15.11.2019 06:44
Без обмежень
18 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Гіркий попіл мрій

8

…Ранок видався холодним. Правда на траві лежала рясна роса, а значить, міркував я, день обіцяє бути спекотним.

Стояна прокинулась сама. Вона підвелась та присіла біля вогню. Протерла заспані очі, озирнулася… побачила мене та зніяковіло посміхнулася… Не дивлячись на те, мені здалося буцімто їй не сподобався той факт, що споглядав за нею. Дівчина трохи нервово за теребила косу, очевидно розмірковуючи над ти, чи варто її переплітати.

Не знаю чому… можливо це вийшло якось підсвідомо… але я почав порівнювати між собою Стояну та Корчакову.

Юність, невинність… таке собі збентеження нерозумінням того, що відбувається у самій собі… Все це мало певну привабливість. Однак Стояна ще не вміла собою володіти. Ще не рас крила свої сили… Зая ж, на противагу друїдці, володіла дивною чарівністю, як справжня зріла жінка. Саме це кружило голову, манило, кликало до неї.

Що ж те таке? – питав я себе. – Внутрішня зрілість? Впевненість, яка розкриває жіночу силу?.. Так, Корчакова випромінювала загадкову енергію, силу якої я не міг пояснити. Вона знала собі ціну, мало того – поважала себе. І я не помітив, коли піддався тому. Це трапилось саме собою… Щоб я тепер не казав іншим, чим би не виправдовувався, але Корчакова змогла мене полонити. Але ж пройшло якихось два дня!

От, псяче хутро! І як тепер реагувати? Залишитись із нею? – я нервово труснув головою, намагаючись привести себе до тями. Вирішив, що зараз не на часі вирішувати це питання. От повернусь в Новоград, тоді буду сушити мізки.

Першосвіта я ледь розштовхав. Він пробубонів, що голодний і зараз би було непогано з’їсти смаженої ковбаски, якою так смачно годували в « Красном пєтухє». А потім знову почав дрімати, й мабуть уві сні щільно налягав на їжу, бо почав трошки просмоктувати.

–Підводься-бо! – ткнув я хлопця ногою по дупі.

Той сердито буркнув, але швидко відійшов.

–Боре, а ти б чого хотів поїсти? – причепився він до мене. – Зая, бачу, для тебе виготовляє… то вергуни, то…

–Ось що, друже! – перебив я Першосвіта. Намагався говорити неголосно, щоб не почула Стояна. – Часу на роздуми у мене було достатньо, тому вчинимо так: ви удвох повернетеся до вирубки… Ти, Першосвіту, супроводиш дівчину до Пименова, а то мало кого тут носить. А потім відправишся в Розшуковий приказ до Жуги Ісаєва.

–Сам?

–Ні, із загоном реєстровиків! Звичайно, що сам!

–Але.., – почав голосити хлопець, – але… але…

–Дай договорити! Розкажеш йому про лісовиків та про кліщів. Дізнаєшся про наші подальші дії. Чекаю тебе завтра… ввечері… ось тут… на цьому місці.

–А ти що ж?

–Ну… повештаюся Озерним урочищем… подивлюсь, що тут до чого…

–Сам? Тобі не здається, що це небезпечно?

Я відмахнувся та рішуче підвівся. Підійшов до свого коня та причепив до сідла торбу.

–Отже снідайте! – кинув через плече. – А потім вирушайте в дорогу... Я чекати не буду, поїду вже зараз.

–Боре, ти.., – підскочив Першосвіту.

–Цить! – підняв я руку в знак мовчання. – Ось тобі гроші на таке-інше. Переночуєш у Корсакової, зрозумів?

Хлопець щось мляво відповів та поліз в свою торбу за їжею. Я заскочив у сідло і поїхав в напрямку селища водяників. Спробую ще раз переговорити з Анчутою.

До речі, що до своїх планів, тут я не лукавив і дійсно хотів подивитися на місцеве життя, як то кажіть, власними очима. Можливо, треба ще заскочити в поселення гіберлінгів та переговорити із рибалками. Впевнений, що їм також є що сказати.

Ледь вглибився у власні роздуми, ледь почав вибудовувати плани, як краєчком ока побачив якийсь рух вглибині болота. За глинистими пагорбами вщент вкритих дохлими березами, обережно йшов… ні, навіть крався якийсь чоловік. Я потягнув за поводи, зупинив коня та пильно придивився до незнайомця.

Його поведінка здалась мені підозрілою. І дійсно, – розміркував мій розум, – хто при своєму глузді запреться в топі, а не рушить більш-менш придатними стежками? Мало того, буде йти, озираючись навсібіч, наче той злодюжка, котрий лізе вночі в курник. 

Тут же пригадались розповіді Анчути про таємничих незнайомців, котрі вешталися навколо озера та біля сіверійського тракту. Ні, тут точно щось не добре коїться!

Чолов’яга мене не помітив. Він рухався крізь невисокі кущі вбік поселення водяників.

Я розмірковував швидко. Чого зволікати? Зіскочив на землю, прив’язав до дерева коня, схопив ясеневий лук, витягнув з торби тятиву та накинув її на древко. Одягнув на правицю наруч, щоб при стрільбі не поранити кисть, потім пару разів примірявся, чи нічого не заважає цілитися. Дістав звичайну стрілу, накрутив на неї наконечник та хутко рушив за незнайомцем. Нас розділяло близько півтораста кроків. Якихось пара хвилин, і я наздогнав чоловіка біля кромки озера, де він присів та вдивлявся вбік дикунів.

Крастися було вже важкувато. Заважали зарості очерету. Я вибрався на ледь помітну стежку та крок за кроком підходив до таємничої фігури. Судячи з усього, це все ж не був мисливець, або звичайний перехожий. Стьобана шкіряна куртка; вовняні штани, заправлені у високі чоботи; на ремені видніється невеличкий меч та добротний ніж; поряд в траві лежить полотняна торба з припасами. Якщо б я так одягався, то тільки відправляючись на…

Під ногою зрадницьки тріснула гілка. Чолов’яга схопився за зброю та підскочив. Ми завмерли на місці, вивчаючи один одного. Я стояв десь трохи менше десятка сажнів від незнайомця та тримав лук напоготові, але й не цілився прямо, та і взагалі не робив ніяких інших загрозливих рухів, пропонуючи своєму опонентові зробити вибір. До речі, мені анічого не заважало стріляти, і чолов’яга це добре розумів.

На його чолі добре проглядалися три довгих білих шрами, явно старого походження. Вони тягнулися до лівої вилиці. Чорна коротка борідка, стрижений чубчик, який ще більше підкреслював високий лоб, погляд пильний, очі чіпкі… міцно збитий тулуб… руки м`язисті, узлуваті… Кожен рух цього чоловіка був м’яким, обережним, наче у кішки, котра вийшла на полювання. Це доволі небезпечний супротивник.

–Ти хто такий? – спитав я.

Незнайомець нервово покусував нижню губу, явно розмірковуючи над тим, чи встигне відбитися, якщо в нього почнуть стріляти з лука. Я помітив, куди він кинув обережний погляд: біля торби лежав зовсім невеликий кулачний щит. Доволі простенький, без усіляких візерунків чи узорів, але від мене не сховалися затерті відмітини від колишніх ударів мечем. Отже, ця річ частенько використовувалася, і її власник зараз подумував про те, що було б непогано тримати цей щит в руці, ніж бачити на траві.

–Ти хто такий? – ще раз повторив я.

–Хмм… Нууу… Матвій… Матвій Шрам…

Голос хрипкий. Відчувається легкий акцент… Де я такий вже чув?

–І звідки ти, Матвію?

–Хмм! – чолов’яга нервово оскалився та трохи здвинувся ліворуч. – А тобі що до цього?

–Стій-но, де стоїш! – попередив я. – Не треба випробовувати долю… Так звідки ти?

–З Умойру, а що?

–Чого тут ховаєшся?

–А це заборонено? – питанням на питання відповів Матвій. Сам уже весь стиснувся, наче готується бігти на мене.

Я трохи при підняв лук із стрілою та питливо втупився йому в очі.

–Це якось підозріло, тобі так не здається? – підморгнув я співбесіднику.

–А ти сам хто такий, що шукаєш підозрілих особистостей?

–Скажімо так – із Розшукового приказу.

Обличчя Матвія раптом змінилося. Він здивовано підняв брови, на мить розслабився та якось глухо промовив:

–Рука допомоги?

–Е-е-е… так…

–Можливо це прозвучить нещиро, але я і сам із Розшукового приказу, – заявив чоловік.

Він прибрав меч та випрямився. Я все ще залишався стояти на місці, тримаючи лук напоготові. Матвій неквапливо поліз в кишеню куртки і за мить витягнув якусь річ. Придивившись, я зрозумів що це була металева бляха у вигляді овального щита з вибитим на ньому гербом – канійським орлом. Зверху цей щит тримала кремезна людська долонь.

–Рука допомоги, – заявив Шрам.

Оце поворот! Виходить, я тут не один такий…

–І що ж ти тут робиш? – обережно спитав у Матвія.

–Мабуть, те ж саме, що і ти: придивляюсь за водяниками… та лісовиками…

–Ага… з кущів? – уїдливо посміхнувся я.

–Кожний працює, як навчений… Може, відкладеш зброю? Поговоримо на рівних?

–Ти знаєш, а мені ніхто не казав, що тут є хтось із Розшукового приказу… Не чув ні про якого Матвія Шрама.

–Дивно! – схоже це були не пусті слова. Мій співбесідник явно розгубився від подібної заяви. Його величезні жовна заходили ходором, немов ковальські міхи. – Дивно! Я стільки вже тут знаходжусь!

–І скільки?

–Ну… з кінця весни… Постійно доповідаю в столицю… а ти ось кажеш, що ніхто не сказав…

–Цікава історія! А мені думалося, що в цій частині алоду нікого з Розшукового приказу взагалі немає, – повторив я, – тому мене сюди й відправили… Може ти, друже, щось не то доповідаєш?

Матвій нахмурився. Схоже, що він трохи образився.

–А як ти зв`язок підтримуєш? – спитав я у нього.

–Через жерців Світла… Тут трохи західніше від боліт є невеликий скит. Живе там Сівер Філаретов… Ось я через нього і передаю послання… та через нього отримую і накази…

Продемонстрований знак Розшукового приказу наче повинен був заспокоїти мене, але все одно всередині щось невдоволено гризло свідомість. З іншого боку, підстав для того, щоб продовжувати цілитися в Матвія не було. Якщо він дійсно посланець Ісаєва, то непоганим буде відверто з ним переговорити. Декілька місяців спостерігання повинно дати якийсь результат.

Я прибрав стрілу та зробив кілька кроків вперед. Дистанцію залишив таку, щоб встигнути вихопити меч та зайняти бойову стійку. Береженого Сарн береже.

–І як спостереження? – запитав я. – Що цікавого побачив?

–Хмм! – здається тепер Шрама охопив сумнів що до мене. – А ти не назвався…

–Бор… Головоріз… Чув про такого?

Матвій нахмурився. Було помітно, що він щосили намагається пригадати чи дійсно чув про якогось Бора Головоріза. Якщо заявить, буцімто чув, то буде сміх!

–А ти сам звідки? Чи не з Форокса? – насупився Шрам.

–Ага… Як здогадався? – прибрехав йому у відповідь.

–Зовні схожий… Та й вимова типова…

Що до вимови, тут він явно лукавив. Або не розібрався.

–Так що цікаво знайшов? – знову спитав я.

–Та різне, – Матвій знизав плечима. Очевидно не квапиться бути відвертим. Дали б і мені таку бляху, козиряв би нею праворуч-ліворуч. Тоді й віри було б до мене більше.

–Я так зрозумів, що у лісовиків з’явився новий вождь, – це була моя спроба розтопити недовіру між нами. Говорив спокійно, діловито та відносно відверто. – Вчора розмовляв із вождем Анчутою. Він каже, що той вождь… Брум, здається… пропонував водяникам травити рибу, яку вони продають в столицю.

–Лісовики – то суцільний головний біль, – захитав головою Матвій. – Я намагався спробувати послідкувати за ними, але це занадто важко зробити. В Озерному урочищі й кроку не ступити, щоб не натрапити на лісовиків… А знаєш, як ревно вони спостерігають за власною землею? Як відносяться до чужаків?

–Там, кажуть, і муха без дозволу на лобі цятку не поставить! – закивав я, хоча треба зізнатися, що насправді анічого не знав про вибрики лісовиків. Просто вирішив трохи злукавити, тому з діловим видом повідомив про суперечку між гіберлінгами й лісовиками стосовно лісу для будівництва кораблів.

–Так, так, – погодився Матвій, озираючись навсібіч. – Після того як вождем став той Брум, все змінилося. І не в найкращий бік!

–В чому ж проблема? Чого ті лісовики такі колючі, буцімто їжаки?

–Та Ніхаз пійме тих дикунів! – сердито відмахнувся Шрам. – От коли починали тут будувати столицю, треба було вчинити так само, як з водяниками! І все б налагодилося!

–Тобто?

–Виселити на хрін! А хто не погодився б.., – тут Матвій зробив характерний жест, який явно недвозначно натякав на вбивство. – Загнали б сюди кінноту та полк реєстровиків, спалили б пару поселень… особливо буйних повісили б вздовж сіверійського тракту – і була б тиша й благодать! Вважаєш, анчутки попервах не бунтували? Та ще пак! Але їм швидко роги обламали та зябра повисмикували! Мені один старий ветеран розповідав, як вони потрошили цих жаб прямоходячих. Як заганяли їх в болото… Ще б трохи й Світолісся було б очищено від цих потвор.

–А що ж з лісовиками? Чого тоді не билися із ними?

–Були сутички, проте не такі… А взагалі кажуть Айденус був проти подібного… Наказував з усіма домовлятися… А ліса в Озерному урочищі, зі слів гіберлінгів, просто казка! Такі б кораблі побудували – хадаганці від заздрості б повсиралися! Але домовитись з Брумом не вдається, тепер приходиться ледь не з гівна судна робити!.. А прояви б ми в ті роки силу, мали б шовкових лісовиків, на кшталт анчуток. Мало того, що ліс для суден вільно б добували, так той же Брум сам би його нам і рубав!  

Шрам чомусь зітхнув та задумливо глянув кудись вбік.

–А справа тільки в Брумі? – спитав я. – Мені водяники казали, наче до лісовиків якісь підозрілі особистості ходять.

–Ти знаєш, Боре, кілька разів, – промовив Шрам, – мені вдалось спостерігати, як до лісовиків приходили якісь люди. От тільки простежити за ними до кінця не вдалося… В урочище просто так не зайдеш!

–Після слів Анчути про незнайомців, зізнаюсь тобі, я тебе за такого й прийняв. Так що вибачай, коли образив!

Насправді, це була не щира заява. Хоча я і доброзичливо посміхався, проте все ж брехав Матвію. Черв’ячок, який гриз свідомість, досі не міг вгамуватися.

–Та нічого! – відмахнувся Шрам. – Буває… Ми, канійці, завжди один з одним порозуміємось…

–Слухай, друже, а що там кажуть про вовків? Мовляв, тих розвелося на підступах до Берестянки – тьма тьмуща! Чи так?

–О, є таке! Сам бачив чималу зграю, та й таких здоровезних вовків, що хай Сарн милує!

–Може це справа рук лісовиків? Як і з тими кліщами, що зараз обліпили Східну вирубку, га?

–Знаєш, сам про те думав! А ось у мене пару місяців тому була сутичка з лісовиками... Хоча, як сутичка? Скоріш посварилися трохи, бо я, бач, без їхнього ніхазового дозволу ходив по урочищу! Тоді одна з тих лярв прямо заявила, буцімто ми, люди, ще пошкодуємо, що в їхній ліс сунулися. Отже, може це вони і творять усілякі злодійства! Чаклують, хай їм грець!

–Оттаке! – продовжував я грати свого хлопця. – Слухай, тоді вважаю, що їм хтось допомагає? Оті дивні люди, котрих ти бачив в урочищі… Знати б, хто вони такі.  

–Зізнаюсь, що і гадки не маю. Скільки тут знаходжусь, досі не можу визначитись з цим… Взагалі, тут би побільше людей треба, а від нашого приказу окрім прочуханів – анічого доброго не надходить. Кажу ж їм, давайте загін солдатів... а ліпше – роту… І такий лад наведемо – замилуєшся! А у відповідь лише – спостерігай, не вилазь… і таке інше! Жодної людини на допомогу, наче їм там все одно… До речі, як почув, що ти з приказу, думав нарешті прислали помічника… А тебе, виходить, кинули мене перевірити, так?

–Можливо, – я зробив вигляд, наче зніяковів. – Кажу ж, що навіть не знав про твоє існування.

Якщо чесно, то цей Шрам мені не подобався. Не люблю таких, хто настільки вороже та неприязно сприймає інших істот, інші народності. Ні, звичайно бажання бути обережним із чужинцями не варто засуджувати, бо це свого роду захисний механізм. Але крайності, котрі призводять до появи лютої ненависті спрямованої на знищення або приниження того, хто не схожий на тебе, вказують на якусь душевну хворобу. І оцей Шрам, вочевидь, вже встиг нею заразитися.

–І куди ти зараз? – спитав Матвій у мене, наче у старого друга.

–Говорили, що в Заозер’ї є якийсь медовар, – почав я здалеку. Треба було уникати прямих натяків, нехай ліпше цей Матвій мені підкаже, куди бігти.

–Так, там є такий… Богдан Лютиков… Добра людина! Кажуть, з ветеранів. На Святій Землі з імперцями бився.

–Він також доповідає про «дивних людей» в лісі.

–Ну, чесно скажу, що Заозер’я – не моя парафія... От що, друже, (він сказав «друже», а це явний прогрес в наших відношеннях), тобі треба у Соті Смердючки запитати. Він також там мешкає.

–Це хто? Водяник?

–Та ні! Рибалка з гіберлінгів… У нього є човен, і якщо вже хтось із незнайомців намагався попасти в урочище через озеро, мінуючи чужі очі, то вони могли скористатися послугами Соті.

–І де ж знайти цього перевізника?

–Версти десь чотири, як йти від селища водяників на південь. Десь там і шукати.

–Добре… схожу та й поговорю з ним. А ти, Матвію, куди рушиш?

–У скит, бо треба запаси поповнити.

Це не було схоже на правду. Торба, яка лежала в траві, була вщент чимось набита. Але я лише посміхнувся та побажав удачі.

Ми розійшлися. Я потопав назад до коня, а сам прислуховувався до звуків, опасаючись, що цей Шрам кинеться на спину. Слава Сарну, нічого подібного не трапилося. Можливо, я даремно намовляв на Матвія… Хоча подивимось, що буде далі!

Десь за півгодини дістався поселення водяників. Більшість з них вже збиралися на риболовлю, інші копирсалися із сітками. Побачивши мене зі своєї хатини вибрався Анчута.

–Вєрнулся? Зачєм? – сердито пробубонів вождь.

–Та хотів пару питань прояснити.

–Ну, слушаю тєбя.

–Знаєте такого собі Матвія Шрама?

–О-о! Скритний чєловєк. Постояно по лєсу да болоту бродіт… На лєсовіков глядіт. За намі наблюдаєт… Думаєт, ми єво нє замєтім!

–Чого ви з ним не розмовляли? Чого викликали іншого з Розшукового приказу?

–Ми єму нє довєряєм! – відповів Анчута, стукнувши по землі древком свого тризуба.

–Є причини?

Водяник щось булькнув, здається якусь лайку та рушив по своїх справах.

Оце прийом! Вчора ледь не цілувалися, а сьогодні навіть слова не удостоїли.

Отже, розмова закінчена. Я не став фиркати, кивнув на прощання і поїхав вздовж берега на південь.

Сонце вже піднялось над кронами. Вода набула насиченого зеленуватого відтінку. Поверхню озера вкрили численні маленькі хвилі, які настирно напирали на берег.

Плюх! Плюх! Плюх!.. Шурх! Шурх! Шурх!.. Хвилі лижуть пісок… шеберхне очерет, щільно притиснутий стовбурами один до одного… Вітер з води. З кожною хвилиною він ставав більш різким, наче чимось невдоволеним.

Якщо дивитися на Біле озеро зверху, то було легко помітити його яйцевидну форму. Причому гоструватий носик цього «яйця» приходився як раз на поселення водяників, а тупа частина закінчувалася горами. Саме озеро було чималого розміру. Його протилежний берег можна було побачити лише в ясну погоду.

Судячи із відомого Рибного ринку, у місцевих водах було дійсно багато різноманітної риби: карасів, окунів, щук, судаків і навіть сомів. Промислом в основному займалися декілька артілей, здебільшого гіберлінгські. Вони рибалили в західній частині озера, ближче до Горба – єдиного лісистого острова, що височився посеред водойми. Канійці ж лінувалися рибалити та скупляли улов у водяників, і при тому доволі задешево, бо ті не полюбляли та не вміли торгуватися.  

Уявляю, як гендляре дурять «старшого брата». Мабуть скуповують у нього тих же щук або судаків по ціні верховодок, а зі столичних мешканців здирають по три шкури. Ось чому, мабуть, місцеві хазяйки все ж частенько бігають на Рибний ринок до гіберлінгів, бо там відносно чесно.

Десь за годину я опинився біля невеликого мису. З нього вглиб озера сажнів на десять, може трохи більше, тягнувся дерев’яний поміст, біля якого був прив’язаний човник. На березі, на невеличкому пагорбі виднівся акуратний курінь із очеретяним дахом, зовні перемазаний глиною та розфарбований червонобрунатною вохрою.

Я зліз з коня і не поспішаючи та нарочито голосно тупаючи підійшов до будиночка, звідки крізь розчинені навстіж двері доносилося потужне хропіння.

–Гей, господарю! – гаркнув я у всю міць своїх легенів.

Всі звуки миттєво зникли. Кілька секунд тиші, а потім почулися чиїсь кроки. В отворі з’явилася кудлата голова на якій стирчали жмутки нечесаної шерсті зі слідами забутих реп`яхів.

–Доброго ранку! – проволав я.

–Ну ти і галасливий хлопець! – пробурчав гіберлінг. Він неквапливо вийшов назовні, потягнувся та почав розминати маленькі пальці своїх босих ніжок. – І чого тобі треба в таку рань?

–Ти Соті Смердючка?

–Я Соті... так… А ось ще раз назвеш мене Смердючкою, то клянусь вашим Сарном, наб`ю тобі пику. Допетрав?.. Я взагалі вільний рибалка, маю справу із рибою, а вона, як відомо, здобою не пахне. Але обзиватися на те – викусі! – гіберлінг ощирився та стиснув свої невеличкі кулачки.

–Я вибачаюсь, – щиро промовив у відповідь. – Не хотів образити. 

–Вибачення прийняті, – махнув Соті. Він присів на колоду, що лежала біля стіни, й став натягувати на ноги шкіряні чобітки. – Чого тобі від мене треба?

–Мене звуть Бором. Я з Розшукового приказу. Хотів про дещо поговорити.

–Ммм! Отаке? – гіберлінг завмер та втупився в мене. До носа долинув такий запах перегару, що останній п’яничка з Новограду буде здаватися квітучою трояндою. Соті гучно видихнув та підвівся. – Фухххх! Котра година?

Гіберлінг рішуче підійшов до води, присів біля неї та пірнув головою по самі вуха. Секунд двадцять і Соті вискочив назад.

–Ох, добре! – рибалка трусонув своєю макітрою, розкидаючи в усі боки купу бризок. Ну тобі натуральна собака, яка тільки-но вистрибнула на сушу. Соті повернувся до мене та хрипло промовив: – Говори, я тебе слухаю... Як там, кажеш, тебе звати?

–Бор! – я прив`язав коня до гілки верби. – Як тут живеться?

–Ох! От не повірю, що тебе і справді цікавить, як мені тут живеться! – гіберлінг по-доброму розсміявся. – Давай без передмов. Я не люблю сюсюкання. Говори, не соромся. Що тобі треба? Пливти на той берег?

–А що, часто про таке просять?

–Буває приходять добрі люди. Чому не відвезти, тим паче, коли за те ще гроші дають?

Цей гіберлінг мені подобався. Його прямота, відверта хлопчача бравада й простота чимось підкуповували.

Проте я не міг не відмітити, що він тут один. Ані братів, ані сестер… живе десь на околиці цивілізації… подалі від інших сородичів… Цей Соті доволі цікава особистість.

–Слухай, – підморгнув я, – а це ти ж мого товариша Матвія Шрама возив до урочища?

–Кого? Матвія? Та він води боїться, як той домашній кіт. Яке там в човні плисти!

–Тю! А кого ж ти перевозиш?

–Та приходили тут… одні… Хто такі не знаю, – хитрувато зіщулився гіберлінг. – Грошей дали. Медухи принесли. А я їх за це туди-сюди звозив. Мені не шкода!

–Медухи?

–Так! Міцненька… з імбиром… Мабуть у Богдана–медовара дістали. Він таку славну медуху робить! Днями до нього ходив, на рибу міняв... До речі, дещо залишилося. Дати спробувати?

І не очікуючи на відповідь гіберлінг побіг в курінь й незабаром притягнув пляшку із зеленого скла. Я прийняв її та оглянув з усіх боків, відзначаючи характерне клеймо в нижньому правому куті у вигляді бджілки. На запах вміст пляшки був начебто нічого, навіть приємним. Я зробив потужний ковток і ледь не вдавився. Горло стис сухий кашель.

–Ох, і міцна зараза! – це все, що зміг вичавити із себе, при тому протираючи очі, які нещадно сльозилися. – Таку на учту не візьмеш!

Гіберлінг розреготався і теж приклався до пляшки.

–Так той Богдан торгує цим, чи що? – запитав я у Соті.

–Угу... Хоча в основному він поставляє до Новограда мед.

–А ті... його друзі, яких ти перевозив...

–Чому друзі? Та ні! Вони точно не його, Богданові, знайомці.

–Чого так вирішив? Звідки у них тоді пляшка?

–Можливо придбали… А взагалі у Лютикова друзів немає! Відлюдний він... Все сам та сам.

–Сам? Ні дружини, ні діточок?

–Богдан як був одинаком та бурлакою, таким, видно, й помре.

–Слухай, а що до Корчакової? – обережно спитав я. – До Заї Корчакової? Чув в місті, що він до неї сватається.

Це мені згадались чутки дівчаток. Першого дня, пам’ятаю, як вони зібралися в зграйку та про Заїних женихів теревенили. Серед них фігурував і Лютиков, якщо не помиляюсь.

–Ха! Ось сміх-то! З Корчаковою у нього чисто ділові стосунки: він їй мед заганяє, а вона, кажуть, славне пиво з нього робить. Та і так використовує… у стравах всіляких…

–Так, пиво у неї що треба! – посміхнувся я. – Так ти пропонуєш з’їздити на той бік озера?

–Що це значить «пропонуєш»? Коли треба, то можу і відвезти.

–Слухай, Соті, а ти давно тих незнайомців перевозив?

–Останній раз це було десь днів п`ять тому.

Останній раз? Виходить цей вони тут були і раніше.

–А ти чого розпитуєш? – хитрувато примружився Соті. – Натворили біди?

–Та хто його знає... Сам розумієш, що з лісовиками справи мати – це якось дивно.

–А чого тут дивного? Там, в Озерному урочище, ліси такі, що ого-го!

–Та чув… Для суден, кажуть, саме те! Ваші… тобто – гіберлінги – ходили до Брума домовлятися.

–Було таке! – погодився Соті. – Хотіли порозумітися. Але де там! Лісовики хлопці безкомпромісні!.. Боре, може поснідаємо? А то в шлунку так гуде, в Новограді мабуть чутно. 

Гіберлінг не чекав на мою згоду, поліз всередину будівлі. За хвилину він з`явився з в`яленою рибою і сухуватими коржиками. Відмовлятися я не став і ми з ним нашвидкуруч поїли. Соті наостанок прополоскав горло медухою, витер рукавом замурзаний рот і пішов в кущі подзюрити.

Я тим часом стриножив коня та підготував декілька звичайних стріл, навернувши на них наконечники.

–Овва! – здивувався Соті, побачивши мене із луком. – Тебе-то хоч потім чекати на тому березі? Чи відразу повертатися?

–Коли до вечора не прийду, то повертайся… А коня в такому випадку можеш собі забрати.

–Як ти кажеш тебе звуть? – гіберлінг якось дивно подивився на мене.

–Бор. Бор Головоріз.

–Ага… Головоріз з Дому ді Дазірє? – посміхнувся Соті. – Так у тебе на акетоні написано.

–А ти, виходить, ельфійську розумієш?

Гіберлінг не відповів й пішов збирати свої пожитки в човен. Пара хвилин і ми з ним відправились на далекий західний беріг.

Сонце вже піднялося високо. Небо набуло яскраво-блакитного кольору… ніжного-ніжного… пробуджуючого якісь теплі спогади. У нас, на Інгосі, теж таке небо…

Стій-но! Ти сказав «у нас, на Інгосі»? – мене наче громом вдарило. Але крім цих слів анічого іншого не пригадалось. От дивина!

Я черпнув рукою води з озера та обтер обличчя. Сподіваюсь, сонце мені макітру не напекло, а то мало чого ще в мозку вистрибне.

–А ти, добродію, звідки? – раптом спитав мене гіберлінг.

–Е-е-е… З Інгосу.

–Помітно… Я так відразу і подумав.

–Й чим же помітно?

–Сказав «учта»… Так зазвичай, у вас кажуть.

–А ти бував на Інгосі?

–Та як сказати.., – гіберлінг зіщулився. Він явно не хотів розповідати про власне минуле. – А ти давно звідси виїхав?

–Не рахував… проте, мабуть, давненько… давненько.., – сказав це, а сам раптом зрозумів, що взагалі не пам’ятаю, коли покинув той алод.

Весла розмірено плескали водою. Цей звук заворожував, заманював у тенета спогадів.

Пізня весна… ще толком не жарко, але й не холодно… Зелений бережок… Неширока річечка… Вже вечоріє, й тому холоднішає повітря … Над водою дзижчать зграйки комарів… Десь тьохкають птахи…

–Ой-но, піду я до броду по воду, – линуло звідкись здалеку. То вітер приніс стрункий хор жіночих голосів. Я підскочив, озирнувся. Чую чийсь спів: – Гей-но вези мене, візничку, до роду!

І тут раптом вривається інший голос, густий, наче патока:

–А крич, не крич, дівчинонько, моя, Одреклася родинонька твоя…

–Що ти кажеш? – марево на мить розвіялося одним питанням гіберлінга.

Я дивлюсь на нього і не можу второпати, що коїться. В вухах лине той пронизливий голос… аж мурахи по шкірі біжать…

І він знову затягує:

 

Ой-но, піду я до броду по воду:

–Гей-но вези мене, візничку, до роду.

–А ти крич, не крич, дівчинонько, моя,

Одреклася родинонька твоя.

Широка ріка береги позаймала,

Скрізь селом йшла – родина не впізнала.

Чи тим не взнала, що головонька сива,

Чи тим не взнала, що доля нещаслива?

Не тим не взнала, що головонька сива,

Та тим не взнала, що доля нещаслива…


–Ти чого посмутнів? – спитав Соті. Він старанно гріб вперед. – Занудьгував за батьківщиною?

–Що? – я відчув себе, наче чумний. – Та ні! Просто задумався… просто…

–А ти знаєш, Боре, хто вперше відправився в астрал? – раптом запитав він мене.

–Не знаю, – відповів я, знизуючи плечима.

–Чув про Астрального Рибака?

–Ні. А це хто?

–О-о-о! – Соті загадково посміхнувся. – То цікава історія… Розповісти? – і не очікуючи на відповідь, він почав під скрип ключиць: – Давно це було... Жив тоді один гіберлінг на ім`я Свен, хоча всі навкруги прозивали його все Свином, бо він дуже любив посидіти в таверні, випити кухоль-другий елю, або ще чогось міцнішого. І набирався цей Свен до такого стану, що вранці перехожі знаходили його в брудній калюжі.

Одного разу зібрався він на риболовлю, але посварився з дружиною. Вона йому каже, мовляв, ти сьогодні знову нап’єшся, і замість того, щоб дійсно риби принести, присунешся вщент п`яний. Забрала його рибальські снасті та замкнула в комірчині. А Свен, парубок впертий! Вислизнув з дому і... напився вщент! – Соті весело розреготався. – Трохи пізніше, звичайно, до нього дійшло, що його чекає вдома, і щоб уникнути розплати, він зважився на те, щоб наловити риби, і без неї до своєї судженої не повертатися.

Добрів до річки, зрізав собі вудилище, спорудив волосінь. Іржавий цвях став гачком, а грузилом вибрав камінь з бережка. Заліз той Свен в човен, закинув вудку і... захропів. Заснув мертвецьким сном.

–Коли прокинувся, – тут Соті зробив невеличку паузу та хитрувато хихикнув, - то тут же поклявся собі не пити більше ані краплі елю. Чому? Бо його човен висів в декількох кроках від краю водоспаду, що виливався прямо в астральне море. Бідного Свена такий страх взяв, що він вже було думав, наче збожеволів. Але головне, що цей гіберлінг все ще залишався живим у цьому самому астралі! Живим! А від грузила, яке бовталося на волосіні та переливалося дивним світлом, виходили дивні промені, які огорнули човен ледь помітною оболонкою, захищаючи від згубного астрала.

Гіберлінг припинив гребти та втупився в мене хитруватим поглядом.

–Ледь діставшись берега, – продовжив Соті, – цей Свен переліз через борт і помчав додому, розмахуючи тим таємничим каменем... метеоритом... Ось так почалася ера астральних подорожей. З такої дурнуватої на перший погляд події.

–Це, як я зрозумів, всього лише... казка... легенда.., – сухо кинув своєму співбесіднику.

–Ха! – той схопився за живіт та розсміявся. – Легенда! Ось Зубар – це легенда… це казка, байка… А ось Астральний Рибак – чиста правда. В житті часто буває так, що неймовірні історії виявляються куди більшою дійсністю, ніж цілком реальні оповіді. Хіба ти не згодний з цим?

–А хіба суть в тому, чи погоджусь я, чи ні? – знизав у відповідь плечима. – До речі, а що за Зубар?

–Та водяники кажуть, ніби в цьому озері з`явилася величезна рибина. Вони її Зубарем звуть. Вона частенько їхні сітки рве. Та й балакають, бува на них одинаків нападає.

–Чого ж не зловлять цього монстра?

–Хитра, кажуть, потвора. Не дається. А взагалі.., – Соті скорчив кислу пику.

–Тобто ти в те не віриш?

–Ні, – хитрувато підморгнув гіберлінг. Він знову взявся за весла. – Водяники брешуть, звичайно... Хоча, мені якось медовар казав, що у нього качки пропадати стали. Йдуть до озера попастись, а повертаються не всі. Богдан думав, що краде хто, навіть чергував біля озера. Але ось увійде у воду з десяток птахів, а у вечорі однієї не дорахуєшся. А ніхто ж не приходив, на човні не плавав.

–І що він? Через це повірив в існування Зубаря?

–Повірити, може, і не повірив, але на вус намотав! Потім, до речі, якось самі собою припинили й качки зникати...

–Значить Астральний Рибак існував, а Зубар – вигадка? – нахилився я до води та знову змочив лоба.

–Чесно тобі скажу, що я тут вже кілька років мешкаю, але нічого дивного не помічав. Так що Зубар – це точно легенда... Або байка.

–Так ти віриш в його існування, чи ні?

–Я вже казав, що сумніваюсь.

–Отаке… Тоді дивись – ми зараз майже на середині озера.

–І що? – Соті навіть озирнувся навколо себе.

–Глибина тут, мабуть, ой-ой-ой, так? Раптом той примарний Зубар переверне човен і утягне нас на дно? А ти все так і не будеш в нього вірити…

–Ти до чого, Боре?

–Що будь-яку байку можна ж і перевірити. Було б бажання… От скажи, є місця, де той Зубар найчастіше буває?

–Ну-у-у... знайдуться. І що?

–Взяти, наприклад, качку. Звичайно мертву... Розпороти їй черево і всередину вкласти розігрітий шматок заліза. Розігрітий так, щоб аж до червоного. Кинути в тому місці, де та рибина сновигає. У воду напустити рибних та качиних потрухів, щоб запашок був… щоб приманити чудовисько…

–І що потім? – здається Соті зацікавився.

–Як проковтне Зубар приманку... а я впевнений, що він її проковтне, і пережовувати не буде… Так ось, як станеться подібне, то чекай, що за півгодини спливе догори пузом.

–Та ну! Дурниці якісь.

–Як знаєш, – я знизав плечима. – Але розмови про чисту правду та видумку ніяк не вплинуть на стан дійсності. Вона залишиться собою, незалежно від того, чи віриш ти в щось, або не віриш.

–Так розмірковувати, значить все перевіряти.

–Все, чи не все, але категоричним в таких випадках бути не можна… Хоча з іншого боку, ще невідомо, яка нас буде очікувати «нагорода» за знання «чистої правди».

Подальший наш путь вже пролягав в суцільній тиші. Здається, Соті надовго про щось замислився. Навіть не помітив наближення берега і ми з розгону влетіли в піщаний берег.

Я зіскочив на землю та кинув гребцю, щоб чекав мене до вечора.

–А ти повернешся? – озирнувся гіберлінг.

–Не сумнівайся, адже я не вигадка… не байка…

І я став підніматися по ледь помітною стежкою вгору по крутому схилу…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше