? – обережно спитав Бернар.

–Хмм… мабуть, можна і так сказати…

–А Проклята Іскра?

–І вона також!

–Перепрошую, – перебив я, – а що ж то за Проклята Іскра? Чия вона? Мені казали, - я кинув косий погляд убік Бернара, – що такі іскри залишаються на місці загибелі якихось злодіїв.

–Напевно не скажу, – захитав головою Безіменний, – але думаю, що це іскра давнього мага… До речі, дійсно саме завдяки їй цей острів не поглинуло астральне море.

–Отже, це якийсь маг, – підвів риску Бернар. – Джун?

–Не виключено! – погодився старий ельф. Він повернувся до мене. – Я обіцяв тобі розповісти правду… Якщо ти все ще бажаєш її знати, то…

–Бажаю! – швидко хитнув я головою. А сам кинув погляд на своїх товаришів. – Але про те хочу поговорити наодинці.

–Гаразд, відійдемо, – погодився Безіменний. Ледь ми опинились без свідків, ельф промовив: – Я відчуваю, що ти зовсім не той, яким здаєшся оточуючим. І далеко не той!

–А що ще відчуваєш?

–Давно ти пробудився? – питанням на питання відповів ельф.

–Я тебе не розумію!

–Ти ж не той, ким здаєшся! Що сталося?

Я розгубився. А Безіменний зіщулився, вдивляючись мені в обличчя, наче випробовував на міць. 

–Ми з тобою, – тихо почав ельф, – тільки-но говорили про долю… про ігри богів… Ти заявив, ніби усі ми бранці обставин… Так, тут я згодний із тобою! Проте доля грається навіть із богами! Не думаю, що твоя поява на цьому острові, це випадковість.

–Ну… якщо ми зараз відверті, то я зізнаюсь, що втратив пам`ять. Це трапилось в залі Ради під час урочистого прийому новобранців… Я опритомнів… і побачив поряд шматок стелі… Здається, він звалився мені на голову. В результаті – анічого не знаю про себе. Анічого! – майже по складах повторив я останнє слово. – Ні ким був раніше… ні чим займався… Взагалі нічого!

Сказав, аж полегшало на душі. А в іншу мить перелякався: навіщо все ж зізнався? А раптом цей ельф тим скористується? Ще не знаю як, але таке виключати не варто.

–Цікаво, – вичавив із себе Безіменний. – Все тепер виглядає більш заплутаним, ніж спочатку… А знаєш, Боре, чому іноді валяться та руйнується цілі цивілізації? Тому що з’являються ось такі… ось такі дрібні речі… Ти вибач, що я так про тебе! Але саме через цю дрібноту спотикаються велетні! Ти… ти зараз просто не усвідомлюєш того, що намагаєшся позбавитись полону.

–Чийого полону?

–Тобою користувалися у власних цілях… Але ти збунтувався! Я це відчуваю! Не думаю, що той шматок стелі також випадковість.

–Ти знову кажеш загадками. А я попереджав, що не люблю подібного… Скажи прямо та відверто.

–На жаль, я і сам достеменно того не розумію. Хоча відчуваю зміни… і ти, юначе, їхній чинник.

–Гаразд! Скажи, чому я тут, на цьому острові?  

–Ти там, де починається руйнування старого укладу… Магія крові! – ледь не вигукнув Безіменний. – Магія крові! Це вона тебе кличе…

–Тобто?

–Ти… ти якийсь дивний… Всередині тебе відчутні незвичайні речі… пов’язані з давньою магією крові… Можливо ти тут тому, щоб…

Ельф раптом замовк та озирнувся вбік берега.

–Ну же! – квапив я. – Припини цей балаган, кажи відверто!

–Тобі потрібно відправитись на північний берег… до Проклятої Іскри… до Світоча…

–Навіщо?

–Скоріш за все ти тут, саме через них! – ельф задумливо погладив бороду. – Магія джунів – річ загадкова, твій товариш, паладин, має рацію. Можу припустити, що тебе кличе той Світоч.

–Я не дурний туди пхатися.

–Даремно! Можливо там теж відповіді на те, хто ти такий?

–Отаке! – я ледь не підстрибнув, проте не від радощів. Мені так і кортіло загнати шпильку ельфу. Ледь стримався. – А може мене кличе Проклята Іскра?

–Може, – раптом погодився чаклун. – Всі втомлюються… Раптом і Пожирачу іскор прийшов час… е-е-е…

Дивна пауза мене насторожила.

–Час до чого? – прямо спитав я.

–Щоб звільнитися…

–Очманіти! – заява Безіменного ввела мене в ступор. – Як це?

І знову ельф знизав плечима. Чи не забагато «нерозуміння» з його боку? Здається Безіменний не хоче говорити відкрито.

–Якщо та Іскра це Великий маг, – почав у голос міркувати я, – то її звільнення, це прямий шлях до чистилища. Тобто – свого роду самогубство! Так? Бо знищивши її, ми втратимо захист від Астралу! Острів буде поглинений ним. Це… це шлях до власної загибелі…

–Це шлях до визволення! Ми всі в пасці! – сказав ельф. – Ніхто не може залишити цей острів… Навіть та ж Проклята Іскра!

–А портал біля твого будинку?

–Я тебе розчарую: він веде на невеличкий острів… атол… з якого також немає виходу! Ми навіть не можемо використати астральний рупор, щоб передати повідомлення… Це пастка! Без жартів!

–Але ще раз кажу, що знищивши Прокляту Іскру, ми знищимо і себе!

Ельф стис кулаки і раптом зовсім не в тему заявив:

–Буде гроза... Відчуваєш, як напружилося повітря? Як запахло пилом? Перед грозою завжди міцно пахне пилом!

–До чого тут це? Ти чув, що я сказав? Якщо здолати Пожирача, то ми всі загинемо! Загине острів… А по-друге, чому ти вирішив, ніби я буду битися з Проклятою Іскрою? Навіщо це мені?

–А навіщо ти знищив Вартових? Навіщо звільнив Пожирача, коли скористався джунським кинджалом?.. Не знаєш? А я тобі скажу: ти руйнуєш усі нагромадження, якими обмежили цей світ! Ти отой камінчик… і через тебе спіткнуться великі гравці!

–Маячня! Повна маячня! Я нічого не просив! Нікому не служив! Все вийшло випадково… Чуєш?

Безіменний якось дивно втупився в мої очі, а через півхвилини заговорив, та так, наче і не було моїх питань і заперечень:

–В мене на судні є Сфера Опору… Я спробую її запустити, щоб якийсь час острів протримався, після падіння Проклятої Іскри.

–А що потім?

–Бажано, щоб всі біженці пробралися сюди та скористалися прибережним джунським порталом. Вони повинні переправитися на атол… він в парі астральних сажнів звідси… та покоїться на невеличкому шматочку метеоритного заліза, тому і не гине в астралі.

–Навіщо всім туди перебиратися? Ти ж сам казав, той атол замалий і…

–Якщо ти подолаєш Іскру… коли ти подолаєш Іскру, – виправився Безіменний, – ми звільнимося із пастки… і можна буде спробувати зв’язатися із лігійськими кораблями… Я покличу їх на атол, щоб врятувати вас… вас всіх…

Тут я взагалі розгубився. Безіменний говорив так, наче знав подальші події.

–Я не збираюсь йти на північне узбережжя! Не збираюсь битися з Пожирачем…

Ельф стримано посміхнувся та рушив назад до Першосвіта та Бернара, наче демонструючи – бесіда закінчена.

–Ти звільнив Пожирача, – кинув він, не обертаючись. – Чекай, скоро він почне нападати на людей… доки на острові не залишиться нікого! Ні-ко-го! В тебе немає виходу, Боре! Я ж казав, що ти руйнуєш всі нагромадження!..



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше