14.11.2019 06:42
Без обмежень
26 views
Rating 5 | 1 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Гіркий попіл мрій

7

…Спав я погано. Крутився. Все через ті кляті думки. І хто їх тільки створив? Кому з богів було так весело, що він надав людині можливість міркувати, та й мало того – робити те перед сном?

Псяче хутро! Та йдіть ви геть! Завтра зранку загляньте, а не зараз! – і знову я перевернувся на інший бік, наче це могло допомогти мені заснути. Але щось всередині завзято гризло свідомість, тим самим відганяючи бажаний сон. 

Рядом тихо посапувала Зая. Вона скрутилася калачиком, буцімто маленька дитинка, та щільно притислась до мене спиною, обпалюючи своїм гарячим оголеним тілом. Але жіноча присутність також не заспокоювала розбурханий розум.

Мабуть інтуїтивно я відчував, що вийшов на якусь нову стежку у власному житті. І тому напевно мозок зараз і намагається вияснити моє місце в тій грі, яку затіяли ельфи. До речі, згадував я і про Ісаєва. Про «руку допомоги». В результаті отримав таку кашу думок, що сам Ніхаз не розплутає!

Врешті-решт свідомість втомилася і я провалився в глибокий сон.

І знову бачив в ньому кораблі з хижими контурами… чиїсь мертві тіла… і ту таємничу фігуру, яка схилилась наді мною… Залізна маска закривала лише половину її обличчя. Незнайомець відкрив рот, наче хотів щось сказати. І з темного отвору гучно понеслося:

–У-у-у…

–…рєкууу! – закінчив хазяйський пивень за віконцем. Ще мить і він знову загорланив: – Ку-ка-рє-кууу!

Псяче хутро! Я ледь не звалився на підлогу. Де? Що? Хто?.. Тьху ти! Це ж я в кімнаті у Корчакової!

Заї поряд не було. Мабуть знову «чаклує» в подклеті.

Ранок був похмурим, як і мій настрій. Чомусь в голову знову полізли якісь недобрі думки. Видно все ж вчорашній день тому виною.

Снідали ми з Першосвітом ґрунтовно. Я його відразу попередив, що вечері може і не бути.

–Чого це? – затягнув він, немов вередлива дитина.

–А того! – різко відповів я, і приятель зрозумів, що мій настрій бажає кращого. – Снідаємо, збираємося і висуваємося. Їхати далеко.

–Їхати? – перепитав Першосвіт.

Я не відповів, а лише продовжив їсти.

Рано вранці, ледь вийшов на двір освіжити голову, тут же зіткнувся із вчорашнім посильним з Розшукового приказу.

–Ти що ж, під стінами трактиру ночував? – роздратовано спитав я. І подзюрити наодинці не виходить!

Хлопець зівнув та пробурмотів якесь привітання. А потім, ще раз широко роззявивши рота, почав казати, що мені треба сходити до якогось там Івана Овсова, та взяти у нього коня.

–Іван Овсов? – посміхнувся я. – Що за прізвище?

–Прозвіщє, как прозвіщє! – знизав плечима посильний. Він витягнув з кишені капшук та протягнув його мені. – Вот дєньгі на походниє расходи. Отчйота за ніх ми нє трєбуем, но… но Жуга просіл пєрєдать, што обично єво «просьби» виполняют… і с большой охотой… Нікто нє отказиваєца і нє расказиваєт, што нє можєт сдєлать...

–Ось що, хлопче, передай своєму Жугє, що про подібні «нагадування» він може забути. Принаймні, коли звертається до мене. Второпав? – і я нахилився вперед.

Посильний скорчив таку пику, наче проковтнув жирну муху, і тепер готується блювати.

–Вам єщйо што-та нада? – спитав він. – Какіє-то пожєланія?

Я на мить задумався, а потім прямо заявив, що хотів би отримати непоганий лук і ще один меч.

–Харашо! – кивнув хлопець та повідомив, що мені занесуть трохи пізніше.

І ледь ми з Першосвітом сіли снідати, якийсь чолов’яга дійсно притягнув зброю. Лук був досить непоганий. Тятива новенька. Меч також стерпний. Я приміряв його, махнув пару разів, та відав товаришеві.

–Тримай! І дивись не пропий! – закинув йому.

–Та чого ти! – образився Першосвіт. – То вийшло випадково… Так куди нам їхати? – причепився він із питаннями.

–До Білого озера…

–Агов! Далеченько! І що там?

–Справа…

Відповів грубувато. Хлопець знову відчувши, що я чимось невдоволений, потупив очі та ображено заторохтів ложкою по мисці.

–Ти все рівно не знаєш, чим себе зайняти, – додав я. – Чому б зі мною не розважитися?

–Щось не помітно буцімто ти їдеш розважатися. Що то за справа?

–Розшуковий приказ просить допомогти.

–Хто? Що? – парубок аж застиг.

–Не горлань на весь трактир, – цикнув я. – Ти зі мною, чи ні? 

–Ну… з тобою…

–Тоді снідай веселіше! Поговоримо по дорозі.

Вчора, до речі, я пропонував і Бернару піти зі мною. Ледь ми всі вийшли з «Бурштинового гроту», спитав у ельфа про його плани на завтра.

–А що ти хочеш? – зупинився паладин.

–Та мені одна справа підвертається…

Наші погляди схрестилися. Ельф трохи зачекав та обережно спитав:

–В яку авантюру ти намагаєшся всунутися цього разу?

Я озирнувся та неголосно розповів про пропозицію збоку Жуги Ісаєва.

–Отже, ти погодився працювати в Розшуковому приказі? – вислухавши мене, проговорив паладин. Здається він був незадоволений. – І що ти хочеш від мене?

–Скоріш за все завтра вже запропонують якусь справу. Натякають про Біле озеро…

–І що там?

–Хтозна!..

–Тоді все ще не розумію, навіщо тобі я.

–Чесно зізнаюсь, що й сам не знаю… Можливо хочу мати поряд надійного товариша.

–А Першосвіт тебе не влаштовує? – ельф кивнув на хлопця, що дзюрив біля кущів.

–Ти ж розумієш, про що йде мова!

Ельф опустив очі й задумався.

–А я тобі дійсно потрібен? – вкрадливим голосом запитав він.

–Хто ж мені поради давати буде? – спробував пожартувати я.

–Здається, Жуга не буде радий, коли до його справи підключиться хтось із ельфів. І тим паче із Церкви.

–А він мені не ставив умови, кого брати із собою… Так що відіб’юся.

–Гаразд. Можу спробувати, проте не обіцяю… Давай так, у мене завтра зустріч біля лісопилки, бо бач також маю деякі справи.

–Голова місії щось підкидує?

–Скоріш Церква, – трохи роздратовано промовив ельф. – Отже, якщо я тобі все ж знадоблюся, шукай мене там.

На тому і порішили.

Чесно зізнаюсь, я дійсно не знав, чому просив допомоги у Бернара. Це вийшло якось спонтанно. Можна було послатися на те, що мені потрібне підстрахування, яке Першосвіт надати б не зміг… Але насправді, це все притягнуте за вуха. Я йшов по болоту… незнайомому болоту… Де ховається трясовина, де мене чекають пастки – не відомо. Тому і крутився то біля одного берега, тобто Розшукового приказу, то біля другого – ельфів.

«Отже, ти боїшся, – посміхалась друга моя частинка. – Зізнайся, що ти боїшся».  

Я сердито цикнув на неї та застукотів ложкою.

Дівчата принесли нам із Першосвітом свіжоспечених вергунів.

–Ето от хазяйкі, – повідомила одна з них.

–Вельми дякуємо, – глухо промовив я, скоса поглядаючи на задоволену фізіономію Першосвіта.

Він ще вранці ставив питання, чому я не ночував у своїй кімнаті, а потім став принюхуватися до мене, явно відчуваючи запах жінки. Першосвіт, звичайно, нічого не сказав, але, думаю, підозрював про мої походеньки.

От цікаво, чому Зая стала до мене, м’яко кажучи, прихильна? – промайнуло в голові. – В чому справа?

Я тут же погнав ці думки геть, бо сам, здається, вкрився червоними плямами.

Поснідавши та зібравшись в дорогу, ми із Першосвітом рушили на пошуки Овсова, як виявилося ­– доволі відомого в Світоліссі коняра. Його випаси знаходились десь за Південною Берестянкою, а тут цей чолов’яга мав лише декілька стайнь на околиці Портової слободи, які слугували для продажу коней. Десь за півгодини ми нарешті вийшли на них.

–Та он-н-на стоіт! – хитнув головою малий хлопець, у якого Першосвіт спитав про Овсова. – Оцьтой дядька!

Він вказував на високого багато роздягненого чолов’ягу, котрий крутився біля паркану і давав команди чубатим парубкам, що возилися із парочкою коней.

–Ти што творіш, Глєб? – обурювався Овсов, розмахуючи батогом. – Первий раз гріву чєшєш? – і далі посипалася брудна лайка.

–Це ви Іван Овсов? – запитав я, підходячи ближче.

–Ну я, і што? – чоловік різко повернувся і втупився в нас чорними, мов ніч, очами. – Ви із Городскова пріказа? Так я єщйо вчєра расплатілся! І подушний дал, і чєтвєртіну...

–А я схожий на збиральника податі?

Овсов завмер та окинув мене поглядом зверху донизу. На якусь мить його очі застрягли на мечах, що явно відрізнялися від звичайних, котрі таскали місцеві стражники.

–І чо тєбє нада? – сухо спитав він.

–Ми з Розшукового приказу. Нам наказано взяти у вас трьох коней.

С приводу трьох – це вже моя задумка. Посильний казав про одного, бо вважав, що на справу поїду лише я. Проте, набравшись нахабства, мені спало на думку вимагати більше.

–Да? Можєт чєтирє? Пять? – Овсов поставив руки в боки, а потім смачно вилаявся. – Ви там в свойом пріказє совсєм обнаглєлі!

–Можу залишити залог, – спокійним тоном запропонував я.

–Тогда уж полную стоімость жєрєбцов! А то угробітє мнє жівотінок і помінай как звалі!

–Повну? Мені стільки грошей не дали… тим паче на трьох коней!

–Ну на нєт, і суда нєт! – Овсов розвернувся, демонструючи свою спину.

–Раджу дослухатися моєї пропозиції, – все так же спокійно промовив я. – А то і цього не буде. Отже, десять умойрських «орликів»!

Чолов’яга хмикнув та сказав, що за такі гроші ми з Першосвітом можемо купити три кози, та на них їхати куди нам заманеться.

Треба відмітити, що я вже трохи розібрався із лігійськими грошима. Мозок анічого не пам’ятав із мого давнього життя, тому приходилось всмоктувати знання ледь не з самого найпростішого. І при тому я намагався не демонструвати власного нерозуміння навколишньої обстановки.

Отже, в Лізі, як між іншим і в Хадаганській імперії, ще здавна карбували монети із міді, срібла та золота. Не дивлячись на протистояння сторін, між ними існувала й торгівля. Правда, вона здійснювалася через третіх осіб – так званих вільних торговців. Чесно зізнаюсь, що мені не траплялися імперські монети… Та, мабуть, цього і не буде, бо кожна зі сторін суворо слідкувала за своїми грошима.

В столиці на монетному дворі в основному карбували срібні монети, які в народі стали прозиватися «новоградками». Вони, до речі, вважалися в Лізі повноцінними грошима, можна навіть сказати, були таким собі еталоном. Інші срібні монети через те згодом відійшли в минуле. П’ять таких «новоградок» у міняйлів йшли нарівні з одним лігійським «орликом» – золотою монетою, яку карбували в місті Плагат, що на Умойрі – давньому канійському алоді, яким зараз керувала намісниця Сміяна.

Мідяки ж робили всі, кому не лінь. Правда найвідомішими стали сівєрійські «копійки» з червоної міді, на яких зображувався гербовий знак того алоду – списоносець на коні, що скаче, атакуючи тигра. Інші мідяки мали власні назви: «мечники» – умойрські монети, «щитки» – ці виробляли на Інгосі. Всіх не перелічити. Але ось, як і у випадку з «новоградкою», «копійчані» монети виявилися з достеменною вагою, тому швидко поширювалися по всій Лізі. До речі «списоносців» відтепер приурочували до образу імператора Валіра Четвертого, мовляв він за легендою перемог якогось здоровезного звіра…

Ще, зізнаюсь, я вже трохи почав орієнтуватися в столичних цінах, як на товар, так і на працю. Фунт печеного хліба, наприклад, в Новограді коштував півтори копійки. А от скажімо фунт яловичини близько семі. Цілий гусак – шістдесят. Кошик карасів з місцевого озера – три копійки. А коров`яче масло – чотирнадцять.

Ціни були під більш-менш суворим контролем міської влади, і регулювалися прийнятою на певний термін таксою. Бувало, розповідали мені, що гендляре «бунтували», скаржачись на малий прибуток, і починали самостійно роздувати ціни. І тоді, дивлячись з обставин, столична влада або йшла на поступки й видавала новий циркуляр з рекомендованими цінами, або строго карала торговців... Так, наприклад, сталося в період бунтів на Фороксі, коли із соляних шахт довгий час в Світолісся не надходила сіль. Тоді вартість цього продукту зросла із тридцяти копійок до сімдесяти за пуд. Міський приказ тут же видав розпорядження опустити ціни до колишнього рівня, а тих, хто не дослухався «поради», жорстко покарали, відібравши сіль зі складів та віддавши її городянам по сміхотворній ціні.

Що стосується оплати праці, то виявляється менше за всіх в Новограді заробляли сміттярі та прибиральники вулиць. Вони працювали від зорі до зорі, за що на добу отримували близько двадцяти п’яти копійок. До речі, міську варту (її нижчі чини) також не балували зарплатами. Я підслухав в Торговому Ряду розмову двох стражників. Так ось виходило, що їм давали близько сімдесяти копійок в день. Тепер не дивно, що багато хто з них промишляв своєрідним грабунком серед приїжджих роззяв, штрафуючи тих за надумані порушення. Ну й також охоронці частенько закривали очі на справжні правопорушення місцевих злодюжок, очевидно отримуючи від них непогану винагороду. Що далеко ходити – випадок із Василем типовий для столиці.

Розповідали, що не погано платили на судноверфі, яка була десь на західному краю острова. Якщо вірно почув, то звичайний робочий там отримував до однієї срібної «новоградки».

Якщо розповідати вже до кінця, не тільки про гроші та ціни, то треба відмітити, що в столиці строго регулювалися й місця торгівлі. Окрім лавок та рундуків Торгового Ряду, окрім Рибного ринку в Гіберлінгському кварталі та й Канатки – вулиці в південній частині головного кварталу столиці, де виносили на торг промислові вироби, а також бруски льоду для льохів, й дрова та вугілля для печей – в інших місцях Новограда було суворо заборонено займатися торгівлею. За столичними мурами же було три подібних місця: в Медовій слободі так званий Привозний ринок, біля Мєльніц – скотний ринок, прозваний Пригіном, та Червоний ринок, що розташувався між Військовою слобідкою та Кузнями, і де здебільшого крутилися перекупники…

–Десять золотих «орликів»! – доволі голосно і не двозначно повторив я.

Овсов стис губи, дивлячись на мене. Якась мить і він вже трохи іншим тоном наказав слідувати за ним.

–Єсть коє-што для вас, – посміхнувся чолов’яга. – Но ето в послєдній раз! В послєдній раз!

Потім він провів нас до своєї дальньої стайні й показав якихось рудуватих жеребців. Здається, не особливо гарних. Хоча, чесно кажучи, я не фахівець по конях. Проте, якщо не доїду до лісопилки, повернусь до цього Овсова, і…

–І што? – насупився той, почувши мої погрози.

–Нагодую вівсом! – без жартів відповів коняру. Той фиркнув, забрав «орликів» та пішов геть.

–Та це не зовсім вже й погані рисаки! – промовив Першосвіт, оглянувши коней. – У нас за таких «орликів» десь по тринадцять взяли б. Тут, в Новограді, значно більше просять… Але ж це столиця!

Ми осідлали коней й попрямували навколо столичних мурів, рухаючись до Східної вирубки. В цей час із затягнутого хмарами неба пішов дрібний противний дощик.

–Осінь вже близько, – промовив мій товариш. – Кажуть, коли в кінці літа такий дощ піде, слід чекати ранніх холодів.

–А я б зараз на полювання сходив. На глухаря... Можна й на оленя... А взагалі, щось скучив сидячи в цьому клятому місті. Не по мені це – в кабаках бенкетувати.

–А мені вчора в тій ресторації сподобалося, – захихикав хлопець.

–Ще б пак! Ти на дівок задивлявся так, що ті аж забували грати на своїх музичних інструментах.

Ми виїхали на вузьку стежку, що тягнулась уздовж кромки лісу.

–А куди прямуємо? – запитав Першосвіт. – Біле озеро, здається, в іншому напрямку.

–Куди? Зараз на лісопилку заглянемо. Там з Бернаром побалакаємо… а потім вже і на Біле озеро…

–А ти так і не розповів, навіщо воно нам?

–Треба знайти плем`я водяників... А саме – їхнього вождя на ім’я Анчута.

Першосвіт посміхнувся та ще раз перепитав, як його звати.

–Насправді, то не ім’я, – кинув я. – Мені здається, то новоградці так усіх водяників обзивають – анчутками. А взагалі чув, що раніше на місці столиці було болото… в давні часи… І жили в ньому водяники. Потім прийшли ми, люди, та зігнали їх звідси.

–Кажуть цих істот повно в Сівєрії.

–Кого тільки не вистачає на алодах, – зауважив я. – Тих же водяників, лісовиків…

–У нас, в Темноводі, таких немає, – додав Першосвіт. – Зате є авіаки… та ведмевухі… Так що нам треба від того Анчути?

–Він просить про зустріч з кимось із Розшукового приказу… А їм-бо ніколи, ось і послали мене… Тобто, нас.

Я лукавив. Мені було дійсно наказано знайти вождя світоліських водяників, проте справа була не в зайнятості Розшукового приказу. Ісаєв не хотів зайвий раз демонструвати той факт, що підтримує із цим плем’ям якісь особливі стосунки.

Між іншим, водяники – одна з тих народностей, яка не зайняла нічийого боку в протистоянні Ліги й Імперії. Подібні дикунські племена жили за своїми простими правилами та законами. Вони існували майже на кожному з алодів – в Світоліссі, в Темноводді, на Тєнебрі, Новій Землі… в Лізі, в Імперії…

Я не знаю, як виглядали саме водяники, проте чув, що вони дуже потворні, й схожі на величезних рибо та жабоподібних істот. З іншого боку вже знаючи новоградців, котрим всі чужинці навколо мулять очі, вважаю не варто було брати ці описи за основу.

Біле озеро облюбували й гіберлінги, котрі займалися тут рибалкою. Десь на південно-західному березі було їхнє тимчасове поселення… здається Лужня… Я так зрозумів, що гіберлінги мали домовленість із водяниками стосовно використання цього водоймища. Принаймні не чув про сутички між цими народностями…

–І навіщо мені з цим вождем зустрічатися? – питав я посильного із Розшукового приказу, коли ми з ним шепталися вранці біля трактиру.

–Он очєнь хочєт о чом-то поговоріть, – нахилився вперед хлопець. – Тіпа, важниє свєдєнія…

–Ну так й їдь сам до нього, й послухай оці важливі свєденія.

–Ви кажєца нє понялі… Жуга настоятєльно просіт імєно вас отправіца к Анчутє. Імєно вас!

–Чому?

–Он сщітаєт вас толковим чєловєком… і кромє тово – нє прічасним к мєстним дєлішкам.

–Приємно чути, – оскалився я. Насправді оці пахучі ялини гірше солодкого меду.

–Здєсь, в Свєтолєсьє, – запекло затараторив хлопець, – водянікі едінствєниє, кто пріязнєно относіца до Лігі…

От він каже це, а я чомусь чую голос Ісаєва. Не схоже, що цей посильний настільки розумний, яким хоче здатися.

–Ти хотів сказати – до Розшукового приказу, – перебив я його.

–Ну… ето тожє… Вот єслі взять лєсовіков, так тє открито подстрєкают к нєповіновєнію… Постояно пріходіца отправлять в Озйорноє урочіщє воєниє отряди, штоби іх усмірять, – посильний озирнувся, наче боявся що нас підслуховують. А потім неголосно додав: – Нам нікак нєльзя разбрасиваца союзнікамі. Нікак!..

А гівна ви мерзлого не хочете? – роздратовано міркував я тоді. – От навіщо мені ваші «союзники»? Крутите словесами, як ті гобліни сонцем!.. 

–Це все? Тільки побазікати з Анчутою? – спитав мене Першосвіт.

Я труснув головою, відганяючи дурні думки.

–Не зовсім, – відповів товаришеві. – Недалеко від водяників живе один медовар. Його звуть Богданом... е-е-е… Лютиковим… Він доносить, наче хтось в полях потраву розкидає. От Розшуковий приказ й просить нас подивитися… Вияснити, що до чого.

Першосвіт задумливо подивився кудись вдалечінь. Ми з ним минули березовий гайок. Звідси дорога розділилася: одна її частина пішла вздовж кам’яних мурів, а друга – повертала різко на схід, до далеких-далеких гірських гряд, вершини яких зараз були огорнути сірими тучами. Далі за ними лежало Темноводдя.

До речі, вештаючись Новоградом почув від когось одну цікаву історію, дуже схожу на правду. Наче колись в астралі зіткнулися три острови. Так і з`явився один великий алод Кватох, котрий ділився на Світолісся, Темноводдя й Сівєрію. Через це зіткнення з’явилися в центрі алоду мережі гір.

Ми з Першосвітом оминули звалені в купу величезні тесані дерев’яні стовбури й виїхали на велику ділянку. Кроків за двісті звідси виднілася будівля лісопилки. Людей тут було небагато, і вони чомусь не працювали, а сиділи маленькими групками.

–Гей! Де тут знайти керуючого? – запитав я у одних.

–Да тама он! – вказали нам на дерев’яну будівлю.

–А чому тут тиша така? – запитав Першосвіт. – Сталося чого?

–Так, міл чєловєк, відіш от клєщєй спаса нєт.

–Тобто?

–Тю! Ну каво укусят, сразу болєєт, – запекло затараторили люди. – Жар, брєд… ліхорадка… лєжіш, акі брєвно… Тошніт, только голову повєрнйош… Да і тєло всйо ломіт, словна на нєпогоду.

–Ужє два дєсятка работніков слягло! – заявив інший чолов’яга. – Визвалі із століци свящєніков да друідов. Думают, што ето дєло рук Імпєрії.

–Чого так? – здивувався я.

–Да моглі завєзті гадость какую-то со своіх пустинь…

–А що, кліщі в пустелях водяться? – здивувався Першосвіт. – Та і звідки тут імперські посіпаки? Ми ж не на Святій Землі, врешті решт!

–О! – чолов’яга поважно захитав головою. – Аткуда, да аткуда! Еті сволочі умудряюца бить впутанимі во всєх подозрітєльних дєлах! Помніш, как било на Умойрє? Ілі Фороксє? Чєйниє уші там торчалі?

Ми з Першосвітом перезирнулися. Здається, він також не особливо знав, чиї вуха там побачили місцеві лісоруби.

Я ж між тим пригадав слова Сави – вантажника Мухова: «…ето всйо чєрєз клєщєй! Мол, кусают і оттово люді і болєют… страх как болєют… Лежат, акі мйортвиє».

–Работи сталі! – заговорив інший чоловік. – А нам сєм’ї корміть нада! То ж пріходім… да осторожно пробуєм лєс валіть да разпілівать на доскі… Щас сідім, ждйом разрєшенія на оноє.

Тут я біля лісопилки помітив постать Бернара. Він та ще двоє священиків стояли над людським тілом, що було накрите старою дерюгою, і запекло про щось сперечалися, при тому частенько вказуючи вбік. Я прослідів напрям та побачив ще одну людину. Судячи по характерному одягу і невеличкому ведмежаті, який сидів поряд з ним, це, скоріш за все, був друїд. Він щось варив у казані на невеликому вогні, помішуючи дерев`яною палицею. При тому робив вигляд, наче поряд немає ніяких церковників.

Бернар побачив нас і тут же залишив своїх товаришів, рухаючись назустріч. Ми з Першосвітом пришпорили коней та поїхали вперед.

–Доброго ранку! – сухо привітався паладин. Було помітно, що він був чимось роздратований.

Я зіскочив вниз та спитав про справи. Бернар сердито хмикнув та сказав, що стикається з подібним вперше.

–Борррдєль дйо мерррд… Повний срач! – неочікуване вилаявся паладин. – Кліщі й раніше кусали, але щоб з таким ось результатом.., – і тут ельф вказав рукою кудись убік.

Я повернувся і жахнувся: за горою повалених дерев під саморобним навісом лежало з півтора десятка людей.

–Овва! – вирвалось само собою. – Живі?

–Поки ще живі, – хитнув головою Бернар.

–І що це означає? Захворіли?

–Хтозна! Ми тільки годину назад сюди приїхали… Якщо вірити друїдам, все через кліщів. Прямо напасть якась! Весь ліс навколо лісопилки кишить цими істотами.

–А друїди тут давно?

–Другий день. Між іншим вони кажуть, що чули про такі випадки... Хоча мені здається, вони й самі мастаки витворяти щось подібне.

–Ти їх в чомусь звинувачуєш?

–Ні, – роздратовано відповів Бернар. Не дивлячись на це заперечення, мені чомусь подумалось, що ельфу дуже б хотілось бачити винними саме друїдів. 

–А чому лісопилку не закриють? – спитав Першосвіт. – Та тут треба все ретельно перевірити…

–Ще повчи нас, що робити! – огризнувся паладин. – І між іншим, нас вже покликали, коли тут почався суцільний мор! Міський приказ занадто довго колупався в одному місці!

–Друїдів також приказ покликав? – промовив я.

–Та це Добромил Літов, керуючий лісопилкою, наполіг! – невдоволено кинув ельф. – До речі, ось той чолов’яга з ведмежам – Благолюб Пименов. – Сказав так, наче я повинен був його знати. – Зараз варить якесь зілля. Буде пробуватиме самостійно лікувати...

–А ти чим невдоволений?

Чесно кажучи, я вже знав відповідь. Тим паче паладин сказав «самостійно», та й ще з таким собі глузуванням. Бернар бачив в цьому друїді суперника. Так-так, він, як паладин, як служник Церкви, ніяк не міг змиритися із тим, що прийдеться співпрацювати з язичниками. А якщо ті ще й вилікують хворих лісорубів (без допомоги церковників), то легко може народитися підстава для подальшої недовіри до Церкви Світла.

–До речі, тут є і Стояна, – заявив Бернар. – Вона зараз якісь травки збирає.

Я кинув погляд на ліс та побачив серед дерев чиюсь невеличку фігуру.

–А вона знається із цим Благолюбом? – спитав у паладина.

–Можливо… Коли я прибув, то мені повідомили, що вона допомагає йому. І все.

–Ясно… Отже, мені вже зрозуміло, що ти з нами не поїдеш?

–Поки ні… Вибачай… Плани різко змінилися… Треба з цією справою розібратися.

–І що ти будеш робити?

–Ми, – поправив мене паладин, хитаючи головою вбік своїх товаришів. – Ми будемо робити… Якщо відверто – спробуємо лікувати Світлом.

Я погладив морду коня, поглядаючи при тому на тіла під навісом.

–Серед лісорубів шириться чутка, буцімто в появі такої великої кількості кліщів повинна Імперія, – повідомив я ельфа.

–Завжди ми в чомусь шукаємо руку якихось ворогів, – роздратовано відповів той. – А найчастіше причиною проблем виявляємось ми ж самі. Все через власну безграмотність, яка й призводить по помилок…

–І в чому ти бачиш нашу, людську, провину? Конкретно в цьому випадку? – я кивнув на нерухомі тіла лісорубів.

–В чому? Як би це зараз дивно не прозвучало, але я погоджусь з Пименовим… з друїдом… Ми прийшли в цей світ… а конкретніше – в цей ліс… і нещадно його вирубаємо, плюючи на всіх інших істот! Невже думаємо, наче нам за те нічого не буде?

–Овва! Так ти вважаєш, що це, так би мовити, кара? – ощирився я. – За вирублені дерева? Ти хоч сам в це віриш?  

Паладин нічого не відповів, тим самим підтвердивши моє припущення.

Першосвіт, який робив вигляд буцімто йому не цікава наша розмова, сидів на коні та дивився кудись вбік. Я прослідів його погляд та лише побачив метелика, який пурхав над квітами. Невеличкого жовтого метелика.

–Слухай, Боре, – доволі голосно промовив хлопець, не відводивши очей з галявини. Він начебто відчув мою увагу. – Я от що раптом подумав. Оця літаюча істота... метелик... Чи знає він про наше існування?

–Тобто?

–Ну от уяви собі, наче ти – це він... Або якийсь жук... мураха...

–І що?

–Чи знаєш тоді про існування людей? Знаєш чим вони живуть, що роблять?.. Або чув ти про астральне море, яке пожирає землю... цей острів?

Я здивовано поглянув на хлопця. На якусь мить здалося, наче він мене піддражнює. Але хлопець був цілком серйозний.

–Ні, – раптом захитав він головою, – для тебе... для метелика цей острів взагалі увесь світ! Як для нас Сарнаут... колишній Сарнаут... А поза ним – нічого немає. Просто немає!

–Я про це не думав, – відмахнувся від Першосвіта. Щось в мене зараз не той настрій, обговорювати подібне.

–А я навпаки... постійно думаю... Ми от б’ємося із хадаганцями... з Імперією... А мурахам на те начхати! Їм на все начхати!.. Ми ж ніколи їх не помічаємо. Ловимо, топчемо, гонимо… А ось якась маленька комашка вкусить за палець і ти вже лежиш бездиханним… І вся ця героїчна боротьба за облаштування цього світу за власними правилами летить шкереберть! Знаєте, а ці комахи навіть не розуміють, що існують завдяки Великому магу, котрий тримає острів... рятує його від страшного астрала...

–Що ти хочеш сказати? – спитав я.

–Не знаю… просто міркую… Раніше мені здавалось, наче ми для них на кшталт богів… незрозумілих богів, – випростався Першосвіт. Він чомусь подивився кудись вгору. – А ось зараз… зараз…

І він знизав плечима.

–Скоріш, твої метелики дійсно нас не помічають, – заявив я, намагаючись припинити цю безглузду розмову. – Живуть власним життям... І на тому все!

–От щасливці! Хотів би я так...

–Йди тоді до водяників, – підключився до розмови паладин. – Вони також не розуміють завдяки кому все ще існують. Ці істоти навіть не вірять в силу Великого мага... а на астральне море кажуть, що воно залишається на місці, тому що так було завжди. І нічого воно, мовляв, не пожирає! Ось так міркують ці «щасливці».

–А звідки ти знаєш? – спитав Першосвіт.

–Звідки? Та що взагалі можуть думати дикуни? Їхні уявлення примітивні, як у комах...

Паладин нахмурився, крила за його спиною почали битися якось нервово.

–От ти знаєш, як водяники уявляють вас, людей? – спитав Бернар. – Наймолодшими братами, яких творець всього живого чомусь назначив керувати над старшими… тобто над самими водяниками…

–Молодший над старшим? – перепитав Першосвіт.

–Так, тобі не почулося. Ви – молодші сини, які походять від бобрів, і котрим творець дозволив лише торгувати та видобувати залізо, між іншим ­ – для потреб водяників, – паладин розтягнувся в єхидній посмішці. – А справжню справу – риболовлю – відав найстаршим, як найгіднішим… Це плем’я по-своєму намагається пояснити, чому вони, як найкращі та улюблені діти свого бога, опинилися у відносній залежності від канійців. З їх оповідань виходить, наче це свого роду перевірка на міцність. Опускатися до рівня людини їм… па ком іль фо! Тобто, не відповідає їхнім правилам хорошого тону…

–Дурня якась! – заключив Першосвіт, чомусь кидаючи на мене здивований погляд. А може шукав підтримки.

–До речі, в старі часи ви, люди, міркували приблизно так само, – продовжував Бернар.

–А ви, ельфи, нам, типу, все об’яснили? Так? – нахмурився парубок. – От кінчай ти, Бернару, приндитись... Можливо в давні часи ельфійський народ і був більш розвинутий, більш... Як там? Ци... цивіло...

–Цивілізований, – підказав паладин, при тому крадькома посміхаючись.

–Ось-ось! Але зараз ви нічим не відрізняєтесь від нас... від «бобрів», бо втратили першість... як оці твої водяники… І можливо через власну гординю! Дивиться, не опиниться на їхньому рівні!

Поки теревенили, не помітили як з’явилась Стояна разом зі своєю супутницею – риссю. Вона, мовчки, підійшла до Пименова, простягнула йому невеликий мішечок. А потім, помітивши нас, рушила назустріч.

Коні, почувши наближення рисі, невдоволено забрикалися. Я схопив свого рисака за морду та ледь заспокоїв.

Дівчина побачивши нервування тварин, жестом наказала своїй кішці відійти назад. Лада сердито труснула хвостом, але все ж послухалася свою хазяйку. Стояна поглянула на нас, спробувала посміхнутися та після наближення, невимушено привіталася.

–Ти тут в справах? – нахилився Першосвіт. Він також спробував посміхнутися, але вийшло якось дурнувато.

–Да вось, сустрела Благолюба... Тоє да сйоє, цяпєр йаму трохі дапамагаю на лєсапільні...

Дівчина відповідала якось напружено, очевидно не квапилась бути відвертою.

–А ви тут па якіх причинах? – запитала вона, кидаючи косі погляди назад на Пименова, котрий нахилився над казаном.

Першосвіт, той ще балакун, ледь не почав розповідати про наші плани. Він встиг сказати про Біле озеро, а потім наштовхнувся на мій погляд та закусив язика.

–Куди? – Стояна тут же зацікавилася. – Да возєра?

–Тобі щось треба? – запитав я.

Дівчина щось забубоніла про листя дуба, які вона вже принесла, потім про звіробій… здається і про глід, руту... Стояна нахмурила свій лобик, дивлячись кудись вбік, а потім пробурмотіла про кропиву та чиєсь коріння...

–Йани павінни расці ув азйор і ручайов, – вже більш зрозуміло додала вона. – Нам то треба для зйолкі.

–Я чесно скажу, в рослинах не тямлю...

–А магу я з вамі з`єздзіць? Нам лєкі ніяк нє удаєца пригатаваць. – Тут Стояна глянула вбік Бернара та, наче вибачаючись, додала: ­ – Ляченнє Святлом, безумоувна, можа дапамагчи, алє ми вєрим больш сілам природи.

Паладин зробив таку пику, буцімто почув якусь найдурнішу дурницю. А я раптом подумав от що: звичайно, такий баласт, як Стояна, яка шукає трави, нам ні до потреби – буде і заримувати нас, та й це зайві вуха. Але чисто по-людськи зрозуміти ситуацію було можна. От уяви, – казав я собі, – якби ти, наприклад, теж тяжко захворів, чи знайшовся б хтось такий, котрий кинувся б готувати бальзами чи настоянки? Чи відправився б він на пошуки трав чи коренів, не потребуючи за те оплати? А якась мордяка, на кшталт мене, раптом заявила, що такий помічник заважає займатися справжнім ділом.

Хоча, і треба собі в тому зізнатися, всі ці пояснення, якими я обклав себе стосовно Стояни – лише оболонка… Якщо бути чесним, то насправді справа в Бернарі… Тобто, в моїй образі на нього. Не очікував отримати відмову від паладина. Вважав що він все ж рушить зі мною… розраховував на його поради… та й на підтримку… А тепер прийдеться все ж спиратися тільки на себе!

–Добре! – кинув я дівчині, застрибуючи в сідло. – У нас тут ще один кінь є. Коли сама бажаєш, то поїхали.

Стояна хитнула головою та відійшла до друїда. Вони удвох деякий час розмовляли, вочевидь оговорюючи подальші кроки. Повернувшись до нас, дівчина доволі хвацько заскочила на жеребця. Той злякано захропів, побачивши як з-за кущів наближається Лада. Стояна тут же нахилилася і щось зашепотіла на вухо коню. Той миттєво випростувався та припинив хропіти. Рись присіла та втупилася в дівчину немиготливим поглядом.

Мені здалося, що між ними двома проходила незрима бесіда. Лісова кішка сердито замахала хвостом, а потім демонстративно прилягла, буцімто не збиралась більше нікуди не йти. Стояна потупила погляд, наче тільки-но оправилася від неприємної розмови.

Ми розпрощалися із Бернаром і рушили в дорогу. Дощик посилився. Лише коли стежка завела під густі крони дерев, стало тихіше.

До Білого озера, судячи з мальованої мапи, яку демонстрував посильний Розшукового приказу, було десь півдня, якщо їхати верхи. Селище водяників розташувалося на південному березі водойми, поруч з болотом, яке, здається, називали Мороком.  

Чому озеро було «білим», сказати було важко. Як я зрозумів, з відтінком води це не було пов’язано. Хтось розповідав, наче так цю водойму називали самі водяники, а вже від них ця назва перекочувала, як калька, до канійців. Саме озеро було утворено Вертишем – річкою, яка тягнулась крізь розломи та пороги в мережі південних гір із самої Сівєрії.

На західному березі водойми розкинувся величезний дрімучий ліс, який тягнувся аж до межі між сушею та астральним морем. В тій частині алоду по давній домовленості із людьми мешкали невеличкі дикі племена лісовиків. Канійці ж панували на східному березі, в Заозер’ї, та Північній Берестянці, яка підпирала озеро на півдні.

Ми минули кілька хуторів, проїхали пару поселень і лише к вечору дісталися заболоченої луки, яка і була початком Мороку. Стояна тут же відпросилася, пославшись на вдале місце для збору, і рушила до кущів у пошуках своїх трав. А ми з Першосвітом об’їхали якесь маленьке озерце та попрямували далі.

Йти безпосередньо крізь болото було нерозумно, та й небезпечно. Ми прямували по тонкий стежці вздовж березняку, огинаючи драговину, з якої голосно квакали жаби. Над головами тучами носилися комари та якась зелена мошка. Вона противно дзижчала над вухом та настирно лізла в рот, ледь ти його відкривав.

Десь за півгодини ми натрапили на першого водяника, який копирсався в одній із заплав. Він старанно вошкався в болотці, щось витягуючи своїм довгим багром.

–Доброго вечора, шановний! – голосно промовив я, чим, здається, перелякав цю істоту.

Водяник різко обернувся і втупився на нас своїми лупатими очима.

Що не кажи, але він дійсно був потворного вигляду. Уявіть якусь дивну помісь величезної риби (правда чомусь з трьома очима, один з яких прямо посередині лоба) і з не менш величезною жабою, котра стоїть на двох кривих тонких лапах. Шкіра у цієї істоти була схожою до мерця ­ – якась синювато-зеленувато-сіро-біла в крапинку. А на пиці на всі боки стирчали чи то якісь гребінці, чи то голки… чи бозна що!

Тьху ти! Мене аж затіпало!

–Хай мене громом вдарить! – здається, Першосвіта ця істота також вразила. Хлопець тихо вилаявся та потім додав: – Та він блідий, що срака. Й такий же страшний…

–Вечір добрий! ­– повторив я.

Водяник видав дивний звук та стиснув свій багор.

–Срань ти, ніхазова! – тихо бурмотів Першосвіт, осіняючи себе святим знаменням. – Чого тільки в Сарнауті не знайдеш!

–Та тихо ти! – цикнув я на напарника. – Поводься чемно.

Водяник тупався на місці, продовжуючи нас роздивлятися. Його нарости, схожі на плавники, нервово засіпалися збоку-вбік.

–Який сморід! – не витримав Першосвіт, закриваючи пальцями ніс.

Дійсно, смерділо так, буцімто зіпсувалося сто риб разом.

Водяник нічого не відповів. Лише довго шамкав величезним ротом, немов не міг ніяк надихатися.

–Як знайти Анчуту? – голосно спитав я.

Смердюча істота знову затупала на місці, здимаючи зі дна купу гною. В повітрі розлився характерний запах протухлих курячих яєць. Водяник нахилив голову набік і безмовно зашамкав своїми широчезними пухкими риб’ячими губами.

–От, псяче хутро! До селища далеко? – роздратовано кинув я.

Цього разу водяник зреагував більш адекватно та вказав своєю сухою кістлявою рукою кудись праворуч.

Ледь ми від’їхали, як Першосвіт із часткою зневаги промовив:

–Я вважав, що розповіді про них дещо перебільшені… Але ж ці істоти дійсно двох слів зліпити не можуть. Та й виглядають, наче…

–Та припини ти! – гаркнув я. – Ми всі такі, якими нас створив Сарн! От уяви, яким той водяник бачить тебе… і що розповість своїм товаришам.

Першосвіт раптом по-дитячі розреготався, очевидно уявивши цю картину.

–Ти тільки-но скаржився на ельфів, – нагадав я хлопцю, – що вони приндяться, дивляться на нас із зневагою. А сам починаєш судити про інших так само…

–Але ж погодься, що цей водяник виглядав моторошно. Ну?.. До речі, я тепер розумію, чому Розшуковий приказ сам сюди не рушив, а послав нас.

–Чому?

–Бо від водяників смердить зіпсованою рибою та тухлими яйцями. А столичним хлопцям таке нюхати, м’яко кажучи, не з руки! – і парубок знову розреготався.

Я припинив цю розмову. Відмахнувся від Першосвіта та одночасно і від настирливої мошки.

Дощ нарешті припинився, але небо все ще було затягнуте сірими хмарами. Повітря стало більш прохолодним. З рота навіть почав вибиватися пар.

Ледь ми оминули пагорби, щільно порослі чахлими берізками, як нам відкрився берег озера, а з ним і поселення водяників. Це було близько півсотні хатинок, сплетених з гнучких гілок. Їх можна було порівняти із величезними перевернутими днищем догори кошиками, в яких для зручності зробили дверні отвори. Одні будиночки стояли на самому березі, інші височіли на вбитих палях над водою. Навколо було сушилося чимало сіток, тут і там в`ялилася риба. Водяники займалися власними справами: одні з них все ще копирсалися у воді, інші сиділи на березі, треті вешталися серед хатинок. У сірому вечірньому світлі, їхні худі фігури ще більше були схожі на тіла воскреслих мерців.

–Сарн мабуть був не в дусі, коли творив оцих істот, – знову пожартував Першосвіт.

Він тут же отримав від мене запотиличник.

Ми під`їхали ближче, я звернувся до найближчого з водяників з питанням про Анчуту. Той теж довго вдивлявся в наші обличчя, а потім відповів щось незрозуміле. Прийшлось попросити повторити.

–Туда хаді, – пробулькав водяник. Іншого порівняння з його мовою я не знайшов. – Он стоять возлє запруди… в шлємє…

Зрозуміти, що говорить цей водяник було важкувато. Вся справа в поганій артикуляції та монотонності, через яку я не завжди вловлював початок та кінець слів. Все злипалося в одну купу: «Тудахадіонстоятьвозлєзапруди…вшлємє…»

–Дякую, – кивнув я і ми поїхали до однієї з хатинок, поряд із якою виднівся дивакуватого вигляду водяник. Його шолом, судячи з усього, був також майстерно сплетений з тих же гнучких вербових гілок, та нагадував пташине гніздо, натягнуте на потворну макітру та прикрашене риб’ячими головами.

Побачивши вершників, вождь вийшов з води та оперся на свій довжелезний тризуб.

–Добрий вечір! – привітався я, при тому хвацько зіскакуючи з коня. За цілий день в сідлі вже почала зудіти дупа. – Ви Анчута?

Водяник мовчав. Він втупився в мене своїми трьома лупатими очима. Між іншим, третє око, що стирчало на його лобі, буцімто надутий пузир, здавалося, жило власним життям. Воно дивилось то вгору, то на мене, то на Першосвіта… а то раптом починало скажено обертатися. І це відволікало увагу. Та мало того – трохи дратувало.

–Добрий і вам вєчєр, путнікі, – нарешті промовив вождь. Його мова була більш зрозумілою, ніж у попереднього водяника. Але все ж від булькання він не позбувся. – Ви тє, про каво я думаю?

–Можливо, – кивнув я, передаючи поводи Першосвіту. – Нас відправив Жуга Ісаєв.

–І почєму ти тут?

Я застиг, не розуміючи сенсу цього питання. Здалось, наче він звертався до когось іншого.

–Перепрошую… ви очевидно не дочули… Я від Жуги Ісаєва. Це він мене прислав, щоб…

–Нєт! – рішуче захитав головою Анчута. При тому його шолом-гніздо ледь не звалився на землю. – Нє по етому!.. Ти, – вождь тицьнув в мій бік своїм тонким пальцем, – ідйом за мной!

Він, зсутулившись, поплентався до однієї з плетених хатин. Я подав знак Першосвіту залишатися з конями, а сам рушив слідом.

Піднявшись по сходах, ми опинилися в будиночку. Під моєю вагою все тоскно затріщало і я вже почав подумувати, що гілки ось-ось тріснуть і ми звалимось на пісок.

Анчута присів навпочіпки біля стіни та вказав пальцем теж саме зробити й мені. Ледь я опустився, він почав невдоволено скаржитися:

–Долга же тот Жуга отвєчал на мою просьбу.

–У нього повно справ, – спробував виправдати я Ісаєва.

–Ну да… понімаю… Однако ви так впустую тратітє врємя…

–Тобто, ми зволікаємо?

–Ддда… звалікайатє… Нада жє понімать, што всйо большоє рождаєца с малова. Потом вам тяжєлєє догнать врага…

–Перемогти ворога?

–Ддда… пєрємагті… Я давно просіл Жугу пріглядивать за лєсовікамі...

–А що з ними не так?

Анчута нахилився вперед та заговорив вже більш тихо, але разом з тим і менш зрозуміло:

–…нє будєт іскри, нє будєт і пламєні... с малова начінаєца большоє... Я говорю про лєсовіков… і всєгда говоріл раньшє… Однако вот і прішло врємя, і ви, люді, начінаєте пожінать плоди своєй… своєй бєз… бєз… бєз-пєч-нос-ті, – ледь вимов останнє слово вождь. – Отвєть, зачєм ти прішйол?

–Ну так ти ж нас кликав, – відповів водянику. Вкотре Анчута задає мені теж саме питання, а я все не можу второпати його сенсу.

–Ето ддда… Но прішйол імєно ти. А пачєму?

–Мені наказали… Мабуть, вирішили, що я гідний того, аби відправитися до вас.

Анчута підняв свою сухорляву руку та приклав її до чола. Вірніше, торкнувся свого третього ока.

–Я віжу любова насквозь! – заявив вождь. – Єсть такіє, кто плєтйот сеті. Єсть такіє, кто імі ловіт. А єсть і тє, кто в ніх попадаєца!.. Ви сщітаєтє нас дікарямі… Нє спорься, ето так… А раз ми дікарі, то нєчєво і слушать наші прєдупрєждєнія, поскольку оні нє стоят і утінова яйца!

–Я не з таких, інакше б не приїхав.

Чесно скажу, це брехня. Але мені було потрібно перетягнути Анчуту до себе. Продемонструвати йому поважне відношення з боку «молодших братів», тобто нас, людей. Що-що, а лестощі недооцінювати не варто.

–Лєсовікі ужє давно подбівают нас на то, штоб ми отказалісь виполнять условія договора с людьми...

–І яким чином? Воювати з нами?

Анчута заперечливо замотав головою.

–Я слишал, на лєсних вирубках люді сталі сільно хворать, – промовив він. – Очєнь сільно.

–Так, лісорубів укусили кліщі, звідси й хвороби.

–Угууу… угу… А знаєт Жуга, што в Заозйор’є появілісь какіє-то нєзнакомци? Што оні шастают возлє озєра… і возлє главнова тракта в Бєлий край.

–Куди? – недочув я.

–Ссс… ссс…

–Сівєрію? Білий край, це Сівєрія?

–Ддда… Оні якшаюца с лєсовікамі!

–Слухайте, шановний, – раптом мене осяяло, – а чи ви не хочете сказати, наче кліщі – це справа рук лісовиків?

–Кто знаєт… Вот говорять, клєщєй много в Ссс… в Бєлом крає… в тамошніх лєсах. Можєт іх кто оттуда прівйоз?

–А що за незнайомці біля тракту валандаються? Люди чи інші народності?

–Как раз люді…

–Ну так то може якісь мисливці, чи пасічники?

–Я ужє говоріл, што віжу насквозь… То люді страниє… опасниє… А лєсовікі нам как-то прєлагалі ту рибу, што поставляєм в Новоград, намєрєно портіть. Штоб у вас мор бил…

–Це, сподіваюсь, не жарт?

Але і так було помітно, що вождь словами не кидався. Він знову замотав головою та повідомив, наче плем’я лісовиків в Берестянку вовків насилає, щоб ті нападали на домашніх тварин.

–Развє не слишал про то, што в столічних лєсах волков развєлась тьма-тьмущая? Всйо іх, лєсовіков, рук дєло.

–А де ж мені цих лісовиків шукати?

–Зачєм іх іскать? В Озйорном урочіщє стоіт іх посйолок. Новова вождя зовут Брумом. Молодой он, сільний… Как-то ходілі к нєму гіберлінгі договоріца про лєс для кораблєй… Очєнь повздорілі. Очєнь! – Анчута скрушно закачав головою.

В цей час всередину заглянули два водяника. Вони щось пробулькали своєму вождю і той рішуче встав.

Судячи з усього, наша бесіда добігла кінця. Ми вибрались назовні й розпрощалися. Я рушив до Першосвіта, який куняв біля коней. Штовхнув його в плече та наказав збиратися.

–Куди ми? – схопився парубок.

–Стояну треба знайти. А то вже ніч близько, – відповідав я.

–А що той вождь хотів?

–Розповідає усіляке… про якихось загадкових незнайомців… лісовиків… Проте, його слова ще перевірити треба.

Ми заскочили на коней і поїхали назад уздовж кромки болота. Я десь бачив галявину більш-менш придатну для табору. Сказав Першосвіту, що там зупинимося, поємо та заночуємо.

–Тю, а ти казав, що ми не повечеряємо! – посміхнувся хлопець. – Слухай, а як же Стояна? – запитав він.

–Розведемо багаття і вона сама нас знайде.

Так, між іншим, і вийшло. Тільки-но розпалили вогонь і зібралися повечеряти, з-за заростей очерету виїхала друїдка.

–Як пошуки? – запитав я у неї і Стояна знаком показала, що все вдалося.

–А ув вас што? – дівчина зіскочила з коня.

–Почув таку думку, буцімто кліщів могли наслати лісовики.

Першосвіт навіть завмер.

–Овва! – вигукнув він. – І що ми будемо робити?

–Поки повечеряємо, – спробував я пожартувати. А якщо чесно, то й сам того не знав…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше