11.11.2019 20:44
Без обмежень
10 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Бор з Грьонефьелт-фіорду

17

…Події останніх днів показали, що я опинився в стрімкому потоці, й подібно до гілочки в річці, яку захопило течією, не в силах щось змінити, а тим більше – вплинути. Щоб не казав Безіменний про мою спробу звільнитися від «гри богів», це насправді неможливо зробити… Дорога веде в один кінець. І натяки на вибір – це марення… суцільне марення…

Гра богів, – сказав Безіменний. Давно я не чув цього виразу… Так колись прозивалось одвічне протистояння Сарна та Ніхаза. Ходило чимало легенд, байок та міфів, і всі вони розповідали доволі цікаві історії про боротьбу Світла та Темряви…

–Хіба не помітив, що тебе наче вабить зануритися в струнку тканину подій? Зануритися і перекаламутити все-все-все! – говорив наостанок Безіменний.

Ми збирались утрьох покинути його судно, проте старий ельф попросив саме мене затриматися на декілька хвилин.

–Важко сказати, – я неохоче знизав плечима. – Збоку здається, наче все так і є… але правди ми не бачимо. Можемо лише припускати.

Безіменний задумливо погладив свою скуйовджену борідку, а потім глухо промовив:

–Іноді мені здається, що ми всі, ніби риб`ячі ікринки: маленькі та беззахисні. Живемо в своєму закритому світі. А що за стіною, що за перепоною? Чи лише тільки «астрал»? А може це все страхи... Може там живуть наші страхи! – повторив Безіменний. Він наблизився та неголосно додав: – Невідоме – найбільший страх в нашому нікчемному житті. Хто ризикне вибратися зі своєї шкарлупки, тому судилося стати рибою і жити у величезному озері. Хто злякається, той назавжди залишиться в своїй ікринці… на своєму острівці… де і загине...

–Тобто, моє минуле життя… якого я зовсім не пам’ятаю… це та ж ікринка? Я пташеня, яке вилізло зі шкарлупи, ти про це торочиш?

–Можна і так сказати.

–І хто ж поклав цю ікринку… це яєчко? Хто його задумав таким, яким воно є? Хіба ж не боги? – з іронією спитав я. – Коли це так, тоді й сліпому стане зрозумілим зумовленість подальших дій… подальшого життя… долі, врешті-решт, оттого примарного «пташенятка». Воно вилізе назовні та перетвориться на дорослу курку, орла чи зяблика, хай йому грець. Все в залежності від того, до якого роду належить ця істота… яка його природа… Не більше, не менше. І якщо це так, тоді в чому сенс цієї розмови? Про яке звільнення ти розповідаєш? Вибачай, ельфу, але твої слова виглядають цілком притягнутими за вуха… Ми – це ми! І є такими, якими створенні! – казав я, поглядаючи убік своїх товаришів, що крутилися на березі. – І знову повторю, що тій же ікринці написано долею вирости та стати… рибою… жабою… чи ще кимось, в залежності від власної природи.

–А як вважаєш, чи багато з ікринок вилуплюється… жаб? Чи всі вони, так би мовити, плодоносять?

–Я не рахував… можливо, що ні… Проте факту народження або смерті це не відміняє! Звільнення, як ти це назвав, цілком надумана річ! Вона насправді закономірна! Вона повинна відбутися, не зважаючи на наше бажання, або навпаки – небажання.

–Нажаль, ми з тобою говоримо про різні речі… Я не до того вів! Зовсім не до того!.. Шкода, що не все можна пояснити словами… дещо треба просто прийняти…

Мені здалося, наче Безіменний каже про себе. Так воно, мабуть, і було. Його поневіряння в астральному морі, пошук джунських артефактів, потрапляння на цей таємничий острів – все це неспроста. Причина повинна існувати… То не пуста данина жаги знань, або природної цікавості. Цей ельф також хотів вирватися з власної ікринки та стати тим, ким він сам і бажає. Моя поява для нього шанс звільнитися від пастки, в яку він себе загнав… Переродитися, як що це так можна назвати.

Проте мене дивувала його впевненість в тому, що я чинник, який повинен зруйнувати оцю примарну «шкарлупу». Чому так? Звідки зародилась ця впевненість? Може просто Безіменному так хочеться? Він переконав себе, намагається теж саме зробити і зі мною, га? Що скажеш, Боре?..

–От що, юначе, – перебив мої роздуми старий чаклун. – Чи знаєш ти, що в твоєму сагайдаці приховані заклинання?

–Безумовно! – погодився я, і тут же посміхнувся. – «Вогонь» та «Вибух»… Гарна річ, цей сагайдак! В ньому завжди сім стріл. Сім зачарованих стріл.

–Не буду питати, де ти його взяв… Бачу, що він належав іншому… проте попередній господар не використовував цю річ належним чином, – погляд Безіменного пробігся по моїй фігурі.

–А я, виходить, належним?

–Іноді подібні магічні речі самі шукають собі господаря. Доброго господаря. Натомість потребують відповідного догляду… інакше вони гинуть… або гине їх хазяїн…

Я нервово пройшовся туди-сюди. Ця пуста розмова вже починала мене втомлювати.

–Ельфу, ти хочеш мені щось сказати? Якщо так, то давай швидше… без усього цього колоброду.

–Боре, Боре! – захитав головою Безіменний, наче в чомусь засуджував. – Добре… бачу ти не схильний до бесіди, тому не буду зайве затримувати… Отже, а якщо я тобі скажу про трете заклинання? Подивись ось сюди й сюди, – старий чаклун тицьнув на якісь трав’яні візерунки на моєму сагайдаці. – Це не прикраси. Ця гілочка також читається…

–І що ж там написано?

–Краще витягни стрілу і прицілься куди схочеш.

Я так і зробив, вибравши невеликий камінь на березі.

–Ляєн-Бліт! – голосно сказав старий. – Тобто, «Спалах»!

Я повторив заклинання, спускаючи тятиву. Стріла не встигла толком відлетіти, як тут же перетворилася в стрімку золотисту блискавку. А за якусь мить камінь, в який я цілився, рознесло на дрібні шматочки.

–Ну як? – посміхнувся ельф. – Слова лише один з інструментів для опису цього світу. Вони мають силу, якщо знати як їх застосовувати… але при тому, не всім вони підвладні… Вважаєш, якщо віддати цей сагайдак, скажімо, твоєму товаришеві Першосвіту та розповісти йому про заклинання, він зможе вчинити так само, як ти зараз?

Я знизав плечима, а потім спитав:

–Тоді в чому секрет?

–Ще раз кажу, що меч в руках пахаря зовсім не зброя… так само, як і глина для лісоруба – це лиже бруд, а не основа для створення посуду. Чи розумієш те?

Я знову знизав плечима. Потім ще раз вистрілив, оцінюючи міць заклинання.

–Що відчуваєш? – раптом спитав Безіменний.

–Ну… здається, нічого, – розвів я руками, при тому намагаючись прислухатись до власного тіла. В голові промайнуло: «Невже є якісь підступ у цих заклинаннях»?

–Все має свою межу, – додав ельф. – Не вважай, ніби ти ні за що не заплатиш!

–Ти про що? Яка оплата?

–А звідки ти вважаєш черпає сили цей сагайдак?

–Ти кажеш про магію?

–Я кажу взагалі, – ухильно промовив Безіменний. – Меч без догляду та відповідного застосування ржавіє…

Ельф зіщулився, наче від зубного болю. Було помітно, що він теж вже перехотів продовжувати бесіду. І наче підтверджуючи це, Безіменний сухо сказав, що прийшов час прощатися.

–Я впевнений, що ми з тобою колись зустрінемося, – додав він.

–Тобто? – трохи розгубився я. – Де? І коли?

Ельф знизав плечима і чомусь зітхнув. А мені раптом стало зрозумілим, що як тільки падуть примарні окови, які тримали його на цьому острові, то він дремене світ за очі! Не стане нікого чекати, а відправиться на кораблі по своїх справах. І чи врятуємось ми всі, чи загинемо – йому насправді байдуже…

Так і не дочекавшись відповіді, я рушив по трапу, спустився вниз та наздогнав своїх друзів. Ми втрьох підійшли до входу у печеру та зупинились, щоб обговорити свої подальші плани.

Я обернувся, дивлячись як неквапливо відходить від берега судно старого мага.

–Міг би когось забрати, – невдоволено пробубонів Першосвіт. – Втік, хай йому грець!

–Не зовсім так, – трохи роздратовано промовив я. Безіменний на відміну від нас, знав свою подальшу роль. Вірніше, відчував. Цей острів для нього був черговою віхою, час якої добігав кінця… І чаклун в це пристрасно вірив, та намагався примусити повірити і нас… Тобто мене… тому і штовхав у спину, направляючи до Світоча…

–Про що ви там з Безіменним шепотілись? – поцікавився Першосвіт. – Що ти йому показував? Свої чарівні стріли?

Я неохоче знизав плечима. На цю тему говорити не хотілось.

–До Аманди ви підете самі! – сухо заявив ельфу та Першосвіту.

–І на що підбив тебе цей старий? – Бернар скорчив серйозну пику.

–Я відправляюсь на північний берег… до Світоча…

–Сам? Ти що задумав? – ельф різко наблизився. – Ти дурний відправлятися туди?..

–Я повинен зрозуміти, що за маячня тут відбувається, – ухильно відповів ельфу.

–Ти? Навіщо воно тобі?..

Я сердито відмахнувся.

–Чекай! – не відчіплявся Бернар. – От не кажи, ніби цей старий маг тебе переконав лізти в петлю? І чим він те обґрунтував? Обраністтю? Наче на роду написано саме тобі…

–Та до чого тут це! – розсердився я. – Припини клепати своїм язиком! 

Ельф миттєво замовк та втупився в мене палаючим поглядом.

Я раптом спіймав себе на думці, що слова Безіменного все ж разшаруділи якісь струни моєї души. І серед всього цього – пробудити таку собі гординю. Ну а як же! Бор обраний, Ніхаз його бодай! І Бернар мав рацію, натякаючи про те… Тому, мабуть, я і злився. Мене розкусили, наче дурнувате дитя…

Нерозумно говорити, що я не боявся наслідків своїх подальших дій. Щось всередині стискалося від однієї лише думки, що ця пригода може виявитися моїм останнім вчинком. Проте десь продовжувала зріти думка, що так треба зробити… треба рушити до Світоча…

–Чи я дурний? – перепитав у Бернара. Спробував зробити нахабну пику. – Хай буде так!

–І що ти там хочеш зробити? – вже більш спокійно питав ельф.

Говорити якісь зарозумілі фрази зовсім не хотілося, та я і не вмів те робити. І що взагалі поясняти, коли мені самому не все ясно… не кажучи вже про відсутність бажання бути вбитим Проклятою Іскрою… Мабуть, я дійсно дурень, якщо повівся на балачки Безіменного. Повірив в свою особливість…

–Сподіваюсь, що Безіменний не обдурить та справді виконає свою обіцянку, – промовив Першосвіт. Він очевидно натякав про лігійські кораблі, які ельф повинен був викликати на атол. – Інакше…

–А що таке «футляр»? – перебив я хлопця та звернувся до Бернара.

Той оторопіло закліпав очима.

–До чого тут це? – спитав він.

–Та так… почув, коли внизу бився…

Ельф зазирнув мені в очі, нібито щось там шукав, а потім неквапливо пояснив значення цього слова.

–Дивно… якось дивно.., – розгублено бубонів я.

Про що це розмовляли люди Береста? До чого взагалі «футляр»? Де він? На судні? І що всередині приховано?

Аж-но голова розболілась! І знову відчуваєш себе дрібною сошкою, яку використовують кому як заманеться. Все через мої здібності…

До речі, які саме? Вміння спритно вбивати? – подібна думка мене ще більше розсердила. І між іншим, битися в тіснині, в звалі, в кучі-малі... крутитися змією, повзти повоєм... ось, що в мене виходить найкраще. Наче в минулому робив подібне не раз… і не два…

Цікаво, де тому навчився? – питаю себе. – Навіщо? Коли то було?

І раптом: «А якщо ти, Боре, був злодієм? Адже є велика вірогідність, ніби в минулому тобі приходилось робити жахливі речі…»

Від подібної думки мене кинуло в піт. Але мізкам здалось замало того, і клаптик за клаптиком, фраза за фразою, дія за дією – все швидко почало вимальовуватися в якусь дивну картину. І вже починаєш розмірковувати інакше: «А може я лазутчик, якого закинули на алод Клемента?.. Цілком імовірно… І взагалі, це припущення багато чого б прояснило… Навіть оту фразу Береста про «чудовисько». Здається, вона була сказана не просто так! Той Сіверський мене знав… Знав»!

О, Сарне! Що то за маячня! Невже це правда? – руки затремтіли, в роті пересохло, серце перелякано закалатало. – Ні! Ні! Ні! Це брехня… Боре, ти просто сказився! Як ти взагалі можеш про таке казати? Невже не відчуваєш відразу від однієї лише думки про несправедливість? Зізнайся сам собі?

Я не можу буди заколотником! – твердо прошепотіла інша моя частинка. – Не можу, і все, хай йому грець!

–Боре? Ти взагалі нас чуєш? – почувся голос Бернара. – Чого застиг, наче пам’ятник? Що ти бурмотиш собі під ніс?..

–Не дури! – підспівував ельфу і Першосвіт. – Йдемо в поселення… до Аманди… до Лока… Все роз’яснімо та разом вирішимо, що робити далі.

–Я не хочу більше про це говорити! – різко заявив своїм товаришам. – Справа вирішена! Йдіть до Аманди без мене…

–Та що з тобою? – не відчіплявся паладин. – Ти як зачарований!

Я сердито гіркнув та рушив в печеру. Десь за хвилину обидва товариша наздогнали мене і ми мовчки потопали крізь темряву тунелів. Зупинилися тільки біля вбитого Арсена ді Дюсера. Бернар присів над його тілом, здається прошепотів якусь молитву, а потім попросив нас відтягнути вбитого ельфа до невеликої ями. Ми допомогли та заклали некроманта каменями. Тільки після цього рушили далі.

Дурні думки вже трохи розвіялися. Я переконав себе в тому, що мені конче необхідно дістатися Світоча. Вважаю, що це він мене і кликав, як метелика вночі… це він мене міг примусив знешкодити Хранителів, яких розставив Безіменний чи то заради захисту людей проти нападу Проклятої Іскри, чи то старий чаклун хотів аби ніхто не дістався до джунської стели… Проте дивно, що коли ми з Бернаром були біля Світоча, то анічого не відбулося, крім того, що ельф ледь не збожеволів… Пам’ятаєш затьмареного давньою магією Бернара, який дурнувато стрибав навколо стели, не розуміючи того, що відбувається?

А на мене ж анічого толком не подіяло! Анічого!.. падіння до колодязя не враховую, бо подібне траплялось і раніше…

Отже, чому зі мною нічого не сталось? Може треба було виконати ще якісь додаткові умови для того?.. Або Світоч не має такого впливу на мій розум, як то відбулося із паладином?

Загадки… загадки… загадки… Це те, що я більше всього не люблю. І наче в насмішку саме вони мені й дістаються!

Нарешті ми вийшли з печери. Я знову наказав ельфу та Першосвіту рухатися до Аманди, розповісти про все, що тут сталося. А також про прибережний портал, про атол, про пропозицію Безіменного. І закінчивши промову, не став чекати заперечень або просьб піти з ними, а закинув за спину торбу, покрокував своїм шляхом.

Свій шлях – дивна фраза. В чому, цікаво, він полягає? Змиритися та зробити як кажуть?.. Виглядає, як свого роду покарання… Чи ні! Не покарання, а спокута!

Тьху ти! Звідки такі дивні розмірковування? – сердився я сам на себе. – Одні лише загадки та питання… від яких починаєш божеволіти… Вихід з цього тільки один: дістатися Світоча та спробувати розібратися з ним.

До північного берега я добирався майже півтора дня. К вечору нарешті дістався побережжя, і, звалившись на пісок, дозволив собі перепочити.

Чесно кажучи, що робити далі поки не знав. Ось там, десь за півтори версти звідси, стоїть одинокий Світоч, річ незрозуміла, давня, загадкова… А далі, десь далеко за дюнами, ховається Проклята Іскра…

Цікаво, а чи дійсно це те, що залишилось від невідомого Великого мага давнього Сарнаута? Можливо він попав у пастку, скориставшись Світочем… Безіменний теж хотів «порозумітися» з тією джунською стелою, і ледь не заплатив за те життям… Куди ж тоді лізу я? На що сподіваюсь? На «дастьбог»?

Трохи поївши, перепочивши, я вирішив рушити далі. Піднявся на високий піщаний пагорб, озирнувся, шукаючи стелу, а потім покрокував вперед. Серце калатало, наче скажене. Я спробував заспокоїтися, проте чим далі йшов, тим сильніш відчував нервозність власного стану.

За наступною дюною вибрався на відкритий майданчик, звідки відкривався неймовірний вид на невеличку бухточку… на астральне море… Сонце в небі стрімко рухалося на спокій, наче говорячи: «Боре, а може відпочинь і ти? А вже завтра, на свіжу голову…»

Так ось думаю, а ноги йдуть… йдуть… йдуть… Уже помітна і стела. До неї якихось триста-чотириста кроків. І тут хтось позаду пронизливо свиснув. Я аж підскочив та швидко озирнувся. Мить і побачив невеличку групу, що стрімко рухалася в мій бік. Одна з фігур замахала рукою.

Незнайомців було шестеро. Серед них виділявся ельф (його легко було впізнати і по крилам, і по манері переміщення) та гіберлінг. Інші четверо, судячи з усього, були людьми. Ледь вони обійшли чергову дюну, я впізнав в групі Першосвіта та Бернара. А ось маленька фігурка гіберлінга, скоріш за все, належала Локу.

Овва! І що це все значить? – промайнуло в голові. – Куди стільки народу мчить? За мною? Якщо так, тоді навіщо?

Пара хвилин і процесія нарешті дісталася мене.

–А Бернар нам казав, ніби ми знайдемо тебе в роздумах десь на берегу! А ти ось куди добрався! Швидкий, що вітер! – посміхнувся Лок, який вийшов наперед. Його рука чогось опустилася на гарду коротенького меча.

Я роздратовано фиркнув:

–Навіщо тут така навала зібралась?

–Та Бернар переконав Аманду відправити нас до цієї джунської стели, – продовжив Лок, хитаючи головою вбік споруди. – О, Сарне, яка ж вона величезна… та потворна…

–Оттаке! Направили? А мені здалося, наче ви всі чогось злякалися, – нахабно посміхнувся я, втупившись поглядом саме в ельфа, – тому швидко зібрали команду та дременули до стели… Що відбувається? – я вимагав відповіді у Бернара. – Ви прийшли за мною? Чи як? Невже затримати та знову кинути до ями?

–Хо-хо! Ну ти й сказав! – і знову відповів чомусь гіберлінг.

–Я не простак! Не дурень… хоч і з Інгосу… Серед вас немає жодного мага, лише тільки воїни… Тебе, Бернар, в розрахунок не беру… бо відчуваю, що в тебе тут зовсім інший інтерес… А Першосвіта, вважаю, прихопили аби відвести очі…

–До чого тут маги? – насупився Лок. – До чого тут воїни? Який такий «відвід очей»? Що ти там надумав?

–Питаєш чого? Бо ми біля Світоча! – я тицьнув рукою собі за спину. – Чи ви всі хочете сказати, наче прийшли його просто роздивитися зблизька? А може дослідити? Хто з вас знається на джунській магії, зізнавайтесь!

–Так, вони прийшли не для вивчення Світоча, – спокійно відповів Бернар. Він став прямо напроти мене. – Але також і не арештовувати тебе, Боре… Аманда та її радники вважають, що Світочом можна спробувати скористатися в…

–Скористатися?! Ніхазові діти! Ви що задумали? В які ігри бавитесь?

–А ти сам що тут зібрався робити? – кинув Бернар. – Що той клятий чаклун тобі набазікав?

–Так ось в чому справа! Ви перелякались, ніби я скористаюсь Світочом, та зможу керувати Проклятою Іскрою? Або захоплю ваші іскри?

–Тьху ти! – ельф аж розчервонівся. ­– Дурень! Ну ти і дурень!

–Це ти дурень! Тобі мало того, що ти побачив на кораблі у Безіменного? Захотілось самому спробувати приборкати Пожирача? Жага до влади?

Якщо б очі ельфа могли, то пропалили б в мені здоровезну дірку. Я думав, що Бернар зараз мені вмаже по пиці.

–Ти себе чуєш? ­– прошипів паладин, немов змія. – Яка муха тебе вкусила?

–А що себе чути? – в тон відповів я. – Вважаєш, мені не помітно, як ти із Локом переглядаєшся? Така поведінка ще більше наштовхує на думку про власну правоту. От цікаво, коли ви на мене накинетесь?

Бернар стиснув кулаки та неголосно вилаявся. Ми всі завмерли, проте поки ще ніхто не демонстрував навіть натяку на напад.

–Так!.. Заспокойся, друже! – спробував поладнати Лок. Він зосереджено оглянув всіх присутніх, наче давав ту ж саму пораду іншим. – Заспокойся!.. Ти зараз занадто збуджений… сам на себе не схожий… Сподіваюсь, це близькість до Світоча так на тебе діє!.. От чого набундючився? Чого кидаєшся, сердишся? Схожий зараз на свєрра…

Близькість до Світоча? Чекай, Боре, а може гіберлінг правий? Чого ти дійсно так рознервувався? Звідки народилася підозрілість?

–Що за «свєрр»? – це слово мені здалося знайомим. Я вирішив, що все ж треба поладнати із загоном. Хоча б на якийсь час. Тож поговоримо про третє-десяте.

Гіберлінг здивовано округлив оченятка.

–Ну… ну… Свєрр.., – Лок потер ніс та розгублено додав: – Це ж Свєрр! – потім він здається нарешті зрозумів, що я питаю без підступу, та спробував пояснити: – Був давним-давно… років може зі сто тому… такий хлопець, на ім’я Свєрр… До речі теж з Інгосу.

–І що?

–Так він прославився тим, – до розмови нарешті підключився Першосвіт, – що бився сам на сам з авангардом імперських солдатів! Ті намагалися висадитися на березі… Кажуть, перебив купу імперців! Купу!

–Так, – захитав головою Лок. – Не злякався… бився до кінця… Відчайдух був ще той! Тепер свєррами звуть всякого сміливця…

–Ти, мабуть, хотів сказати – всякого скаженого безумця? – поправив я гіберлінга. Той відмахнувся, мовляв, вважай, як хочеш.

А потім Лок раптом запропонував розбити бівак прямо тут.

–Йде ніч, – промурчав він. – Пропоную всім відпочити… не лізти зараз до цього клятого Світоча… А вранці на тверезу голову побазікаємо, та вирішимо що до чого.

Після цих слів всі втупились саме в мене.

–Хочете відкласти справу до ранку? Гаразд, – трохи поміркувавши, погодився я. А сам дав собі настанову все ж не розслаблятися.

Здається, кляті ельфи з Дому ді Дазірє дійсно хочуть спробувати приборкати Прокляту Іскру. Вважають, це можна зробити підкоривши Світоч… А цей загін вислали, щоб, м’яко кажучи, переконати мене не лізти до джунського артефакту. Невже вірять, що я на щось можу вплинути?

–А ти, Боре, чому-таки не схотів повертатися в поселення? – спитав Лок, ледь ми розсілися на піску та розвели багаття.

–Можна подумати, що мене там чекають з короваєм! Чи ви всі вже забули, який зуб точить канійська шляхта після вбивства Велеса… а потім і Береста? Ледь з’явлюсь в поселенні, то тут же буду звинувачений в зраді. Особливо після того, що написано в судовому журналі про лазутчиків… Не виключено, що мене вирішать пов’язати із ними…

–Чому? – здивувався Лок. ­ – Вже зрозуміло, що Сіверські причетні до нападу…

–Причетні! – фиркнув я. – Це лише слова! Прямих доказів немає!.. Був би зараз живий той же Берест, можна б було його допитати і…

–Не сердься! – заспокоював Лок. – Ти щось занадто рознервувався…

–А ще б пак! Хто я такий для них, для аристократів? Якийсь волоцюга… злодій… вбивця, що назвався Бором, затерся серед натовпу… Хто мене знає? Аніхто! Ось і скажуть, що я один із заколотників!

–Чекай! – раптом перебив мене один із ратників, що сидів ліворуч. – Я заносив тебе до реєстру.

–Ти про що, Ратмире? – втупився в свого товариша Лок.

–Кажу, що пам’ятаю його… тебе, – чолов’яга кивнув на мене. – Ти був останнім, кого я записав… Хіба ти сам те не пам’ятаєш?

Я мовчав, дивлячись на цього Ратмира. Мовчала і моя пам’ять.

–А може так статися, що ти сплутав його з іншим? – спитав Лок. Ратмир тут же заперечно захитав головою. – Тоді розкажи всім, як те було! – почав вимагати гіберлінг.

–Це точно він! Бор… Бор… е-е-е… От, Ніхаз! Дещо підзабув… але у нього… у тебе із собою були рекомендації від мого приятеля Прокіпа Трута з Інгосу.

–Що за рекомендації? – стрепенувся гіберлінг.

–Його начебто направляли до нас на алод для служби в загоні особливих доручень.

–Чому це «начебто»? – не зрозумів Лок.

–Обмовився… Просто обмовився…

–Ти точно нічого не плутаєш?

–Ні… То було днів десь за три до нападу, – продовжив чоловік. – Ти, Боре, при собі мав листи… Почерк Прокіпа я впізнав... це його рука, тут впевнений…

Я здивовано закрутив головою, намагаючись зрозуміти що до чого. Отже, виходить ніби я дійсно прибув з Інгосу. Мало того, мав при собі рекомендації. Вже трохи легше…

–Ну? – по-дружньому ляснув мене в плече гіберлінг. – Ось бачиш, нібито у всьому розібрались… Чи ти все ще вагаєшся?

І що відповісти? Типу: «Перепрошую, я нічого не пам’ятаю», так? Чи погодитися зі словами Ратмира, мовляв, звісно все так і було?

А якщо то перевірка? Якщо вони зі мною грають? Намагаються вивідати, чи справді я той, ким назвався, або лазутчик?

О, Сарне! Заплутався! Заплутався… І що робити?

–Е-е-е… Отже, мене направили в загін особливих доручень? – обережно спитав у Ратмира. Занадто довгі паузи в нашій з ним розмові могли наштовхнути гіберлінга на підозру. Треба спробувати утриматися від прямих відповідей, а натомість закидати ними співбесідників.

–Ти про те кажеш з якимось дивуванням… Невже не знав?

–Ну… Слухайте, а де ті листи? Невже залишились у місті?

–Як в таких випадках належить, – промовив Ратмир, – ми переслали їх в Розшуковий Наказ, прямо в Новоград… для перевірки… та погодження… Тоді й було вирішено взяти тебе звичайним рядовим... тимчасово… поки не надійде відповідь зі столиці.

–Припустимо… А ким я був на Інгосі?

–Ти що нас перевіряєш? – здивувався гіберлінг.

–Мене не покидає відчуття, що ви заговорюєте мені зуби, – парирував я, знову відчуваючи прилив підозрілості та нервозності.  

–Даремно ти так…

–Чому відразу «даремно»? Спробуйте стати на моє місце, особливо після арешту та ночі в ямі… Я прекрасно розумію, що поки не довів свою… свою… е-е-е… невинність, тим паче після підпалу судна та ще одного вбитого Сіверського. От що зараз в таборі каже канійська шляхта? Невже отямилась, невже в неї відкрилися очі на зраду у власних рядах? Вважаю, що ні! З тобою, Локу, сюди прийшли лише люди! Кому вони служать? Аманді? Чи комусь іншому?..

–Ти що мелеш? – вскочив гіберлінг. – Що взагалі коїться в твоїй голові? Дурень ти, Боре! – плюнув Лок. – Тобі вже навкруги вважаються заговори!..

Ми подивились один на одного. Я все намагався побачити в очах Лока якийсь підступ. Проте ті горіли «праведним гнівом».

–Добре… добре… давай підведу риску, – сердито сказав я. – Мене не вважають лазутчиком? Так чи ні?

–Я вже казав, що ти не раз доказував протилежне! – спокійно промовив Лок. Він покосився на Бернара, який сидів поруч, проте на протязі всієї розмови чомусь мовчав.

От цікаво, що цей ельф наговорив Аманді та іншим? Чи ділився своїми припущеннями? Якщо судити по цьому косому погляду Лока убік Бернара, той все ж міг натякнути на дивні збіги в моїх діях.

–Чого ви всі прийшли сюди? – я нахилився вперед.

–А навіщо ти сюди прийшов? – в тон спитав Лок. – Що тут шукаєш? Давай чесно… кожний розкриє свої плани… Домовились?

–Добре… Я тут, бо хочу дещо зрозуміти…

Моя фраза так і залишилась незавершеною. В цю мить за однією із дюн щось ярко спалахнуло, а за декілька секунд звідти з`явилася Іскра. Чомусь вона здалась мені більш яскравішою, ніж коли побачив її першого разу.

–І що це? – здивувались люди.

–Пожирач! – гаркнув я. – Ходу звідси!

Ми всі разом підскочили та не змовляючись дременули геть. Обійшли декілька дюн та зупинилися на невеличкому майданчику.

–Втекли? – почувся голос Першосвіта.

І наче у відповідь почувся противний свист, а за секунду над сусіднім пагорбом виникла Іскра.

–Псяче хутро! – я скинув з плеча лук та схопив стрілу. – Здається цього разу не відірватися!

Чоловіки закрилися щитами, наче це якось могло допомогти. Скоріш, це був чистий рефлекс. Я ж хутко помчав на сусідній пагорб та приготувався до стрільби.

Пожирач стрімко наближався і на диво – вбік загону. Невже мене не помітив? Чи навмисно обходить?

–Спалах! – і стріла-блискавка помчала вперед. Секунда і вона прошила Пожирача наскрізь, та полетіла далі. – Промазав? – здивувався я. І тут же пустив другу та третю: – Спалах! Спалах! Нумо!

І раптом гримнуло так, що я на якусь мить і осліп, і оглух, та навіть звалився на коліна. Світ перед очима стрімко закрутився, а мозок наче відключився.

Що це було? Чим це мене шандарахнуло? – питаю у себе і відчуваю, як провалююсь в якийсь дивний колодязь. – Е-е-е… стривай, друже! Куди це ти поперся?

Поки все це крутилося, зрозумів, що валяюсь на піску.

–Ратмире! – почувся десь здалеку командний голос Лока. – Ратмире, обходь її! – крик ледь пробився крізь шкарлупу, яка оточила мій розум. – Виставляй бар’єр! Бернаре!.. Здається, ми втратили Бора!

Кого ви там втратили?­ – кричу у відповідь. Вірніше, відкриваю рота, а звідти лише хрипи та стони. Оце мене бабахнуло!

Я вкотре спробував протерти засліплені очі. І ось нарешті зміг хоч трішечки зорієнтуватися навколо себе. В голові посвітлішало та вже не гуло, як спочатку.

Підхопивши впавший лук, я знову витягнув зачаровану стрілу та зайняв стойку для стрільби. Битва внизу нагадувала скоріш якусь балагану виставу. Якщо б не Проклята Іскра, то саме такої думки був би сторонній спостерігач. Якісь золотисті бризки туману, чи чогось на кшталт нього. Якісь різнокольорові спалахи… Люди стрибали навколо Пожирача, розмахували мечами та списами, а той крутилася дзиґою, припадаючи до землі, а то вириваючись вгору. Десь кроках в десяти я побачив Бернара. Він стояв стиснувши кулаки та напружено вдивляючись в Іскру.

–Тримай бар’єр! – горланив гіберлінг, який бігав по майданчику. Здається, слова були призначені паладину. І оцей золотистий туман був тим самим бар’єром, який стримував Пожирача від подальших нападів. – От срань джунська! Хай тебе грім вб’є! – лаявся Лок.

Цієї миті з Іскри, що була майже притиснута до землі, вирвалися червоні сполохи. Вони стрімко рушили убік двох найближчих чоловіків. Ратники застигли в дурнуватих позах, а потім рухнули вниз. Мені здалось, що я побачив, як з їх тіл вирвались ледь помітні білі кульки.

–А Ніхаз його бодай! – заволав Лок. – Щоб ти провалилась!

–Курво! Вона зжерла іскри Ратмира та Ігоря! – крикнув хтось праворуч.

Я прицілився та голосно попередив про свої наміри. А потім понеслося.  

–Спалах! Спалах! Спалах! – говорив, наче заведений. І вже до сьомого вистрілу ледь не осліп.

Відчуття, наче мене вичавили до останньої краплі. Руки тремтіли, не хотіли підніматися. Лук здавався важким. Все приходилось робити, буцімто долаючи невидиму перепону… наче я знаходився десь під водою… Рухи повільні, нечіткі…

Іскра навіть не ухилялася від моїх пострілів. Кожне попадання віднімало у Пожирача часточку яскравості. Він тух… тух… тух…

Чи то може меркнуло в моїх очах?..

–Вибух! – остання стріла ввійшла майже в чорний згусток. Але вибуху не трапилось. Почулося тихе шипіння… потріскування… А потім тиша… і темрява…

Все? Знищили потвору? – тільки те подумав, як побачив маленьку цяточку червоного світла… Маленьку-маленьку… Вона блимнула, зникла, знову блимнула… А вже за мить почала швидко рости…

–Стережись! – крикнув Лок.

Першосвіт жбурнув свій спис. Яркий спалах і зброю розірвало на друзки. Всі навкруги розлетілися, наче листя на вітру. Мені в обличчя вдарило гарячим повітрям, аж-но навернулися сльози.

–Спалах! – я діяв майже рефлекторно.

Стріла раптом налилася настільки ярким світлом, наче перетворилась в сонце. Я спустив тятиву і вона блискавкою помчала в червону цятку, що вже встигла вирости до розмірів бичка.

–Та що б ти здохла! – крикнув я.

Вибух… але абсолютно беззвучний… наче несправжній… як уві сні…

Ударна хвиля кинула мене на спину. Від падіння я сильно гупнувся потилицею і, здається, на якісь митті втратив свідомість.

–Вона зникла! – крізь вапняну перепону в вухах донісся тьмяний голос Першосвіта.

Я виплюнув з рота пісок, присів, одночасно помічаючи, що лук зламався. Після усіх цих спалахів та вогнів, перед очами з’явилась різнокольорова пелена.

–Вона зникла! – вже більш радісно вигукнув Першосвіт.

–…ниті обірвалися… шкода, що Пожирач проковтнув їх іскри.., – це здається бурмотів гіберлінг.

Я протер очі, намагаючись хоч якось відігнати різнокольорові цяточки.

Отже, Проклятої Іскри ніде не було. Посередині майданчика красувалась здоровезна яма.

Бернар втомлено присів на пісок та важко дихаючи подивився в мій бік.

–Вона зникла, – повторив він.  

–О, Тенсесу! ­– почулося бубоніння паладина. – О, Тенсесу! Прояви милість…

–Боре! – окликнув мене Лок. – Боре, хутко нагору! Подивись на астральне море!

Я вже зрозумів, на що натякав гіберлінг. І коли вибрався на дюну побачив, як заграли фарби на побережжі. Астрал почав свій неквапливий наступ.

–Ти все ж те зробив! – сердито промовив гіберлінг. – Тепер Світоч зникне в астралі… як і цей острів…

Я спустився вниз та невдоволено огризнувся. І дійсно, хіба хотів подібної розв’язки? Все знову сталося не за планом… Може Безіменний правий, і моя доля «каламутити все-все-все»?  

–Нумо, хлопці, до поселення! – суворо наказав гіберлінг. – Треба всіх виводити в бухту до джунського порталу!

–Сподіваюсь, ми встигнемо, – пробурмотів Бернар.

–А я сподіваюсь, що той чаклун нас не обдурить із Сферою та кораблями…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше