14.11.2019 06:40
Без обмежень
13 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Гіркий попіл мрій

6

…Вранці прокинувся в самому прекрасному настрої. Весь вчорашній негатив розвіявся, як туман. А саме цікаво, навіть не боліла голова… А їй вчора ох як дісталося! Та і не тільки їй. В тому міському трактирі лупили, куди попадуть… І все ж, відчував себе добре. М’язи тільки трохи нили, як то буває після важкої праці.

Заї поруч не було. Я чув, як вона встала. Це сталося дуже рано, за віконцем тільки-но посіріло. Намагаючись не шуміти, Корчакова швиденько одягнулась та рушила вниз, напевно, в свій подклет. А незабаром, як доказ моїх припущень, по трактиру поширився приємний запах свіжої здоби.

Я одягнувся, визирнув з-за двері, й побачивши що нікого немає, швидко попрямував до себе в кімнатку. Тут досі голосно хропів Першосвіт. Повітря було спертим, важким, з характерним запахом вчорашнього перегару.

–Гей! Соню! – штовхнув я хлопця.

Той голосно хрюкнув і перелякано розплющив очі.

–Де я? – глухо пробурмотів Першосвіт, озираючись навкруги. Здавалося, що мене він й не помітив.

–Тут, – посміхнувся я у відповідь. – Ну і гаразд ти спати, брате.

–Боре? Що у тебе із пикою? – хлопець втупився на подряпини на щоці.

–Ти на свою б подивився, красеню!

–А Ніхаз його бодай, де ми?

–Ну і пам`ять! Ти б поменше пив би, Першосвіту. Міський трактир пригадуєш?

–Та щось смутно...

–Ну так тебе там обдерли до цурки… І синець під оком поставили. А потім ти заперся до гіберлінгів та витоптав їм квіти. Такий скандал трапився, що хай Сарн милує. Ми ледь відбрехалися.

Першосвіт рефлекторно помацав своє обличчя і сів, бормочучи під ніс, що гіберлінгів пам’ятає. А все інше, наче в тумані.

–Слухай, ми з тобою вчора про баньку розмовляли, – згадав я. – Пропоную сходити, тут недалеко… Ну а потім поїмо. Ти як дивишся?

–Зараз би водички… Відро…

Ми спустилися вниз і я попросив у однієї з дівчаток кухоль квасу. Поки та за ним бігала, помітив Заю. Неспішно наблизився до неї і тихо привітався.

–Доброго ранку! – посміхнулася вона у відповідь. На її щічках загорівся рум’янець.

Ми трохи помовчали, дивлячись один на одного. Я знову відчув, як десь всередині мене закипає кров. От не було б нікого поряд, впився б в ці її солодкі губки.

–Як вам у нас? – тихим голосом спитала Корчакова. – Чи все подобається?

І тут повз промчала дівчинка з кухлем квасу, яка кинула пустотливий погляд в наш бік. В мене відразу зародилось почуття, буцімто вона про щось здогадалась. Від цієї думки спалахнули кінчики вух. Можна було вирішити, начебто їх почали підсмажувати на вогні.

–У вас дуже... е-е-е… дуже приємно, – чомусь зніяковів я, відповідаючи Заї. І раптом подумав, що вийшло якось двояко. Відразу спробував виправдатися, але з рота полилось суцільне белькотіння.

Корчакова мило посміхнулася. Ямки на її щічках стали більш помітними.

Запах… ніжна біла шкіра… тонкі зап’ястя рук… завиток пишного волосся, який випав з тугої коси, заплетеної на голові… Я ледь встиг себе зупинити, бо вже навіть нахилився до Заї.

–Якщо вам сподобалось, то це найголовніше, – промовила вона, трохи відстороняючись.

Звичайно, я підійшов не для того, щоб обговорювати наші нічні забави. Це був якийсь порив… внутрішній порив… Побачив Заю і побіг, буцімто песик за хазяйкою…

І от зараз, стоячи біля неї, я навіть не розумів, що мені далі робити. А вона зніяковіло потупляла очі та нервово витирала руки своїм червоним фартушком.

Чому ж я навіть не намагаюсь хоча б взяти її за долоньку? Звідки ця боязкість? Невже через страх почути у відповідь щось неприємне. Або побачити чиїсь косі погляди?

–Сподіваюсь… е-е-е.., – знову замекав я, як молодий баранчик, – е-е-е… що нічим вас не образив… вчора…

–Нічим, – замотала головою Корчакова. Вона підняла було очі на мене, але відразу ж потупила погляд, ще більше вкриваючись червоними плямами.

Позаду почулися потужні ковтки, які жадібно робив Першосвіт. Він так наліг на квас, що навіть відвідувачі озирнулися.

Зая глянула в його бік та стримано посміхнулася. Я пробурмотів якісь слова прощання, про те що ми ще побачимось, хитнув головою та повернувся до свого товариша.

–Ти чого побіг? – спитав він, витираючи рукавом рот.

–Та так… дізнавався що до чого, – знизав я плечима. І тут же перескочив на іншу тему: – Нумо до бані?

За півтори години, вже привівши себе до ладу, свіжі та сповнені бадьорості ми з Першосвітом поверталися назад до трактиру. Було помітно, що хлопцю значно полегшало. Та і я відчував великий прилив сил.

Ми піднялися до себе, я переодягнувся в ельфійський акетон, затягнув ремінь, причепив до пояса мечі… Єдине, що так і не вирішив одягати, були плащ та шолом із пащею риссю. Вважаю, що це було б занадто… Вийду на вулицю і всі почнуть шептатися в спину, мовляв, дурень якийсь сільський припхався. Тут таку моду ні в гріш не ставили.

Першосвіт одягнув гіберлінгські подарунки, які виявились трохи завеликі, проте хоча б не були рваними.

–Куди ми зараз? – спитав хлопець, приміряючи на голову мій шолом.

–Зними ту гидоту! – посміявся я, глядячи на доробло, що стирчало у Першосвіта на макітрі. – Отже, до полудня погуляємо Торговим Рядом, а пізніше підемо шукати Бернара… Ми з ним ще на кораблі домовились сьогодні зустрітися. Він обіцяв познайомити мене з Ельфійським кварталом.

–Та туди не всіх і пропускають, – промовив Першосвіт. – Як тільки приїхали в порт, притопав до їхніх воріт… А там вартові… та ще такі пихаті… Мовляв, куди сунешся? За прохід в Ельфійський квартал треба платити пів новоградки. Отаке!

–Платити? А якщо я там живу… чи прийшов по справах? Якась дурня!

–Так само і я тоді заявив. І ледь по шиї не отримав!.. Якщо, кажуть, немає міського дозволу… якогось папірця… то плати гроші та не верещи! Ось так.  

Першоцвіт поклав на місце мій шолом.

–Ти знаєш, Боре, – насупившись промовив хлопець, – я звичайно людина більш-менш терпима до інших… проте не люблю кривди… ні в якому вигляді…

–Вибачай, але до чого ти ведеш? – здивовано спитав я. Наче нічого не провіщувало подібних бесід.

–Та за ельфів… за них думаю, – махнув своїм немаленьким лапищем Першосвіт. – Чесно кажучи, не дуже хочеться йти до них.

–А що трапилося?

–Та біля тих же воріт до їхнього кварталу трохи посварився з одним ельфом.

–Посварився? – посміхнувся я, уявляючи цю картину. – Що ж ти з ним не поділив?

–Та не в тому справа… Знаєш, мені іноді здається, буцімто ельфи вважають нас, людей, якимись неповноцінними… Стою я біля брами, лаюсь з вартою… тут проїжджає якась пихата ельфійська пика та кидає в мій бік, мовляв, якого бісу в «цивілізовану частину міста пруть дикуни»! А потім додав, що мені помитися треба…

Першосвіт роздратовано ляснув себе по коліну.

–Та не переймайся! – весело посміхнувся я. Мені чомусь подібна ситуація дійсно розвеселила. – Пес бреше на сонце, а сонце світить у віконце… Хай той ельф своїм помелом хоч бруківку оближе, а ми з тобою не собаки, щоб гавкати йому у відповідь. А ліпше, підемо поснідаємо!

Моя поява внизу, в великій залі, одягненого вже не портовим матросом, а на ельфійський манер справила враження на дівчат, що обслуговували вранішніх відвідувачів. Вони стали поводитися тихіше, не настільки зухвало…. Навіть, як здалося мені, з часткою якогось остраху.

Ми з Першосвітом присіли за вільний стіл, потім добре поснідали, і розрахувавшись рушили до міста. У Торговому Ряду пролазили дуже довго. Навіть втомилися. Оглянули різноманітні лавки, послухали глашатаїв, що голосно оголошували столичні новини… До речі, до сих пір ніхто з них нічого не сказав про Горішок. Це мене одночасно і насторожувало, і дивувало.

І знову Торговий Ряд наче випивав з мене соки. Тиснява, духота, гомін… Аж-но в голові загуло.

Десь к полудню притопали до воріт в Ельфійський квартал. Тут дійсно стояли дебелі вартові, які із серйозними обличчями спостерігали за натовпом. Дехто входив та платив гроші, інші проходили без цього… І я, спостерігаючи за тим, не міг зрозуміти механізму подібного відбору. Ніяких дозволів, папірців або ярликів ніхто не демонстрував.

Ми з Першосвітом присіли біля стіни, очікуючи на появу Бернара. Пройшло десь з півгодини, перш ніж той вийшов з проїзду. Він доволі тепло з нами привітався та тут же запросив йти слідом.

–Звичайно, - почав ельф своїм повчальним тоном, – до нас приходять вже ввечері...

–Чому це? – пробасив Першосвіт.

–На відміну від вас, людей, ми – нічні створіння.

Хлопець невдоволено хмикнув та глянув в мій бік, буцімто хотів знову підкреслити, мовляв, бачиш які пихаті… А я ж казав!

–А нас пропустять? – запитав у Бернара. – Чи прийдеться платити?

–Пропустять, – кинув паладин. А потім спробував виправдати своїх одноплемінників: – Подібне зроблено, щоб відсіяти волоцюг та п’яниць, яких в Торгову Ряді хоч греблю гати. До речі, дивиться за своїми язиками.

–Це навіщо? – насупився Першосвіт.

–Бо як зайдете в наш квартал, можете їх випадково проковтнути! – посміхнувся ельф.

Здається, це був жарт. Але ми з Першосвітом того не оцінили.

Вартові дійсно не вимагали із нас грошей. Один з них, високий чорноволосий десятник, кивнув Бернару, буцімто своєму знайомому, та щось сказав по-ельфійські. Паладин весело відповів та потягнув нас далі.

Тільки-но минули арку і вийшли з іншого боку воріт, як народилось відчуття, що ми потрапили в зовсім інший світ. На якусь мить я навіть розгубився.

–Я ж попереджав про язик, – посміхнувся Бернар. – І це тільки початок.

–Та ну тебе! – відмахнувся я.

Ми неспішно рушили по бруківці.

Після галасу, духоти та смороду Торгового Ряду, в цій частині столиці було неймовірно затишно та прохолодно. Ми крокували широкими вулицями, вздовж яких височіли величні будівлі, криті ніжно-голубими дахами. Фасади були прикрашені арочними вікнами, з котрих в прямому сенсі струменів теплий бурштиновий світ. Це було так дивно, що ми із Першосвітом навіть протерли очі.

Ні, дійсно, це не ліхтарі. Це вікна. Але яким чином вони випромінювали світло, було загадкою… Справжні ліхтарі, до речі, тут також були. Вони висіли на стінах будівель у вигляді величезних куль в бронзових витіюватих оправах.

Тишина… спокій… умиротворення… Йдеш і оглядаєшся… Того і очікуй, що спіткнешся і носом зариєшся. Але насправді цього не відбудеться, бо настільки рівної та чистої бруківки не було навіть в центральній частині Новограду, біля Башти Айденуса. Відчуття, наче її тут навмисно вимивають.

Будинки були густо вкриті позолоченими узорами. Тепер зрозуміло чого сюди, в Ельфійський квартал, не всіх пропускали. Мабуть бажаючих щось виколупати зі стіни знаходилось чимало.

На вуличках росло багато дерев, але й не таких, наче лахматий бродячий пес, на якому в ковтунах вже бджоли оселилися. Акуратні, струнки, з підрізаними гілочками та кронами. Дивишся, аж око радіє. Липи, клени, ясені… Правда, серед знайомих дерев побачив і якісь дивні з конусоподібною кроною та з листям бордового кольору...

Росли і квіти. Правда на відміну від Гіберлінгського кварталу, палісадники якого можна було порівняти із занедбаною лісовою галявиною, місцеві квітники виглядали просто казково.

А які серед них царювали кольори! Білосніжні, жовтогарячі, червоні, блакитні… Обрамлені смарагдовою травою, квіти перетворювали клаптики землі на чарівні килими з дивовижними узорами. Різноманіття фарб пестило око, навіювало спокій та благодать.

Тут і там бачились численні фонтанчики, рукотворні ставки з кольоровими рибками. Поряд стояли різьблені металеві лави.

Бернар вів нас мало не за руку. Ми крутили головами на всі боки, розуміючи, наскільки смішно виглядаємо в усій цій пишноті.

Ельфів навколо було небагато. Бернар пояснив, що більшість з них зараз відпочиває.

–А ось увечері тут гаряче, – паладин чомусь підморгнув нам, явно на щось натякаючи.

Ми ще з півгодини вештались цим кварталом, поки Бернар не вказав на одну із будівель:

–Нам сюди.

Ми з Першосвітом зупинилися та втупилися один в одного. В наших очах легко читалось питання: «А куди, бодай тебе Ніхаз, Бернар нас затягнув»?

Паладин між тим піднявся сходами та зупинився біля величезних оббитих бронзою дверей. Ми ще раз озирнувся і рушили слідом.

Стулки на диво відчинились дуже легко, буцімто були невагомі. Ми побачили довжелезну розкішну залу, де неметушливо ходило десятка зо два різношерстих ельфів. Вони навіть не звернули на нас уваги, продовжуючи займатися власними справами.

–Чекай! – схопив я Бернар під лікоть. – Де ми?

–Це ельфійська місія… Не бійся, тебе сюди запросили.

Я оторопів. А як же прогулянка містом? Як знайомство із кварталом? Це ж треба так попастися! Водили, як бичка, а потім затягнули в стійло… Тобто – в місію! Вже й не відвертишся.

Бернар сміливо рушив вглиб зали до високого статного ельфа в довгому крислатому капелюсі. Біля нього крутилися двоє озброєних вартових, які кидали в наш із Першосвітом бік насуплені погляди. Паладин перекинувся парою фраз із незнайомцем і потім вся ця делегація рушила до нас.

–Пане ді Ардер, – голосно начав Бернар, звертаючись до ельфа, ледь вони наблизились, – дозвольте представити вам Бора Головоріза.

Титул різонув по слуху. Я ледь не крякнув від несподіванки. А Першосвіт збентежено затупцювався на місці, наче йому приспічило подзюрити.

–А це, – продовжував Бернар, звертаючись уже до мене, – глава нашої ельфійської місії в Новограді – ясновельможний П`єр ді Ардер.

–Доброго дня! – голос П’єра був якимось нуднувато-солодким, наче свіжий мед. Він поважно кивнув головою і спробував натягнути на обличчя посмішку.

–Доброго дня! – вторив я, намагаючись пригадати, що треба робити в присутності поважної особи. Кланятися, чи також кивати головою. Вибрав останнє. Сам розхвилювався, від чого ледь не почав заїкатися: – Я-я-як я розумію… е-е-е… це ви шукали зустрічі зі мною, посилаючи своїх людей в трактир «Красний пєтух»?

–Так, ми хотіли повідомити вам, Боре, що пані Аманда відбула на Тєнебру. Вона просила передати, що ви поки залишаєтесь в столиці… та повинні всіляко сприяти нашій місії.

–Повинен? – про всяк випадок перепитав я. Згодний, тон вибрав грубуватий.

П’єр ді Ардер пропустив цю шпильку повз вуха та все тим же слащавим голосом спитав:

–Мені частково відомі ваші пригоди на тому дивному острові... Не зрозуміла тільки особистість Безіменного. Він же ельф? Так?

–Хіба Бернар не розповідав? – нарешті я опанував себе та, поклавши руку на ефес фальшіону, задер підборіддя.

Вартові посунулися вперед, але глава місії подав їм сигнал йти геть, а сам доброзичливо посміхнувся.

–А не бажаєте, друзі, трохи перепочити? – запитав він. – Заодно ми б з вами поговорили… про те та про се… Як?

–Давайте спробуємо, – мене явно до чогось змушували. Поки я ще не зрозумів гри ельфів, але прийдеться деякий час слідувати їхнім правилам.

І ми всі разом рушили в кінець зали. Піднялись сходами на другий поверх, там потопали широченьким коридором, поки не потрапили в напівтемне невеличке приміщення. П`єр ді Ардер увійшов першим, плеснув у долоні й високо під стелею спалахнули кулі повітряних ліхтарів. Кімнату залило жовтуватим світлом, від чого відразу здалося, наче зовні глибокий вечір.

Голова місії запропонував нам всім присісти на пухкенькі подушки, і ледь ми те зробили, як незабаром в кімнату «впливли» ельфійські дівчата, які занесли кожному з нас невеличкі столики, та розставили на них частування.

–Я вже говорив і з Амандою ді Дазірє, і з Даніелем ді Плюі, – заговорив П’єр, як тільки дівчата вишли геть та зачинили стулки дверей. – Та і Бернар розповів свою історію… Але в результаті лише стало більше питань, ніж відповідей.

–На жаль, я мало чого можу додати, а тим паче прояснити. Скажу лише одне: ті пригоди, якщо їх так можна назвати, були схожі на стрімкий потік… І ми всі в ньому опинилися маленькими гілочками, яких несло бозна куди.

–Як ви поетично це описали! – стримано посміхнувся голова місії. Здається, він очікував від мене інших фраз.

Бернар, який сидів навпроти, витягнув люльку і почав набивати її ароматним тютюном. Його приклад тут же наслідував і П`єр ді Ардер.

Ми ж з Першосвітом лише переглядались один з одним та очікували на продовження. Ні я, ні він навіть не торкнулися запропонованих частувань, аби не продемонструвати свою нечемність.

Стулки дверей знову розчинились і вельми гарна ельфійка увійшла всередину та принесла тонку запалену паличку. Вона наблизилась до П’єра і підпалила йому тютюн, набитий в люльку. Потім теж саме зробила і Бернару. Закінчив з тим, дівчина взяла скляну посудину та розлила в келихи вина.

Треба було бачити обличчя Першосвіта. Він якось перелякано подивився на свій келих, потім кинув косий погляд у мій бік, буцімто питав дозволу випити.

–«Сутінковий ельф», – промовив П`єр ді Ардер, хитаючи головою на посудину із вином. – Добра витримка.

Я перший потягнувся до свого келиху та зробив обережний ковток.

–Ну як? – запитав голова місії.

Прийшлось збрехати, що нічого. А так – ну ні в сраку не годне вино! Кислятина ще та!

Дівчина вийшла із кімнати, знову зачинилися двері й тоді П’єр продовжив перервану розмову:

–А що ви, Боре, самі думаєте з цього приводу?

–З приводу чого? – я зробив вигляд, буцімто не второпав.

–Я про Безіменного.

–Овва! Мені думалось, що вас більше цікавить напад на Клемента ді Дазірє, а не той старий маг… До речі, дивно, що той ельф був дійсно старий. По-моєму, це у вас рідкісне явище.

–Так... так, рідкісне... І більше нічого дивного?

–Нічого.

–Цікаво.

А що тут цікавого, я все ж не зрозумів.

–Ну, друзі, ваше здоров`я! – посміхнувся П`єр ді Ардер. Він підняв келих і трохи відпив. Потім затягнувся та пустив кілька кілець диму. – Цікава ситуація, – продовжував муркотіти ельф. – Ви так не вважаєте?

–Скоріш незрозуміла.

–Так-так… Ви ось згадували Клемента… Що думаєте стосовно його вбивства? Банальна помста? Щось інше?

–Мені мало чого відомо про відносини між вашими домами. А взагалі в нападі приймали участь і люди, і ельфи… Ді Дюсери…

Я кинув погляд в бік Бернара. Той залишався незворушним. Курив люльку, пускав дим, дивлячись кудись вглиб себе.

–Так, ді Дюсери, – погодився П’єр. – Дехто з них… Бернар мені розповідав… Ви, Боре, билися з одним із некромантів цього Дому. Як, між іншим, і з заколотниками… канійськими заколотниками…

–Сіверськими, – додав Першосвіт. Він вирішився та потягнувся до келиха, понюхав його вміст, а потім обережно пригубив. – Брати Сіверські.

–Ця родина, як вам відомо, вельми шанована в Канії, – промовив голова місії. – Але ми поки не можемо з`єднати воєдино цих заколотників і Дім ді Дюсерів.

–Зв`язок повинний бути, – раптом прокоментував слова П’єра Бернар.

–Так, повинен, – погоджувався голова місії. – Сподіваюсь, що ви, Боре, нам в тому допоможете розібратися.

–Чим саме? Розповідями? – хмикнув я. – До речі, а ви чули про те, що коїться в Горішку? Кажуть, наче його захопили… Я чому про те кажу? В судовому журналі є місце, де розповідається про візит корабля до цієї фортеці.

Голова місії трохи оживився. Він відпив вина та якось розлого відповів:

–Так, про Горішок нам дещо відомо, хоча Канійська рада поки приховує цей інцидент від інших народів Ліги. Ми вже звертались с питаннями… і навіть до Айденуса. Наскільки відомо, в фортеці стався бунт… Причини його появи окутані туманом. Іверський, голова об’єднаного лігійського війська, користуючись своєю владою, таємно стягає до Новограда канійські загони…

–Я перепрошую, а хто такий Іверський?

П’єр завмер. Здається він не второпав мого питання.

–Іверський? Іван Іверський? – голова місії подивився чомусь на паладина.

–На острові Бернар згадував про цю людину, – промовив я. – Але, вибачаюсь, на Інгосі мені не доводилось про нього чути.

Слово взяв Бернар. Його обличчя натягнуло менторську маску і він беземоційним голосом промовив:

–Це голова загонів Захисників Ліги… Як я розумію ти, Боре, і уявлення не маєш, хто вони такі. Це так типово для вас, людей, не цікавитись ані власною історією, ані політичними подіями. Тому, мабуть, так багато помилок створюєте собі… та й іншим…

Я вже трохи звик до подібного бурчання Бернара, тому і не почав огризатися. Лише кинув йому про те, що б він (як завжди) провів урок та поділився власними знаннями.

–Ну як без них? – посміхнувся наприкінці промови та підморгнув Першосвіту. Той оцінив «шпильку» та також посміхнувся.

–Після Ночі астральних порталів, – занудно почав паладин, – стало зрозуміло, що стара система військових дружин, яка опиралась лише на шляхту, не здатна протистояти новим викликам: ані битися з астральними демонами, ані з професійним хадаганським військом. Та і взагалі вашу стару армію не можна було назвати армією. Суцільне збіговисько! Чини покупають…

–Тобто?

–Хочу командувати полком – плачу стільки-но грошей. І ось я в же генерал… Маю грошей поменше – буду полковником, або сотником… І куди воно таке годиться? Тож не дивно, що ви, канійці, в деяких випадках бездарно програвали хадаганцям.

–А давай без цих звинувачень! – насупився Першосвіт. – Можна вирішити, наче ви, ельфи, могутні воїни.

Бернар затягнувся, розтопирив ніздрі та пустив крізь них дим.

–Гаразд… мабуть дійсно зараз не варто про те сперечатися… Отже, після падіння старої столиці, Айденус порадившись із деякими мудрими головами видав указ про формування нової армії. До її лав відтепер відбирають тих, хто бажає саме служити ідеалам Ліги. І туди беруть не дивлячись на глибину та наповненість кишень чи капшуків… Отже шляхту посунули вбік, лишили привілеїв. І тепер серед командирської ланки чимало простолюдинів…

–А Іверський? – спитав я.

–Він шляхтич… але із нових… Ліга для нього понад усе! – закінчив свою розповідь Бернар відомим девізом.

Тут розчинилися стулки дверей і до кімнати тихо увійшло шість ельфів. Вони церемонно вклонилися голові місії та по його запрошенню розсілися на вільних місцях. Нас з Першосвітом вони ніби й не помітили. Бернар нахилився до мене і тихенько встиг декого представити. Серед делегації, як виявилося, були члени так званої Малої ради столичної місії, в яку входили наставники, купці й представники Церкви.

–Шановне панство! – звернувся до ельфів П`єр ді Ардер. – Дозвольте відрекомендувати вам Бора Головоріза і його товариша... е-е-е…

–Першосвіта, – підказав я. Знову цього «Головоріза» притягнули.

–Так-так... Ми тільки-но говорили про того таємничому мага, що був на острові…

Ельфи, почувши те, раптом всі разом заговорили. Оскільки я взагалі не знав їхню мову, то мені було важко зрозуміти, що їх збентежило. П’єр призвав всіх до тишини і попросив мене розповісти про Безіменного.

–Наскільки нам відомо, – голова місії кинув погляд убік Бернара, – ви з ним про щось говорили наодинці.

–Це були особисті розмови. Вони не стосуються його, як особистості… Мова йшла про мене.

–Про вас? А що не так?

–Ще раз кажу, це особисте! – холодним тоном повторив я.

Ді Ардер стримано посміхнувся та знову попросив розповісти про таємничого незнайомця. Я кинув погляд на нудьгуючого Першосвіта та видав все те, що колись казав Аманді. Не більше.

Після закінчення розповіді деякий час висіла тиша. Мені здавалось, наче всі очікували на дозвіл з боку голови місії. Той відклав люльку та, склавши руки на грудях, втупився кудись вдалечінь.

–Послухавши пана Бора, в мене склалася думка, – почав один з ельфів, якого Бернар назвав Феліксом ді Грандером, і який був наставником чарівників Новограда, – що той старий маг насправді може бути джуном. Останнім у своєму роді.

–Що за абсурд! – втрутилася в розмову Мара ді Дюсер. – По-перше у джунів шкіра червоного кольору. Судячи із давніх записів, вони були схожі на людей…

–Схожі? – Фелікс плеснув у долоні. – Та вони і були людьми! Тільки іншої раси. І між іншим, доволі потворні істоти…

–А ще у цього старого були крила! – перебила ельфа Мара. – А що це означає?

–Анічого не означає! Звичайна мімікрія.

Я насупився. Знову якісь ельфійські фразочки. От Ніхаз вас всіх бодай, втрачаю суть розмови. Так продовжать і опинюсь на кшталт глухого.

–Джуни жили так давно, що ніхто з нас не може достеменно заявити, як вони виглядали! – невдоволено казав Фелікс.

–Ще раз кажу, це суцільний абсурд! То був ельф… який чомусь переховувався на острові.

–Скоріш він був у полоні, – додав я. – Не забувайте про Світоч… ту джунську хрінь.

–В полоні? – невдоволено пробурмотів Фелікс. – Це він вам сказав особисто? Чи це ваш висновок?

–Чого ви хочете? – нахилився я вперед.

Ми зустрілися поглядами. Не скажу, що цей павич злякався. Судячи з усього, бита голова.

Фелікс також нахилився вперед та нахабно промовив:

– Повірте мені, друже, магу нічого не варте обманути звичайну людину. Ви так далекі від наших справ, що не зможете достеменно відрізнити правду від примари. Це по-перше. А по-друге, не забувайте самі, що цей ельф користувався джунською магією… А її природа взагалі невивчена.

Я ледь не скипів. І причиною тон, яким зі мною розмовляв цей наставник чаклунів. Особливо не сподобалось то, як він промовив «друже». Збоку задавалось, наче мене обізвали якимось лайливим словом.

–О, Сарне! – вмішалась Мара. Вона роблено сплеснула руками. – Бернаре, підтвердить, що той старий маг – ельф!

–Так, він і зовнішньо схожий на нас, – кивнув головою паладин, – та і у своїх розповідях натякав про приналежність до ельфів…

–Але це не відміняє того, – вступили в розмову троюрідні кузени Аманди ді Дазірє – брати Корвін і Летус, інтенданти місцевої місії (їх точені обличчя з правильним профілем нагадували мені бюсти видатних діячів минулого, якими внизу була прикрашена зала місії), – що той незнайомець знався на джунах.

–Згодний з цими словами, – промовив Рено ді Дазірє, наставник місцевих некромантів. Він скинув з голови капюшон і уважним поглядом втупився на Мару. – Ми досі б`ємося над спадщиною джунів, але все марно… А він, здається, порозумівся на тому. І можливо досить непогано порозумівся.

–Не одні ми б’ємося над загадками джунів, – відповіла Мара. – Не треба забувати про Хадаганську імперію. Люди племені Зем можливо також на дечому порозумілися… І до речі: чого ви всі так вчепилися в тих джунів? Наче злякалися їхнього відродження.

Фелікс голосно хмикнув:

–Маро, ви завжди відрізнялися своєю уїдливістю. Ніхто не боїться тих джунів… Друга справа, як використовувати їхню спадщину.

–Нас весь час вчили, – насуплено сказав Корвін, – що це ми перші створіння Сарнаута, а не якісь червоношкірі потвори…

–Перші, якщо не рахувати Драконів, – додав його брат Летус. – Та і взагалі, невже хтось і досі тішиться старими забобонами? Невже хтось наївно вважає, наче джуни в чомусь нас перевершили?

–Цивілізацію джунів не можна не поважати! – сварилася Мара. – Це велика помилка! Якщо ми як і раніше будемо приндитись своїм походженням, то будемо пасти задніх! Хадаган отримає козир в боротьбі із Лігою, а ми все будемо ховатися за ширмою власної неперевершеності! 

Я озирнувся на Першосвіта. Тому стало нудно від всіх цих дивних розмов і він тихенько попивав вино та оглядав кімнату. Мені і самому було незрозуміло, що ми тут робимо. Оці розмови, які зараз веде Мала рада, суцільно внутрішні справи ельфів. І що нам з Першосвітом від цього – один Сарн знає!

–Ми першими пізнали магію! – різким тоном заявив Рено ді Дазірє. Мені здалося, наче він в чомусь звинувачував Мару. Можливо, подумалось, це через її належність до Дому ді Дюсерів.

–Так-так, – кивнув в знак згоди голова місії. – Сарн, Бог Світла, який створив цей прекрасний світ і є батьком всього живого, звичайно хотів, щоб тут був порядок, тому серед всіх своїх дітей він першими обрав нас, ельфів. Ми навчилися у нього усіляким таємницям, і головне – магії... А ось джуни, як відомо, були другими після нас… Між іншим вони відвернулися від Сарна… і визнали Ніхаза, Бога Темряви. Джуни спотворили магію… за що, звісно, і поплатилися власною загибеллю через страшне Прокляття. Все це, що я сказав, є догмою! Беззаперечною догмою!

–Я про це і не сперечаюсь, – відповіла Мара ді Дюсер. – Згодна, що по своїй природі ми, ельфи, більш шляхетні… більш цивілізовані…

Оце заява! – я ледь не крякнув вголос. Хоч би посоромилися те казати при нас з Першосвітом.

–Але звернувшись до Ніхаза, – продовжувала Мара, – джуни багато в чому нас обігнали. Поки ми прославляли ідеали Краси, вони боролися з Драконами. Мало того – перемогли їх!.. Отже, відвернувшись від Світла і прийнявши Тьму, ця цивілізація стала не менш могутньою, ніж ми самі. Й скажу прямо: багато хто до цих пір вважає, що може так виявитися, наче саме вони відкрили портал в інший світ, закликали сюди демонів, які згодом і знищили Сарнаут.

–Ви до чого нас призиваєте? – доволі голосно сказав Фелікс. – Щоб ми, ельфи, також відвернулись від Сарна?

Мара якось презирливо глянула на нього.

–Мені здається, – подав голос ще один ельф, якого Бернар назвав Норіаном ді Плюі, і який був одним з найбагатших купців Новограда, – що ми відхилилися від теми.

Ельф оглянув всіх присутніх, дочекався коли заволодіє загальною увагою, і потім важно продовжив:

–За своїми суперечками хто та коли першим чомусь там навчився, ви забуваєте про те, що ми, ельфи… та й вся Ліга втратила цілий алод з усім, що там було. Врятувалась якась невеличка частина…

Тут піднявся гул, який миттєво заглушив голова місії.

–Спокійніше! – різко промовив він. – Ніхто та нічого не забув, пане Норіане… Йде слідство, йде розгляд цієї справи як в нашому колі, так і серед канійців. Я вчора вечорі мав розмову із деякими представниками їхньої влади… І запевняю, вони віднеслися до цієї події з усією серйозністю, бо серед нападників… серед заколотників виявилися представники деяких відомих шляхетних родів... А ми з вами тут зібралися, щоб вислухати одного із свідків.

П`єр ді Ардер зіщулився та повернувся до мене.

–Отже, пане Боре, – почав він якимсь сухуватим тоном, – ми послухали вашу розповідь… Проте все ж не можемо не спитати про власну думку.

–Стосовно чого?

–Ви в деякому роді стали частиною заколоту проти Клемента ді Дазірє…

–Як це так? – ледь не вскочив я.

–Ви мене не правильно зрозуміли. Справа в тому, що вам прийшлося стикатися із заколотниками… як із середовища ельфів, так і серед канійців. То ж нам хотілося б знати вашу думку, стосовно того, з ким ми… з ким ви малу справу.

Я кинув погляд на Бернара. Той зробив непомітний знак, мовляв, будь відвертим. Так треба.

–Гаразд, але попереджую, що ви самі запитали! – промовив я, піднімаючись на ноги. – Будь-який заколот має під собою тільки одну мету – повалення влади. Вважаю, ви самі розумієте, що проти сили завжди знайдеться інша сила. Вона дивиться на цей світ інакше… Спотворено чи ні, то хай вирішують моралісти. Головне зараз зрозуміти, яку мету переслідують ваші супротивники. Отже, вбивство Клемента… це що? Навмисний крок або випадковість? І хто за ним стоїть? Невдоволенні канійці чи ельфи із проклятого Дому? Чи вони діяли разом, так би мовити, об’єднані однією метою?

–І ви знаєте відповіді? – спитав Фелікс.

–Я можу тільки припускати. І перше, що кидається в око, як би воно примітивно не звучало, так це приналежність канійців-заколотників до шляхетних родів… Ви, ясновельможний П’єру, тільки-но згадували про дрібниці, які й складають цілісність картини. Так чому б не подивитись на нападників окремо один від одного.

–Цікаво… цікаво… Продовжуйте, Боре.

–Тобто «мета», наприклад, канійців цілком може бути простою: повернення власного впливу, який був за часів Валірів. Що до ді Дюсерів, то вони, здається, прагнули зайняти місце серед інших Домів, як то було в старі часи. А ще краще – виграти на вашому Великому балу і керувати ельфійським народом. Друге питання, яке поєднує оці всі дрібнички, це те, як все зв’язати із Клементом ді Дазірє. Що він їм всім зробив? Що він такого мав проти них?

П`єр ді Ардер навіть нахилився вперед. Він довго дивився на мене, погладжуючи своє підборіддя.

–А я говорив, що він не дурень, – раптом порушив тишу Фелікс ді Грандер. – Лок мав рацію: ти, Боре, добре розпізнаєш суть речей.

Я озирнувся. Всі ельфи втупились в мою персону із здивованим видом. Здається промова їх трохи вразила, хоча я не сказав анічого позамежного чи надрозумного.

П’єр ді Ардер підвівся та поспішно наблизився до мене.

–Слухайте, – якось солодкувато пробурмотів він, – а що скажете про наш квартал? Сподобалось?

Я оторопів. До чого тут це? В голос же промукав:

–А-а-а… е-е-е… непогано…

–Ви ще не бачили його ввечері, – голова місії обняв мене за плечі та потягнув вбік дверей. Здається, мене хочуть здихатися. – До речі, – солодкувато підспівував ді Ардер, – сьогодні перший день свята Покровителя Арга. Скоро почнеться вистава. Шарль ді Вевр, наставник бардів, обіцяв показати щось неймовірне… Вам, обов’язково треба глянути. Вирішено! Бернар супроводить вас, так би мовити, прогулятися по ельфійському кварталу.

–З великою охотою, – відгукнувся паладин, піднімаючись з подушок.

–Корвін! Летус! Забезпечте наших друзів всім необхідним, – повернувся П`єр до інтендантів.

Мені навіть слова не дали сказати. Декілька секунд і я з Першосвітом вже був оточений служницями, які провели нас до виходу із місії.

–І що це було? – розгублено спитав хлопець, ледь зачинилися стулки дверей. – То притягнули сюди, а зараз нахабно випхали назад. Ти щось розумієш?

Ми стояли на вулиці озираючись навсібіч.

–Здається, справа в мені, – припустив я. – Невже чимось їх налякав?

З дверей вийшов Бернар. Він показав невеликий капшук з грошима і посміхнувся:

–Наказано вас розвеселити.

–Як мило, – уїдливо промовив я. – Схоже на відкупні…

–Та ти даремно не скалься! – зауважив Бернар. – Місце дурнуватого вояки було тобою проміняне на розумника. Отже тепер ти для них небезпечний. Це ж треба стільки їм наговорити!

–А що, власне, такого я їм розповів? – обурився я. – І що значить «їм»? Ти що ж не в їхній компанії?

–Я сам по собі…

–А як же «наказано розвеселити»?

У відповідь Бернар одарив мене сердитим поглядом.

–До речі, навіщо ж ти подавав мені знаки? – причепився я до паладина. Ми неквапливо рушили по вулиці. – Навіщо пропонував бути відвертим?

–Дурню! Я навпаки показував тобі бути обережним… А ти виклався, наче на сповіді.

–Очманіти! – плеснув я долонями. – А хоча, може то й на краще. Не сподобаюсь – хай виганяють.

–Смішна ти людина… І наївна... У подібних іграх кожна фігура має своє значення. І ось замість того, щоб зіграти роль «тупого вояки», від якого те і потребують, що піти та щось принести, тобі закинуть таки завдання, що хай Сарн милує!

–Небезпечні?

–Не без того.

Ми мовчки уставились один на одного. Я сердився, що все ж попався на ельфійський гачок. А от Бернар, звісно, встиг вмити руки.

Привести нас із Першосвітом сюди не було його забаганкою. Навіть сан та приналежність Церкві не дали можливості паладину обійти цю «просьбу» місії… Адже, впевнений, його примусили до того.

Друге питання, що Бернар міг би й порадити, як мені поводитися на цій зустрічі. Часу для того було достатньо… Паладин просто відсторонився… зіграв роль провідника…

–І що тепер робити? – спитав я у нього.

–Не хочу здатися вам снобом, але навряд вас зацікавить виступ Шарля ді Вевра, – здається Бернар намагався пожартувати. – На поціновувачів музики ви не тягнете.

–Дуже дотепно! – хмикнув я. – Але чекаю щось більш серйозного, ніж паладинські жарти.

–Мені нічого тобі запропонувати. Так чи інакше ти все одно будеш знаходитися під протекцією Дому ді Дазірє. Можу лише порадити не квапитись із виконанням завдань П’єра… Посилайся на те, що ти служиш Аманді. Це допоможе виграти хоч якийсь час.

–Затягнув нас в ельфійські тенета! – сердився я. – А тепер пропонує клеїти дурня…

–Ти сам себе затягнув… ще на тому острові…

–Можна подумати, що в мене був вибір.

–Теж саме скажу і про себе.

–Та припинить ви сперечатись! – прикрикнув Першосвіт. – Раз ми в Ельфійському кварталі, та ще й при грошах, то може і справді погуляємо?

–Душа жадає свята? – посміхнувся Бернар. – Гаразд… Є два варіанти. Перший, це відвідування винної ресторації «Бурштиновий грот». Затишна обстановка, приємна музика і, звичайно, вино, вино і вино.

–А друга? – запитав хлопець.

Тут Бернар чомусь подивився на мене:

–Друга, це Будинок Камелій. Флірт, одноденний романчик й... таке інше...

Очі Першосвіта розширилися, а на обличчі з`явилася дурнувата посмішка.

–Однозначно перше! – заявив я. – Той грот далеко?

–Десь з півгодини ходу, – промурчав Бернар, повертаючи на іншу вулицю. Ми рушили за ним слідом.

Прогулянка тривала трохи довше. До речі, на вулицях побільшало ельфів. Стали з’являтися і люди... А одного разу побачили й гіберлінгів. Нарешті ми дісталися до простої з виду таверни, над входом до якої на вивісці ажурними буквами значилося «Янтарний грот».

–Ось і прийшли, - посміхнувся ельф.

Всередині було дуже затишно. Знайшовши порожній столик, ми зайняли його і стали очікувати обслугу. На моє здивування, в цій ресторації не сиділо жодного ельфа.

–«Бурштиновий грот» – тільки для інших рас, – пояснив Бернар. – Ті, хто бажає розважитися в Ельфійському кварталі, ходять в пару-трійку подібних місць. Ну і, звичайно, в Будинок Камелій.

Тишу прохолодною зали, освітленої тільки ліхтарями-кульками яскраво-золотого кольору, раптово порушили звуки флейти. За мить підключилися тамбурини. І тут же кілька жіночих голосів струнко затягнули якусь веселу пісеньку на ельфійській мові. Ми з Першосвітом озирнулися та побачили на високому помості в лівому куточку таверни молодих дівчат-ельфійок, одягнених в довгі червоні сукні із золотими узорами.

–Ти часто тут бував? – запитав я у Бернара, коли той заказав нам вина та поїсти.

–Я взагалі мало відвідую подібні заклади, – із серйозним обличчям відповів той.

–А що ж так?

Паладин невдоволено відмахнувся та раптом кинув:

–А ти вже, кажуть, встиг в Розшуковому приказі відмітитись?

–Нічого собі! – посміхнувся я. – Все ви знаєте!

–Знає тільки той, кому треба.

–І що ж «требники» ще знають? Як я туди загримів?

–Місія відряджала до Жуги переговірника, – відповів Бернар. – Мабуть успішно, якщо тебе відпустили.

–Мабуть успішно, – стримано посміхнувся я. – Знаєш, друже, мені іноді здається, що Ліга сама себе поховає, бо ця прихована боротьба за верховенство в ній згубно впливає на єдність... Ельфи, люди, гіберлінги – ніби й разом, але постійно хтось з них намагається перетягнути на себе ковдру.

–Це ні для кого не секрет, – відмахнувся Бернар. – Якби не загроза з боку Імперії, то вже давно...

У цей момент нам принесли частування. Ми добре закусили, потім випили та паладин продовжив перервану розмову:

–До речі про «ковдру». А ти, Боре, знаєш, чому виникла ворожнеча серед раси людей? Між вами, канійцями, та хадаганцями?

–У загальних рисах. Буцімто Тенсес і Нєзєб щось не поділили...

–Ех, люди, люди, вам…

–…вам власна історія не цікава, – перекривляв я паладина, продовжуючи за нього фразу.

–Цікава, – подав голос Першосвіт. – Мені мій батько дещо розповідав… Коли він на Святій Землі воював, то все це чув від священиків.

–Ну, давай, розкажи нам, – махнув я рукою.

Хлопець зніяковів, але все ж взяв себе в руки і почав:

–Ми, люди, прийшли з півночі. Це було за часів Старої Ери. Племена аро – так тоді звалися люди, – Першосвіт облизав губи. Видно, що подібна промова йому давалася важко. – І потрапили ми... на руїни імперії джунів... В цей же час туди зі сходу прийшли орки. Людям довелося об`єднатися під проводом двох Великих Магів – Тенсеса і Нєзєба, щоб подолати орду…

Бернар зупинив жестом Першосвіта, явно шкодуючи його:

–Давай я продовжу, - посміхнувся ельф. – В кінці третього тисячоліття Старої Ери ви, люди, дійсно облаштувалися на руїнах імперії джунів. Тоді й з`явилася держава Канія… Я про те вам колись розповідав. 

–Ти про боротьбу між Тенсесом та Нєзєбом? – спитав я.

–Так… так… Новій державі був конче потрібний правитель. І при чому один, а не купа... Претендували обидва маги, і у обох були як прихильники, так і вороги. Зрозуміло, що подібне протистояння призвело б до громадянської війни. Щоб цього уникнути, Тенсес та Нєзєб прийняли рішення про поєдинок. Хто переміг, ви вже знаєте…

–Тенсес, – захитав головою Першосвіт.

–Так… Нєзєб же потрапив в південні пустелі… туди, де колись жило плем`я людей Зем. На той момент в цих землях жили кочові людські племена. Вони досить привітно прийняли Нєзєба… Все через те, що серед їх народу існувало пророцтво, мовляв, настане такий день, коли «в золотих пісках пустелі з`явиться людина, котра впаде з неба», і яка поведе хадаганців до панування над всім світом. От такі справи!

–Тобто через цю… цю… дрібничку… й виникло протистояння між Імперією та Лігою? – здивувався я.

–Тоді вони ще не були ні Лігою, ні Імперією… А ти, Боре, чекав якихось билинних історій? – посміхнувся Бернар. – Все в житті відбувається через якусь дрібничку… А вже пізніше до неї додають вигадану легенду. Мало того, ще й з моральним підтекстом.

–Звідки такі пізнання? – спробував підколоти я Бернара.

Той хмикнув та потягнувся до келиха з вином. Я догриз свою порцію смажених перепелів, допив вино й вийшов освіжитися на вулицю.

Сонце вже сховалося за будинками. Небо набуло яскраво-червоного відтінку. Ліхтарі на стінах будівель налилися теплим світлом. Я відійшов за кущі та подзюрив під стіну.

–Рука помощі! – раптом пролунало ледь не над самим вухом.

Від несподіванки я здригнувся і трохи не налив собі на носки чобіт.

–Будеш так підкрадатися, – кинув через плече, – отримаєш наступного разу стусана.

Поруч стояв непримітний молодий хлопець в синьому жупані. Те, що він так тихо наблизився, мене насторожило.

Я закінчив справу, заправився та сухо спитав:

–Що тобі?

–Ви б нє хотєлі проґуляца до Бєлова озєра?

–Я не рибалка. Мені те не цікаво.

–А там і своїх рибаков хватаєт, – хлопець зіщулився. – Дєло в друґом. Надо б виясніть коє-што.

–Завтра вранці приходь до шинку Заї Корчакової... до «Краснова пєтуха»… Якщо прийдеш то і поговоримо що до Білого озера.

–Хорошо… Пріду. Ми парні настойчівиє.

Хлопець недобре посміхнувся і різко кивнув головою на прощання. За хвилину він зник за рогом, а я озирнувся та неквапливо пішов всередину ресторації…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше