11.11.2019 20:45
Без обмежень
10 views
Rating 5 | 1 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Бор з Грьонефьелт-фіорду

18

…Аманда мовчки спостерігала за черговою в її житті евакуацією. На обличчі ельфійки не відображалось жодної емоції, наче переді мною стояла холодна статуя.

З того часу, як ми добралися до бухти Безіменного пройшло близько чотирьох днів. Ну я вам скажу то була та ще пригода! Не позаздриш ані Аманді, ані її помічникам. Спробуйте самі переконати різношерсту навалу та змусити її рушити бозна-куди, й мало того ­– ще летіти в незвідані далі. Це ще благо, що астральне море, стримуване Сферою Опору, не квапилось пожирати острів, хоча вже і відкусило чималі шматки землі, а серед них оту ділянку зі злощасним Світочом. Якщо б астрал наступав швидше, то навряд ми всі встигли втекти звідси.

Біженці, як з прибережного табору, так і з поселення, сьогодні вранці майже закінчили добиратися до порталу. Партія за партією, вони відправлялись на далекий атол. Всі сподівались, що там нас чекають лігійські кораблі, які обіцяв викликати старий чаклун.

–Отже, він не назвався, – промовила Аманда, продовжуючи своє безпристрасне спостерігання за золотистими бульбашками, які уносили людей вдалечінь астрального моря. Чи то ельфійка мене питала, чи то констатувала факт, я так і не зрозумів. – Дивно, тобі так не здається? – вона спробувала посміхнутися.

–Можливо… Ви, ельфи, взагалі складні створіння… та ще до того полюбляєте накинути на себе таємничості…

Аманда нарешті повернулася до мене. Де ділась та легковажна особа, яку я бачив в башті? Де ці замудрі розмови? Переді мною стояла зовсім інша особистість.

Після прибуття до табору, мене відразу оточили декілька ратників. Лок тут же поквапився пояснити, що це для мого ж захисту. І весь цей час вони не відходили від мене, навіть коли я ходив дзюрити. От і зараз охорона стояла кроках в двадцяти від нас із Амандою. А поряд з ними на пласкому валуні сидів Лок, який уважно спостерігав за обстановкою.

–Яка твоя думка про те, що тут відбувалось? – раптом спитала мене Аманда. Оцей занадто поважний тон мене миттю напружив.  

–Робити якісь висновки не в моїх інтересах, – сухо заявив я. Треба бути обережнішим у словах. Взагалі треба бути обережними з цими ельфами.

Аманда втупилась мені в очі й неголосно промовила:

–Я тебе покликала для відвертої розмови… І до речі, ні в чому не звинувачую… Добре розумію, що все вийшло так, як вийшло.

–Я не хотів знищувати Прокляту Іскру… Лок підтвердить це… Вона напала на нас, ми відбивалися…

Аманда хитнула головою, та чомусь подивилась на Лока.

–Коли ми попадемо в Новоград, – начала ельфійка, – то Розшуковий Приказ з тебе не злізе, Боре, доки не видоїть усе до останньої краплі. Шляхтичі тому допоможуть, будь впевнений. 

Це прозвучала як погроза, хоча, вважаю, Аманда просто наводила мене до якоїсь думки. Чомусь відразу потягнуло виправдатися… Ненавиджу себе за подібну поведінку. Наче якась побита собака.

–Я вже казав, що не знався із Сіверськими! – голос чомусь затремтів. – Принаймні такого не пам’ятаю…

–Жуга Ісаєв допоможе пригадати, – зло пожартувала Аманда. – У нього, кажуть, навіть мертві розповідають, як Сарн з Ніхазом на риболовлю ходили… Ти, вважаю, зрозумів, про що я.

Волею-неволею, прийшлось погодитись. Проте я тут же додав, що ми зараз зібрались не для жартів.

–Здається, ясновельможна, ви не це хотіли зі мною обсудити.

–Не це, – хитнула головою ельфійка. – Твої дії тут, на острові, безумовно, говорять про відповідні моральні якості...

–Бернар би сказав інакше. А взагалі, солдат і мораль – речі не сумісні…

–Так, між іншим, частенько кажуть в Хадагані… в Імперії, – задумливо промовила Аманда. – Твої вчинки були вельми необачні… Лише дивом це не призвело до страшних наслідків… Чесно тобі скажу, що я не Великий Маг! І не збиралась ним ставати… Це випадковість, що зараз на цьому острові мені приходиться виконувати роль голови суспільства… шукати компроміси між расами… Я зізнаюсь, що не бажала подібного, та не хотіла приймати в цьому участь! Але склалося інакше…

–Мені здається, що багато хто хотів би опинитися на вашому місці.

–Я в тому не сумніваюсь… От і кажу тобі, Боре, що заради збереження відносного миру та спокою мені приходиться наступати собі на горлянку! Лавірувати поміж течіями… шукати компроміси, які б задовольнили усіх…

–Ви якось дивно про те кажете… На вашому місті, після повернення до Новограда я б вимагав негайного розслідування нападу на алод… на Клемента, вашого дядька… А раптом серед тих, хто врятувався, є причетні до заколоту Сіверських? Ви ж читали про «Державу» в судовому журналі?

Погляд ельфійки злегка затуманився.

–Виходить, наче деякі шляхетні родини Канії та Дім ді Дюсерів, – тьмяним голосом заговорила вона, – а може ще хтось, поки невідомий нам… всі вони об`єдналися заради вбивства мого дядька.

–Ви це серйозно? Мені здається, їхня мета зовсім інша… а саме повалення теперішньої влади…

–Ну ось ми, нарешті, й почали відверту розмову, – м’яко посміхнулася ельфійка. – Отже, ти вважаєш, наче вони хочуть скинути Айденуса, головного мага Канії?

–Можливо і не тільки його… Проте, для того, щоб скинути Айденуса, треба подолати першого паладина – Воїсвіта Залізного… А за ним стоїть Церква Світла!

Аманда уважно вдивлялась мені в обличчя. Судячи з усього, вона і сама прекрасно знала, все те, що я зараз сказав. Проте чомусь не квапилась озвучувати вголос подібні речі.  

–Айденус Айденусом, але це суто канійські справи, – продовжував я міркувати вголос. – Ви, ясновельможна, упускаєте Арсена ді Дюсера. Що цей чорнокнижник з проклятого Дому робив серед заколотників? Ви питали себе про це? Що вони всі взагалі робили на алоді Клемента? Судячи із капітанських записів, та дій Сіверських… я маю на увазі викрадення метеоритного заліза… то справа куди глибша та загадковіша, ніж здається з першого погляду.

–І ти її розгадав? – хитрувато зіщулилась ельфійка.

Я не стримався та розсміявся.

–Вважаю, – промовив трохи заспокоївшись, – що вам слід копати серед своїх… серед ельфів… Бернар розповідав, що Дюсери пограли на Великому Балу… вашому Дому… ді Дазірє… Бачите зв`язок?

–На Балу постійно хтось когось перемагає, – якось невизначено промовила Аманда. А потім заглибилась у спогади: ­ – Я не любила ці хронології, якими нас напихали ще з дитинства. Який Дім, в якому році, при яких обставинах – знаєш, скільки подібної маячні мені владали в голову? – ельфійка сердито хмикнула та додала чужим голосом, наче когось перекривляла: – В 823 році на чолі Бала стають ді Ардери, яка замінюють родину ді Грандер… В 901 році влада переходить до Дому ді Дюсер… В 990 перемагають ді Дазірє… Все відбувалось законно, все було справедливо. Так записано в наших підручниках, так нас навчають із дитинства… Проте забувають одну річ, що під покровом всіє цієї законності, – це слово Аманда промовила з часткою огиди, і це мене, чесно кажучи, здивувало, – відбуваються найстрашніші справи!

–Ви про що? Невже Дім ді Дазірє переміг на Великому Балу… нечесно?

–Чесність ­– це така ж невизначена міра, як і мораль. Все залежіть, якою шкалою скористатися, – розвела руками Аманда. – Тримати алод, та ще й такий, як Тєнебра – це велика честь та не менш великі можливості для всієї Сім`ї! Ти сам розумієш, що кількість островів обмежена… Мабуть тому на Балах не гидують ніякими методами… Але це наша, внутрішня справа. Будемо вважати, що я нічого зараз не казала.

Здається Аманда вже шкодувала, що була настільки відвертою. Вона дала якийсь знак Локу та присіла на камінь.

–Якщо твої слова про заколот проти влади Айденуса мають підґрунтя, – вже іншим тоном промовила вона, – то нікому в Кватосі не оминути лиха. Це прямий шлях до громадянської війни... як серед людей, так і серед ельфів… А якщо сюди ще й Хадаган влізе, то каша завариться ой-ой-ой яка! Що ти скажеш, Локу? – звернулась Аманда до гіберлінга, який наблизився до нас.

Той байдуже знизав плечима:

–А що тут сказати, ясновельможна? Наше пріоритетне завдання зараз – покинути цей острів і дістатися до Новограда. А ось виконавши його, і будемо міркувати про змови й іншу нісенітницю.

–Нісенітницю? – скипіла Аманда.

-Вибачте, ясновельможна, я не те мав на увазі. Проте нам дійсно треба забиратися звідси якомога швидше. Розвідники доповідають, що астрал вже на третину увійшов в Сутінковий ліс… Сфера Опору довго не протримається…

Але Аманда, здавалося, цього не почула.

–Ось що, Боре, – вона раптом підвелась та повернулася до мене. Подоли її камзола кольору воронячого крила витончено закружляли. – Як я вже згадувала, після повернення до Новограду тебе чекають, м’яко кажучи, великі неприємності. Кращим буде, якщо ти перейдеш до нашого Дому на службу, як Лок… та інші…

Чесно скажу, що такого я не очікував. Говорили про одне, про змову, про сутички, а тут тобі в лоб – бац.

–Е-е-е… я подумаю, – пробелькотів у відповідь, наче баранчик.

–У тебе немає вибору! Або ти приймаєш наше заступництво або ж нарікай на себе, – обличчя Аманди спотворилося злісною гримасою.

Я подивився на Лока, чекаючи його слів, але він знову натягнув маску байдужості.

«Звідки така підозріла щедрість? – промайнуло у мене в голові. – Чого Аманда раптом протягає мені руку допомоги? Чого вона насправді хоче»?

–Ви повинні розуміти, – почав я трохи здалеку, – що зі мною буде важко...

–Боре! Від тебе просять дати лише просту відповідь: «так» або «ні». Не більше! – чомусь сердилася Аманда. І мене знову насторожила ця квапливість.

–І що за служба? Я повинен розуміти, що отримую натомість ...

–Будеш виконувати деякі... делікатні доручення... Локу, поясни, будь люб`язний! – Аманда демонстративно відійшла вбік. По її кислій пиці було ясно, що ті «доручення» не самі найприємніші. Ось тобі і «шкала моралі».

–А що пояснювати? – гіберлінг розвів руками. – Ти, Боре, і до цього все робив для Дому ді Дазірє. Шукав вбивцю Клемента і... розквитався з ним... з ними… Все згідно «кровного закону» твого алоду... Інгоса. Адже так? Саме так ви робили зі злодіями у себе?

–Це таким чином ви намагаєтесь обілити мої дії перед іншими? Перед канійською шляхтою? – здається я допетрав натяки Лока. – Цікава картина…

–Вона може бути зовсім іншою, – нахилився вперед гіберлінг. – Ін-шо-ю! Це як поглянути: з нашого боку, чи з вашого… людського… Чи взагалі!

–Тобто?

–Тобто? – перепитав Лок. – В Новограді тебе обов’язково спитають, на чиєму боці ти стояв… чи знався з Сіверськими, наприклад… Ну і таке інше! – Лок спробував посміхнутися, оголюючи свої маленькі гострі зубки.

До сих пір ми в розмові з Амандою не торкалися підозр щодо моєї ролі в заколоті. А зараз Лок ледь не прямо говорив, що цілком імовірно я можу «опинитися ставлеником Сіверських», і з метою того, щоб приховати цей факт, вбив обох братів – і Велеса, і Береста.

–І багато ще у Дома ді Дазірє ворогів? – спитав я.

–Багато, – відрубала Аманда.

–А якщо я дійсно виявлюсь одним із них? Із ворогів?

–Я віддаю перевагу тому, – сухо відповіла ельфійка, - щоб і друзі, й вороги находилися поруч зі мною. Так їх легше контролювати.

Отаке! Я попався… Як риба на гачок…

–Знаєш, яки чутки ходять серед канійців? – знову підключився Лок. – Вони все ще вважають, ніби ти найманець, підкуплений Милою Дубовською, щоб змити ганьбу безчестя її роду після того, як Сіверські скасували весілля… А інші кажуть, що ти…

–Ну, добре, добре… Я вже все зрозумів! – сердито перебив гіберлінга. А потім повернувся до Аманди і суворо заявив: – Але у мене є умова! Навіть дві!

Ельфійка здивувалася. Напевно, ніхто не ставив їй умов в подібному становищі.

–Які?

– По-перше, термін моєї служби – один рік.

–П`ять!

–П`ять – це довго. Рік і...

–Боре! Не забувай, з ким зараз говориш. Я, як-ніяк, магістр Дому ді Дазірє! А по-друге, я тебе не прошу служити… Віднесись до цього, як до неминучості! Так, Локу?

–Згоден, ясновельможна, – стримано підтакнув гіберлінг.

–Лок зі своїми братами служить нашому Дому вже п`ятнадцять років.

–Сімнадцять, – уточнив Лок.

–І за цей час, мені здається, вони встигли усвідомити хто такі ді Дазірє.

–Саме так!  

Останні фрази прозвучали досить жорстко і не викликали бажання суперечити. Проте, я незворушно запитав:

–Ну так що? Домовилися на два роки?

Аманда навіть затремтіла:

–Ну… ну… ну ти й нахаба, Боре! Виключно через це я встановлюю термін твоєї служби три роки. Не менше!

–У мене є ще друга умова.

Ельфійка стисла кулачки та недобре подивилась в мій бік.

–Кажи, – вичавила вона із себе.

–Свобода… відносна свобода… Я не хочу сидіти сиднем в ваших палацах! Як буде треба, покличете. І оплатите!

–Йди! – різко промовила Аманда.

–Це слід розуміти, як «так»?

–Розумій, як хочеш, – ельфійка повернулась до мене спиною – Скоро ми відправимось на атол. А зараз знайди інтендантів… Отримаєш від них капшук із двадцятьма срібними монетами…

–Дякую, – посміхнувся я. Хоча, чесно кажучи, мені було не до сміху.

–Локу, забери у нього акетон! – наказала Аманда. – Хай інтенданти там вишиють напис: «Головоріз із Дому ді Дазірє»!.. Бувай, Боре!

Я кивнув головою та рушив за гіберлінгом.

Інтендантів знайшли біля хатинки Безіменного. Це була вже знайома мені сімейка Запальних. Вони мовчазно видали мені капшук з грошима, бірюзовий плащ, нові шкіряні ботфорти та непоганий лук.

–Овва! Скільки речей! Ви нічого не сплутати?

–Так наказано! – байдужим тоном повідомив старший із гіберлінгського «ростка». – І ще, візьміть ось це. Подарунок пані Аманди...

Запальні протягнули шолом, зверху якого абсолютно незрозумілим мені способом, була прикріплена морда Лісової Господині. Саме морда, я не оговорився! Ощирена ікласта пика.

–Очі, наче справжні! – здивувався я, глядячи на шолом.

–Плащ підшитий її хутром, – повідомили інтенданти.

В мене тут же забрали акетон, а за півгодини повернули починеним та з вишитою яскравою золотою гілочкою, яка потягнулася від лівого плеча до печінки.

–Отже, ти відтепер головоріз Дому ді Дазірє! – посміхнувся Лок, тицьнувши пальцями в напис.

–Навіщо ця вистава? – сердився я.

–Це попередження іншим… Попередження ворогам родини ді Дазірє! Натяк на те, з ким вони будуть мати справу.

–А на мою думку, це дрібна помста Аманди!.. До речі, Локу, ти не бачив Першосвіта? Бернара? Де Стояна?

–Вони, здається, вже давно відправились на атол. Через пару годин прийде і наш час…

Евакуація тривала трохи більше, ніж розраховувалось. Я разом із Амандою та деякими іншими ельфами попрямував до порталу. Моя черга була летіти слідом за Локом. Він махнув рукою, а за мить його проковтнула напівпрозора куля, і тіло гіберлінга понеслось в астральне море.

–Наступний! – командував якийсь ельф. – Нумо, не зволікай!

Чітко пам’ятаю, як наблизився до кристала… потім моє тіло обволокло золотистим туманом… стало лоскотно… В наступну мить з`явилося відчуття, наче різко падаю назад, а за кілька секунд стало зрозумілим, що насправді я вже парю над пляжем… Хотів схопитися за якусь опору, а натомість знову відчув падіння… Все закрутилося, завертілося, до горла підступила нудотна грудка… Лише неймовірним зусиллям волі мені вдалось уникнути паніки.

Бульбашка, в середині якої опинилося моє тіло, рухалась все далі й далі в астрал. Я озирнуся та побачив, як від порталу відлітають такі ж самі бульбашки з ельфами. Стало трохи лячно… бо чесно кажучи знаходитись в астральному морі, яке від тебе відділене лише напівпрозорою стінкою, це дійсно страшно!

Вуха заклало, нічого не чутно… серце калатає… А бульбашка мчить собі вперед… в темно-фіолетовий туман… В голові рояться дурнуваті думки. Типу, а раптом лопне перепона, яка розділяє мене і астрал? Чи така: «А якщо на той атол ніхто не прилетить»?

І дійсно! А якщо Безіменний не зміг нікого покликати? Хто його знає, чи є на атолі вода? Чи знайдеться їжа? Та і взагалі, чи є той атол?

Летиш… думаєш… чекаєш…

Десь за півгодини польоту я побачив світлу цятку, яка з’явилась серед темноти астралу. Вона росла, поки вже не перетворилася на чітке розуміння – це невеличкий острівок. Поряд з ним були помітні декілька кораблів… Відразу ж відлягло від серця!

Бульбашка плавно опустилися вниз, до піску. На березі товпилося з десяток латників з характерним лігійським орлом на обладунках.

–Сколько вас єщьо там? – запитав десятник, наблизившись до мене та Лока.

–Майже останні, – кинув гіберлінг.

–Харашо! Поднімайтєсь на борт, скоро отправімся в Новоград.

–А як ви нас знайшли? – запитав я.

–Кто-то пєрєдал сообщєніє чєрєз астральний рупор. Ми думалі, что ето ловушка… Стянулі сюда кораблі… А тут оказиваєца єсть атол… на которий ви всє і прілєтаєтє... Так что так! Ужє второй рейд сюда дєлаєм!

Ми з Локом рушили до трапа та піднялися на борт одного з галеонів. Я залишився на палубі, хотів подивитися, як матроси розгортають астральні вітрила, що були схожі на крила величезної бабки. Вони яскраво переливалися райдужним світлом.

За чверть години остання група піднялась на корабель. Загудів двигун і в ту ж хвилину галеон, набираючи хід, пішов до Новограду...



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше